Міжконтинентальний вузол

Робота — VIII

— Чаю хочете? — спитав Славін, весело дивлячись на Кулькова, коли контролер — після істеричного зриву в камері — привів його в кабінет підполковника Гаврилова, де працював слідчий.

— Якщо можна, кави, — відповів той розгублено: такою несподіваною була посмішка на обличчі цього кремезного лисоголового чоловіка.

— Маю тільки розчинну. Але дуже хорошу, бразільську…

— Дякую. Без цукру, будь ласка, — попросив Кульков.

— Є сахарив.

— Ні, спасибі.

— Добре, зробимо гірку, — погодився Славін. — Скільки ложок класти? Майте на увазі, дуже міцна, а ви скаржилися на серце…

— Тоді одну, якщо можна…

— Можна, а чого ж… Слідчий вийшов з кабінету.

— У вікно стрибати не маєте наміру? — запитав Славін, підвівшись з крісла. — Не раджу, гулю наб'єте, бо скло в нас непробивне.

— Я дуже люблю життя, — тихо сказав Кульков. — Навіщо ж мені стрибати у вікно?

— Можете спробувати все-таки, — посміхнувся Славін і, розливши каву в чашки, подав Кулькову.

— Дуже смачно, — діловито сказав той, відсьорбнувши ковток. — Зразу пригадав Гагру…

— Ви ж не дуже любили Гагру, як мені відомо? Більше Сочі.

— Це в молодості. Тепер я мрію побути в Гагрі…

— Так, місце чудове… Ви до мене попросилися тому, що в камері дуже страшно? Особливо на самоті зі своїми думками?

— Скажіть, — задумливо почав Кульков, — закон про те, що людина, яка роззброїлася, покаялась, звільняється від кари, справді має силу, чи це було нам потрібно з метою пропаганди?

Трохи сторопівши, Славін перепитав:

— «Нам»?! Ви сказали: «Це потрібно нам»?!

— Я ще не навчився відділяти себе від суспільства, — зітхнув Кульков. — Постарайтеся зрозуміти мене правильно. Якщо на терези покласти те, що я зробив для підвищення обороноздатності країни, і протиставити цьому інформацію, якою обмінювався з колегами по науці в ім'я ідеї домовленості між нашими країнами, то, запевняю, рахунок буде на мою користь як громадянина, члена нашого соціалістичного суспільства.

— Ви ще, мабуть, не прийшли до тями, Геннадію Олександровичу. Ви плетете нісенітницю, пробачте за різкість. А вам є що сказати мені по суті справи, особливо в зв'язку з останнім запитом із Ленглі., Адже ви й самі трохи розгубились, розшифрувавши його, хіба не так? Пригадуєте текст?

— Який саме ви маєте на увазі?

— Послухайте-но, ви боретеся за кожну секунду, — сказав Славін, і ці слова приголомшили Кулькова, бо лисий повторив те, про що він сам думав під час арешту; справді, вони винайшли щось таке, що записує думки, ще з більшим крижаним жахом подумав Кульков; тільки б не згадувати того! Не можна! Загибель! Кінець!

— Ви боретесь навіть за долю секунди, — повторив Славін, з подивом зауваживши, що Кульков розплескав каву — так затремтіла мого тонка рука з гарно обробленими нігтями. — Може, я неправильно сказав? Ви поправляйте мене… Допит поки що не почався, я не слідчий, зі мною можете розмовляти… Вам підполковникові Гаврилову доведеться відповідати… На кожне запитання… Можете, звичайно, відмовлятися, брехати, але ми знаємо правду, Геннадію Олександровичу, всю правду… Ось у чому річ.

— Ні, ви не знаєте всієї правди, — відкашлявшись, заперечив Кульков. — Це тільки від мене залежить, відкрити вам її чи ні. Зате під нас залежить інше: зберегти мені життя чи позбавити мене цього дару…

— Вважаєте, що п'ятнадцять років у камері — це життя?

— Не поспішайте засуджувати мене на п'ятнадцять років. Я ж недаремно запитав вас: чи діє досі закон про тих, хто розкаявся і роззброївся?

— Діє. Ми не притягуємо до суду шпигуна, який одразу прийшов до нас і в усьому зізнався. Але, Геннадію Олександровичу, ви ж до нас не прийшли… Нам довелося самим брати вас…

— А це як подивитись… Я ж їхав до вас, щоб повинитися… А ви поспішили мене заарештувати…

— Повторюю, чека не в Шереметьєво…

— А коли в Шереметьєво сьогодні вночі мала бути та людина, в якій ви зацікавлені куди більше, ніж у мені? І я хотів приїхати до вас не з порожніми руками? А з тим, хто знає весь ланцюг? Що ви скажете на це?

— Я відповім, що пропозиція варта уваги. Ми, звичайно, не без інтересу познайомилися б з тим, хто знає ланцюг, але, погодьтеся, з нашою допомогою, — якби ви звернулися до нас своєчасно, — це можна було б зробити значно професіональніше.

— Будь ласка, постарайтесь мене зрозуміти… Якщо ви погодитеся з моєю версією, що я їхав до вас добровільно віддати себе в руки наших славних органів, моє становище дасть мені змогу — в цьому разі — принести нашій справі максимальну користь…

— Нашій справі, — замислено повторив Славін. — Ось що я вам скажу, Геннадію Олександровичу: хочете бодай чимось спокутувати свою провину, — говоріть. Якщо маєте намір торгуватися, — не вийде. При всьому моєму певному ставленні до Пеньковського мушу повторити: він програвав з гідністю…

— І жодним словом не обмовився про мене, про Гену…

Це вже дещо, подумав Славін; утнув добряче, отже, оговтався.

— Чому ви впевнені в цьому?

— Якби не так, то ви давно мене знайшли б.

— Резонно, — погодився Славін. — Ще кави?

— Так, якщо це вас не обтяжить.

— Коли у вас вихід на черговий зв'язок?

— Ви ж сказали, що вам і це відомо…

Славін кивнув:

— Ми сфотографували текст, який ви заклали в «Націоналі», зберігши при цьому слід вашого пальця.

Кульков знову відчув у горлі твердий клубок і ледве проковтнув його.

— Але ж ви розумієте, я можу написати те, що нам вигідно, а можу взагалі нічого не писати. А вам же треба взяти на гарячому ту людину, яка забиратиме інформацію…

— Резонно, — знову погодився Славін. — Дуже добре мислите. Ваші пропозиції?

— Я їх уже вніс.

— А я вам відповів: говорити з вами я згоден, торгуватися — не мій фах. Якщо вважаєте за потрібне якось спокутувати свою вину, — валяйте. Не хочете — ваша справа. Головне завдання ми виконали, перекрили витік інформації, справу закінчено.

— Згоден, — сказав Кульков. — Правильно. Але я готовий запропонувати вам свою допомогу в грі проти ЦРУ.

— Давайте сформулюємо ситуацію інакше, Геннадію Олександровичу: якщо керівництво дозволить мені залучити вас до операції, я продумаю можливість вашого використання… Але, признаюсь, я не дуже впевнений, що мені це дозволять… Ви занадто заплямували себе… І діяли цілком свідомо багато років… Називатимемо речі своїми іменами: спочатку ви зрадили цю країну, нас… Тепер ви пропонуєте зрадити тих, на кого працювали.

— Ми ж не на зборах, — облизнувши пошерхлим язиком пересохлі губи, сказав Кульков. — Я пропоную викрити тих, хто шантажем примусив мене схибити з того шляху, на якому я стояв.

— Закон гарантує вам тільки одне: слідство і суд ретельно розберуться в усьому, що було до цієї ночі. Але ні слідство, ні суд не пройдуть мимо того, що може статися після сьогоднішнього ранку… Давайте пропозиції, я готовий слухати…

— Можна глянути в запитальник, найостанніший, який ви розшифрували? — спитав Кульков.

— Ви маєте на увазі той, що ви взяли у тайнику вчора вночі?

— Я забув, о котрій годині… Я згадаю, коли ви покажете мені розшифрований текст…

— Ви нічого не забули, — сказав Славін. — Ви пам'ятаєте час з точністю до хвилини… Ви хочете перевірити, чи справді ми знаємо все, чи беремо вас на бога.

— Ви маєте право думати так, як вважаєте за доцільне… Я сказав те, що хотів сказати неодмінно…

Славін вийшов з-за столу, відкрив сейф, вмонтований у стіну, попорпався в папках, витяг одну, синього кольору, поклав її на стіл, погортав сторінки, вийняв два аркуші, скріплені пластмасовою червоненькою скріпкою, і подав Кулькову:

— Це?

Обличчя Кулькова знову потекло, коли він перебіг сторінку; знають усе! Читали всі запити з Ленглі! Оце так жах! Але ж вони не читали моєї відповіді! А тільки це може бути доказом! У цьому мій порятунок!

— Так, — сказав нарешті Кульков. — Це.

— От бачите, — зітхнув Славін і, поклавши руку на папку, мовив: — Тут ціла брошура: «Що ЦРУ хоче знати, — особливо під час женевських переговорів, — про ракетний потенціал Рад».

— Але у вас немає другої такої брошури. З такою ж разючою назвою: «Що ЦРУ дізналось, — під час женевських переговорів по роззброєнню, — про ракетний потенціал Рад».

— Чому ж? — Славін знизав плечима. — Є.

Він знову підвівся, підійшов до сейфа, вийняв звідти невеличкий конверт, повернувся й поклав на стіл:

— Ознайомтесь.

Кульков витяг з конверта запальничку «П'єр Карден»; обличчя потекло ще зриміше; замість щік — капшуки, під очима — западини, як у старого, що вийняв на ніч з рота міст, жодного зуба, шамкотлива порожнеча.

— Та ви сміливіше, Геннадію Олександровичу, сміливіше, — підштовхнув його Славін своєю несподіваною посмішкою, трохи навіть хлоп'ячою. — Ви ж знаєте, як поводитися з цією камерою… Ми проявили всі сімдесят два кадри, ось вам лупа, читайте, ваша робота, ви ж документи клацали, не я…

— У вас немає сигарети?

«Відчувши шок, зразу ж просіть у них сигарету», — згадав він слова Роберта, який інструктував його з операції «Ліберті», коли вони зустрілися в Цюріху, в барі на Бангофштрасе; «це точна ознака того, що ви похитнулися, вони це з'їдять, а вже після цього починайте поетапно цідити інформацію, зберігаючи головний козир на самий кінець».

— Давно курите? — спитав Славін.

— Після того, як зустрів Олега Володимировича.

— Дивно… Я опитував ваших шкільних та інститутських знайомих, вони казали інше.

— Та скільки ж років минуло, могли забути…

— Гуляєва пам'ятаєте?

— Хто це?

— Ігор Гуляєв…

— Я його не знаю.

— А він вас знає. Сидів за партою позаду вас. На вечорі у вашій чоловічій школі він потанцював з Лідою Кирєєвою. Ви до неї залицялися, так? Ви штовхнули Гуляєва із сходів через цей танець… Бідолаха зламав ногу… Він запевняє, що ви в дев'ятому класі вже курили… Сигарети марки «Ароматні», двадцять копійок пачка…

— Я нікого не штовхав зі сходів…

— Ви і Проскуряк, був такий вуркаган. Ви його з собою привели, пляшку йому купили… Невже не пригадуєте?

— Тепер про мене можна говорити все, що завгодно…

— Ми пліток не збираємо, Геннадію Олександровичу… Наприклад, ваш колишній декан, Антон Гаврилович, був дуже захоплений вами: «надія адміністрації, борець з прогульниками, ніхто так, як Гена Кульков, не вмів провести персональної справи проти порушників моралі»… Я погортав ці документи, ви завзято виступали, Савонарола…

— Як я зрозумів, сигарет у вас немає? — Кульков знову облизав пошерхлим язиком пересохлі губи. — Шкода…

— Ну, чому ж, є. Які хочете? Я помітив, вам більше подобаються ментолові «Салем».

— З більшим задоволенням я закурив би «Памір»… Були такі сигарети в дні моєї молодості, чорний тютюн, як «галуаз», тільки коштували дешевше, десять копійок за пачку, якщо не зраджує пам'ять…

— Є й «галуаз», — сказав Славін. — На вибір.

— Тоді, будь ласка, «галуаз»… Мені дуже хочеться саме «галуаз».

Він затягся, жадібно ковтаючи дим, заплющив очі, ніздрі його на якусь мить затремтіли, немов у кокаїніста, стали білими, хрящуватими; тільки не поспішати, благав він себе; я поводжусь правильно; цей лисий, не відаючи про це, допомагає мені; найдужче я боявся натиску, крику, наполягання відповідати; це — вайло, інша порода, тупо мислить, різьба по дубу; я відчуваю удачу, він піддається…

— Так от, — затягшись іще раз, Кульков відкинувся на спинку стільця, — я ж цих даних не послав… Та й вони не припали б — судячи з останнього запитальника — до смаку тим, кого цікавить ракетний потенціал Бать… Радянського Союзу…

— Своєчасно виправились, — сказав Славін. — Слово «Батьківщина», сподіваюсь, ви згодні, зараз прозвучало б трохи цинічно.

— Так, я змушений з цим погодитись. Але — хоч вірте, хоч ні — я був, є і залишусь патріотом Росії…

— Якої? — спроквола запитав Славін. — Генерал Власов теж проголосив себе істинним патріотом «матінки Росії», — без комуністів, комсомольців, профспілкових активістів, — а їх, активістів, майже сто мільйонів, ну і, звичайно, неповноцінних євреїв і циган.

— Я ставлюся з презирством до Власова, даю слово…

Славін подивився у вікно; треба було хоч на мить абстрагуватися від цієї людини; погасив у собі гнів, неголосно сказав:

— Ми відхиляємося від основного, чи не так? У мене буде важкий день, та й вас, мабуть, запросять на допит… Ідіть краще в камеру і спробуйте заснути.

Кульков похитав головою:

— Ви не дозволяєте мені сказати те, що я мушу сказати… Подивіться запитальник і прочитайте ті документи, які є в мікрофільмі. Дані, котрі я пересилав американським ученим…

— Кому, кому?! — вразився Славін. — Ученим?

— Звичайно, Не ЦРУ ж, — відповів Кульков, ковтаючи клубок. — Я обмінювався інформацією з ученими — противниками ядерної конфронтації, у цьому вся суть. Люди, котрі одержували мою інформацію, були і залишаються на тій позиції, що ми і Штати маємо однаковий потенціал ракетних потужностей… А яструбів, які верховодять у Вашінгтоні, така правда не влаштовує… Судячи з останнього запитальника… Яструби підштовхують мене до того, щоб я завищив рівень ракетного оснащення Бать… Союзу… Вони зацікавлені в тому, щоб я передав не об'єктивну інформацію, а чутки, які грунтуються на моїх розмовах з військовими керівниками й провідними конструкторами… Мені здається, їх би влаштували навіть вигадані бесіди, аби тільки я передав те, на що вони натякають в останньому запитальнику.

— А що б ви зробили, якби ми не заарештували вас?

— Я продовжував би передавати об'єктивну інформацію… Я усвідомлюю те, що в полум'ї ядерної конфронтації переможців не буде.

— Взагалі, ви, як я бачу, всі ці роки вели патріотичну роботу, га? — не стримався він. — Певна форма боротьби за мир, хіба не правда?

— Даремно ви іронізуєте… Внутрішньо я виправдовував те, що сталося, тільки цим. Так, вони спровокували мене, так, я не знайшов мужності повинитись… Але потім я зрозумів, що мені треба робити. І боровся з їхніми яструбами, як міг… Я передавав їм тільки те, що так чи інакше було їм відомо внаслідок роботи їхніх супутників…

Славіна кортіло доповнити: «шпигунів», але він стримався, відчуваючи, що Кульков підходить до головної частини гри; він не помилився.

— Я певен: та інформація, якої вони чекають, пов'язана з переговорами в Женеві, — вів далі Кульков. — Гадаю, вони мають намір торпедувати переговори, спираючись, зокрема, на мою інформацію. Я їм такої можливості давати не збираюсь…

— Пропозиції? — знову повторив Славін.

— Дозвольте мені закласти тайник у неділю… З об'єктивними даними, а не з тим, у чому вони зацікавлені… Вони зразу ж надішлють чергову радіограму, ми її прочитаємо…

— Ми її прочитаємо, — повільно повторив Славін. — А що? Цікаво… Пишіть заяву, понесу нагору, чекатимемо рішення…

— Ви ж напевне фіксуєте нашу розмову… Невже цього не досить?

— Запис нашої розмови прослухають аналітики, Геннадію Олександровичу. Вони вичислять, у яких пунктах нашої розмови ви брехали, а де відкривали правду… Але, як кажуть, діло любить форму… Пишіть… аби потім не було розмов, що я вас примушував, погрожував, катував… Пишіть, ось ручка.

… Ранок — для бурхливого московського травня, був не такий, як завжди, — дуже тихий і сонячний; небо високе, блакитне, немов у Домбаї на початку лютого.

— Може, нарешті, випогодиться, — зітхнув Славін, — бо останні роки ми літа не бачимо…

Сергієнко всміхнувся:

— Зате побачимо, як збільшується випуск автомобілів… Та й вантажівок, що тероризують місто… У багатьох столицях вантажні машини давним-давно їздять по вулицях тільки вночі, а ми міцно стоїмо на тому, до чого так. звикли…

— Община, — посміхнувся Славін, повторивши інтонацію Степанова. — Та за нічну роботу водіям вантажних машин треба платити більше, а це порушення «рівності» — багатії серед шоферів з'являться, не можна…

— Думаю, не тільки в цьому справа, — заперечив. Сергієнко, розгортаючи панку (перед початком серйозної розмови завжди «робив крок убік», розминався, немов спортсмен). — Мені здається, міські власті бояться, що треба йти в Міністерство фінансів і просити додаткові кошти… А ми поставили на режим економії… Можуть «неправильно зрозуміти»; хтось на зборах зачепить, для чого рискувати… Посадили б розумного економіста за комп'ютер, попросили б порахувати без гніву й упередження, от і мали б таку довідку; збільшення заробітної плати тим шоферам вантажних машин, котрих перевели на нічний графік, дасть мільйони економії народному господарству, — на одних лише денних пробках, коли даремно спалюють десятки тонн бензину під світлофорами, витрачаємо чорт знає скільки. Але ж не бензин валять, а золото — час, кажучи інакше…

— На що це ви гніваєтесь? — заклопотано спитав Славін.

Сергієнко раптом розсміявся:

— На Центральне розвідувальне управління, Віталію Всеволодовичу. Я також закінчив вивчати оперативні матеріали на Пеньковського… Знаєте, про що я, — чим довше їх вивчав, — думав?

— Я не Джуна, не маю дару прозорливця…

— Шкода… Добре мати прозорливого помічника…

— Ризиковано, — заперечив Славін. — У кожного з нас е щось, властиве лише йому, стороннє око небажане…

— Безсумнівно, — обличчя Сергієнка стало, як завжди, зосередженим, навіть трохи жорсткуватим. — Так от, Віталію Всеволодовичу, я запросив вас для того, щоб ви розбили мою версію.

— А ви мені потім догану вліпите…

Генерал ніби не почув жартівливого зауваження Славіна й провадив своє:

— Навіщо Ленглі — особливо в останній час роботи цього агента — треба було так по-дурному світити Пеньковського? Навіщо вони примушували його раз по раз ризикувати, вимагаючи майже щотижня обміну інформацією? Вони навмисне підштовхували його до провалу…

— Докази, будь ласка…

— Подивіться цю папочку на дозвіллі, я дещо підібрав.

— Подивлюсь і якнайуважніше.

— Одне слово, я дозволив собі припустити версію, — сказав Сергієнко. — Або вони, — практично видавши нам агента такого рівня, як Пеньковський, — хотіли викликати в країні психоз шпіономанії, тотальну підозріливість, яка в епоху науково-технічної революції здатна викликати необоротні наслідки, бо відсутність живого обміну ідеями відкидає на десятиріччя, — або він був їм уже не потрібний, тому що знайшли серйознішу заміну…

— Кульков? — спитав Славін.

Сергієнко не відповів, усе ще говорив неквапливо, немов приглядався до своїх слів збоку:

— Спробуйте запитати його: хто-небудь, коли-небудь з американських колег розмовляв з ним про Пеньковського? Особливо на самому початку його роботи проти нас. Ви напевно відчуєте, бреше він чи хоч трохи наближається до правди.

— Версія цікава, — озвався Славін, — але мені здається, що вона грішить якимсь надто жорстким прагматизмом… Віддати такого агента, як Пеньковський, заради того, щоб розпалити психоз?

Сергієнко впевнено відповів:

— Мавр зробив своє діло… Якщо вони вирішили, маючи заміну, віддати його нам, аби викликати в країні хвилю підозріливості, то, виходить, комбінували можливість його провалу заздалегідь… Мабуть, вони заздалегідь планують загибель свого агента, але при цьому ретельно вичисляють, як повернути це собі на користь. Правда, з Лісником, з їхнім Тріаноном вони програли остаточно, із сухим рахунком… Але я не знаю, що було заплановано, якби він не покінчив з собою… А що заплановано з Кульковим? Яких акцій вони вживуть, коли здогадаються про його провал? А якщо вони вже якось дізналися про це? У вас є пропозиції?

— Є, — відповів Славін. — Є, товаришу генерал. Мені хочеться повірити Кулькову.