Міжконтинентальний вузол

«Якщо німець чесний, він чесний до кінця»

Герберт Граузе працював у кримінальній поліції останній рік, — у грудні можна вийти на пенсію; він-жодного дня тут не пробуде більше; коли телебачення починало показ чергового «таторта»[19], він, — якщо дружина й дочка виїжджали в гості, — вимикав ящика якщо були вдома, піднімався до себе на другий поверх (переробив горище під столярну майстерню, тут і спав; пахощі свіжоструганого дерева чудові, відпочивав, працюючи за маленьким верстаком; сам зробив меблі, баварський стиль, під сільську старовину).

Граузе просто не міг дивитися тієї компетентної брехні, яку ліпили на телебаченні: порозмовляє мудрий сищик з трьома свідками, походить трошки за тим, кого підозрюють, — але той виявиться чесною людиною, — і неодмінно підкаже, в якому напрямі треба шукати, і тоді легко схоплять гангстера; чортівня та й годі!

Якось, після одного з таких «татортів», новий помічник, Курт, котрий щойно почав працювати під його керівництвом, сказав:

— Хвацько закрутили, правда?! Вулиці були безлюдні, всі сиділи біля ящиків, такої передачі давно вже не було…

Граузе зсунув маленькі окуляри на свій м'ясистий ніс, схожий фактурою на білу пемзу, здивовано подивився на хлопця, немов побачив його вперше, і запитав:

— Ти серйозно?

— Звичайно, — відповів Курт, скидаючи піджак; як» тільки приходив в управління, зразу ж брав кобуру, старанно прилаштовуючи пістолет під пахвою, і тільки потім починав переглядати інформацію, що надійшла за ніч.

— Стривай, Курт, стривай. Або я став старим віслюком, або я таким був завжди… Поясни, як тобі може подобатися така нісенітниця?! Де робота з агентурою? Прослухування телефонних розмов? Оплата інформаторів? Вербування, яке є вінцем роботи в боротьбі проти організованої злочинності? Де все це?!

— Та хіба таке можна показувати?! — здивувався Курт. — Хто це дозволить?!

— Виходить, у кіно це можна показувати, а на телебаченні не можна?! Значить, Бельмондо, Ньюмену і Габену можна, а нещасним німцям заборонено?! Навіщо задурювати голову людям, Курт?

Той посміхнувся:

— В книжках пишуть, що максималізм властивий моєму поколінню, молодим, а насправді максималіст ви, шеф…

Граузе зітхнув:

— Ти пригадуєш справу Ультера?

— Це той, що грабував особняки наших багатіїв?

— Так, саме він.

— Звичайно. Ми його справу аналізували на семінарі…

— Ну, й що вам розповідали на цьому семінарі?

— Розповідали, що Ультера вичислили по недокурках… Він курив південноафриканські сигарети, в них тютюн дуже добрий, найкращий у світі…

— Найкращий тютюн у світі вирощують у Росії, в районі Абхазії, біля Чорного моря, — відчеканив Граузе. — Американці щороку купують у них цілу партію, бо підмішують до своїх найдорожчих сигарет. Ясно тобі? І ніхто Вольфганга не вичисляв…

— Кого?

Граузе досадливо поморщився:

— Ультера звали Вольфганг… До речі, він тепер, після того як відсидів, відкрив своє діло в Намібії, цілком легальний, загрібає золою лопатою, — будівництво шосейних доріг, басейнів і полів для гольфа… Так от, мій агент, дуже красива дівка, — Граузе зітхнув (вона стала дружиною Ультера: абсолютно підконтрольний віднині і назавжди), — повідомила мені, що якийсь Сейф, це була кличка Ультера, виїхав із кнайпи[20] з трьома дружками о десятій вечора, повернувся о дванадцятій і подарував їй брильянтовий перстень, — жінки тепер невтоленні, навіть за марки ляжуть у ліжко, а тут брильянт… Ну, а я й упізнав камінчик, — саме з десятої до дванадцятої грабіжники взяли один особнячок, — хазяйка, до речі, подарувала мені за цей перстень флакон лосьйону… Отоді я й сказав моїй дівці, щоб вона привчила Сейфа до південноафриканських сигарет… Мені ж потрібен був доказ, без доказів він викрутиться, його обслуговували кращі адвокати, за півроку він хапонув не мало не багато — півтора мільйона марок… Отак-то… Дівка виконала моє прохання… Ультер почав курити мої сигарети… На них я його і взяв. Доктор Рікк, що вів його справу, ввійшов у підручники, ви про нього на семінарах небилиці слухаєте, а про мене ні слова…

— Ой, цікаво як! — Захоплений Курт слухав його, роззявивши рота. — Підете на пенсію — писатимете мемуари, пане Граузе! Купуватимуть нарозхват…

Граузе зітхнув:

— Ти думаєш, я не пробував? Ще й як! Сотні сторінок зіпсував. А виходить, наче протокол: «Я спитав, він відповів»… Хто це читатиме? Як розповісти, на чому я взяв ту дівку?! Я ж її зламав, Курт… Якщо ти володієш ти знанням, якого позбавлена інша людина, її можна запросто переламати. Дівка промишляла тим, що запрошувала до себе тузів, приголублювала їх, — старенькі, вони: з усіх сил стараються, мужчина до старості півень, — а потім чистила кишені… Ну, а ті мовчали, розголосу боялися… Я її на цьому й припер до стіни: або працюватимеш на мене, або передам слідчим, а там і до суду; тюрма — суворе місце, два роки здадуться вічністю…

— Шеф, а чому вас так понизили? Пробачте… що питаю про це… Якщо вам неприємно, не відповідайте… Я, чесно кажучи, щасливий, що мені судилося бути під вашою рукою, про кращого шефа й мріяти не можна… Але ж вас ладили на керівника кримінальної поліції країни, а заслали в Західний Берлін. Чому?

Граузе, пожувавши губами, вони в нього були розмиті, трохи вивернуті, як у Луї Армстронга, пильно глянув на Курта, а потім усміхнувся:

— Будь-яку людину можна взяти на жадності, страх й честолюбстві, Курт. Точно кажу, не здумай сперечатися… Ось ти мене й хочеш узяти на честолюбстві. А я думаю: а чого б і не піддатися?! Я піду, хто знатиме, чом мене вдарили лобом об стіл? Ти пригадуєш оте свинств коли терористи повбивали на Олімпіаді в Мюнхені ізраїльських спортсменів?

— Звичайно, пригадую.

— А хто почав розкручувати цю справу?

— Не знаю.

— Я, — тихо сказав Граузе. — Твій покірний слуга. Я тоді був шефом кримінальної поліції у тому районі Курт, я перший приїхав на місце бойні… І почав копати Вийшов на одного з терористів… І одержав інформацію, що він двічі — напередодні злочину — контактував з якимось Ахмедом. А цей Ахмед був такий Ахмед, як ти, — прем'єр-міністр Накасоне. Він — зв'язковий ізраїльської розвідки… Кому була вигідна різанина в Мюнхені? Палестинцям? Так їх же після цього назвали гітлерівцями, бузувірами… А Ізраїль дістав вінок страждальця і нові асигнування на зброю для захисту від терористів. От я й висунув версію: а чи не є ця бійня справжнісінькою комбінацією? Ні, ні, не уряду, звичайно, ті й знати про це не мали права, а якогось ловкача з їхньої секретної служби?! Адже в надрах секретних служб таке затівається, Курт, про що й сам бог сном-духом не чув; ініціатива честолюбців — страшна річ, скажу тобі… Ну, от… І потяг мене лихий за язик, старого дурня… Правда, тоді я був молодим дурнем…

— Те, що ви мені розповіли, дивовижно! Чому про це ніхто нічого не знає?

— Бо, як я тобі тільки-но сказав, людину можна зламати на честолюбстві, — що ти і вчинив зараз, — Граузе посміхнувся. — А ще на страху й жадності… На двох цих останніх іпостасях мене тоді й зламали. Саме так, зламали, Курт. Я зламана людина, тому добрий і совісний, молодих підтримую, інакше мусив би вам шиї перегризти, щоб зберегти ореол власної значимості в справі розшуку… Мені тоді сказали, що» я антисеміт, брудний антисеміт, випещений «гітлерюгенд». Я відповів, що мене в «гітлерюгенд» на гарматний постріл не підпускали, бо мати в мене єврейка. По крові… За паспортом вона була лютеранкою, а все одно спалили в Равенсбрюку… Я дивом уцілів: жив у батькового брата… Це й урятувало… А мені сказали, що дід Гейдріха був євреєм, та це не завадило його онукові стати антисемітським бузувіром, — це, мовляв, питання ідеології, а не крові… Я заперечив, сказавши, що Гіммлер санкціонував убивство Гейдріха, дізнавшись, що той на осьмушку єврей, що для гітлерів це було питання саме крові, зі мною змушені були погодитись, але натякнули, що має бути реорганізація, і я можу лишитися без роботи…. А що я вмію робити, крім одного, — ловити бандитів? Отож-то й воно — нічого більше не вмію, Курт… Ну, я й замовк. А потім мене зовсім затерли.

— Як звуть людину, котра контактувала з цим Ахмедом?

Граузе похитав головою:

— Хочеш прийняти естафету? Похвально, молодець, тільки послухай доброї поради і не тягай під пахвою цієї дурепи… Бандита ловлять головою, а не зброєю… А ти молодець, Курт, сміливий хлопець. Ти хочеш-таки покопатися в тій справі?

— Звичайно.

— Молодець, — повторив Граузе. — Недаремно ти мені подобаєшся. Тільки ту людину пристрелили, Курт. Через день після того, як я доповів про свою версію начальству…

… До кабінету зазирнув черговий (Граузе тримав тільки один телефонний апарат для зв'язку з найсерйознішою агентурою, всі інші перевів на чергову частину, нехай туди дзвонять, якщо загубився собака чи вночі на горищі чути стогін):

— Інспекторе, на пустирі біля Баурштрасе щойно була стрілянина, наші машини вже виїхали, хочете поглянути, що там сталося?

— Це на кордоні?

— Так.

— Доведеться подивитися, а то газетярі потім замордують, звинуватять у політичній бездіяльності… Їдьмо, Курт, подивимось.

Журналісти вже були на місці; звичні спалахи бліців, мікрофони радіозаписувальної апаратури, які вони тичуть тобі прямо в рот, жадібний інтерес в очах; Граузе відмовився коментувати подію, бо не любив, коли його штовхали ногою під зад: аж надто тенденційні були документи, знайдені в кишенях убитих: один палестинець, а другий — сіцілієць, що приїхав до Західного Берліна після триденного — як свідчив штамп у паспорті — перебування в Софії.

У машині, коли поверталися в поліцію, Курт спитав:

— Шеф, а чому ж ви мовчали? Це ж факти. Тим паче, що в управлінні їм скажуть про все це сьогодні ввечері…

— Ну й нехай кажуть, відповів Граузе, смачно висякавшись. — Це їхня справа. А що вони скажуть їм про того третього, який сидів на горищі? Його ж не вбили? І він не вбивав нікого, — людей розстріляли в упор з машини… Подивимось, що покажуть відбитки пальців, взяті на горищі, недаремно ж я там повзав на животі…