Із Стівом Грінбергом, голлівудським продюсером, Юджина Кузані зв'язували роки дружби; він був вдячний йому за те, що той ще сімнадцять років тому фінансував його політ у В'єтнам, хоч сам був переконаний — потрібно допомогти Сайгону в його боротьбі проти ханойського тоталітаризму. Він же через три роки — запустив картину Юджина Кузані про палестинців на території, окупованій Ізраїлем.
Кузані тоді сумно пожартував:
— Стів, а я не пущу вас по миру? Ізраїльські лобі не простять відступництва, а я маю намір підтримувати палестинців…
Стів Грінберг знизав плечима:
— Я не знав, що ви расист…
Кузані здивувався:
— Можете звинувачувати мене в чому завгодно, тільки не в расизмі…
— Я американець, Юджин, я не відділяю своєї долі від долі Америки. Я протестант, на відміну від моїх предків. Я не вважаю Ізраїль своєю другою батьківщиною. Як консерватор, патріот цієї країни, я вважаю доктрину Вашінгтона на Близькому Сході дуже ризикованою. Так що не пов'язуйте мене з ізраїльським лобі, ображусь.
— Глядіть, я попередив… На вас потім можуть сильно тиснути дуже впливові люди.
— Ну й прекрасно. Погано, коли не помічають. Якщо тиснуть, значить, тебе визнали, можливий діалог, щ не вже бізнес, що й треба було довести. Знаєте, є смішний анекдот, коли два інваліди війни, почепивши на груди плакатики, схожі на ті, що в наших безумних пікетників, пішли в благодійні товариства просити грошової допомоги. На грудях одного було написано: «Я американець, син фермера, втратив на війні слух», а другий потрясав плакатиком: «Я — іудей, син рабина, мені на війні відібрало мову». Допомагали, звичайно, синові фермера, істинному американцеві; хтось із жалісливих сказав єврею: «Навіщо ви пишете про віросповідання? Вам же не будуть так допомагати, як протестантові, замініть плакатик». Тоді син фермера, який втратив на війні слух, сказав іудею, якому на війні відібрало мову: «Вони нас учать комерції, Симон, як тобі це подобається?!»
— Смішно, — озвався Кузані, — тільки я не зрозумів, до чого ви мені про це розповіли?
— До того, що я посилаю в Єрусалим другу знімальну і руну, яка робитиме фільм прямо протилежний вашому…
… Коли Юджин Кузані прийшов до Грінберга з ідеєю зняти кінострічку про боротьбу між двома китами воєнного бізнесу: ракетниками, що зв'язали себе, з доктриною блискавичного удару по Росії, і власниками авіакорпорацій, які поставили на іншу воєнно-політичну концепцію, продюсер не зразу відповів, порадився з юристами, запросив на ленч відставного генерала, що оселився в Саи-Дієго, але зв'язків з Пентагоном не поривав, зустрівся з провідними оглядачами газет, і лише після цього сказав Кузані, що згоден фінансувати сценарій:
— Подивимось, що з цього вийде, Юджин. Коли я відчую в сценарному записі вашого майбутнього фільму хорошу касу, — ризикну; в країні є сили, які виступають проти космічного бізнесу… З'явиться бажання — читайте мені сценарій по епізодах, обіцяю слухати, ви мистецьки програєте майбутню стрічку, я немов розчиняюсь у імлі для глядачів…
— Купіть мені час на радіо, я читатиму радіосценарії, це набагато дешевше, ніж угатити гроші в ризикований кінобізнес.
Грінберг похитав головою:
— Я ж просив вас не вчити мене комерції, Юджин. Вигода від радіосценарію мізерна. А працювати для реклами вашого імені я не маю наміру без відповідної компенсації. І одержати цю компенсацію я повинен у моїх кінозалах, де крутитимуть кінострічку… Коли, звісно, я остаточпо вирішу скласти в неї гроші.
Перші епізоди Грінбергові сподобались; запитав, хто прототипи Пітера Джонса і Дейвіда Лі; вислухавши відповідь, сказав:
— Як я розумію, хочете зробити повний сплав ігрового й документального кіно?
— Саме так.
— Ризиковано.
— Будь-який експеримент несе в собі елемент ризику.
— Правильно. Мабуть, багато що залежатиме від акторів, яких ви запросите… Хто з зірок погодиться зніматись у вашій картині?
— Я хочу поставити на зовсім невідомих людей, Стів.
Грінберг похитав головою:
— Не годиться. Ви поки що не Фелліні, на вас не підуть. Підуть на зірок світового класу.
— Оскільки я маю намір робити сплав ігрового кіно з хронікою, зірки зруйнують відчуття правди, — заперечив Кузані.
— Навпаки. Люди вірять зіркам, це пророки, кожне слово яких — істина в останній інстанції… Якщо Марлон Брандо зіграє сера Пітера Джонса, а Пол Ньюмен — Дейвіда Лі, каса забезпечена.
— Ньюмен бере участь у русі проти космічних воєн, він не виконуватиме ролі автора космічного проекту.
— Чому? — Грінберг щиро здивувався. — Не треба плутати професію з позицією. Пол Ньюмен має право зіграти Дейвіда Лі, як він його бачить; особистість може зіграти особистість. Погано, якщо країною правлять медузи; особистостям прощаються помилки; особистість, Юджин, насамперед особистість, усе інше розсудить час… Краще прочитайте мені нові епізоди, я переключу телефони на секретаря…
Кузані вийняв з кишені хрусткі аркуші паперу, схожі на пергамент, і розгладив їх своєю тонкою, немов у дівчини, долонею:
— Нью-Йорк, штаб-квартира «Авіа Корпорейшн».
… Сер Пітер сидів на місці головуючого, заплющивши очі; здавалося, він дрімає, тоді як усі члени ради директорів концерну з напруженою увагою прислухалися до того, що говорив генерал Том Вайєрс, який тільки-но прилетів з Бонна:
— Створений у Європі ракетний щит проти російської воєнної загрози, звичайно, вніс свою корективу в стратегію найближчого майбутнього. Авіація втрачає свою ключову роль у тій концепції протистояння комунізму, яка відводилась їй усього лише два десятиліття тому. Якщо корпорація Дейвіда Лі одержить асигнування в тому розмірі, який планується, я не бачу іншого виходу, крім одного — скликати дружню конференцію за цим столом, на чолі якого сядуть сер Пітер і Дейвід Лі. Якщо ми зможемо виробити нову доктрину захисту демократії, об'єднавши воєдино досягнення авіації і ракетобудування, тоді, гадаю, почнеться нова ера розвитку… Якщо десять років тому шести тисяч літаків ВПС США, — з них дві тисячі триста було виготовлено на заводах вашої корпорації, — вистачало для захисту рубежів вільного світу, то нині…
— Облиште, Том, — не розплющуючи очей, роздратовано кинув сер Пітер. — Ми ж серйозні люди… Вільний світ, не вільний світ — все це патякання. Дивитися треба в корінь справи: Дейвід Лі, починаючи з кіпця сімдесятих років, пішов на нас в атаку. Спочатку він випустив залп проти близького нам «Локхіда», так, так, саме він, настав час називати речі своїми іменами, набридло танцювати на паркетній підлозі, покритій слизьким лаком… А згодом його люди роздули скандал у пресі й на телебаченні про катастрофи наших літаків у Німеччині… Бонн відмовився купувати мої «Зет-два», чистий збиток — двісті мільйонів доларів. І ви пропонуєте мені сісти за один стіл з цим сучим сином?! Якщо ми не зможемо переламати ноги Дейвіду Лі, мені доведеться згорнути виробництво, лишити поз роботи чверть мільйона американців і, зрештою, на наступних зборах акціонерів відверто признатися, що нам загрожує банкротство… Щоб цього не сталося, потрібна нова доктрина, філософське обгрунтування необхідності бойової авіації, яка не знищує все довкола, як ракети містера Лі, але, в разі потреби, влучає в перехрещення вулиці Горького, — він усміхнувся, — і Тверського бульвару. Давайте будемо щадити людей: як своїх, так і противника. Гам живуть такі самі живі істоти, вони також сподіваються вижити після майбутньої битви. Дейв Лі надії їм не дає. Я — даю. Це той козир, який сміливо можна кинути на стіл. Узяти до уваги треба й те, що тільки з літаків у тил противника можна скинути десант. А ракети не скинеш. Отже, справа за доктриною. Хто це робитиме, який університет, — не знаю. Переконаний лише в тому, що мій друг Том Вайєрс зможе підказати вченим такі деталі нової моделі можливої битви з комунізмом, які доведуть примат стратегічної авіації, а не безглуздість ракетної катастрофи… Бачте, лікарі дають мені півроку життя, а я думаю про майбутнє… Містеру Лі сорок два роки, а він не обтяжує себе жахливими уявленнями про те, що буде, коли переможе його точка зору остаточно… Ви привезли з собою матеріали, Том, які можна зразу ж запустити в роботу? Лишилися години, а не дні; слухати в конгресі почнуть через два тижні. Можете сісти в бібліотеці з нашими професорами?
— Я згоден, — відповів Том Вайєрс і стомлено усміхнувся. — Але спочатку мені хотілося б поїхати додому і прийняти душ. Сюди я прибув прямо з аеропорту, прогойдавшись одинадцять годин у літаку.
… Нью-Йорк, сорок друга вулиця; біля світлофора в автомобіль Тома Вайєрса сіла Мері, особиста секретарка Дейвіда Лі.
— Ви чудово виглядаєте, Мері, — сказав генерал, — дуже радий вас бачити… Оскільки часу в нас обмаль, будь ласка, передайте Дейвіду: старий поставив на блок науки і Пентагону, — він посміхнувся, — який репрезентую я… Розробка доктрини милосердя: авіація може виграти війну, не розірвавши кульку на клоччя, тоді як ракети несуть тотальне знищення людства. Мабуть, у сера Пітера є прихильники в сенаті та в конгресі. Допускаю, що він підтримує контакти з віце-президентом Бушем, усе-таки професіонал, відсутність надмірних емоцій, як у Рональда, здатність тверезо оцінювати ситуацію…
— Які університети він підключає? — спитала Мері.
— Про це я дізнаюсь через годину, коли почну працювати.
— Увечері я матиму імена?
— Думаю, матимете, — він простяг їй мікродиктофон. — Тут запис наради в раді директорів.
— Дякую, Том. Зупиніться, будь ласка, біля таксі…
… Нью-Йорк, штаб-квартира Дейвіда Лі.
— Ну що ж, — Дейвід Лі потягся з хрустом; усмішка несамовита, несподівана, як у десятирічного шибеника, тільки очі не сміються. — Наука то наука. Тим паче разом з Пентагоном. Нехай собі. А ми пообідаємо з друзями з Ленглі, правда, Мері? Як перспектива? Нехай накриють тут, у залі для гостей. Все має бути дуже скромним, ніякого розкошування, невидимки цього не люблять… Принаймні в робочий час…
… Зал для гостей в корпорації; за величезним овальним столом сиділи Дейвід Лі, директор управління розвідувальної інформації (ЗДІ) Джім Патрік, який працює в Нью-Йорку під дахом віце-президента «Ворлд іншуранс компані».
Стіл було накрито, як і просив Лі, надзвичайно скромно; салат, фрукти, ніякого алкоголю, тільки вода «Евіан», два стейки; три сорти сиру до кави, і все.
— З того, що говорив старий, — мовив Патрік, кивнувши на маленький диктофон, що лежав біля Дейва, — дві позиції дуже сильні, не варто закривати на це очей. Перше — милосердя… Світ, справді, втомився від жорстокості, люди мріють, щоб наступна ніч була спокійною, скільки можна грати на нервах людства?! Друге: його концепція десанту в Росії… Це буде багатьом до душі і в нас, Дейв, добре, що ви мене своєчасно поінформували… Люди, які відповідають за «Свободу», теж хочуть додаткових асигнувань, робота по дезорганізації тилу противника вимагає щедрих капіталовкладень… Таким чином, у даному контексті ідея сера Пітера і мрії моїх колег, які ведуть ідеологічне протиборство з Кремлем, змикаються… І я не певен, що старий поставив тільки на науку та військових, він надто мудрий, щоб ігнорувати моє відомство. Я певен у тому, що він шукає підходи. Він їх знайде. І наші ідеологи кинуться до нього, як до рідного батька, бо часу їм практично не лишилося…
— Як це? — здивувався Лі.
— Пояснюю. Якщо містер Горбачов досягне великого успіху в своїй реформі, тоді «Свободі» практично не буде до кого апелювати. Зараз Росія живе рудиментом общини, їх губить, як вони кажуть, зрівнялівка… Розумієте зміст цього слова?
— Цілком.
— Бачите, як добре… А тепер росіяни починають реформу, яка базується не на голих звітних цифрах, а на реальному ділі, результат якого повинен бути підтверджений не словесами, а товарами на прилавках магазинів, новими марками автомобілів і відеоприймачів, вільним правом будівництва котеджів і кардинальною перебудовою системи сервісу, який у Росії просто жахливий. Тобто всі люди матимуть змогу включитися в орбіту загальнодержавної справи, котра обіцяє реальні гроші. Тут уже не до передач «Свободи», діло треба робити!
— Добре, що ви мене просвітили, Джім. Пропозиції?
— Я хотів би послухати ваші.
— Вони досить прості. Мені потрібно дістати, звичайно, від вашої найдовіренішої агентури в Москві, — останні відомості про російську ракетну систему, про фінансування їхніх нових лазерних систем ППО… Власне, це потрібно насамперед вам, — уточнив Лі, — щоб було з чим іти до вашого директора і в разі потреби до президента. Я допоможу вам у виході на Білий дім…
— Що ви розумієте під словами «найдовіреніша агентура»?
— Рівень. І тут, і там, Джім, насамперед ціниться рівень. У вас є така людина!
Джім Патрік, могутній ЗДІ, усміхнувся:
— Невже ви думаєте, я скажу, коли навіть у мене є такий агент?
— Я спробую вас переконати в тому, що відповідь потрібна не так мені, Джім, як цій країні і справі демократії.
— Валяйте, — кивнув Патрік, — я уважно слухаю.
— Ну, а далі? — спитав продюсер Грінберг.
— Не знаю, — відповів Кузані. — Про це знають тільки двоє: Дейв Лі і сер Пітер Джонс… Чортівня якась, я вже не можу говорити просто «Пітер Джонс», тільки «сер»…
— Магія слова, що знайшло свій образ… Звичайно, Марлон Браидо був би на місці, але він бере за роль два мільйони, навряд чи я на це піду, хоч остаточне рішення приймемо, коли ви закінчите запис сценарію… Мені цікаво, Юджин, мені дуже цікаво дізнатися, що буде далі, значить, ви на шляху до успіху…
— В такому разі, — посміхнувся Кузані, — ви маєте реальну можливість допомогти мені пройти цей шлях за максимально короткий час.
— Ви хочете кудись поїхати? — напівствердно запитав Грінберг.
— Точно.
— Куди?
— На переговори в Женеву.
— Добре, я замовлю вам квиток і готель на березі озера. Тиждень? Десять днів?
— Два тижні, Стів, не будьте скнарою.
— Ви не бачили справжніх скнар, Юджин. Добре, два то два, коли щось придумаєте, дзвоніть, я поки що буду тут…
… Художник, мабуть, тим і різниться від усіх інших смертних, що правда життя, яка складається з епізодів, котрі запали в його пам'ять, швидкоплинних зустрічей (у свій час Кузані знімав для телебачення об'їждження коней на ранчо директора «Локхіду», коли розкручували справу про горіхи[6]), уривків фраз, аналізу літератури, поїздок по світу, бесід з ученими, бурмотіння мулатки з Кліші про те, що наближається кінець світу (ця шалена мулатка, в якої він провів ту ніч, відчула в ньому не тваринне бажання, а самотню ніжність мужчини, тому відкрилася йому, читаючи «Апокаліпсис»: «а це вже було, але так схоже на те, що на нас чекає, правда?»), передач теленовин, спогадів про друзів, які пішли від нас навіки, і нічних — тривожних і непідвладних фантазії — видінь, народжується під його пером (пензлем, камерою) зовсім заново, в найконцентрованішому, так би мовити, вигляді. Отже, рівень таланту визначається не тільки мірою наближення до правди, а й даром передбачення, поза яким і без якого істинне мистецтво неможливе; холодне побутописання не бентежить уже людство; люди прагнуть «одкровення від завтра», навіть коли мова йде про події столітньої давності.
… Так і Кузані, силою свого дару, вгадав тенденцію, не знаючи, звичайно, всіх тих утаємничених, глибоко прихованих перипетій підприємства, що почалося в Нью-Йоркській біржі (а це факт) місяць тому.
Продовженням акції, дійсно розпочатої в Нью-Йорку, — але не Дейвідом Лі, за витвором фантазії сценариста, а одним абсолютно реальним босом ВПК[7] Семом Мімом, який зробив ставку на космічне озброєння, — був повторний викид американських розвідників, що працювали в Москві, маючи документи, що їх видав державний департамент Сполучених Штатів, до того ж вони підпорядковувались не вигаданому заступникові директора ЦРУ Джіму Патріку, а цілком реальному ЗДРО — заступникові директора розвідувальних операцій ЦРУ США, котрий дістав вказівку — в зв'язку з початком женевських переговорів про обмеження ракетних озброєнь — негайно організувати інформацію, яка дала б змогу торпедувати можливу угоду.
Саме так, він дістав вказівку; Сем Пім був людиною крутої вдачі, справедливий, дурницями не займався, завдання визначав безкомпромісно: «Я повинен одержати асигнування, — сказав він ЗДРО, зустрівшись з ним на нейтральному грунті. — Успіх у Женеві цьому, звичайно, перешкодить. Там сидить своя людина, Чарльз Макгоні, його брат член нашої ради… Озбройте його такою інформацією, яка примусить наших голубів почекати з будь-якою угодою… Ми повинні провести через конгрес усі наші справи до нової зустрічі Рейган — Горбачов… А там видно буде… Як ви це зробите, я не знаю, але те, що ви мусите це зробити, — впевнений».
Розмовляти так різко у Сема Піма були переконливі підстави: двадцять сім років тому саме його адвокатські фірми витягли ЗДРО (тоді ще дипломата-початківця) з дуже неприємної історії, — доводилося відробляти; закон зчеплення, від цього не втечеш, хоч би як намагався.
Єдиним, хто міг «організувати» потрібну інформацію, був агент «Н-52», законсервований ЗДРО останні шість років, надзвичайно цінне джерело інформації; що ж, життя є життя, воно диктує нам вчинки, а не ми йому, на жаль… Шкода агента, але ж себе шкода ще більше, хіба не так?
… «Генерал-лейтенантові Сергієнку.
Вчора о 21 годині 33 хвилини чотири машини, що належать співробітникам ЦРУ, які служать у посольстві США в Москві, на великій швидкості виїхали з воріт і подалися в різних напрямках.
Автомобіль марки «мерседес», що належить Честеру Воршоу, з трьома пасажирами повернув на набережну; біля магазину «Ганг» з машини вискочив співробітник консульського управління Пітер Юрс і попрямував до будки телефону-автомата; Воршоу поїхав далі по набережній, на великій швидкості домчав до Лужників; там з машини виліз Ірвінг Кране і так само побіг до будки телефону-автомата; Честер Воршоу, не чекаючи його, виїхав до Новодівичого монастиря й повернувся в посольство, ніде більше не зупиняючись; Юрс і Кране, подзвонивши по двічі кожен, повернулись у посольство міським транспортом.
Водії другої і третьої машин («паккард» і «форд-гренада») поїхали відповідно: по Садовому кільцю до повороту за Смоленською площею, потім по Кропоткінській, мимо басейну «Москва» і через центр повернулися в посольство; друга машина відправилася на ВДНГ; біля метро «Проспект Миру» з «форда-гренади» вийшов пасажир (співробітник ЦРУ Роберт Майєр), сів — в останню хвилину — у вагон поїзда, що йшов від «Проспекту Миру» до «Комсомольської».
У посольство Роберт Майєр повернувся на таксі».
Сергієнко зняв окуляри і подивився на Славіна.
— Ну, що ви на все це скажете? Адже Майєр у цей час не в пінг-понг грав, а одержував інформацію. Або закладав тайник. Ваші пропозиції, Віталію Всеволодовичу…