Міжконтинентальний вузол

Втіха у вільній творчості — І

Закінчивши вивчення архівів, документів Бібліотеки конгресу й матеріалів, опублікованих у «Ньюсуїк» і «Форін афферз», про скандальну бійку ракетобудівного концерну Сома Німа з авіаційною корпорацією Джозефа Летерса, режисер і сценарист Юджин Кузані працював тепер, залишившись у своєму домі сам-один, — син переїхав до подруги, — ночами, коли Голлівуд засинав і лише стрільчасте листя величезних пальм, верховіттям звернених у провальну моторошність чорно-атласного неба, шелестіло, наче тоненькі металеві стружки, які скидали з бомбардувальників ВПС США у В'єтнамі, щоб викликати перешкоди на радарах протиповітряної оборони.

Гарний образ, подумав Кузані, можна використати в монтажі; тиша нічного Голлівуду, самотність, що стає звичкою, металеве шелестіння пальмових стріл у темряві; в стик — такий самий звук над В'єтнамом; дам пейзажі в такій самій, як тут, тиші, а потім екран має вибухнути від свистячого ревища надзвукових турбін бомбардувальників, а після цього зникне ландшафт, піднятий у небо вибухом чорної багатотонної бомби, яка пахтить шлаком і мертвою пилюкою; на повільному осіданні спаленої землі підуть титри фільму; коли гар і дим розвіються, я покажу інший ландшафт, наш південь, Сан-Дієго, мовчазна направленість балістичних ракет; немов кораблі інопланетян, стоять вони в скельній пустині; безнадійність місячної поверхні, тиша, абсолютна, шорстка тиша, вже не чути шелестіння пальм — відчуття тотальної, безнадійної випаленості планети…

Кузані взяв свій маленький, кишеньковий диктофон — працював тільки з ним, знай собі наговорюй те, що з'являється перед очима й виразно чуєш у вухах, — ще раз подивився на фото сина; завжди тримав перед собою; який чудовий хлопець був ще рік тому, єдиний друг; господи, яке складне життя наше; і, піднявшись з-за столу, неквапливо заходив по кабінету з вікнами в сад; сценарій свого фільму він диктував так, ніби бачив на екрані все, про що говорив:

— Весна вісімдесят п'ятого, Нью-Йорк, біржа…

Тяжкий, постійний, тривожний гомін голосів; на величезному біло-червоному електронному табло пульсує економічне життя країни, виражене в цифрах, що означають злети й падіння акцій провідних корпорацій. За цими точковими злетами пунктів спеціалісти зразу ж бачать розорення одних, щастя других, надію третіх.

На табло чітко виникають цифри вартості акцій «Авіа Корпорейшн»; зафіксовано падіння ще на два пункти; вибух пожвавлення серед присутніх лякає жорсткою швидкістю реакції біржових маклерів.

Дейвід Лі, президент «Місайлс[1] Індастрі», стежачи за ретельно вичисленим божевіллям біржі, обернувся до супутників:

— По-моєму, після цього серові Пітеру Джонсу не піднятися.

І швидко рушив до виходу. Він ішов мимо кабін, де сиділи маклери, зв'язані прямими телефонами зі своїми компаніями й клієнтами, мимо тих закутків, де прилаштувались журналісти, і, усміхаючись, слухав їхні швидкі крикливі повідомлення: «Компанія, яку створив сер Пітер, похитнулась»; «Літаки Пітера Джонса не потрібні більше нашим ВПС?»; «Сьогоднішнє падіння акцій на біржі свідчить про кризу політики сера Пітера!»

Той самий день, через три години.

… Техас, невеличке ранчо мільярдера Пітера Джонса, президента «Авіа Корпорейшн». Біля конюшні — телевізійні установки, де товпляться репортери газет та фотокореспонденти; іде зйомка виведення і об'їжджування коней.

Коли повели гарцюючого буланого жеребця, з конюшні перевальцем вийшов ковбой:

— А зараз наш головний сюрприз: триліток Вікторі — подарунок серові Пітеру від принца Фарука.

На Вікторі виїхав сам сер Пітер: кремезний сивий старий чоловік, трохи чимось схожий на Жана Габена, в обшарпаних джинсах, картатій червоно-білій сорочці, в засмальцьованому крислатому техаському капелюсі.

— Як кінь, хлопці? Гарний? — посміхнувся Пітер Джонс журналістам.

Перший кореспондент:

— Чому принц Фарук подарував вам цього коня?

— Мабуть, тому, що любить нашу країну.

Другий журналіст:

— Тоді він мав би подарувати цього жеребця президентові…

Пітер Джонс посміхнувся:

— Він і подарував його президентові.

Другий журналіст:

— Уособлюєте Штати з вашою корпорацією?

— Не нав'язуйте мені модель відповіді, дружище.

Третій журналіст:

— Сподіваєтесь, що вас переоберуть президентом «Авіа Корпорейшн» на третій строк?

— Це не мій клопіт. Це вирішать збори аукціонерів. Я з породи тих, хто підкоряється волі більшості. Якщо аукціонери штурхонуть мене ногою під зад, я піду. Якщо ж мене попросять залишитися, то залишусь.

Перший журналіст:

— В історії нашої країни президентом — я маю на увазі Штати, а не корпорацію — на третій строк було обрано лише одну людину, Франкліна Делано Рузвельта.

— Ми його провели б і на четвертий строк, а от я на четвертий строк не сподіваюся.

Третій журналіст:

— Сьогоднішнє падіння акцій вашої корпорації на біржі загрожує якимись наслідками?

Пітер Джонс поплескав коня по шиї:

— Скажи цьому хлопцеві, коняко. Скажи йому на повен голос. Мені не можна — звинуватять у неповазі до преси.

Перший журналіст:

— Чи правда, що ви ненавидите президента компанії «Місайлс Індастрі» Дейвіда Лі?

Сер Пітер засмучено похитав головою:

— Дейвід Лі — мій друг, молодий, розумний, вірний друг! Я мріяв би, щоб саме він закрив мені очі, коли и здохну. Спасибі, хлопці! Не пишіть про мого коня погано, інших таких більше не буде.

Пітер Джонс привітно помахав журналістам рукою, посміхнувся, в'їхав у конюшню; ковбої швидко зачинили двері, обережно зняли з сідла сера Пітера; обличчя — пергаментне, жовте, повіки судорожно склеплені, наче в припадочного.

… Той же день, парк Токсідо, поблизу Нью-Йорка.

Величезний «каділак» Дейвіда Лі в'їжджає в сад, що обступає його будинок на березі озера. Назустріч Дейвіду біжать його діти — семирічна Джуді й п'ятирічний Дік. Піднімаючи дітей на руки, він — щасливий, сильний — несе їх до басейну, швидко роздягається, штовхає дітей у воду, стрибає сам; борсаються, веселяться, галасують.

До басейну підійшла Марі, особиста секретарка Дейвіда Лі:

— Дейв, на проводі Бонн, розмовлятимете?

— Хто дзвонить?

— Генерал Том Вайєрс.

— Цей потрібен. Переключіть апарат на басейн і лізьте до нас, будемо хуліганити вчотирьох.

Дейвід Лі підплив до телефону, зняв трубку:

— Здрастуйте, Том, радий вас чути. Яка погода в Європі? Туман і дощ? Бідолашні, бідолашні… Отже, літаки не літають? — Він розсміявся. — Слухайте, Том, мабуть, днів через два подзвонить вам сер Пітер Джонс. Будьте з ним таким же відвертим, як зі мною. Я загнав його в куток, він хитається, треба підштовхнути… Ми зустрінемося з ним післязавтра в Сан-Дієго, на випробуванні моїх ракет, я запросив і його, нехай злиться…

Мері, переодягшись, стрибнула в басейн, підпливла до Дейвіда, пірнула під нього й почала цілувати його ноги.

Сан-Дієго, дослідний полігон ВПС США.

Сер Пітер Джонс невідривно й жадібно спостерігав за урочистою, не земною вже, а причетною до космосу церемонією запуску нового типу міжконтинентальної ракети. Навколо Пітера Джонса, що припав до окуляра телескопа, завмерли офіцери й генерали, які спостерігали народження нової зірки. Трохи віддалік, оточений натовпом військових, стоїть Дейвід Лі; пояснення, які він дає, вичерпно короткі.

— Витрати на виробництво наших космічних ракет лише на перший погляд здаються астрономічними. Вклавши сім мільярдів доларів у реалізацію нового ракетного проекту, ми — в стратегічному плані — не тільки роздягнемо Ради, а й не залежатимемо від нафти, яка е, на жаль, кров'ю авіації, хіба це не правда, сер Пітер?

Пітер Джонс одвів погляд від телескопа й посміхнувся:

— Я приїхав сюди, щоб аплодувати твоєму успіхові, Дейв. Я захоплений і розбитий, старій печериці пора на смітник.

Підійшовши до Дейвіда Лі, Джонс міцно обняв його; потім, обернувшись до одного з офіцерів, тихо спитав:

— Чи є у вас гарячий чай?

— Ми п'ємо тільки холодну воду, сер, тут так спекотно.

Пітер Джонс кивнув і попрямував до виходу з бункера. Поруч з ним, попереду й позаду, як тіні, рушили його охоронці.

Він вийшов у нічну задуху космодрому, прислухався до довірливої пісні цикад, сів у старомодний «ролл-ройс» і помахав рукою офіцерам, які проводжали його; червоні ліхтарі броньованого автомобіля сера Пітера швидко розтанули в темряві ночі, немовби їх і не було.

Відчинивши дверці шафки, вмонтованої в спинку сидіння шофера, сер Пітер висунув два телефони — білий і червоний. Знявши трубку червоного, попросив телефоністку на далекій міжнародній станції:

— Будь ласка, моя чарівнице, накрутіть мені Бонн, штаб-квартиру генерала Тома Вайєрса, потім державний департамент, відділ Східної Європи, містера Харві Джекобса; після цього Пентагон, генерала Кірпатріка. Якщо його немає на місці, з'єднайте з номером дев'ятсот сімдесят три сорок два вісімсот сорок сім, а ще мені буде потрібен помічник міністра охорони здоров'я Лодж, Вашінгтон, дистрикт Колумбія, домашній номер сімсот двадцять сім вісімсот сорок чотири п'ятдесят п'ять і, нарешті, Нью-Йорк, двісті двадцять вісім сорок три п'ятдесят дев'ять, професор Томас Бінн.

Сер Пітер витяг з кишені піджака дві капсули з ліками, вкинув їх у рот; охоронець простяг йому пласку пляшку.

— А гарячого чаю у вас немає? — спитав Джонс. — Звичайного гарячого чаю?

— Ми завантажилися холодними напоями, сер. Пітер Джонс відкинувся на спинку сидіння, стулив повіки: обличчя зовсім хворе, не схоже на те, яким воно було десять хвилин тому, в бункері.

Задзвонив білий телефон. Охоронець зняв трубку, ви» слухав абонента, передав її серу Пітеру:

— Державний департамент.

Пітер Джонс кивнув, простяг кволу руку, взяв трубку крижаними пальцями. Але говорив бадьоро й весело:

— Здрастуйте, Харві, вас турбує стара шкапа Джонс. Чи не знайдете для мене хвилин тридцять завтра вранці від десятої до одинадцятої? О'кей. Спасибі.

Новий телефонний дзвінок, охоронець, що сидів поруч, тихо сказав:

— Професор Бінн.

Сер Пітер кивнув:

— Доброго ранку, дорогий Бінн. У вас уже ранок, хіба не так? Я добре попрацював, але боюся — не встигну повернутися до другої години, як домовились, — усе-таки шість годин льоту. Не будете сердитись, коли я прибуду під ваші рентгени о п'ятій? Спасибі. Ні, ні, не тривожтесь, почуваю себе чудово.

Джонс знову відкинувся на м'яке шкіряне сидіння, тихенько застогнав; охоронці мовчки перезирнулися.

— Тут десь поблизу є аптека[2]? — спитав сер Пітер.

— Усі медикаменти в машині, сер, — відповів охоронець.

— Я питаю, — неголосно повторив Пітер Джонс, — по дорозі на аеродром є якась аптека? Невеличка провінційна аптека, де дають бісові бутерброди й торгують гарячим чаєм?

… Невеличка придорожня аптеки на бензозаправній станції.

Сер Пітер вийшов з туалету, прополоскав рот теплою водою з-під крана, повернувся в затишне, зовсім безлюдне приміщення аптеки-бару, сів за цинкову стойку, всміхнувся фіолетовому негрові в уніформі «Тексако» й спитав:

— У вас є гарячий чай? Дуже гарячий чай?

— Кава, сер, — відповів негр. — У нас тут мало хто п'є чай.

— А якщо я не люблю кави?

— Дуже шкодую, сер, але тут немає чаю.

Джонс показав охоронцеві очима на музичний ящик. Той опустив монету й натиснув кнопку. Він знав, що любить хазяїн. Зазвучала сумна пісня Чарлі Чапліна.

А в машині пронизливо дзвонив червоний міжнародний телефон; один з охоронців підійшов до Джонса, який знесилено обвис на стойці.

— Бонн, сер. Генерал Том Вайєрс.

— Нехай переключать на цей апарат, — шепнув сер Пітер.

— Який тут номер? — спитав охоронець негра.

— 9742-582, сер, — відповів той.

Охоронець нечутно зірвався з місця.

— Як тебе звати? — спитав Джонс негра.

— Мене звуть Джо Буец, сер.

— У тебе гарне ім'я.

— О так, сер.

На стойці затріщав телефон, негр схопив трубку:

— Аптека-бар «Солодка тиша» слухає.

Пітер Джонс стражденно хмикнув, похитав головою; охоронець вирвав у негра трубку й простяг хазяїнові.

— Здрастуй, Том, — знову бадьорим голосом мовив сер Пітер. — Я, мабуть, розбудив тебе? Пробач, але мені треба, щоб ти завтра ж вилетів сюди з усіма матеріалами. Ти розумієш мене? Не зовсім? Так от, наш молодий друг увімкнув лічильник. Ми програємо темп. Я жду тебе, Том.

Пітер Джонс віддав охоронцеві трубку. Той опустив її на важіль.

— Налий мені склянку окропу, синку, — попросив Джонс негра.

— У нас немає звичайної гарячої води, сер. У нас тільки гаряча кава.

Джонс зітхнув, охоронець допоміг йому підвестися; човгаючи ногами, старий під звуки сумної пісні Чарлі Чапліна підійшов до своєї величезної машини.

Охоронець, підтримуючи Пітера Джонса за лікоть, посадив його в машину, і саме тоді задзвонив білий телефон. Охоронець зняв трубку, вислухав того, хто говорив, прикрив мембрану долонею:

— Помічник міністра охорони здоров'я містер Лодж, сер.

Пітер Джонс мовчки простяг руку до трубки:

— Дорогий Коні, здрастуй! Ні, я дзвоню з півдня. О-о, почуваю себе прекрасно! Послухайте, ви ж пропустили два засідання нашої ради акціонерів, тому я розпочну проти вас бійку. Або ж знайдіть для мене час уранці, разом поснідаємо. О'кей? Спасибі. Зустрінемося в Бернс-Хаузі.

… В ресторані Бернс-Хауз було тихо й безлюдно, тільки двоє гостей — помічник міністра охорони здоров'я Коні Лодж і сер Пітер.

— Кого це має переконати, сер Пітер? — замислено спитав Лодж, вислухавши старого.

— Це має злякати, Коні.

— Ні, все-таки кого?

— Громадську думку.

— Громадську думку роблять, сер Пітер. І на удар, який ми обрушимо на Дейвіда Лі, його «Місайлс Індастрі» відповість зустрічним ударом.

— Безумовно. Тільки коли? Фактор часу за нами, та й, крім того, їм важче лякати людей, ніж нам. Я і наша корпорація — це літаки. До нас уже звикли, літаки стали побутом. А ракети, які заражають навколишнє середовище й викликають ракові захворювання в людей, особливо в південних штатах, я підкреслюю — в південних штатах особливо, — таке не може не сприяти породженню страху.

— Думаєте, це перешкодить «Місайлс Індастрі» одержати сім мільярдів доларів у конгресі?

— Навряд. Але це допоможе нам одержати не менше. Ми змушені думати про майбутнє: затінок у пустелі створюють саджанці, яким усього лише рік. Створити тінь, — сер Пітер посміхнувся, — аналогічне поняттю кинути тінь, у нашому жорстокому ділі принаймні. Якщо ви зможете зорієнтувати серйозних учених на таку кампанію страху, — мої газети випустять залп проти Дейвіда Лі. Негайно.

Для цього потрібен виступ двох-трьох сильних наукових оглядачів, сер Пітер, задумливо озвався Лодж. — Потрібні зірки. І ці зірки мають так і таке розповісти Америці, — і не тільки південним штатам, на які ви завжди ставите, а й північним, — про те, що нова ракетна індустрія Дейвіда Лі може принести нашій країні, щоб люди здригнулися від жаху. Лише діставши подібний привід, я зможу розпочати офіційне розслідування.

На весь екран — величезне серце Пітера Джонса. Професор Бінн відірвався від рентгеноскопа, подивився на колег.

Перший професор:

— Він приречений. Він може померти зараз, тут, на столі.

Другий професор:

— Дивно, що він ще ходить. У нього клапті, а не серце. Скільки йому?

Професор Бінн:

— Вісімдесят. Як ви ставитесь до операції на митральному клапані?

Третій професор:

— Скільки він коштує?

Професор Бінн:

— Не менше трьохсот мільйонів. А втім, ніхто цього не знає точно. Але якщо його виберуть на третій строк, він коштуватиме мільярд, у цьому я не маю сумніву.

Перший професор:

— Оберуть його чи не оберуть — це не так важливо: він проскрипить півроку. Це максимум.

Бінн відійшов від рентгеноскопа до селектора, що стояв на білому столі, вимкнув страшну пульсуючу фотографію старечого серця, натиснув на кнопку селектора — прямий зв'язок з іншим кабінетом, де на хірургічному столі під рентгеном лежав Джонс, — і сказав:

— Одягайтеся, Пітер, ми йдемо до вас.

— Можу я попросити гарячого чаю, Бінн?

— Можете. Так само нічого не болить?

— Ні. ІІу, а коли чесно: як мої справи?

— Все нормально, Пітер. Але бій проти Мухаммеда Алі ви не витримаєте.

Пітер Джонс посміхнувся:

— Це мене не бентежить. Я його куплю. Він упаде від мого удару в першому раунді. Я ж коштую триста мільйонів чи десь близько цього, хіба не так?

Страшенно перелякані очі професорів, погляди всіх спрямовані на кнопки мікрофонів селекторного зв'язку з сусіднім кабінетом.

Бінн усміхнувся:

— Я не обманюю своїх пацієнтів, колеги. Я їх знаю. Саме це додає їм імпульсу сили… Так, я дозволив йому почути ваші слова… Для інших це може бути шоком, а для сера Пітера — лише хороша психотерапія… Ходімо, він чекає…