Міжконтинентальний вузол

«Ну й спритний чоловік, чи не так?!»

Під час перерви Кульков не попросив секретаря замовити йому обід у кабінет, а подався в сусіднє кафе, взяв салат і сосиски, підійшов до телефону-автомата і, перевірившись, тричі набрав той самий помер — Юрса, звичайно; це означало, чого й треба було чекати: «конче потрібен негайний зв'язок».

… Славін терпіти не міг свого великого, начальницького стола в кабінеті, що вирізнявся якоюсь дивною п'ятикутною формою; «Він у всьому оригінал, — кепкували ті, хто не дуже прихильно ставився до полковника, — навіть кабінет собі вибрав унікальний, не такий, як у інших… Єдину фотографію тримає в книжковій шафі, неначе виклик; подруга Ірина; як можна зустрічатися з жінкою сім років і досі не оформити стосунків? Нічого собі виховна робота з молодими співробітниками».

Славін, звичайно, знав про це, посміювався собі й попросив Едика, давнього приятеля з Тбілісі, ще збільшити портрет Ірини: «Все прекрасне, — погодься. Ірочка — сама чарівність, — сприяє натхненню і є найдійовіший побудник роботи!»

Працював він, як правило, в кутку кабінету, біля телевізора, де стояли невеликий столик ручної роботи й старовинне низьке шкіряне крісло; якось він сказав Груздеву: «Як-не-як, а по материній лінії я наполовину вірменин, мабуть, тому й відчуваю завжди пристрасть до низьких і м'яких меблів».

Саме тут він і влаштувався (подзвонивши перед цим у Піцунду, аби дізнатися, яким рейсом Ірина повертається з півдня), щоб попрацювати з папкою, яку передав йому Сергієнко. Той, як і досі, весь час тримав у полі зору два аспекти однієї, як йому здавалося, проблеми: найтонші нюанси на переговорах про обмеження в Женеві і при цьому копав Пеньковського, всі його зв'язки, особливо московські, паризькі й лондонські, було вже опрацьовано досконально, заново вивчено й ще раз перевірено, методику зв'язку з британською розвідкою і ЦРУ — також; Сергієнко намагався — Славін зрозумів це з його обачних поміток олівцем на копії справи — знайти в показаннях Пеньковського і в усіх свідків, яких допитували, бодай натяки на імена, дружні клички, ласкаві прізвиська, а може, й прізвища, що їх якимось чином обминули в попередніх дослідженнях; Сергієнко виходив з цілком логічної схеми: якщо професора Іванова в науковий центр рекомендував, зокрема, Пеньковський, а Іванов здавна дружив з Кульковим, то виникало питання, на яке необхідно було мати абсолютно точну відповідь: чи не перехрещувалися раніше дороги цих людей? А коли так, то коли? Де? На якому грунті?

Славін відкрив папку, до якої було пришпилено записочку Сергієнка: «Подивіться, цікаво, добре було б і в цьому матеріалі постаратися ще й ще раз пошукати зв'язки. Генерал Васильєв чекає Вашого дзвінка».

Славін довго вчитувався в кожне слово, не те, що у фразу; якось Степанов сказав йому: «Старий, твоя вірменськість помітна саме в тому, як ти читаєш; предки по материній лінії, мабуть, носили землю в мішках на каміння в горах, щоб насипати собі поле. Все це, звичайно, чудово, але, читаючи так оповідання або роман, чи не вихолощуєш ти думку, закладену в словах письменника, поступово замінюючи її своєю? Чи не нав'язуєш ти себе тій літературі, яку читаєш?» — «Навряд, — подумавши, відповів Славін. — Та й потім література — це одне, а робота — зовсім інше. Я від народження досить довірлива людина і цю свою властивість, чесно кажучи, ціню. Але служба в контррозвідці привчила мене перевіряти значення кожного слова, — а за словом стоїть не хтось там, а людина, — і тільки після цього приймати рішення, яке відмінити неможливо».

Славін підвівся, підійшов до телефону, набрав номер генерала Васильєва, — жива енциклопедія; про Пеньковського знав усе, як-не-як вів його справу.

— Олександре Васильовичу, це Славін…

— Нарешті, — всміхнувся той, — Сергієнко вже тричі дзвонив, жду не діждуся.

— Але ж до вас непідготовленим приходити страшно, — в тон йому відповів Славін, — гам — і немає полковника! Я вважаю, треба самому вивчити все, що можна… Хоч однаково без вас я так нічого до кінця й не зрозумію.

— Годі тобі, — зітхнув Васильєв, — усе зрозумієш чудово й без мене. Коли приїдеш?

— Мені хотілося б ще раз прочитати фрагмент промови захисника Апраксіна… І показання свідків…

— Ти із свідків почни, Віталію, — сказав Васильєв. — А я тут іще пометикую, що тобі може знадобитися.

— Спасибі, Сашо, — відповів Славін, сам на сам він називав Васильєва на «ти», дуже симпатизуючи цій людині; він чого заслуговував…

Славін повернувся до столика й почав заново перечитувати допити свідків, повільно водячи гостро відточеним грифелем по рядках; подекуди ставив крапки на полях, помітні лише йому самому.

Славін підвівся, походив по кабінету, зробив кілька гімнастичних вправ; завжди, щоранку, бігав десять кілометрів, а в останні дні припинив це, — не було часу, тому ломило в попереку.

На вулиці розкланювався з багатьма знайомими, повторив Славін слова свідка; спробуй, вичисли серед цих знайомих Гену…

Ці розкрилися, подумав Славін; однак, то лише крапля в морі, бідолашний Сергієнко, як йому нелегко було розкручувати цю справу; спробуй зберегти в пам'яті всі ті лінії, які пунктирно простежувалися, саме пунктирно; Пеньковський не вірив нікому, вовк серед людей, що причаївся, наче перед стрибком… У нього було кілька груп: він ніколи не зводив разом тих, кого близько знав; вищий ешелон його знайомств нічого не відав ні про Рудовського, ні про Фінкельштейна; ці нічогісінько не знали про колег по роботі; а ті навіть не здогадувалися ні про Зою, ні про Галину, ні про Ліду; жінки ніколи не чули імені Гена, прізвища Кульков: а втім, прізвищ він нікому ніколи не називав…

Ну, давай, адвокате Апраксій, мені дуже важливо настроїтися на твою логіку; захист злочинця потрібний, як доказ від супротивного; істина не буває однозначною, вона, як монета, має дві сторони, отже, й зраду слід розглядати без гніву й упередження; хоча це не так з почуття милосердя (в якійсь мірі і на це треба зважати), як для аналізу загадки; для Славіна, як і для Сергієнка, зрада була аномалією, таємницею під сімома печатками; може, тому, подумав Славін, я не люблю зустрічатися з тим, кого спіймав на місці злочину, — постійне відчуття якоїсь внутрішньої ніяковості й прикрості…

— Народився Пеньковський 1919 року в трудовій сім'ї, виховувала його мати, — говорив адвокат Апраксін. — Навчався в школі, закінчив її в 1937 році. Одержавши середню освіту, він, як і його ровесники, вчився далі, але вже у військовому училищі.

Після успішного закінчення училища почалося життя стройового офіцера. Він брав участь у визволенні Західної України, потім у частинах діючої армії брав участь у фінській кампанії 1940 року, а коли почалася Велика Вітчизняна війна, так само, як і багато інших, був на фронті.

За короткий час він пройшов великий шлях — від курсанта-артилериста до полковника — командира винищувально-протитанкового полку.

За участь у боях його відзначено багатьма нагородами.

Закінчилася війна. Пеньковський сідає за парту й знову вчиться.

Завдяки здібностям, працьовитості й упертості — а цього не можна не визнати в ньому — він у післявоєнний період закінчив два вищі учбові заклади, а згодом, уже не будучи в армії, знайшов своє місце в житті й досяг великих успіхів на цивільній ниві. Остання його посада в Державному комітеті по координації науково-дослідних робіт була високою й досить авторитетною…

Бувають дуже рідкісні випадки, — і ми про них дізнаємося з нашої преси, — що той чи інший громадянин через свою недалекоглядність, а іноді й відсутність належного життєвого досвіду, внаслідок якоїсь провокації або ж навмисне створених обставин потрапляє в павутиння іноземної розвідки.

Нещодавно повідомлялося про одного військового службовця, який зрадив Батьківщину, став шпигуном, познайомившись із жінкою, котра співробітничала з американською розвідкою.

Про цю історію писали в газеті «Известия», і я не розповідатиму вам її, а коли й нагадав про неї, то лише тому, аби сказати, що матеріали справи виключають подібну ситуацію. В справі Пеньковського нічого схожого не було, і мені з цього приводу додати більше нічого.

Я також виключаю подібні — схожі чи несхожі на щойно наведені мною, відомі з літератури й судових справ чи невідомі, а передбачувані — способи вербування і співробітництва з розвідками капіталістичних держав, бо, як це з'ясовано слідством і підтверджено тут, на судовому засіданні, підсудним, він сам шукав зустрічі з розвідниками, запропонував співробітничати з англійською розвідкою, і через Війна встановив зв'язок, і сам, без будь-якої винагороди, передав перші відомості, що становили державну і військову таємницю.

Чому так сталося? Чим він керувався? Перш ніж відповісти на це запитання, мушу звернути вашу увагу на свідчення, які дав Пеньковський на попередньому слідстві, де він говорив про свої успіхи:

«Був на Карельському перешийку, дійшов до Виборга, брав участь у Великій Вітчизняній війні. Я певною мірою задовольнив своє велике бажання бути на передових ділянках. В 25 років мені довірили полк. У 30 років присвоїли звання полковника. Мені Батьківщина дала вищу освіту. В мене голова пішла обертом від щедрот Батьківщини, я хотів усе більше й більше».

Ось бачите, як легко й блискуче складалася його кар'єра: в двадцять п'ять — командир полку, в тридцять — полковник.

Не можна не звернути уваги на легкість, з якою він так блискуче пройшов службу. Пеньковський був засліплений своєю кар'єрою, він став себе переоцінювати, йому хотілося мати більше, ніж він мав, він навчився бути поштивим і послужливим з тими, від кого залежало його просування по службі. В нього від успіхів запаморочилася голова.

Хоч як це сумно, але на привезені з-за кордону сувеніри, дрібнички, кулькові ручки, французький коньяк, а також на телефонні дзвінки він покладав більше надії, ніж на сумлінну роботу і беззавітне служіння Батьківщині. Він до цього звик і цим користувався.

Його приймали як близького друга в деяких родинах відповідальних працівників, а ті, в свою чергу, уподібнювалися грибоєдовському Фамусову і для Пеньковського робили все за принципом: «Ну як не привітати рідної людини!»

Став у пригоді одному, допоміг влаштувати сина в інститут другому, посприяв одержати ордер на квартиру третьому, вдало і вчасно розповів анекдот четвертому — все це повільно, але невпинно робило з Пеньковського обивателя, однак обивателя з великими можливостями, для якого кар'єра, веселі гульбища, особисті блага стали вищими за інтереси суспільства, вищими за благополуччя своїх близьких і рідних.

Змінювалися його погляди на життя, змінювалися товариші, змінювалися його суспільні інтереси.

Звичка досягати успіху будь-яким шляхом стала невід'ємною рисою його характеру. В Пеньковського останнім часом з'явилася впевненість у своїй непогрішності, а це повело його на манівці, вбік від суспільних інтересів.

З бойового, сміливого командира винищувально-протитанкового полку в період Великої Вітчизняної війни, що не раз дивився смерті у вічі й боровся з ворогами свого народу, через дрібну, непринципову образу на дії своїх безпосередніх начальників, які, на його думку, заважали його дальшому. просуванню по службі, — а кар'єра для нього була понад усе, — він, забувши про інтереси Батьківщини, які керували його вчинками в роки Великої Вітчизняної війни, став зрадником.

Ви слухали пояснення Пеньковського і, гадаю, погодитесь зі мною, що серед мотивів його вчинків не було таких, які виникли з нелюбові до Батьківщини, до радянського народу.

А відбувався цей моральний процес переродження на очах чесних людей — друзів, близьких і знайомих, що за зовнішньою ерудицією та ініціативою, сумлінністю і товариськістю, галантністю і шанобливістю, розкішшю ресторанних обідів і тихих розмов у домашній обстановці не зуміли помітити червоточини обивателя, яка роз'їдала загалом непогану людину.

Коли ж один із співробітників Пеньковського у грубій, але досить прямолінійній формі заявив, що Пеньковський заражений обивательщиною, що він заради своєї особистої кар'єри й благополуччя ладен на низькі, негідні радянської людини вчинки, що з ним важко через це працювати, то голос його потонув у захоплених характеристиках і трелях телефонних дзвінків про доброчесність підсудного.

Правда, те, про що говорив співробітник, перевіряли, але більше для форми, бо не вірили йому, а істинних мотивів цього виступу так ніхто й не з'ясував.

Заради об'єктивності треба сказати, що такому «благополучному» для підсудного вирішенню цього питання сприяло й те, що й той, хто про це говорив, не в усьому мав рацію.

Я далекий під думки, що свідок Савченко вже в 1956 році передбачав те, що станеться через п'ять років, але, якби до його слів поставилися уважніше, якби було менше заступників, я певен — сьогодні ми не займалися б розглядом цієї кримінальної справи.

До речі, була ще одна людина, яка бачила: з Пеньковським діється щось недобре, — це його дружина, котра на попередньому слідстві показала:

«Взагалі за останній рік він став нервовий, підозріливий. За своєю вдачею Пеньковський був гоноровитий, марнославний і схильний до авантюр. Ці негативні риси характеру складалися протягом усього його життя. Цьому сприяло вихваляння його достоїнств серед родичів, товаришів та друзів. Служба в нього проходила досить легко… В житті великих труднощів він не зазнав».

Бачите, яка прямолінійність? Але любов до свого чоловіка, повага до людини — батька її дітей, до його бойового минулого виключили для неї можливість будь-яких підозрінь.

Самозакоханість, небажання визнавати колектив, товаришів і норми нашої моралі, ігнорування цих норм, кар'єризм, що перетворився на авантюру, — все це й привело Пеньковського на лаву підсудних.

Але засліплення минуло, полуда з очей спала, і тепер судять людину, яка глибоко усвідомила всю непривабливу картину свого падіння, зрозуміла хибність зробленого кроку й глибоко розкаюється у своїх вчинках.

Усе свідоме життя і діяльність Пеньковського до дня його падіння дає підстави вважати, що він для нашого суспільства не пропаща людина, що він спіткнувся, що він не ворог суспільству, яке його виховало, а обиватель, котрий сягнув далеко в своїх помилках і дійшов у своїх вчинках до логічного кінця обивательщини — злочину.

Коли його притягли до відповідальності, він зрозумів свої помилки, зрозумів тяжкість скоєного ним злочину і своїм щиросердним розкаянням і розповіддю про те, що вчинив, активно допомагав слідчим органам викрити ряд обставин, до того їм не відомих…

Чи є підстави вважати, що Пеньковський щиро покаявся і розповів про все вчинене? Захист вважає: є підстави говорити про його щире й повне розкаяння, а це свідчить про бажання підсудного розповідати тільки правду…

… Генерал Васильєв (як завжди, одягнений у синій костюм, ліктики поблискують, черевики полатані, галстук старомодний, зав'язаний невміло) походив по своєму невеликому кабінету (кватирка відчинена навстіж, узимку — холоднеча, а йому байдуже, селянське загартування), зупинився біля вікна, знизав плечима й нарешті відповів:

— Ні, Віталію, я не вірю, що Пеньковський до кінця відкрився, голову навідріз — не вірю… Я ж з ним зіткнувся з першої хвилини після арешту, вів справу всі ті місяці, які він сидів у нас… Між слідчим і тим, хто сидить навпроти нього протягом багатьох годин, день за днем, тиждень за тижнем, складаються особливі стосунки… Ти цього, мабуть, не знаєш…

— Коли ти його побачив уперше, Сашо? — спитав Славін. — Розкажи, будь ласка, все, що пам'ятаєш, до найменшої дрібниці…

— Гм… Скільки років минуло? Аж двадцять три роки, — зітхнув Васильєв. — А втім, гаразд, давай спробуємо реанімувати минуле… Ти, до речі, знаєш, як узяли Пеньковського? Його вже не перший місяць підозрювали, ти ж знаєш, але вести роботу з ним було важко, досить підготовлений професіонал, особливо після того, як перестав їздити за кордон… Коли ми все-таки вже мали доказ — шпигунське приладдя і нічого більше, казна-що, а не доказ, ні імен, ні зв'язків, усе це я повинен був виявити в процесі слідства, сам розумієш, — вирішили його взяти… Але якраз тоді до Угорщини збирався приїхати Гревілл Вінн, там його хотіли затримати, отже, операцію треба було провести елегантно, щоб жодна душа не дізналася про арешт…

Привезли Пеньковського на площу Дзержинського і повели прямісінько до кабінету начальника контррозвідки… Генерал стоїть біля каміна, — а кабінет, пригадуєш, чудовий кабінет, — і я у своїй формі, підполковник середніх літ, але зовсім сивий, імпозантно, правда? Генерал був кремезний, скупуватий на слова, неквапливий у рухах; після довгої паузи сказав: «Олег Володимирович Пеньковський, ви заарештовані, вас підозрюють у злочині, що в Карному кодексі РРФСР іменується як шпигунство на користь іноземної держави». Пеньковський страшенно зблід, знаєш, за якусь хвилину вкрився щетиною, хоч ранком ретельно голився, але дуже стримано відповів: «Ви ж розумієте, що все це — нісенітниця, дурниця, товаришу генерал. Звичайнісінький наклеп ворогів, я був, є і буду солдатом і патріотом Росії!» — «Олег Володимирович, ви добре знаєте, час тепер не той, і, не маючи доказів, ми вас ніколи не затримали б». — «Ні, цього не може бути, я заявляю протест!» Руки в нього вже не тремтіли, як спочатку, коли його затримали, встиг опанувати себе, міцний був чоловік, нічого не скажеш… — «Повторюю, я ні в чому не винен, трапилась якась страшна помилка!» — «Олег Володимирович, не треба… Ви розумієте, що сталося. Поводьтеся з гідністю»… Пеньковський зблід ще більше, став якийсь сірий, попелястий, виструнчився і чітко, майже по складах відрапортував: «Даю слово офіцера: якщо ви пошлете мене в Англію чи Америку, я зроблю таке, що принесе радянській розвідці величезну перемогу над нашим ідейним противником!» — «Чому ви переконані в цьому?» — «Тому, що я справді працюю на ЦРУ і британську секретну службу». — «Коли ви почали на них працювати?» — «Я почав на них працювати двадцять шостого липня тисяча дев'ятсот шістдесят першого року».

Ми тоді з начальником контррозвідки перезирнулися: Пеньковський це міг оцінити по-своєму, а ми зрозуміли, що він брехав з самого початку: чека було добре відомо, що Олег Володимирович став працювати на британську розвідку дванадцятого квітня шістдесят першого року: вийшов з Вінном із ресторану «Метрополь» і в якомусь затишному, прихованому від чужих очей місці показав йому своє службове посвідчення, де він був сфотографований у військовій формі… А через сорок хвилин після цього епізоду по радіо повідомили про політ Юрія Гагаріна в космос, радів увесь народ, справжнє національне свято, щось схоже на урочистість Дня Перемоги, он воно як… Гаразд… Перезирнулись ми з генералом, зрозумівши, що вести слідство буде зовсім непросто, точніше кажучи, дуже складно, а він гне своє: «Я зобов'язаний діяти разом з вами пліч-о-пліч, ми повинні провести таку операцію, яка викриє як СіС[12], так і ЦРУ!» Добре, говори, говори, а в мене в голові тільки одне питання: реальних же доказів про те, що він став шпигуном саме дванадцятого квітня, у нас нема, спробуй, виведи його на процес без доказів, — сором і ганьба!

Ну, а назавтра я почав з ним роботу… Показав йому все, що вилучили в нього на квартирі, він зразу ж пояснив кожен шифрований запис: «Це — форма негайного зв'язку з моїм керівником по лінії ЦРУ, це — стовп на Кутузовському проспекті, де я мав залишати знак для наступної зустрічі, це — шифротаблиці, якими я не користувався, це — паспорт, який передало мені ЦРУ для переходу на нелегальне становище, це — «мінокс», а тут — плівки для нього»… Поводився він, як артист, грав роль достойно, щиро, прямо тобі випускник щепкінського училища, а не шпигун…

Запитую: «Скільки плівок ви зберігали в своєму тайнику?» — «Ну як же, двадцять дві, саме так, їх мені передав Вінн під час останньої зустрічі. Я ж ні разу, ні одного документа за кордон не відправив, ні одної плівки, слово офіцера!» Шпигун мусить усе пам'ятати, така вже в нього гірка доля, але, як відомо, всього запам'ятати не можна, така вже наша природа; от він і забув, що в нього в тайнику було не двадцять дві плівки, а шістнадцять. Куди ж шість поділися? Шість плівок, сто вісімдесят кадрів секретних документів, це тобі не фунт ізюму… Добре… Записали ми з ним у протоколі допиту, що він зберігав у тайнику двадцять дві плівки і жодної ні разу за кордон не відправляв… Таким чином, я, як слідчий, дістав єдину зачіпку. Від того, як я це обіграю, залежало: скаже він правду, коли почав працювати на противника і що йому передав, чи замовкне — раз і назавжди… А Пеньковський гне своє: «Повторюю, ми маємо унікальний шанс завдати удару нашим ворогам у ЦРУ та СіСі, я згоден поїхати за кордон і зроблю там таке, чого ніхто й ніколи зробити не зможе! Я відкрився, не приховував правди ні на мить, після зрозумілого шоку в перші хвилини, ось перед вами мої пояснення, ось плівки із знятими секретними документами, жодної з них я не передав ворогові, так, мене завербували англійці й американці в Парижі двадцять шостого липня, в готелі, так, я мав тут зв'язок з розвідниками противника, але жоден наш секретний документ до них не потрапив!» — «Це все добре, що ти мені пропонуєш, Олег Володимирович, навіть дуже добре, але щоб ми повірили тобі, ти мусиш якнайдетальніше розповісти про все — з самого початку… Розумієш? З самого початку…» — «Та невже ви мені не вірите?! Я ж росіянин, до останньої краплі крові росіянин, Олександре Васильовичу, я відкрився перед вами, як перед братом, як перед товаришем, зрештою!» Я зрозумів, що вести розмову далі нема сенсу: він давно приготувався до лінії свого захисту і не відступить від неї ні на крок, якщо тільки я не завдам йому такого удару, що він завагається й підніме руки: «здаюся». А як же це зробити? Віддав я його іншому слідчому, запропонував колезі вести жорстку лінію допиту: ніякої відвертості і ніяких сентиментів; запитання — відповідь, запитання — відповідь, точне дотримання суворої норми закону, а сам переключився на Війна, якого в той день привезли з Будапешта. Спочатку я до англійця придивлявся, починати розмову не поспішав, враження він справив трохи дивне: людина неуважна, зразу видно, що не професіонал, зв'язковий, погнався за грішми, розвідка, мабуть, пообіцяла йому великі бариші за співробітництво, хоч був він зовсім не бідний, але, як кажуть, жадність фраєра згубила… Розговорив я його, звикли один до одного, і лише тоді, ніби між іншим, спитав його: «А коли саме Пеньковський показав вам своє службове посвідчення дванадцятого квітня, пане Вінн?» — «А як же?! Звичайно, дванадцятого, через годину чи дві після того в Москві почалося шаленство з приводу повернення космонавта Гагаріна!» Добре. Записали в протокол, — як-не-як, а документ, це вже якийсь доказ… Але — не для Олега Володимировича, на ньому зуби поламаєш, я ж кажу, людина він міцної породи, напевне відповість на удар ударом: «Вінн — зв'язковий, а не професіонал, мало що він говорить, а я наполягаю: вербування відбулося двадцять шостого липня в Парижі, тільки так і не інакше…» Я, Віталію, дуже серйозно тоді думав, що ж робити… Вважають, що тільки контррозвідка вміє спектаклі ставити, коли шпигуна ловить… Ні, брат… Ми, слідчі, також повинні володіти майстерністю режисури, а вона, ота майстерність, без ретельного вивчення психологічного портрета твого підопічного зовсім неможлива… От я й вирішив суботу й неділю провести за містом, на самоті. Сидів собі з вудкою: на одному кінці черв'ячок, на другому — дурачок, і не риба, як сам знаєш, мене цікавила, а мій підопічний Олег Володимирович… Людина він явно авторитетна, і хоч бундючився, але в самій глибині його крилася дрібнота, страх перед начальником — і не так важливо, перед яким, перед нашим чи англійським, — і перед папером, який той має право підписати… «Без паперу прусак, а з папером мастак»; будь воно тричі прокляте, оце наше одвічне, але воно ж, це наше, природжене, дало мені тоді ключ до Пеньковського… В понеділок я викликав його на допит: він, звичайно, знову за своє, знудьгувався з моїм суворим колегою, почав викладати карколомний проект комбінації проти ЦРУ; я мовчав, кивав головою, слухав, а потім рубонув: «Олег Володимирович, дивись, що в пас з тобою виходить: ти просиш послати тебе в Англію, щоб ти в Лондоні розгромив СіС, а потім ЦРУ… Все це добре, навіть дуже добре, але як я можу вручити тобі закордонний паспорт, коли ти мені продовжуєш брехати, причому не просто так, аби відбалакатись, а цілеспрямовано? Чому ти наполягаєш на даті вербування двадцять шостого липня в Парижі і досі жодним словом не обмовився про те, що запропонував свої послуги англійцям у Москві, дванадцятого квітня, тобто практично за чотири місяці до того, як підписав у Парижі документ про вербування?» Пеньковський немов спіткнувся об щось, потягся до мене, мабуть, зрозумів, що далі крутити нічого, кінець… От він тоді й поплив… Того ж дня віддав нам свого безпосереднього керівника, поставив знак на стовпі, викликав американця до тайника «номер один» на Пушкінській вулиці, ми його взяли на місці злочину, — не відбрикаєшся, — а потім сів за стіл і три місяці писав про свою шпигунську роботу: день за днем, година за годиною… Так… — Васильєв раптом усміхнувся. — А з Вінном цікаво вийшло. Після того як відсидів своє і повернувся в Лондон, то заявив у «Санді таймс», що, мовляв, російський слідчий поводився зі мною дуже коректно, по-джентльменськи, і якби я опинився на його місці, то поводився б точнісінько так: дотримуючись усіх норм закону… А через два роки облив брудом і мене і англійську розвідку, — як кажуть, усім сестрам по сережці. Американці почали з ним працювати, відбили його в англійців, тому він так і співбратів своїх покотив по грудках, а заразом і мене…

— Ти мені кіно розповів, Сашо, — озвався Славін. — Чому сценарій не пишеш?

— А справи хто за мене вестиме? Це тільки йолопи вважають, що літературою можна у вільний від роботи час займатись, а вона, література, ой яка ж це робота, гірша каторги, Віталію…

— Чим ти поясниш його падіння, Сашо? — спитав Славін. — «Горілку пив, з жінками гуляв» — це все, звичайно, погано, але хіба мало людей цим грішать, а шпигунами ж не стають?

— Йому генерала не дали, Віталію, ось у чому річ… У Комітет по науці перевели, а ті, з ким він воював, уже по дві великі зірки на погонах носили… Заздрість… Немає нічого страшнішого від заздрості, дорогий ти мій… Моцарт і Сальєрі, вічна тема… Заздрість породжує злість, розпач, страх… Але неодмінно відчуття власної винятковості… Він і тим, що на пиятиці в суді особливо наголошував — також вів свою лінію, до потомків, так би мовити, звертався і до нас, смертних: «З ким, мовляв, не трапляється, схибив, покірної голови й меч не бере, пощадіть…» Він не в одні ворота грав на процесі, він туди й сюди цілився гол засадити… Хитрував він, Віталію, до останньої хвилини хитрував… Пеньковський був людиною спритною, але недалекою, він не був інтелігентом, Віталію, хоч і академію закінчив, — за що ж йому зірки чіпляти?! От у ньому ненависть і з'явилася, темна ненависть, тобто заздрість. Сів би за книжки, поринув би в історію, мистецтво, науку, показав би, яка в нього світла голова, — і одержав би він свою зірку, нікуди вона від нього не ділася б… «Або всім, або нікому!» —«Чим він за мене кращий?!» Та тим він за тебе кращий, що талановитіший і розумніший… А в цьому признатися собі може тільки благородна людина. І добра… Ось у чому заковика, — зітхнув Васильєв, — багато про що в цьому кабінеті думається, Віталію, ох як багато…

— Послухай, Сашо, — замислено сказав Славін, — може, моє запитання здасться тобі трохи безтактним, усе-таки ти вів справу, то коли не хочеш, — не відповідай… Але мене ось що цікавить: тобі Пеньковський усе віддав?

— Звичайно, ні, — твердо мовив Васильєв. — Свої тутешні зв'язки, навіть приятельські, він уперто приховував… Та й закордонні пригоди, я певен, старанно редагував… Що ти хочеш, боротьба за життя… Це штука складна, особливо коли сидиш у чотирьох стінах і небо бачиш через густі грати…

— А чому він приховував своїх московських знайомих?

— Думаю, боявся свідчень… Хотів на процесі не втратити гідності… Бойовий офіцер, кодекс честі й таке інше…

— Припускаєш, що якийсь свій, надзвичайно важливий російський контакт він зумів од нас приховати?

— Цілком припускаю.

— І нічого не можна було зробити, щоб домогтися вичерпних показань?

Васильєв кивнув на свій стіл:

— Сідай, спробуй.

— Мабуть, розумів: коли він сам — це одна справа, а коли злочинна група — тут уже пощади не жди, так?

— Найімовірніше, саме так… Якщо намагатися йти за його логікою… Але ж це майже неможливо, — йти за логікою зрадника. Навіть Гоголь з Андрієм не дуже справився, довелося його зраду грати через трагедію Бульби… А дочки короля Ліра? Вони зовсім не мислили категоріями зрадниць, кожна, крім ображеної старим, мала свій цілком логічний резон. Запам'ятай: у літературі ще ніхто не написав образу зрадника. Очевидно, це не під силу письменникові, він живе моральними категоріями, а злочинство і доброта несумісні, проти цього постулату не заперечиш…

— Отже, ти припускаєш, що Пеньковський приховав спільника?

Васильєв знизав плечима, знову зітхнув:

— У цьому кріслі, Віталію, і не те можна припустити… Послухав би ти, що вони тут плетуть, подивився б їм у вічі, — господи, яка прірва, дна не видно, тьма, жах… Звичайно, припускаю… Ти ж Кулькова маєш на увазі? Геннадія Олександровича?