Міжконтинентальний вузол

Робота — І

— Ну, добре, добре, — зітхнув Славін, не відводячи очей від краплинок поту на м'ясистій, короткій шиї Іванова, — згоден, ваша правда, але все-таки я вважаю однією з ваших головних хвороб прожектерство, Георгію Яковичу. «Те погано», «це не годиться», «тут робимо дурниці», «тут верземо нісенітницю», — все правильно, я можу вам ще з дюжину нашого глупства перелічити. Пропозиції? Мене цікавлять пропозиції. А втім, чому саме мене? Нас з вами, суспільство в цілому.

— Знаєте, я за точну цифру, я не філософ. Я не замахуюсь на модель суспільства… — усмішка на асиметричному обличчі Іванова була якоюсь затаєною, вимученою. — Я немов акин: що бачу, те й співаю. Я бачу, наприклад, як ми часто через кумівство, блат, некомпетентність прицільно розстрілюємо науку, от я й кажу про це скрізь, наживаючи собі ворогів… Могутніх, треба сказати, ворогів…

— Це знову-таки констатація факту, — з досадою мовив Славін. — А я чекаю пропозицій.

— Але ж пропозицію Маркс сформулював, Віталію Всеволодовичу! Краще не скажеш: «від кожного за його здібністю — кожному за його працею». А ми замість цього постулату, що несе в собі найвищу інтелектуальну цінність, бо він — при всій своїй універсальності — застосовний до кожної трудящої людини, впали у звичну для матінки-Русі общинну концепцію: «Всі рівні; якщо в мене немає дачі, то нехай і в сусіда не буде». А сусід, у якого і дача І машина, — замість того, щоб горілку дудлити, — дав п'ять раціоналізаторських пропозицій, котрі зекономили заводові мільйон карбованців. Звичайно, вимпел ударника комуністичної праці одержати приємно, але ж на грошових купюрах ми друкуємо не когось, а Леніна. Тільки за вимпел передовика виробництва черевики коханій не купиш, І та радянські грошові знаки — можна… Якщо, звичайно, зв'язки у сфері торгівлі, особливо з тими, хто розподіляє фонди італійського взуття… Припустимо, я директор інституту, — вибачливо посміхнувся Іванов. — Хоч таке навряд чи можливе… Однак… Я знаю, чого жде промисловість. Я вичислив, який прибуток матиме інститут, коли замовлення промисловості буде реалізовано в максимально короткий строк. Що я повинен зробити?

— Працювати, — всміхнувся Славін.

— Що значить «працювати»?! Я повинен погодити ідею, в главку, Держплані, Головзбуті, Мінфіні, Держстандарті, Держціні, академії! Для цього потрібно принаймні півроку… Так?

— Рік.

— Я взяв оптимальний варіант, — зітхнув Іванов, — із скидкою на те, що моя галузь особлива, передовий рубіж науки, нам усе-таки легше. А я тепер про директора інституту одягу фантазую.

— Йому потрібно півтора року…

— Добре мислите, — кивнув Іванов. — Я чомусь вважав, що представник центральної преси має захищати те, що є, обмежуючись зауваженнями косметичного характеру.

— Газети рідко читаєте.

— Що правда, то правда.

— Дарма. Ну, поїхали далі…

— Поїхали. Затвердив я тему, поставили мені її в план. І — все! Сиди, міркуй, ший собі, — зарплата йде, чого тут хвилюватися?! Ану, дозволь мені піти у вашу газету і надрукувати оголошення: «Науково-дослідний інститут запрошує на заміщення вакантних посад старшого наукового співробітника, молодшого наукового співробітника і лаборанта строком на два роки по темі: «Створення фасонів вітчизняного взуття, яке купують». Оплата праці — за здібностями, від трьохсот до тисячі карбованців на місяць. Гроші, які відпущено державою на розробку моделей строком на рік, — у тому разі, якщо ми встигли зробити якісні пропозиції і їх впроваджено у виробництво через вісім місяців, — розподіляються між науковими співробітниками залежно від їхнього внеску в спільну справу». Уявляєте, скільки б мені надійшло заяв?! Але ж у мене, у директора, навіть статті такої немає, — на оплату послуг преси! Я повинен шахраювати, щоб таке оголошення надрукувати в газеті! Я мушу залучити до цієї злочинної змови бухгалтера, касира, профком, — ось вам і порушення закону, підсудна справа. Припустимо, зійшло з рук. Припустимо, що троє, відібраних за конкурсом, розробили нову модель і прекрасну технологію… За півроку… Залишилося десять тисяч карбованців. Я обіцяв розподілити їх між тими, хто зробив серйозний внесок у справу, яка зекономить країні сотні мільйонів. Думаєте, мені дозволять розподілити ці гроші між десятьма світлими головами? Ха-ха-ха! Давно я так не сміявся! Общинній моделі мислення кортить видати премію тисячі співробітників, — по п'ятнадцять карбованців на душу, зате всі рівні, ніяких образ! Нероба побудував собі розкішний храм з інструкцій: будь-яку справу можна загубити, ніхто про роботу й не спитає, аби тільки було дотримано інструкції! А їх у нас мільйон! Приклад номер два. В моєму відділі працюють дванадцять чоловік. З них тільки п'ятеро — справжні інженери, решта — люди в науці випадкові. Як я, начальник відділу, можу їх позбутися? Ніяк, вельмишановний добродію! Демократія! Гарантовано право на працю!

— Ви проти цього права?

— За! Обома руками за! Але дозвольте мені, начальникові відділу, платити п'ятьом світлим головам за їхній труд, за реальний внесок у діло, а не за той стілець, на якому вони сидять! Звичайно, при нинішній системі господарювання статистиці набагато легше зведення складати, — ніяких тобі турбот, знай крути арифмометр!

— Пропозиції? — втретє повторив Славін.

— Про генеральну я вже сказав. На початку нашої розмови. Нас душить скафандр бюрократичного апарату. Дайте керівникові завдання й гроші. І, звичайно, строк. Жорсткий строк. Але дозвольте мені, керівникові, стимулювати збільшення світлих умів для країни! Світлі уми й молоті руки — внаслідок ненормованої зацікавленості — давали б народному господарству мільйонну економію. Нехай нездара одержує свої півтораста! Нехай, зрештою, протирає штани на своєму стільці! Але тим, хто мислить, тим, хто горить ділом, дозвольте платити так, як вони того заслуговують!

— Безумовно!

— Ну, а якщо керівник — дурний? Таке можливе? Або ж людина з поганим характером? Чи упереджений? Самозакоханий? Чи хам? Від такої ситуації ви гарантовані?

— Ну, от, — зітхнув Іванов, — усе повертається на круги своя. Звичайно, не гарантований! Звичайно, є ризик! Звичайно, простіше залишити все, як є. Знаєте, яка в нас у всіх хвороба?

— Не знаю.

— Ми хочемо все заздалегідь продумати. А це неможливо.

Він говорить, як Степанов, — подумав Славін, — його словами; в усіх наболіло, всі про одне й те саме…

— Коли Ціолковський починав свою справу, — вів далі Іванов, — його оголосили психопатом: чавунка ледве ходить, а він на небеса замахується! Керівник, до вашого відома, це також талант! А ми шукаємо таланти не в живій справі, а в анкетах управлінь кадрів! Тато з мамою в порядку? В порядку! Доган не мав? Ні! Іван Іванович ставиться прихильно? Начебто так. Піде! Через півроку бачимо: дурень дурнем, темнота і чванство! Але зняти не смій! Незручно, нещодавно призначили, нас не зрозуміють, треба з людиною попрацювати, не святі горшки ліплять… У всякій справі важливо почати, Віталію Всеволодовичу. Визначити межі ризику, точно знати кінцеву мету, і все! Ура, вперед! Експеримент — явище саморегулююче! Воно відсікає дурість, якщо у тих, хто його проводить, — є права! На порожньому місці ініціативи не створиш. Або ж буття визначає свідомість, або всупереч цьому положенню, за догмою Ватікану, — свідомість визначає буття. Я, знаєте, противник ходового терміну: «треба підвищувати свідомість!» Це виклик марксизмові, якщо хочете. Ану, підвищіть свідомість у робітника на конвейєрі, коли він не буде перекопаний, що в залежності від того, як старанно він закручує свою гайку, в кінці року одержить премію, — і не дванадцять карбованців, а п'ятсот! «Людина є те, що вона їсть!» — теж, до речі, не Ватікан придумав, а наші великі предки! Знаєте прислів'я: «Постав хату, розори хазяйство»? Отож-бо й воно, ми більше думаємо, як, не заплативши, зекономити, а треба виходити з іншого: як би швидше та краще одержати, заплативши за чудову роботу процент з прибутку. Решта — базікання й химера.

— Скажіть, Георгію Яковичу, а от можна вичислити — хоча б приблизно, — яких збитків завдано справі через те, що ви не поїхали на конгрес у Будапешт?

— Можна, — якось машинально відповів Іванов, мабуть, усе ще думаючи про своє. — Тисяч на сто, гадаю.

— Надто вже кругла цифра, — сказав Славін. — Чому саме сто тисяч?

Іванов раптом підвівсь із стільця (як легко рухається, що то значить спортсмен):

— Стривайте, стривайте, а звідки ви знаєте, що мене туди не пустили?

— Та я ж в інституті не тільки з вами розмовляв… Вісті не лежать на місці.

— А чого ж ви тоді з хамом і розбещувачем розмовляєте? Я ж хам і розбещувач! Клин під мене вбиваєте?

— Це не мій фах. Я, навпаки, і в грішному ангелові намагаюся знайти риси непорочної діви. Ні, мене, справді, цікавить, які реальні втрати, — якщо вони були…

— Будь ласка… Наука тепер поза обміном ідеями неможлива… Згодні?

— Цілком.

— Витрачати гроші, аби повторювати те, що вже десь винайдено, — державний злочин. Так? — атакуючи, спитав Іванов.

— Державний злочин передбачає слідство й суд.

— Саме так.

— Жорстокий ви.

— Ні. Я справедливий. І якщо моїй країні завдають шкоди, це, я вважаю, цілком підсудна справа. Доброта, знаєте, буває часом гірша, ніж злодійство… Далі… На таких конгресах, який був у Будапешті, збираються не базіки, а люди компетентні. На Заході гроші на турне просто так не випросиш, там усе контролюється результатом діла… У нас цю поїздку запланували ще два роки тому… Кого цікавить, що тільки я, — пробачте, не хвалюсь, так уже вийшло, — став своєрідним монополістом у своїй проблематиці? Нікого. «Пошлемо іншого, з того самого відділу, яка різниця?!» Ну, й послали професора Яхминцева, який був і залишається ідейним противником моєї концепції; в науці він випадковий, не горить нею, а працює за гемою, затвердженою в плані. Те, про що я міг говориш з іспанськими, канадськими, чеськими і японськими колегами, — він не може. Ідеї, які народжуються в моїй галузі науки, патентуються на Заході не менше, ніж на сто тисяч доларів. Дві-три ідеї я напевне привіз би, тим більше, що мене там чекав Роберт Баум, власник патентної фірми, тримає руку на пульсі передових ідей науки…

— А сам він дослідник?

— Ні. Бізнесмен. Але за одного такого недослідника я трьох наших кандидатів наук віддав би…

— Звідки ви його знаєте?

— Він до нас тричі приїздив, в Дубну і в Новосибірськ, на конгреси… Серйозно кажу, трійку цікавих ідей я звідти привіз би…

— Отже, якщо йти за вашою логікою, то збитки становлять триста тисяч, а не сто, — зауважив Славін.

— Податки, податки, — всміхнувся Іванов, — ВААП не дрімає, обдере, як липку.

— Мені ваш директор сказав, що на ваше ім'я надійшло нове запрошення в Софію. Поїдете?

— Біжу по квиток, — жорстко посміхнувся Іванов. — Де продають?

— Чому ви не порушите питання, щоб з вас зняли стягнення?

— Тому що не вважаю себе винним.

— Чому ж тоді не апелювали?

— Тому що спочатку треба провести закон про словесну градацію між грубістю і констатацією факту. Яхминцева я вважаю паразитом на тілі науки, відмовлятися від своїх слів не буду. За кордон не рвуся, мені й тут добре.

— А збитки? — тихо спитав Славін. — Ви спокійно ставитесь до того, що країна терпить збитки через те, що ви не зустрічаєтесь зі своїми колегами? Якось ця позиція не дуже пов'язується з тим, що ви говорили на початку нашої розмови, Георгію Яковичу.

— Резерв міцності… Чули таке формулювання? Кожному металу, сплаву, станку, ракеті, людині відпущено резерв міцності… Почну метушитися — судинка лопне, і кінець… А так я в чудовій формі, працюю з насолодою, не соромно дивитися на своє відображення в дзеркалі. Захочуть розібратися — розберуться. Принижуватись не буду.

— Пошук правди — це не синонім приниження.

— Ви мені пробачте, Віталію Всеволодовичу, але, гадаю, це питання не викликає особливого інтересу. Ви не компетентні його вирішити, мої розбіжності з Яхминцевим виражаються нудною мовою математичних рівнянь. Нас можуть розсудити спеціалісти, та й то далеко не всі… Ви за фахом хто?

— Аналітик, — усміхнувся Славін. — І тому було б добре, якби ви спробували все-таки пробити собі поїздку до Софії.

… Додому Славін повернувся о другій годині ночі; за місто, у свій маленький будиночок, не їздив тепер, темп роботи не дозволяв, ночував у Москві. У вестибюлі, відкривши поштову скриньку, одразу ж побачив папірець з пошти; він ненавидів ці папірці страшною непогамовною ненавистю: наче навмисне все придумують так, щоб створити клієнтові незручність, та й самим працівникам пошти (подвижниці, зарплата мала, самі старенькі жінки все тягнуть, бідолашні) теж: «Отримайте рекомендований лист в… з… і до…»

Хороші ви мої, немає в мене часу приходити на пошту за рекомендованим листом, це ж Ірина пише, вона людина розсудлива, скільки разів її просив надсилати звичайні конверти; я завтра о восьмій поїду, обідатиму в чека. І може, й зовсім не буду, — якщо Сергієнко відправить у відрядження; прикро, кохана ж пише, кожна її вісточка, як сонячний промінчик… Я міг би послати водія відділу, — але ж вимагатимуть доручення, а його треба оформляти два дні! Господи, які ж ми нерозторопні, коли хочемо в усьому й завжди добитися абсолютного, тобто звітного порядку: листа вручено, година, дата, підпис…

Лежить нещасний Іринин лист, — розумний, ніжний, вона вміє їх писати, — разом з якимись повістками, кляузами, порожніми поздоровленнями; почуття, віддані паперові, зберігають людське тепло; як же зараз холодно Ірининим словам у темній кімнаті пошти, де лежать купи конвертів: бідолашненька моя подруга, ніжність ти моя з головою мислителя…

«Журналістики поза кіномонтажем віднині не існує!»

«Як і будь-який професіональний літератор, я жадний не від скупості, а від цілком природної невпевненості в завтрашньому дні, — лише тому я відрядився заробити тисячі дві баків, пишучи щось подібне до репортажів…

Прилетів я до Женеви саме н той день, коли тут відкрилась виставка імпресіоністі» з приватних колекцій; у напівпорожніх залах — тихих, освітлених беззахисною ніжністю весняного сонця — можна було досхочу подумати, чому цих життєлюбів спочатку піддавали такому масованому цькуванню, хто водив рукою найманих писак, які твердили, що живопис Ренуара і Матісса є мазанина і дань поганому смаку нуворишів, які, бачте, полюбляють мати у своїх вітальнях картини тих, хто повстав проти академічного, звичного для всіх, раз і назавжди утвердженого офіційного живопису. З усіма його атрибутами: еполетами, розгорнутими прапорами, прикрашеними до нудоти обличчями імператорів з маршалами й надто щасливими усмішками підданих, які вітають ще одну перемогу на полі битви…

Але згодом я поставив собі запитання, чи варто марнувати час на дослідження звивин критичної думки, цієї найманої шлюхи, яка запопадливо прислуговує щедрому замовникові добором цитат, бажаних ретроградам, і компонуванням доказів, які тішать кам'яні серця понурих традиціоналістів, коли перед тобою краса, вічна, як дружба, як любов, коли ти відчуваєш подих вітру з річки, захоплюючись розкованими позами людей, що приїхали за місто на пікнік, і коли ти не можеш одвести погляду від чарівливих очей Ренуарівської красуні?!

Розчинення в людській красі й непозбутності світу дуже важливе і особливо перед вильотом до Женеви, на переговори — чи можна запобігти знищенню цивілізації — мені дали змогу подивитися на те і на тих, хто визначає майбутнє землі, як реальності нашої зоряної системи…

Мене охопила страшенна тривога за беззахисне людство, коли я, завмерши перед Гогеном, пригадав той час, як під'їхав до підніжжя гори Шейєнн, штат Колорадо; звідти, з штолень, пробитих у скельних масивах, Вашінгтон дістане перший сигнал про ядерний удар: тут розміщено об'єднане командування аерокосмічної оборони Америки; сюди щодоби надходить інформація з датчиків на борту супутників і радіолокаційних станцій в усьому світі, щоб на її підставі негайно визначити будь-яку можливу загрозу.

Через кілька хвилин результати цього аналізу буде передано президентові, щоб той прийняв рішення, коли і як віддати наказ про удар у відповідь.

Але що далі, то більше робота в штабі аерокосмічної оборони стає предметом зростаючої тривоги тому, що тут все частіше говорять про можливість запуску ядерних ракет за сигналами, які можуть бути витлумачені неправильно.

Ті, хто ставиться скептично до ядерної політики країни, бояться, що помилки, допущені людьми чи машинами, можуть призвести до того, що фальшива тривога несправних датчиків буде схожа на сигнал про напад. Це, — як вони побоюються, — спричинить помилкову оцінку, яку передадуть у Вашінгтон, і спонукає президента прийняти рішення про запуск американських ракет для удару у відповідь. Ось так може початися ядерна війна.

Командуючий сигнальним комплексом НОРАД запевняє, що така серія помилок виключена, і фальшива тривога не може призвести до висновку, що почався напад. Рішення, які приймаються в надрах цієї гори у безпосередній близькості до Колорадо-Спрінгса, мусять вимірюватись хвилинами й секундами. В разі появи ворожих ракет навчи ного базування траєкторія польоту до США займе від тридцяти до тридцяти п'яти хвилин; а якщо ракети буде заиущено з підводних човнів, цей час скорочується до восьми хвилин. За таких умов, сказав генерал ВПС Чжеймс Хартінгер, «не може бути сумнівів у правильності оцінки командуючого».

Генерал сказав, що його головне завдання — забезпечити Вашінгтон «своєчасним недвозначним, надійним попередженням» про те, що наліт росіян на Північну Америку почався. Він повинен особисто оцінювати кожний з п'ятисот запусків ракет і супутників, що проводяться країнами світу за рік. «Я вірю в безпомилковість нашої системи датчиків, комп'ютерів, наших людей, оперативних методів, і, отже, я на сто процентів упевнений в правильності своїх оцінок», — сказав він.

Що ж до фальшивих тривог у минулому, то Джеймс Хартінгер заявив: швидко з'ясували, що кожна з них була фальшивою тривогою. В]н також сказав, що немає навіть «одного шансу на мільйон», нібито фальшива тривога може привести до висновку про початок ворожого нападу.

З часів фальшивих тривог у 1979 і 1980 роках, сказав він, сто сорок мільйонів повідомлень, опрацьованих комп'ютерами, — в середньому шість тисяч сімсот на годину, — передано без єдиної помилки. «Якраз такої якості роботи світ мав право вимагати від нас», — закінчив генерал Хартінгер.

Але критики давно висловлюють побоювання, що саме помилки можуть призвести до ненависної ядерної війни, особливо нрп розгортанні найсучаснішої зброї. Герберт Сковілл, колишній помічник директора агентства по контролю над озброєнням і роззброєнням, не раз критикував рішення президента Рейгана про розгортання ядерних ракет «МХ» на тій підставі, що страх перед випереджувальним ударом противника по цих ракетах може сприяти хибному тлумаченню даних системи попередження і призвести до ядерної війни внаслідок такої помилки.

Артур Мейсі Кокс, спеціаліст по контролю над озброєннями, недавно заявив, що ця система досить часто генерує хибні сигнали тривоги, а в напруженій обстановці міжнародної кризи можливості прорахунку неминуче зростуть.

Однак у відповіді, опублікованій сенатором Баррі Голдуотером (республіканець, від штату Арізона) і сенатором Харрі Хартом (демократ, від штату Колорадо) після фальшивих тривог у 1980 році, було сказано: «Ні в якому разі не можна твердити, що США були близькі до розв'язування ядерної війни в результаті інцидентів, що мали місце 3 і 6 червня. Система, по суті, спрацювала, і хоч механічна електронна частина давала помилкову інформацію, людський елемент правильно оцінив її і відвернув хоч би там які непоправні дії».

Скептики в основному е серед противників рейганівських планів збільшення воєнних витрат, його пропозицій щодо відродження ядерного стримування, спірної програми «МХ» і, тим паче, розгортання озброєнь у космосі. Вони не мають особливого впливу в уряді, дістаючи лише незначну підтримку в конгресі, який санкціонував рішення почати програму на двадцять мільярдів доларів для вдосконалення системи попередження й зв'язку, зокрема її комп'ютерів.

… Пояснюючи, як працює система попередження, офіцери заявили, що через кілька секунд після того, як ворожі' ракети піднімуться із своїх шахт і включаться їхні двигуни, запрацюють консольні дисплеї з зеленими екранами, затріщать високошвидкісні телетайпи, і в центрі попередження про ракетний наліт, у космічному обчислювальному центрі й на командному посту закипить робота. В той же самий час чергові офіцери у Вашінгтоні, командування стратегічної авіації в Омаху та інші командні пости в усьому світі будуть у повній бойовій готовності. Зі свого місця на другому ярусі триповерхового командного поста командуючий побачить на одному з двох екранів на всю стіну слід польоту ракет. За ракетами стежитимуть хвилина за хвилиною в міру того, як вони проходитимуть по своїй тридцятихвилинній траєкторії до США.

На другому екрані дані з вісімдесяти семи комп'ютерів у штабі можуть позначати позиції ворожих підводних човнів в Атлантиці або ж на Тихому океані чи орбіти розвідувальних супутників росіян.

Коли вся картина постане перед генералом і його штабом, що мають по боках і за спиною схожі на телевізори консолі, він візьме трубку бежевого телефону для звірки з черговими офіцерами в центрах, які подають інформацію на командний пост чи на датчикові позиції в усьому світі.

Генерал, крім того, проведе з іншими старшими командуючими так звану нараду, щоб визначити міру загрози й передасть свої оцінки Національному командному центру в Пентагоні для передачі президентові, де б він не був. Якщо офіцери в тому центрі вважатимуть це виправданим, вони скличуть нараду про ракетний удар за участю президента. Така нарада поки що жодного разу не відбулася…

… Матісс помер уже після війни, а став генієм наприкінці дев'ятнадцятого століття; безперервність процесу спадкоємності благотворна, — без старого метра не було б ні Пікассо, ні Ларіонова, ні Шагала; розрив потрібен, коли лікар перерізує пуповину новонародженого, вістуючи цим появу нового чуда — людини; розрив поясненний, коли довірливий лик любові спотворила гидка маска зради; все інше — від лукавого, мана, чортівня.

Чи думає хтось у надрах тори Шайєнн про Матісса, як про символ, що об'єднує в собі два століття? Не знаю, не певен.

… А тут же щодоби працюють три зміни по двісті п'ятдесят чоловік кожна, плюс іще шістсот п'ятдесят чоловік допоміжного персоналу.

Щоб уберегти комплекс від диверсантів, усюди стоять контрольні пости. Кожного, хто входить усередину, перевіряють озброєні пости за межами тунелю, що веде до комплексу, і потім ще раз, коли заходять у саме приміщення комплексу. Особливо секретні зони позначені спеціальними знаками. Крім того, як розповідають офіцери, всіх, хто працює тут, регулярно перевіряють психологи.

Диверсія зовні майже неможлива, бо комплекс у горі в основному сам себе забезпечує всім необхідним. Він має своє енергоживлення, яке постачають шість дизельних генераторів, і свій запас води, продовольства та інших припасів на тридцять днів. Вентиляцію зроблено так, щоб вона захищала від радіоактивності.

Дуже важлива інформація потрапляє на командний пост із центру попередження про ракетні нальоти і з космічного обчислювального центру. Ці центри розміщено неподалік від командного поста, в будівлях, споруджених на могутніх джерелах, щоб абсорбувати ударну хвилю від ядерного вибуху зовні.

«Сирі» дані, що надходять у центр попередження про ракетні нальоти, — тьмяно освітлене приміщення розміром, як звичайна житлова кімната, але до краю заповнена апаратурою, — потрапляють сюди з двадцяти чотирьох датчиків у всьому світі, включаючи три супутники, які можуть вести спостереження за будь-якою точкою в Північній півкулі.

Один з тутешніх офіцерів сказав, що система дає приблизно п'ять фальшивих тривог на рік. Фальшиву тривогу може викликати лісова пожежа десь у Сибіру, котру виявили інфрачервоні супутники…

Офіцери заявили, що вжито відповідних заходів, щоб уникнути фальшивих тривог, подібних до тих, які мали місце в 1979 і 1980 роках. У листопаді 1979 року один технік заклав у якийсь сектор системи з метою перевірки учбову стрічку, що імітувала масований наліт. Помилково дані потрапили в ефір і стали причиною сигналу тривоги.

Зараз такі перевірки проводяться за межами гори Шайєнн.

У червні 1980 року комп'ютерний мікроелемент двічі збився й почав передавати помилкові сигнали про ракетні нальоти.

У жовтні 1981 року президент Рейган оголосив план на сто вісімдесят мільярдів доларів, який закликав вдихнути нове життя в американські ядерні засоби стримування. З цієї суми двадцять мільярдів доларів передбачалося витратити на засоби зв'язку й управління, а решта мала йти на оплату зброї.

Комплекс у горі Шайєнн спочатку було задумано для управління діями, спрямованими на захист від ворожих бомбардувальників, і побудували його, розраховуючи на те, щоб він міг витримані ядерне бомбардування.

Але точність і вибухова потужність ракет роблять його уразливим. Генерал Хартінгер сказав: «Гору Шайєнн уже не можна вважати неприступною для нападу через точність і могутність МБР. Але наша система знайде їх, і ми зуміємо виконати нашу головну місію».

Яку?

Повідомити президента про те, що через тридцять хвилин наша планета загине?

«… Закон кіномонтажу визначатиме справжню журналістику й літературу, — що далі, то більше. Я не належу до тих, хто вважає фільм чи голубий екран лютим ворогом прози; навпаки, найталановитіші кінострічки й передачі ТБ несуть на собі печать високої літератури; «Війну і мир» чи забутого Хемінгуея не кидають на підлогу, коли Сі-бі-ес починає показувати вестерн, а якщо й кидають, то такі люди не повинні особливо тривожити тих, хто відповідає за моральність планети. Духовне убозтво непідвладне перевихованню, дбати треба про тих, хто читає Стендаля й Сервантеса, а не впивається очима в ковбоїв, що галопом скачуть на конях. Вони, ті, хто читає, визначають світ і його сутність.

Однак література (а журналістика є її найважливіший підрозділ, «морський десант», я сказав би) не може не думати про те, що приніс у світ кінематограф. Обмеженість часу для реалізації задуму й кількості посадочних місць у кінотеатрі примусила режисерів та письменників створити якісно нову школу монтажу, коли одна коротка деталь замінює часом сторінки тексту й сотні метрів плівки, викликаючи при цьому адекватне почуття читаючого глядача.

Тому я й закінчу цей репортаж тим, з чого почав: тихе сонце Женеви, виставка імпресіоністів на березі озера, очі Ренуарівської жінки, що не відпускають тебе, — стільки и них невисловленої доброти, вірності й ніжності, і водночас із цим зовсім близько переговори, які можуть відкрити шлях до діалогу лідерів чи забарикадувати його.

Признаюсь, мені стало страшно й порожньо, коли я побував у тому будинку, де йдуть ці переговори; в особняку засідають люди, які за своїми дипломатичними обов'язками можуть сприяти тому, щоб Ренуар, Матісс і Гоген згоріли, як і вся ця тиха Женева, Париж, Нью-Йорк, Москва, або залишилися жити; такі ж, як і ми з вами, тільки в накрохмалених сорочках та галстуках, дуже акуратні; людство довірило їм себе; чи справляться ці люди з таким дивовижним за своєю відповідальністю завданням?

Юджин Кузані,

спеціально для «Нью-Йорк трібюн».