Міжконтинентальний вузол

«Спробуй напиши, не знаючи правди!»

— Ну і який же шанс? Яка ймовірність того, що цього «ікса» викрадуть? — спитав Кузані, пильно глянувши на Степанова; обличчя його за цю ніч змарніло, під очима залягли чорні тіні. — Скільки можна поставити, що це здійсниться?

— Не знаю.

— Інформація надійна?

— Той, хто мені її передав, — цілком надійний. А про тих, від кого її одержав мій друг, нічого сказати не можу.

— Давно ти з ним знайомий?

— Давно. Ти, до речі, його теж знаєш.

— Я?!

— Так. Через мене. Це він назвав адресу лікарні, в якій тримали Емму Шанц, дружину Джона Глебба з луїсбурзької резидентури ЦРУ. До речі, тобі пригодилася зустріч з дамою?

— Дуже. Це міняє справу. Я не хочу запитувати, кого представляє твоя людина… Так мені зручніше.

— Правильно, — кивнув Степанов.

— Проте летіти нам доведеться вдвох.

— Я згоден. Хочеш, щоб я допоміг тобі?

— Ти мені будеш потрібен як свідок. Правда, одного свідка мало… За нашими законами має бути два… Давай адресу…

— Умови завдання такі, Юджин, що я можу назвати адресу лише за годину перед тим, як на місці одержу підтвердження…

— Гм, досить складно починати справу, коли головному її учасникові не довіряють, — Кузані пішов на кухоньку, що була в номері Степанова, ввімкнув плитку, поставив воду для кави. — Не можна не вірити співучасникові справи.

— Річ не в тому, вірять чи не вірять. Вони роблять свою справу, я — мою, ти — свою. Повторюю: я знаю місто, де має статися таке, що перешкодить діалогу… А може, взагалі зробити його неможливим, тільки це на телефонна розмова… Остаточну інформацію я одержу або у Відні, або ж у Західному Берліні, — так мені пояснили. Вранці, напередодні цієї справи. Це все, що я можу тобі сказати. І ще повинен попередити: мабуть, без приватного детектива тут не обійдеться, він знадобиться тобі як режисерові.

— Тобі сказали, що справа має якусь причетність до мого майбутнього фільму? — спитав Кузані.

— Так, бо твій фільм має причетність до того, що відбувається тут, у Женеві, та й на нью-йоркській біржі.

— Звідки твій друг знає про мій новий сценарій?

Степанов посміхнувся:

— Він не дикун — газети читає. Я ж тобі перекладав мою кореспонденцію: там я чимало розповів про те, над чим ти зараз працюєш.

Кузані повернувся з кухоньки з двома чашками кави:

— Мені треба порадитися з моїм адвокатом, Дмитре.

— Думаю, цього робити не слід.

— Але ми не ступимо й кроку, не залучивши до справи людину, яка знає закон. Інакше у нас не можна.

— Дуже добре, — мовив Степанов, — і, чесно кажучи, мені це подобається, бо самі ми все більше покладаємося на щастя, — якось воно буде, — а тепер, гадаю, цього робити не слід.

— Не думай, що всі наші адвокати — агенти ЦРУ.

— Я ніколи так не говорив і не писав! Навпаки, писав, хвалив ваших законників, це було… До речі, приватний детектив діє відповідно до закону?

— Очевидно, так… Але я ніколи не звертався до них по допомогу.

— Чи довго оформляють угоду на співробітництво? Кузані повторив:

— Я ніколи до них не звертався. Вважаю за краще виконувати соло. До речі, не німець Вальраф це почав, а я, американець, коли боровся за звільнення вашої Анджели Девіс.

— Вашої, — лагідно виправив його Степанов. — Не нашої, а саме вашої Анджели… Тебе трохи понесло, Юджин.

— Авжеж, понесло! Я маю летіти за свої гроші, а їх у мене, між іншим, дуже мало! Я повинен найняти детектива, а це тобі не повія за п'ятдесят марок, набагато дорожче! Крім того, я не знаю, для чого я встряю в це діло, і що воно собою являє… Ти кажеш «злочин»… Який?. Браухич із фліківського концерну дає ще один хабар людям з партії віце-канцлера Геншера? Це не моя тема, хай собі! Наркомани колективно клянуться спалити весь героїн? Не повірю. «Має причетність до твоєї роботи…» Викрадають нашу ракету? А може, вивозять за «залізну завісу» новий Ф-13?

— Не знаю, — повторив Степанов. — Я сказав тобі про умови. З мене взяли слово, що і и нікому ніколи про це не скажеш. Я таке слово дав. Якщо ти не входиш у цю справу, забудь про пашу розмову.

— Що значить «не входжу»?! — Кузані роздратовано відсунув порожню кофейну чашку. — Не треба поводитись, як імпотент, що довів жінку поцілунками до екстазу, а потім запропонував їй почитати праці філософа Фіхте.

Степанов чомусь образився, хоч збагнув, що ображатися не слід:

— Я ще не імпотент.

— Попрацюєш кілька років, станеш, — пообіцяв Кузані і, розсміявшись, витяг з кишені плоский диктофон. — Мимохіть виникла непогана фраза, треба записати, знадобиться.

— По-російськи кажуть: «Він його вмив». Ти мене непогано вмив, справді по-дружньому…

Через годину вони вилетіли з Женеви…

… Коли принесли сніданок і стюардеса спитала пасажирів, хто що питиме, — ниво, вино, соки, — Кузані відповів:

— Склянку холодної води.

Степанов знову подивився на нього; що з ним сталося за той час, поки мене не було? Змарнів, очі запали, якісь погаслі, хворі, неживі…

— Щось сталося, Юджин? — спитав Степанов.

— Ні, ні, абсолютно нічого, — відповів той, але не стримав зітхання; воно було судорожне, спазм якийсь, а не зітхання.

— Я можу чимось допомогти тобі?

— Ні, Дмитре. Спасибі, — відповів Кузані, пересилюючи себе, сумно всміхнувся. — А втім, можеш: будь ласка, ніколи не давай порад, пов'язаних з моїм особистим життям.

— Погані новини від Стівена?

Кузані поколупав виделкою холодну закуску, але нічого не їв, витяг з кишені сигарети.

— Слухай, — мовив він, — у тебе є якісь сенсаційні матеріали про мафію?

— Чорт його знає… Я ж подорожував по Сіцілії вісім років тому. Але розмотувати клубок треба з Нью-Йорка і кокаїнових плантацій у Парагваї. Потім уже братися за Сіцілію.

— В тебе ніколи не з'являлося бажання, — задумливо спитав Кузані, — застрахуватися на мільйон доларів, увійти до лева в клітку і провести з ним день? Чомусь я певен, що він не кинувся б на мене… Якщо звір ситий, він не нападає на людину, йому ліньки…

Натиснувши на кнопку в кріслі, Кузані відкинув спинку й одвернувся до ілюмінатора.

— Я спробую поспати, добре? — тихо сказав він. — Ніде так не спиться, як у літаку. А ти присунься ближче… Хочу відчувати поряд із собою спину…

Степанов зітхнув:

— Запам'ятай, з розвитком науково-технічної революції функції попа, якому сповідалися, перейшли до лікаря. Йому розказують про себе все, нічого не приховуючи, — він володіє знаннями, які можуть тобі допомогти…

— До чого ти про це?

— Не знаю… Просто спало на думку, от і сказав.

— Добре, — всміхнувся Кузані, — коли повернуся додому, неодмінно піду до невропатолога, ти ж мене на це штовхаєш…

Бюро приватного детектива Ганса Прошке містилося неподалік готелю «Берлін». Його помічник, молодий і трохи екзальтований чоловік (Степанову це дуже не сподобалось; Кузані відмахнувся, шепнувши: «Не звертай уваги, на світі повно психів») провів у невеличкий хол:

— Шеф зараз вийде, сідайте, будь ласка.

На низькому столику, довкруг якого стояли три м'які крісла якогось дивного, темно-малинового кольору, лежали журнали «Поліцист», «Ассосіейшн фор лоу», «Детектив»; західноберлінські газети, підшивка «Інтернешнл геральд трибюн» і «Шпігель».

У Женеві, коли Степанов назвав Кузані приблизну дату і район майбутніх подій, той, за годину перед вильотом, заїхав до приватного детектива Рене Сежо; «Він співробітничав зі мною проти нацистів, які оселилися в швейцарській Асконії в останні місяці війни, чесний хлопець, принаймні особисто я вірю йому», Рене й назвав ім'я Прошке; «Тільки майте на увазі, панове, — сказав він, переводячи погляд із Степанова на Кузані, — Західний Берлін — особливе місто, зі своїм статутом, у них існує ряд обмежень, не відомих нам. Приватні детективи, зокрема, не мають права тримати зброї; і все-таки Прошке міцна людина, нова хвиля, ніяких зв'язків з минулим, у цьому розумінні він чистий».

… Прошке був цілковитою протилежністю своєму помічникові; величезний, недбало одягнений, повільний у рухах, він справляв враження абсолютної флегми; схожий на бездомного художника чи музиканта з дешевенького ресторанчика в привокзальному районі.

— Так, Рене мені дзвонив, дуже радий знайомству, фабулу він виклав досить туманно, розповідайте детально, я уважно слухаю.

— Можливо, це буде пов'язано з операцією розвід-служби, — сказав Кузані й спитав: — У вас американський акцент, жили у Штатах?

— Так, я там учився.

— Де?

— У Збігнєва Бзежинського, в Нью-йоркському університеті, факультет права… Про Бзежинського жартую, я не славіст, але його семінар відвідував, чоловік з головою.

— Цього не можна не визнати в ньому, — погодився Кузані. — Думати вміє…

— Що ви вкладаєте в поняття «розвідслужба»? — поцікавився Прошке. — До речі, повинен попередити, що наша розмова записується…

— Ким? — спитав Кузані.

— Моїм помічником, Францом. Тут так заведено, нічого не вдієш. Я повинен мати виправдувальні документи перед прокуратурою, якщо трапиться якийсь скол.

— Тоді краще поговорити в барі, — сказав Кузані.

— В якому?

— У вашому будинку, поряд з італійським рестораном «Ля Боке».

Прошке всміхнувся:

— Там теж записують. Але не Франц, а дяді з поліції, це значно гірше. Ходімо, — Прошке підвівся, — погуляємо, коли ви вважаєте, що справа така делікатна…

Вони вийшли на вулицю; спека спала, від каналу повіяло прохолодою, листя дерев було вкрите шаром пилу, і тому здавалося, ніби його намалював якийсь неореаліст, — відточеність правди, що наближається до фотографії.

— До речі, я дорогий детектив, — сказав Прошке. — Майте це на увазі. Особливо коли доводиться працювати проти організації. Одна страховка в такій справі коштує не менше тисячі марок.

— Я розумію, — кивнув Кузані. — Спочатку я поясню, що мене цікавить, а потім ви назвете ціну.

— Добре. Валяйте, я слухаю.

— Сьогодні ввечері…

Прошке зупинився, різко обернувся до Кузані:

— Що значить «сьогодні ввечері»? Зараз одинадцята година, вечір ось-ось настане, до справи треба приготуватися…

— Я закінчу, гаразд? — Кузані поліз по сигарети. — Так от, сьогодні ввечері по той бік зонального кордону має дещо статися. Так принаймні вважає мій друг, — він кивнув на Степанова. — До речі, він росіянин, вас це не лякає?

— Червоний? — спитав Прошке.

— Так, — відповів Степанов.

— Професія?

— Літератор.

Прошке посміхнувся:

— А чин по службі?

Кузані зітхнув:

— Генерал. Можна продовжувати? Чи те, що я не вважав за можливе приховати, — маючи на увазі громадянство мого колеги, — якось вплине на ваше рішення?

— Доказуйте до кінця, містер Кузані. Я повинен зрозуміти, чого від мене хочуть. Насамперед умови завдання, рішення потім. Коли б ви попросили мене вистежити вашу коханку, яка спить з приятелем, поки ви заробляєте гроші, я зразу назвав би ціну, — вигідна робота, ніякого риску… Ви ж сказали про операцію якоїсь розвідслужби. Це інша справа. Я життєлюб, розумієте, великий життєлюб…

— Так от, — продовжував Кузані, — в умову завдання входить таке: ви озброюютесь…

— У місті заборонено зберігати збро…

Кузані перепинив його:

— Чого ви такий прудкий? Вислухайте до кінця. Я прекрасно знаю, що ви живете під окупаційним статутом… Ви озброюєтесь телекамерою і знімаєте осіб, які спостерігатимуть у біноклі за подією, що має статися в НДР. Ви також фотографуєте номер машини, на якій ці люди під'їдуть до зонального кордону, це мене надзвичайно цікавить…

— Можливо, там буде не одна машина, — озвався Степанов. — Треба буде простежити маршрут кількох автомобілів.

— Думаю, вони поїдуть в аеропорт, — сказав Кузані. — Мене цікавить фотоматеріал про всіх, хто ввійде з ними… Чи з ним… у контакт. Якщо, звичайно, хтось увійде… Коли контакт відбудеться, я хочу знати, куди поїде людина, яка підходила до них… Чи полетить. Більше того, я хочу, щоб ви і ваш помічник супроводжували цих джентльменів, з'ясували, де вони зупиняться у тому місті, куди їх доставить літак… І стежили за ними доти, поки я не скажу: «Стоп».

— А як ви мені це скажете, хотів би я знати? Полетите разом зі мною й Францом?

— Ні. Я не полечу з вами. Я дам вам свій телефон у готелі «Кемпінський». І чекатиму вашого дзвінка.

— Ви розумієте, скільки може коштувати така операція?

— Думаю, дорого.

— Франц, — Прошке обернувся до свого помічника, який ішов за ним невідступно, — будь ласка, поцікавтесь вечірніми рейсами літаків… Їх, здається, дванадцять… Замовте квитки… На наші імена… на всі рейси.

Кузані й Степанов перезирнулись: у хлопця є хватка.

— Повернемося до оплати цієї роботи, — сказав Прошке.

— Я розумію, що це дорого, — повторив Кузані.

— Це не просто дорого, містер… Це дуже дорого.

— Я оплачу витрати. Про квитки на літаки, оренду машин і номери в готелях я не кажу, само собою зрозуміло. Прошу тільки не брати квитків першого класу, не орендувати «ягуарів» чи «ролс-ройсів» і не поселятися в люксових готелях.

Прошке спитав:

— Чи довго я маю топтати людей, які вас цікавлять?

— Не знаю, — відповів Кузані, подивившись на Степанова. — Поки що не знаю.

— А коли вони кудись зникнуть, це позначиться на моєму гонорарі?

— Скільки ви візьмете за роботу? — спитав Кузані.

— Я не знаю ступеня підготовленості об'єктів спостереження…

Степанов упевнено відповів:

— Найвищий.

Прошке поцікавився:

— Маєте якусь інформацію?

— Те, що в мене з'явиться, буде вручено вам на аеродромі, коли ви передасте містеру Кузані знімки, зроблені на місці…

Кузані зітхнув, пояснивши Прошке:

— Російський комплекс — зайва підозрілість, нічого не вдієш…

— Нічого не вдієш, — повторив Прошке. — Що ж, сьогоднішня фотооперація — дві тисячі, перші два дні нашого подорожування-погоні коштуватимуть тисячу сімсот марок… Тисяча мені, сімсот Францу… Наступні дні я хотів би одержувати по дві тисячі п'ятсот, — це, звичайно, багато, дуже багато, але все-таки справедливо.

— Дуже дорого, — сказав Кузані. Степанов похитав головою:

— Ні, Юджин, це за правилами. Пану Прошке треба буде дивитися не за коханцями… Риск великий, ми не повинні приховувати цього, нечесно, а ніщо так високо не оплачується, як риск.

— Де тут можна поміняти гроші на дрібні? — спитав Кузані. — Мені треба подзвонити в Голлівуд.

— В «Ля Боке», — відповів Прошке. — Наміняють, скільки хочете.

В ресторані було порожньо; вусатий італієць, який наслідував засновника ресторану (той купив будинок на Корсіці, добре заробивши під час західноберлінського буму, — середина сімдесятих, розрядка; поклав долари в швейцарський банк, одержує десять процентів річних, щасливець), ліниво підійшов до каси, вигріб жменю п'ятимарочних монет, висипав їх у кишеню Кузані, й сказав:

— Ви мені винні дев'яносто папірців, можливо, я втрачу на цьому п'ять марок, а коли й виграю, то сущу дрібницю, лічити — дорожче.

— Ви виграли десять марок, — меланхолійно зауважив Прошке. — Я підрахував, Карло. Ви висипали рівно вісімдесят марок, вигідний бізнес.

Кузані й Степанов перезирнулися; Кузані ледь посміхнувся, підморгнув росіянинові; хлопець хоч куди; коли спустилися в туалет, де стояли два автомати, один міський, другий міжнародний, Степанов сказав:

— Пане Прошке, якщо ви працюватимете так чітко, як зараз рахували гроші, тоді про завершення справи можна не хвилюватися.

— Ви так думаєте? — Прошке позіхнув, прикривши рукою рота, що став круглим, наче вхід у тунель. — Добре, коли так. Насправді ж Карло програв, він сипонув вам дев'яносто п'ять марок, але я не терплю штучок, — гроші треба рахувати.

Кузані набрав голлівудськнй номер продюсера Грінберга; той, на щастя, був дома; різниця в часі, там ще пізній вечір; хоч наша куля й невелика, але різна.

— Привіт, Стів, це я.

— Ти вже в Берліні? — спитав Грінберг.

— Еге ж.

— 11у то як?

— Може бути цікаво.

— Зйомка прихованою камерою?

— Боюся, що ні. Телевік. Але такі фото дуже добре монтуються, Стів, це дає більшу достовірність, ніж кінозйомка, та й потім тутешніх клієнтів на камеру не знімеш, нема часу і, судячи з усього, надто рисковано.

— Тобі видніше. Скільки це мені обійдеться?

— Оплата їхнього номера в готелях…

Прошке підняв палець:

— Ні, ні, двох номерів, будь ласка! Франц хропе, і, крім того, я звик засинати з жінкою, стрес треба знімати не віскі, а дівкою.

Кузані різко обернувся до нього:

— Вам і дівку оплачувати?

Прошке якусь мить подумав і відповів:

— Ні, це не входить у контракт.

Кузані спитав Грінберга:

— Ти чув?

— Чув. Скільки все це коштуватиме? Назви суму, я відповім тобі «так» чи «ні».

— Ти відповіси «так», Стів.

— Спочатку нехай він назве суму, — повторив Грінберг.

— Це може коштувати плюс мінус дванадцять тисяч доларів.

Прошке похитав головою:

— Ні, неправильно. А якщо люди, котрі цікавлять вас, полетять у Штати? Чілі? Чи на Мадагаскар? Нехай він перекаже п'ятнадцять тисяч.

— Він говорить, що треба переказати п'ятнадцять тисяч, Стів.

— Нереально, — відповів Грінберг. — Максимум, на що я можу піти, це шість тисяч. Марка все ще падає, отже, так чи інакше, йому вигідно, він погодиться…

Кузані обернувся до Прошке:

— Мій продюсер згоден заплатити шість тисяч доларів. Прошке похитав головою:

— Це несерйозно, містер.

— Добре, але ж скиньте хоч скільки-небудь, — став благати Кузані.

Прошке пожував губами й трохи розгублено шморгнув носом:

— Добре, чорт з ним, нехай переказує чотирнадцять тисяч.

Кузані повторив у трубку:

— Він згоден на чотирнадцять.

— Це нереально, Юджин! Чотирнадцять тисяч баків за двадцять фотографій?! Мін хоче зірвати куш на смаленому! Знайди когось іще і зразу називай суму: «Мій продюсер згоден переказати вам сім з половиною тисяч і ні цента більше, ціна остаточна».

— Почекай, — Кузані знову обернувся до Прошке. — Сім з половиною тисяч. Він каже, що заплатить сім з половиною. тисяч…

— Повторюю: я полюватиму не за зрадливою жінкою. Він знає, про кого йде мова?

— Добре, Стів, — сказав Кузані, — домовимося так: я йду на риск… Сім з половиною тисяч платиш ти, а решту, шість тисяч, вирахуєш з мого гонорару.

— Не роби дурниць! Він обдере тебе…

— Стів, зроби те, що я прошу…

Прошке написав на серветці номер телекса:

— Нехай перекаже тринадцять тисяч зараз же у мій банк, рахунок шістнадцять двадцять три чотириста п'ять.

Кузані повторив, Грінберг роздратовано кинув:

— Почекай, я встану з ліжка… Ну, диктуй…

— І нехай надішле підтвердження по моєму телексу, — сказав Прошке. — Берлін, дев'яносто сім сімдесят два, «Правейт лебенс бюро». Я хочу мати підтвердження негайно, — він подивився на годинник, — бо через годину я повинен розпочати роботу… І — останнє: коли ви мені назвете адресу, де я повинен вести фотозйомку?