Міжконтинентальний вузол

Робота — III

Професор Яхминцев, начальник відділу, в якому працював Іванов, був високий і стрункий; сива шевелюра старанно укладена; волосся, незважаючи на те, що професорові давно виповнилося шістдесят, здавалося густим, немов дротяним (невже лакує, подумав Славін; а взагалі — це дрібниці, нехай собі, але ж у кожному з нас із юності закладено щось таке, через що неможливо переступити; на Заході багато чоловіків роблять манікюр, і це звичайна річ, хоч страшенно дорого, а для мене така людина бридка, викликає почуття огиди, хоч добре розумію, що це не так).

— Ні, ні, Іванов неабияке явище в науці, — впевнено повторив професор. — Кладезь ідей, змістовна людина…

— А чому ж тоді його тримають у чорному тілі? — спитав Славін.

— Як це? — Яхминцев здивувався.

— Якщо він «кладезь ідей», то чого б йому не очолити лабораторію?

— Ой, Віталію Всеволодовичу, скільки разів йому це пропонували!

— На якому рівні?

— На відповідному… В нас із ним стосунки дуже складні… Вам, мабуть, про це вже говорили, я ж знаю, ви готуєте публікацію… Наш інститут схожий на жіноче царство, хоч працюють здебільшого чоловіки: ніяких таємниць, усе всім відомо. Так от, незважаючи на складність, яка є в наших стосунках, я тричі називав його кандидатуру на посаду завідуючого лабораторією…

— І що ж?

— Як і в будь-якій новій справі, спочатку треба конституювати задум, погодити питання, вибити штати, приміщення, персональні оклади, внести в план… Без труда нема плода, все нове народжується в муках, на жаль… Георгій Якович з'їздив у главк, там йому запропонували написати проект листа, він підготував, але ж одна голова добре, а дві ще краще; подивилися мудрі люди, внесли зауваження, попросили доопрацювати текст, а як же інакше, не всім дано збагнути хитрощі управлінського апарату, для них кожна кома таїть у собі особливий зміст…

Славін чомусь пригадав, як на зустрічі з читачами Михалков розповів цікавий епізод: у сорок третьому році його шукали по всьому фронту, знайшли на аеродромі (він тоді працював кореспондентом газети «Сталинский сокол»), потягли до невеличкого ПО-2:

— Швидше, Оргію Володимировичу, в штабі фронту на вече вас чекає Ворошилов, воліли доставити для розмови негайно!

Ворошилов справді чекав на проводі, привітавшись, сказав:

— Товариш Сталін переглянув верстку гімну… В другій строфі у першому рядку у вас кома й тире… Товариш Сталін запитує, чи не можна викреслити тире? З погляду, як він зауважив, геометрії тексту Державного гімну це тире надзвичайно фокусує увагу читача на такому знакові, єдиному в усьому тексті твору. Він просив порадитися з вами і з Ель-Регістаном: чи не заперечуватимете ви, якщо він зніме тире? Чи ви наполягаєте на тому, аби зберегти цей розділовий знак? Може, він для вас дуже дорогий з чисто професіональних причин?

Тим часом професор провадив далі:

— Звичайно, зовсім не просто почати нову справу, — відкрити лабораторію, підібрати штат однодумців: усе треба заздалегідь утрясти, погодити, розробити кошторис… Георгій Якович побігав по коридорах главку, посидів на засіданнях, та й махнув рукою: «Я вже втратив місяць, а кінця-краю не видно цим погодженням, пропади все пропадом, робитиму своє діло!»

— А хто зацікавлений у цій лабораторії?

— Наука, звісна річ. Та й промисловість спить і бачить такий центр нових ідей.

— То чому ж Іванову ніхто не допоміг?

— Мої поради він відкидає «а пропо», — Яхминцев зітхнув. — Хоч, повірте, крім добра, я йому нічого не бажаю… А міністерський чиновник мало в чому зацікавлений, Віталію Всеволодовичу, категорія кінцевого результату праці в цій галузі аж ніяк на нього не проектується, навіщо йому зайвий клопіт, день минув — і добре! Я вже й на хитрощі пішов, — усміхнувся Яхминцев, — через людей, які дружать з Івановим, порадив: «Зацікав тих, від кого залежить вирішення питання в главку, запроси в майбутню лабораторію хоч на півставки, запропонуй захищатися… Хто не хоче мати наукове звання? Найкраща гарантія від можливих чвар чи реорганізацій в апараті… А він зразу на дибки став: «я вам не гендляр» і таке інше…

— Взагалі він правильно зробив, чи ви так не вважаєте?

Яхминцев похитав головою:

— Ні, Віталію Всеволодовичу, неправильно. Я, знаєте, прихильник системи Станіславського: жити треба в запропонованих обставинах. Будь-які там штучки Мейєрхольда — буфонада, авангардизм, миттєвість, необґрунтованість — не для мене. Якщо ти по-справжньому відданий ідеї вітчизняної науки, а не своєї, — за її розвиток, за її роль іди на все! Повзи вужем, блазнюй, плач скупими слізьми, це найдорожче ціниться, вдай, що захворів, підозра на інфаркт, — убогих люблять, вони не страшні, можна дозволити. Головне — дістати базу, а там діло піде!

— Невже? А чи не може під час такого блазнювання статися певний злам особистості? Я щось не знаю таких людей, які таємно кралися б до відкриття… До нового йдуть з відкритим забралом…

— Ну, це так, звичайно, — Яхминцев подивився на Славіна своїми холодними, неусмішливими очима, — все правильно, тільки, бачите, я прагматик, з комсомольського піку, на жаль, виріс, живу і працюю в запропонованих обставинах, і, повторюючи слова Пастернака, які той написав у своїй відомій телеграмі: «поклавши руку на серце», також дещо зробив для вітчизняної науки… Я ладен був узяти на себе організаційні клопоти, Віталію Всеволодовичу… Ладен був і півроку витратити, ходячи по засіданнях та комісіях, але хіба Іванов погодиться працювати разом зі мною?! При тому, що він дуже й дуже талановитий, гординя в ньому воістину феноменальна, недаремно він Вагнера найдужче за всіх композиторів любить, особливо «Політ Валькірій».

— Це завжди в ньому було?

— Знаєте, я не люблю говорити ні про кого позаочі. Звичайно, йому непросто змиритися з тим, що він — до певної міри унікум, людина з світовим ім'ям — працює під моїм керівництвом…

— Пробачте мені, професоре, але якщо ви вважаєте його справжнім талантом, то чому вам не поступитися б йому своїм місцем? Ви, як я зрозумів, уболіваєте не за свою роль, а насамперед за долю вітчизняної науки… То вболівайте до кінця…

— Саме тому, що я вболіваю за долю російської науки, мені й доводиться, незважаючи ні на що, сидіти в цьому кріслі. Якби прийшов Іванов, він розігнав би відділ, привів би ватагу молодих авантюристів без роду й племені, для яких немає нічого святого, і почав би, як кажуть, з чистого аркуша. Я проти кардинальних зламів, Віталію Всеволодовичу, стою за еволюційний шлях розвитку, знову ж таки в запропонованих обставинах… Я, до речі, не дуже розумію: яку саме статтю ви готуєте, Віталію Всеволодовичу?

— Статтю-роздуми, — відповів Славін.

— Як це?

— Дуже просто: береться факт, життєва колізія, і журналіст висловлює своє ставлення до того, що відбувається…

— Дуже важлива справа, — погодився Яхминцев. — У «Литературной газете» найбільше читають саме такі матеріали… Ви порадилися з Інокентієм Володимировичем?

— А хто це?

— Валер'янов, наш куратор у міністерстві…

— Ні.

— Але ви маєте намір зустрітися з ним?

— Гадаєте, треба?

— Вважаю, що необхідно.

— Чому?

— Ви за освітою не математик?

— На жаль, ні.

— Ви добре відповіли… «На жаль, ні»… Звернули увагу: нині потяг до техніки поступився місцем гуманітарному спрямуванню? Знову лірики почали перемагати…

— Не в ліриках справа, — заперечив Славін. — Просто інженер заробляв у нас менше, ніж робітник середньої кваліфікації… Тепер, думаю, будуть зміни.

— Вашими б устами та мед пити, — зітхнув Яхминцев. — А про візит до товариша Валер'янова я не випадково сказав… Зрозумійте, я в досить складному становищі: Іванов говорить про мене все, що йому заманеться, в нього якийсь маніакальний пункт — ваш слуга покірний… Я не хочу рівнятися з ним: по-перше, тому, що вважаю це негідною склокою, а— по-друге, я керівник; те, що дозволено бику, не дозволено Юпітеру. Я відповідаю за колектив, а це досить велика честь, щоб піддаватись емоціям.

— У вас з ним давно такі стосунки?

— Чесно кажучи, не пригадую…

Пригадуєш, подумав Славін. З п'ятдесят другого року, коли ти громив «лженауку», яка називалася кібернетикою, «шкідливу маячню псевдовченого Віннера», а Іванов стояв за неї горою, і його, за твоїм поданням, відчислили з аспірантури за «проповідування чужих радянському вченому впливів буржуазного Заходу».

— Я нічого не писатиму, не показавши матеріалів для статті вам, професоре, — пообіцяв Славін. — І товаришеві Валер'янову, як ви й порадили. Тому дайте мені, будь ласка, відповідь на кілька запитань особистого, так би мовити, плану. Можна?

— Прошу… Якщо це не суперечитиме моїм поняттям людського благородства…

— Що робив Іванов після того, як його відчислили з аспірантури?

Яхминцев довго, не кліпаючи, дивився в очі Славіну; погляд його наче хотів відштовхнути співрозмовника; обличчя закам'яніло, завмерло.

— Якщо мені не зраджує пам'ять, з аспірантури його відчисляли двічі…

— А я знаю тільки про один такий епізод…

— З чим він був пов'язаний?

— З кібернетикою, — після деякої паузи відповів Яхминцев. — А про історію з Людмилою Ковальчук ви чули?

— Ні, — Славін похитав головою. — Не чув.

— О, це романтична історія… Була в нас така студентка. Писана красуня… З довгою косою, знаєте, струнка, привітна… Одне слово, Іванов жив з нею більше року, а коли Людмила завагітніла, він відмовився оформити їхні стосунки, кинув дівчину напризволяще…

— Погано.

— Авжеж, хорошого мало…

— Це сталося ще до колотнечі з «низькопоклонством» перед кібернетикою?

— Так, приблизно за рік. Чи півтора, всього не запам'ятаєш…

— Був громадський розгляд?

— Так, спочатку виключили з комсомолу, але міськком усе-таки залишив його в лавах… Винесли сувору догану… А з аспірантури відчислили… І якби не повсякчасне заступництво академіка Криловського, — не було б сьогодні професора Іванова…

— А хто порушив питання, щоб його вдруге відчислили?

— Ах, Віталію Всеволодовичу, хто давнє пом'яне, той лиха не мине. Чи варто зараз повертатися до цієї теми? Час був крутий, мало хто міг підкинути яку ідею? Світ науки — складний. У нас теж є свої Моцарти і Сальєрі… Мені здається, ініціатором цього був професор Ткачук, покійний нині…

— Ініціатором був Леонід Романович, — одразу ж відповіла Людмила Павлівна Ковальчук, та сама студентка Людмилочка…

— Яхминцев? — уточнив Славін.

Жінка кивнула; хоч їй було вже під п'ятдесят, риси обличчя зберегли вроду, сивина ще більше підкреслювала молодість, приховану в її величезних, зеленкуватих з коричневими цяточками очах; зморщок майже нема; фігура гарна, спортивна; тільки коси, про яку говорив Яхминцев, не було, — цілком сучасна коротка стрижка.

— А перший раз? Вибачте мені за це запитання, Людмило Павлівно… Я маю на увазі перше відчислення з аспірантури…

— Мені не хотілося б про це говорити…

— Я розумію. Але мені потрібно, щоб ви відповіли…

— Жора… Георгій Якович особлива людина… Неначе танк, — сумно всміхнулася Ковальчук. — Коли він іде до чогось, нічого довкола не бачить, тільки мету… Мені й досі соромно за ту заяву, яку я написала… Його ж виключили через мого листа… Персональна справа про моральний розклад з усіма наслідками, що випливають звідси… Жо… Іванов сказав: «Почекай, дай мені захиститись, я не можу ділити себе між дітищем і дитям, таке я вже дерево»… Дурні жінки, якби нас матері били за істерику, а тож, навпаки, підохочують: «Борися за своє щастя». До речі, текст мені Яхминцев продиктував, запевняв, що після того, як він покаже мого листа Жорі, той зразу ж піде в загс, йому, каже, поштовх потрібен, він непорушний; є люди з природженим прискоренням, а є загальмовані, які живуть тільки своєю мрією, їм на все наплювати, аби тільки вийшло задумане. Ні, не хочу я про це, я себе відчуваю такою негідницею, такою міщанкою… Досі не можу зрозуміти, коли любов стала набувати форми власності над тим, з ким прокидаєшся…

— Ви не бачились з Івановим після того, як його відчислили?

— Чому ж… Бачились… Він ще поцілував мене й скачав: «Яка ж ти дурна. Слава богу, що все вийшло так, поки ти молода і вродлива»…

— А дитина? У вас є дитина?

Жінка похитала головою:

— Я могла про це лише мріяти… Не було ніякої вагітності… Я двічі приходила до нього, намагалася пояснити… Та хіба поясниш?

— Як він жив, коли його виключили з аспірантури?

— Продовжував працювати. Дописав дисертацію… За півроку закінчив…

— А з чого він жив? — повторив Славін. — Гроші звідки?

Жінка раптом усміхнулась, у її усмішці була печаль, любов, ніжність, пам'ять:

— Він у преферанс обігрував торговців з овочевого магазину… Математик, він прекрасно відчуває комбінації в картах…