Міжконтинентальний вузол

Робота — X

— Скажіть, Геннадію Олександровичу, — Славін дивився повз Кулькова, примушуючи себе якось обминати його обличчя поглядом; контрагент чутливий, може зрозуміти мій стан, а його зараз важко приховати, особливо після розмови з Івановим; «Ліберті» — це його робота, остання надія, по-людськи можна зрозуміти, а от у ставленні до Іванова виявився його страшний характер, цілковита, мерзенна аморальність, — топити того, хто рятує тебе?! Такого Славін зрозуміти не міг, одвертало; донос на друга — нічого не може бути паскуднішого! — Який рік ви вважаєте переломним?

— Як це? — Кульков аж подався вперед; мабуть, відчув стан Славіна; мембрана, а не людина. — Ваше запитання мені не зовсім ясне.

— Ви недавно говорили, що у вас було тільки п'ять зустрічей з працівниками управління науки ЦРУ… З якого року ви почали працювати на них активно?

— Я ж відповідав вам… У листопаді позаминулого року…

— До цього ви з ними контактів не підтримували?

— Звичайно, ні…

— Ви запропонували нам співробітництво, Геннадію Олександровичу, запропонували розпочати гру проти ваших роботодавців… Припустимо, ми розпочали цю гру… Ризиковано, погодьтеся?

— Звичайно. Я розумію, як ризикую…

Славін здивувався:

— Ви? Чим же?! Ні, ви нічим не ризикуєте, Геннадію Олександровичу, ризикую я… А як мені йти на ризик, якщо ви кажете неправду?

Слідчий Гаврилов вийшов з кабінету. Кульков допив каву й відповів:

— Я кажу правду, тільки правду і нічого, крім правди…

— Ви, мабуть, не до кінця розумієте своє становище, — мовив Славін. — Ми не заарештовували б вас, не маючи в руках неспростовних доказів. Ми ж не один день спостерігали за вами, до того, як я привітав вас біля ліфта… В камері ви болісно вибудовуєте комбінації, пригадуєте дати, придумуєте лінію захисту, але це схоже на те, як людина, що не вміє грати в шахи, сідає за стіл, де її партнером є Каспаров, тобто, особистість, котра володіє знаннями, точніше кажучи, інформацією. А ми маємо інформацію, ви наївно вважаєте, що нас можна обійти на повороті. Проти вас працюю не один я, а наш апарат… КДБ… Цілком професіональна організація. Не вважайте нас аматорами, яких вдасться обіграти. Не вийде. А от я ще раз переконуюся в тому, що ви мені брехали з самого початку, і нічого серйозного запропонувати, як обіцяли зразу, не можете… Тому я востаннє запитую: коли і як ви стали працювати на Ленглі?

— Клянуся честю, я відповів вам правду… Славін зітхнув, повторив:

— Клянетеся честю… Це добре, що ви клянетеся честю. Я не братиму під сумнів наявність честі в людини, котра працює на Ленглі…

— По-перше, тієї, що працювала, а, по-друге, не на Ленглі, а на вчених, яких бентежить, як і мене, збереження миру на землі.

— Ви це вигадали, чи таку репліку вам заздалегідь написали, Геннадію Олександровичу?

— Ні те, ні друге. Це моя глибока переконаність, внутрішня переконаність… Пробачте, ми з вами так багато говоримо, ви мене називаєте на ім'я та по батькові, а я позбавлений такого привілею, незручно.

— Я не відрекомендувався? Дивно… Мене звуть Іван Іванович…

Кульков посміхнувся:

— Хороший псевдонім, легко запам'ятати.

— Все ви про нас знаєте, — зітхнув Славін і нарешті глянув прямо в очі Кулькову. — А от що ви знаєте про ази Кримінального процесуального кодексу, хотів би я почути?

Обличчя Кулькова здригнулось, очі забігали, зіниці розширились, немов узяв понюшку кокаїну.

— Тобто? Ви маєте на увазі статтю, пов'язану з шпигунством?

— Ні… В даному випадку я мав на увазі статті про докази у кримінальній справі.

— Ну, не знаю… Поняті, свідки…

— А от відбитки пальців, по-вашому, є доказом?

— Не знаю.

— Хочете прочитати роз'яснення з цього приводу?

— Навіщо ж? Я вам вірю… На відміну од вас, я вірю кожному вашому слову.

— Так от, відбитки пальців, які знайдено на місці злочину чи на знарядді злочину, носять доказовий характер. Суд приймає їх як докази… Звичайно, ви можете спростовувати, — висновок експертів, доводити випадковість появи відбитків ваших пальців на названому місці, знову ж таки, — ваше право… Але це буде голослівним спростуванням факту, яке суд до уваги не візьме.

— Спасибі за вичерпне пояснення. Для чого ви сказали мені про це?

— Для того, щоб ви, подумавши, згадавши минуле, відповіли мені правду, — до того, як вам подадуть доказ…

— Але мені нема чого вам сказати! Я й так вишкрібся! Я довірливо відкрив вам душу! Запропонував план гри! Написав — під диктовку — повідомлення туди! Я відчув величезне полегшення, коли признався вам у всьому! І став допомагати…

Славін підвівся, підійшов до дивана, що стояв біля стіни навпроти столу, й акуратно, факірським, грайливим жестом зняв покривало з досить великого, плоского предмета — це був чемодан, який подарував Кульков «любому другові» Георгію Іванову перед відрядженням до Парижа.

— «Чий це? — спитав Славін. — Взагалі вам мали пред'явити його офіційно, щоб ви впізнали, трохи пізніше, але слідчий Гаврилов пішов мені назустріч: я вирішив прискорити справу, часу в нас обмаль.

Обличчя Кулькова знову потекло; як же міняється воно в моменти, коли треба приймати рішення; холодець якийсь, ложкою можна накладати, але на стіл капне…

— Ні… Ні, я не знаю, чий він…

— Не знаєте, — повторив Славін. — Що ж, кінь на чотирьох ногах та й то спотикається… Могли забути, стільки років минуло… Ну, а коли ознайомити вас із свідченнями професора Іванова? Хочете почитати? Чи літери перед очима стрибають?

— Стривайте, стривайте, — сказав Кульков, човгаючи підошвами черевиків, — це ж чемодан професора Іванова! Я згадав! Це Жорин чемодан!

— От бачите, — посміхнувся Славін, — у вас, мабуть, асоціативна пам'ять. Вам треба побачити, а вже потім ви починаєте згадувати…

— Безперечно! Ви правильно помітили, що в мене, як у математика, вибіркова пам'ять! Хіба можна все зберегти в пам'яті?! До біса різних справ, важливих справ…

— Ви подарували цей чемодан Іванову?

— Я? Не пригадую… Навряд… Чому саме я?

— Так свідчить Іванов.

— Мабуть, він помиляється. Я… Ні, ні, зовсім не пригадую… Взагалі я люблю дарувати, та хіба згадаєш усе, що ти дарував колись друзям і знайомим?

— Ми пам'ятаємо, — відрубав Славін. — Список речей, які ви дарували, повертаючись із відряджень за кордон, вам покажуть. Більшість ми вилучили, майже дев'яносто сім предметів… Потренуйте пам'ять, ви ж ідете від зримого образу, правда?

— Значить, усі вже знають, що я тут?

— Тільки ті, кому треба. Ви ж просили — в інтересах операції проти ЦРУ, яку ви запропонували, — не повідомляти про факт арешту…

— Затримання, — поправив Кульков. — Будь ласка, вживайте це слово, мені тоді не так боляче…

— Гаразд, повернемося до чемодана… Ви підтверджуєте, що не дарували його Іванову?

— Ні, я так категорично не говорив би… Я сказав, що не пам'ятаю. Я ж не хочу вводити вас в оману… Я не пам'ятаю…

— Ви пам'ятаєте, Геннадію Олександровичу, ви все дуже добре пам'ятаєте…

— Та ні! Іванов міг сам купити цей чемодан! Чому я?!

— Він не міг купити цього чемодана.

— Чому?! Він завжди любив елегантні речі, особливо закордонні, він…

— Він не міг купити цього чемодана, — повторив Славін. — Справа в тому, що чемоданів цієї фірми ніколи не закуповував Зовнішній торг. Жодного разу. Вони занадто дорогі, люксові. На Садово-Сінній боялися, що на такий товар не буде попиту в масового покупця, а ми ж про нього мусимо думати насамперед…

— Звичайно, — підтвердив Кульков, — абсолютно зрозуміло, що насамперед треба думати про запити трудящих.

Славін одвів погляд від обличчя Кулькова, надовго замовк, потім підійшов до чемодана, відкрив Його, мовчки показав, як закладається інформація в тайник, зроблений не кустарно, а цілком професіонально, з протимагнітним захистом, — робота лабораторій ЦРУ, — і, не обертаючись, сказав:

— Тут відбитки ваших пальців, Геннадію Олександровичу. Адже саме ви завжди проводжали Іванова у відрядження… Використовуючи його як кур'єра… Доти, поки вам не наказали написати на нього донос, щоб самому перейти до академіка Криловського… Мабуть, за поданням Олега Володимировича Пеньковського… Отже, працювати на ЦРУ ви почали не в позаминулому році, а зна-ачно раніше… Ідіть-но в камеру й готуйтеся до допитів слідчого.

— Ні! — тонко заверещав Кульков і впав на коліна. — Ні! Я хочу спокутувати! Зрозумійте, мені соромно! Я не приховую! Мені страшенно соромно за все, що було! Не позбавляйте мене можливості спокутувати хоч трохи мою провину! Благаю вас, Іване Івановичу!

— Ви встаньте, — сказав Славін. — Я не терплю істерик. У чоловіків тим більше… Коли ви хочете спокутувати свою провину, — звичайно, хоч у якійсь мірі, — поясніть на пальцях значення слова «Ліберті»?

— Що?! — Кульков удав, ніби не зрозумів. — Про що ви?!

— Не треба відтягувати час. Або ви поясните мені, що це таке, або я поясню вам, але це буде наша остання зустріч, Геннадію Олександровичу…

Кульков знову побачив близько обличчя Роберта, згадав його слова; все йде саме так, як той і говорив; тільки продовжувати гру, тільки не зірватися б, тільки поводитися так, як почав, тоді я вирвусь…

Вставши з підлоги, Кульков тяжко зітхнув, потер обличчя долонями й відповів:

— Операція «Ліберті» полягає в тому, щоб за цим умовним сигналом мій безпосередній керівник з ЦРУ Гаррі Сайтон приїхав у столицю Німецької Демократичної Республіки і там нелегально зустрівся зі мною.

— Навіщо?

— Для обговорення варіантів мого переїзду на Захід.

— А які варіанти можливі?

— Перший варіант: він вручає мені американський паспорт і квиток на поїзд… Другий: літаком, але через третю країну, найімовірніше африканського континенту…

— Ви добре пам'ятаєте Гаррі Сайгона?

— Так! Я зразу ж упізнаю його! Ви захопите його з доказами!

— Ви маєте на увазі американський паспорт з вашою фотографією?

— Звичайно.

— Де й коли ви зустрічалися з Гаррі Сайгоном?

— Уперше в Парижі, коли він передав мені цей триклятущий чемодан.

— А вдруге?

— Через рік… У Женеві… Саме він запропонував мені усунути Георгія Яковича з тієї посади, де той тоді працював…

— Він розмовляв з вами про Пеньковського?

— Так.

— Коли?

— Практично під час кожної з цих зустрічей.

— Він казав вам, що Пеньковський їхній агент?

— Ні.

— Впевнені?

— Звичайно.

— Що його цікавило в Пеньковському?

— Все.

— А що ви йому відповідали?

— Я?

— Ну, звісно, не я, — посміхнувся Славін. — Я знав би, що йому треба відповісти.

— Я намагався давати обтічні відповіді.

— Чому?

— Не знаю… Я боявся Пеньковського… Я думав, що це перевірка…

— Ви думали, що це перевірка, — знову повторив Славін і, не кваплячись, майже по складах запитав: — Скажіть, а скільки варіантів і значень дав цей Сайтон для використання слова «Ліберті» в шифровці?

Обличчя Кулькова знову потекло; Славін зрозумів, що вгадав; бійся везіння спочатку, згадав він слова Абеля, той часто повторював саме цю фразу; зараз Кульков поставить якесь запитання, щоб виграти час.

— Що ви маєте на увазі? — спитав нарешті Кульков, облизавши сухі губи.

— Нічого, — втомлено відповів Славін, — абсолютно нічого. Але від того, як ви відповісте, залежить тільки одне: чи повірю я вам, чи ні. Конкретно: приймемо ми вашу пропозицію про поїздку в Берлін чи відхилимо… Не поспішайте говорити… Йдіть у камеру й подумайте…

… На повідомлення Кулькова, яке він заклав у контейнер-тайник, — звичайно, під контролем контррозвідників — і яке взяв через п'ятнадцять хвилин Роберт Юрс, радіо-відповідь, як це бувало раніше, того ж дня не надійшла.

КДБ не знало, що негайно після прочитання інформації «Н-52» московська резидентура ЦРУ надіслала в Ленглі шифрограму: одна з цифр написана «Н-52» таким чином, як було обумовлено заздалегідь, — на випадок його провалу.

… Прочитавши розшифроване повідомлення, ЗДРО простяг ноги, закинув руки за голову й заплющив очі, він не знав, радіти цій новині чи сумувати; будь-який агент приречений, тільки коли це трапиться; зараз важливо інше: чи настав час, коли вигідний провал «Н-52» і, відповідно, розиграш «Ліберті», чи цей час ще не настав; рано, пізно, ие встиг, поспішив, — значення не має; час настав чи ні, ось у чому річ…

… Кузані подзвонив Степанову; довго слухав гудки, тільки потім зрозумів, що його немає, поїхав; ти ж сам віддав йому машину; голова зовсім не варить, ось що значить шок.

Він дав відбій; посидів замислено з трубкою в чавунній руці; якщо я приречений на те, щоб бути сьогодні самотнім, нап'юсь, як тварюка, а мої ліки від серцевих перебоїв скінчилися, серце розірветься, прикро; жаль Стіва; пиндючиться, але ж дитина, я йому ще років три потрібен, поки там захистить докторську й одержить місце в хорошому інституті… На жаль, без галантерейника з мафії Равіньйолі, «почесного консула» Італії у Лос-Анджелесі, нічогісінько не вийде… Та ні, чому ж, заперечив він собі, рано чи пізно вийде, Стів дуже талановитий математик. Тільки шкода часу… На те, щоб зайняти плацдарм у нього — без моєї допомоги — піде зайвих п'ять, а то й шість років, а їх не повернеш… У його літа не думають про те, що прогаяного не надолужиш, це тільки в моєму віці близько бачиш безокий жах цієї непоправності, особливо коли спостерігаєш розкопки, де вчені промірюють черепочки… А може, це череп якогось Моцарта? Антропологів не цікавить, що було всередині, вони судять про вигляд по черепу та по кістках, логіки…

Кузані набрав номер, відповіла дівчина.

— Добрий вечір, — сказав він, — де ваш колега?

— О мосьє, в мене три колеги! Який вас цікавить?

— Той що вчився у Штатах.

— Це Жюль! Хвилинку, я покличу його! Він п'є каву в барі…

Жюль узяв трубку через кілька секунд; він біг, чи що, подумав Кузані; потім зрозумів: дівчина перемкнула телефон на бар, — вони тепер, як і ми, наскрізь телефонізувалися, навіть у туалетах поставили апарати.

— Послухайте, — сказав Кузані, — тут у вас у місті є «колл-герлс»[13]?

— Я маю подивитися вечірню газету, сер, — відповів Жюль. — Там повинні бути номери телефонів… Який тип вам більше до вподоби? Блондинка? Брюнетка?

— Ви хоча б при вашій колезі не говорили, — зауважив Кузані, — вона ж зовсім молоденька…

— У неї двоє дітей, — розсміявся Жюль. — І потім, це нормально: мужчина, одірваний від домашнього вогнища, має право знайти заспокоєння в товаристві подружки…

… Прийшла висока, дуже красива жінка років двадцяти шести, одягнена визивно розкішно; англійської не знала зовсім.

— А як у вас з італійською? — Кузані примусив себе всміхнутися. — Розумієте?

— О, тільки трошки! Але ж ви запросили мене не для того, щоб виголошувати переді мною промови, — жінка всміхнулася. — Мене звуть Ані, добрий вечір…

— Я хочу запросити вас повечеряти, — сказав Кузані. — У найкращий ресторан.

— Що?! — обличчя жінки якось змінилося, здригнулось; під пластом гриму Кузані побачив розгубленість; очі в неї гарні, тільки навіщо, дурепа, наквацяла на лобі та щоках золотих мушок? Це ж вульгарно. Хоча хтось йому говорив, що саме вульгарність приваблює чоловіків, вони тоді не відчувають скованості… Ти хотів, щоб на телефонний виклик відгукнулася магістр філософії, спитав він себе. Попроси її зняти цей жахливий грим, у неї круглі, гарні очі й чудовий овал обличчя… А потім зійди вниз, виклич таксі і їдь до міста, туди, де реве музика і дуже багато людей; коли ти не самотній, тоді не так страшно, нема гнітючого відчуття приреченості; ця Ані нещасна, порочна жінка, але і в ній живе її одвічне — ніжність… Ось ти й доторкнись до неї… Тобі зараз потрібна довірлива ніжність жінки, тільки це і нічого більше. Завтра вранці почнеться робота, повернеться Степанов, аби тільки сьогодні не бути самотнім; якось Дмитро читав вірші російського поета: «Те, кто болели, знают тяжесть ночных минут, утром не умирают, утром опять живут». Чудові рядки… Ми зовсім не знаємо російської поезії, цивілізовані дикуни.

— Я хочу запросити вас повечеряти, — повторив Кузані, — в найкращий ресторан…

— Оце так, — Ані роблено посміхнулася. — До котрої години я вам потрібна в ресторані?

— А біс його знає. Поки не виженуть. Підемо останніми.

— О першій годині ночі я мушу поїхати…

— Чому? А втім, пробачте за моє запитання, воно нетактовне… Мабуть, пов'язане з сім'єю? Дитина?

Ані похитала головою, розглядаючи Кузані своїми круглими чорними очима:

— Ні, не дитина… Взагалі, я можу й затриматися, але вам доведеться оплатити неустойку… О першій годині ночі я повинна бути в іншому місці…

— Фу ти, — видихнув Кузані й відчув, що й повіки в нього стали чавунними. — Скільки я вам винен за виклик? Я оплачу все, як належить, і, будь ласка, їдьте…

В обличчі жінки знову щось здригнулося, Кузані навіть здалося, що вона зблідла; він ткнув їй гроші в широку кишеню «Карденової» спідниці, розчинив двері, пробурмотівши:

— Не сердьтеся, на добраніч…

Ніч він провів на вокзалі; там було мало людей, але ресторанчики й кафе працювали, за столиками сиділи пасажири; всі ми пасажири на цій землі; гурт молодих хлопців щось гамірно обговорював дивовижною німецькою мовою; жодного слова не можна зрозуміти; ага, це ж тутешня, особлива німецька, «швіци» розмовляють по-своєму; швіців було небагато на вокзалі, а ті, хто розмовляв по-французьки, — таких у Женеві більшість, — поглядали на них з погано прихованою недоброзичливістю; яка ж традиційна неприязнь французів до тих, хто розмовляє по-німецьки… Ніде так не нехтують іноземцями, як у Франції. Чому? Чудова країна, талановитий народ, Бастілію взяли; який же в людях живучий сліпий жах шовінізму…

Біля вікна притулився похилого віку чоловік з копицею сивого волосся; смалив одну сигарету за одною; мій брат по нещастю, подумав Кузані, тільки в нього немає грошей, щоб випити, тому він і смокче кофейну гущу, що лишилася на денці чашки; бабуся в кутку із старим, подертим чемоданом, теж моя подруга по нещастю, мабуть; зовсім самотня, черевички геть стоптані, як це боляче й зворушливо — стоптані черевички сивих бабусь із натрудженими пальцями, покрученими подагрою. Цікаво, що в неї в чемодані, подумав він, іграшки, які вона везе онукам, зекономивши на пенсії? Чи все її вбоге майно, — зла й невдячна дочка вигнала нещасну, старі дратують дітей, треба перечитати б «Короля Ліра»… Людина сиротіє, коли помирає батько чи мати, навіть якщо їй самій за п'ятдесят. Усе одно людина ця віднині сирота, обірвався зв'язок з тими, хто дав життя; Стів напівсирота з трьох років, завжди пам'ятай про це, сказав собі Кузані, а ти став це забувати, вбив собі в голову, що поряд з тобою росте друг, а не дитина, в якої не було матері… Сирітка… Але я був йому всім? Ні, відповів він собі. Все можна замінити, тільки матері не можна…

Бабуся повільно встала, важко підняла чемодан; бідолашна…

Кузані кинув на мармуровий столик купюру, підійшов до бабусі, поклав свої крижані пальці на її, що стискували ручку важкого чемодана; в очах у жінки зразу ж з'явився переляк:

— Ні, ні, я сама! У мене немає грошей, мій пане, спасибі…

— Я допоможу вам без грошей, — сказав Кузані, — що ви… Мені так хочеться допомогти вам, ви дуже схожі на…

— Ідіть собі, — сказала бабуся голосніше. — Я не віддам вам чемодана! Ідіть собі!

Кузані знову відчув, які в нього чавунні пальці; навіть не пальці, а нігті: так і тягнуть до землі, будь воно неладне…

… Він повернувся за свій столик, купюри вже не було, здачі також; хотів підняти руку, щоб покликати офіціанта, але зрозумів, що не зможе цього зробити; тоді, гніваючись на самого себе, вигукнув:

— Дайте склянку віскі! Без льоду! Повну склянку віскі! П'ять порцій! Чуєте ви там?!

Коли плавний «гер обер»[14] поставив перед ним склянку, він зразу ж відчув різкий запах: підступила нудота; мабуть, якась іспанська підробка; на вокзалах усього світу шахрують, — найчастіше люди їздять тоді, коли в них радість чи горе; хто ж стане звертати увагу на дрібниці?!

Кузані неохоче взяв склянку, важко, переборюючи чавунність, підніс її до рота, подумавши: «Навіщо кінчати з собою таким чином? Приїдуть лікарі швидкої допомоги, капельниця у вену; якщо несила — іди й стріляйся, секунда — і все скінчено…»

Кузані повільно вилив віскі на підлогу, замислено дивлячись на те, як важко й чавунно темно-жовтий струмінь стікає на підлогу; підвівся, вийшов на безлюдну вулицю, зупинив таксі, поїхав у нічну аптеку, купив снотворне, повернувся до готелю, прийняв дві таблетки і, вчепившись пальцями в диктофон, став наговорювати нові епізоди сценарію; вирішив зробити дочку серу Пітеру, нехай помучиться, як король Лір, цікавіше писати, коли сам собі вигадуєш перешкоди. Робота, тільки робота, нічого, крім роботи, а там буде видно…