Міжконтинентальний вузол

1

— Ти знав, що це скінчиться вбивством? — спитав Кузані, ховаючи в кишеню плівки, котрі передав у аеропорту Прошке; обличчя його стало землистим, зморшкуватим, умить постаріло — Ти знав про це заздалегідь, Дмитре?

— Ні, — відповів Степанов, відчуваючи всередині дрібне мерзлякувате тремтіння.

— Знав, — упевнено, з прикрістю сказав Кузані, — і втягнув мене в злочин… Але, на відміну від твоєї країни, де люди позбавлені права на слово, я, на щастя, живу у вільному суспільстві. І я розкажу про все, свідком чого став. Ми могли відвернути злочин. Я і ти! — Він зірвався на крик. — Але злочин здійснено! Який же я осел! Старий, довірливий осел!

— Стривай, — мовив Степанов, — ти даремно ображаєш мене…

— Осел, — повторив Кузані, скрушно похитавши сивою кудлатою головою. — Довірливий осел, вихований на догмах християнської доброти і віри в ближнього! Правду наші кажуть: з росіянами можна мати справу лише тоді, коли ти сильний і все знаєш наперед. Осел задумав фільм про наших чортів! Так, чорти, правильно, але ваші — страшніші! Тебе зґвалтували і розчавили! Ти маріонетка в чужих руках, ти… Ні, треба будувати ракети, треба бути сильним, не можна вірити жодному нашому слову! Господи, чому ж так пізно ти даєш прозріння?!

— Підожди, — тихо, насилу стримуючи себе, благав Степанов. — Ти сказав більше, ніж дозволено між вихованими людьми… Підожди… Дай мені відповісти… Я не знав, що, все скінчиться так, як скінчилося… Не знав, даю слово… Але я знаю: тобі готова віза, ти можеш летіти до Москви. Тобі обіцяно зустріч, котра, як мені сказали, все поставить на свої місця… Пиши й знімай усе, що хочеш, але, будь ласка, наберись терпіння й нічого не публікуй принаймні тиждень. Повторюю: віза чекає на тебе.

— Думаєш, що я поїду в країну, яка знала, що готується злочин і мовчала?! Думаєш, я говоритиму з твоїми костоломами? З тими, хто покриває терористів?!

— Якби вони покривали терористів, то хіба я звернувся б до тебе? Розповів би, що готується злочин? Пішов би з тобою до Прошке?! Вивів би тебе на ланцюг?! Посвятив би тебе в цю справу?! Якби ми покривали терористів, я не міг би сказати тобі цих слів!

— Я поки що повинен мовчати, віза чекає на мене. Ні, дорогий російський колего, ми вирішимо інакше! Ти нікуди звідси не поїдеш! Ясно? Увесь той час, поки я маю чогось чекати… А якщо ти втечеш, злякавшись, я все відкрию! Все! До найменших подробиць!

… Які «подробиці», подумав Степанов, про що ти, Юджин?

Матері лають своїх дітей за те, що ті занадто вірять людям. І моя старенька шкандибає зараз по своїй вулиці Вавілова, обмацуючи тротуар паличкою; катаракта, а оперуватися не хоче; як-не-як, сімдесят дев'ять… А Старий учив — з самого раннього дитинства — вірити, і він казав правду. Він казав правду майже завжди і практично в усьому. А мама — ні. Зараз я можу не погодитися з нею, старість — це беззахисність… Коли, звичайно, Старий — це не якийсь там Габсбург у парику, якого під тремтячі руки ведуть гади, готові стяти голову першій-ліпшій людині за вказівкою того, кого вони, заради особистої вигоди, домовилися вважати живим богом… А як мені було нелегко відстоювати себе перед мамою, коли я був маленький… Доктор Спок, доктор Спок… Комету Галлея будемо роздивлятися, до електрона підбираємось, а як виховувати дітей — досі не знаємо, бо це не покликання, а наука…

Ні, я правильно зробив, що вірив і вірю Славіну. Коли перестанеш вірити друзям — треба стрілятись. Коли в нього щось не спрацювало й сталося непоправне, він же щасливчик, улюбленець долі, — це може обернутися для нього непоправною життєвою катастрофою; п'ятдесят шість — не тридцять, коли можна почати життя з нової сторінки…

Степанов чітко уявив собі його обличчя, яйцеподібний череп, поораний товстими зморшками, неначе в дитини. У Бембі, коли Пади привезла її з родильного будинку, голівка була в таких же товстих зморшках. І чорний чуб на маківці… Дурненька, марить «пеосільвекріном»; Славін сказав їй, що від нього дуже швидко росте волосся; дурниці, нікому він не допомагав, просто вміють робити рекламу, лайна купиш, не те, що «сільвекрін», викачують гроші з довірливих звіряток, які хочуть мати копицю розкішного волосся…

Але ж Славін знає мій тутешній телефон. Чому не подзвонить? Він же розуміє, як мені зараз. Ні, краще ти не думай про це, сказав сам собі Степанов. Про що завгодно думай, тільки не про те, що сталося. А спробуй! Скільки в твоєму мозку мільярдів клітинок? І в них закладено інформацію; от вони нею й живуть; тепер вони твої володарі, а ти їхній підданий. Усе. Крапка. І спробуй примусити ці чортові клітини переключитися на щось інше. Спробуй, заволав Степанов.

2

… У ранковому випуску газет, які Кузані купив у холі готелю, було надруковано величезний портрет Кулькова; заголовок зразу ж впадав у вічі: «Я більше не можу мовчати про загрозу Кремля країнам вільного світу! В таємних лабораторіях іде гарячкова робота по створенню нових систем космічних ракет! Виграти час, не дати здійснити протисупутникову оборону Заходу — мрія московських верховодів!» Трохи нижче, петитом, набрано: «Сенсаційне викриття видатного російського вченого, професора Геннадія Кулькова, який очолював у Росії дослідження в галузі ракетобудування».

— Виявляється, це його вбили? — тихо, наче самого себе, спитав Кузані; він уже зранку добряче випив, вийняв з міні-бару в номері три сімдесятиграмові пляшечки віскі; потім перейшов на джин, знайшов «восьмушку» російської горілки; очі в нього почервоніли, в них з'явився хворобливий блиск, пальці раз по раз стискалися в кулаки; почне битися, сумно подумав Степанов; нічого не розумію; Славін не міг підставити мене, це виключено; щось не спрацювало? Що? Де?

— Увімкни радіо, — попросив Степанов. — Або телевізор…

— Навіщо? Тут, — Кузані тицьнув пальцем у газету, — все сказано. Краще не напишеш…

— І все-таки ти не заперечуватимеш, коли я ввімкну телевізор? Будь ласка, не заперечуй.

Кузані тицьнув пальцем у кнопку ящика; передавали «музікладен»[21], веселі негри натхненно співали стару пісеньку, заново оранжировану.

— Чому вони досі не передають, що на пустирі вбили двох снайперів? — задумливо спитав Степанов; він говорив повільно, немов через силу, дивлячись прямо в очі Кузані. — Мабуть, готують удар… Мабуть, у вечірніх випусках висунуть версію про те, що злочин здійснили люди, яких тренує й утримує Софія.

— А коли ні?

— Тоді ти вільний у своїх вчинках, Юджин, — відповів Степанов. — Я тоді не посмію заперечувати… Ходімо заберемо проявлену плівку, вони ж узяли з тебе за терміновість, ходімо, поки не почалися останні вісті, плівка може виявитися золотою, вкрадуть…

— Ти щось знаєш, — з болем, якось розгублено мовив Кузані. — Але ти не кажеш мені. У твоїх словах є логіка… Справді, чому мовчать про пустир? З твоїм посиланням можна було б погодитись, якби вони не вбили людину… І ти знав, що це скоїться… Ти знав… Мета виправдовує засоби? Це не для мене, Дмитре… Це вандалізм, це інквізиція двадцятого століття… Мені дуже соромно за те, що сталося, я відчуваю себе обгидженим… І Степанов сказав:

— Я теж.

3

Сергієнко, що сидів біля телефонних апаратів, відчував, як у нього від болю заніміла потилиця; останні дні він і ночував у своїй невеличкій кімнаті відпочинку при кабінеті, бо зв'язок з Берліном підтримувався майже щохвилини, а після акції, коли стала надходити інформація з Женеви і Вашінгтона, практично безперервно.

Він спробував масажувати шию, не допомагало; друзі уже вкотре радили з'їздити в Цхалтубо; «чудовий курорт, назавжди забудеш про остеохондроз»; добре, відповідав він, спасибі за пораду, неодмінно поїду. Найдужче боліло, коли починались нервові перевантаження; якби Лідуня була поряд, умить зняла б масажем нудний, виснажливий біль; як це прекрасно, доторк жінки, яка тебе кохає, й очі її, величезні, дуже красиві, блакитні, сповнені ніжності. Обличчя людини старіє, очі — ніколи; особливо її, дружини; вони завжди сповнені спокійного розуміння; хтось гарно сказав: «Щастя — це коли тебе розуміють».

… Сергієнко зняв телефонну трубку, з'єднався з Конрадом Фуксом; Славін, звичайно, був поряд:

— Ніяких новин, товаришу Фукс?

— Чекаємо реакції… А у вас?

Сергієнко зітхнув:

— Роблю те саме.

— Найважча робота, — сказав Фукс. — Немає нічого виснажливішого, ніж чекання.

— Авжеж, — погодився Сергієнко. — Славіна можна до апарата?

— Він сам бере трубку, — відповів Фукс. — До зв'язку.

— Спасибі. До зв'язку.

— Вітаю, товаришу генерал! Як там у вас? Які будуть вказівки?

— Знаєте, я чомусь дуже тривожусь за Степанова…

— Я також…

— Може, все-таки подзвонити йому?

— Але ж тепер будь-яка розмова з ним фіксується, товаришу генерал. За кожним їхнім кроком стежать…

— Чому вони самі мовчать? Чому?

— Гадаю, він чекає дзвінка від мене…

— Що про це думає товариш Фукс?

— Він згоден зі мною: нам зараз із Степановим не можна входити в контакт…

Сергієнко розкурив сигару, хоч уночі поклявся собі, що до суботи не зробить жодної затяжки, пихнув, замислено подивився на дивний, чудернацької форми малюнок, витворений димом, — якась сюрреалістична абстракція сіро-блакитного кольору на тлі дерев'яних темно-коричневих панелей кабінету, — і тихо спитав:

— А ви впевнені, що Степанов витримає, Віталію Всеволодовичу?

… У молодості, коли Славіну довелося служити армійським офіцером у Відні, — вісімнадцять років, чи було колись отаке з тобою; як же промайнув час; «жизнь моя, иль ты приснилась мне», — він судив про людину насамперед по обличчю: наскільки воно вольове й мужнє; по статурі — в ній, він вважав тоді, виявляється ставлення людини не лише до себе, а й до тих, хто поряд з нею, по тому, як вона одягається, — елегантність і тільки елегантність.

Але потім Славіна відрядили перекладачем на Нюрнберзький процес, і там він пробув рік, щодня спостерігаючи за людьми, які сиділи на лаві підсудних.

Спочатку його вразило обличчя фельдмаршала Кейтеля: надзвичайно мужнє, випещене, породисте, — саме благородство! А які страшні накази підписувала Ця людина?! Страхітливі за своїм бузувірством, які не піддавалися поясненню, — з погляду норм загальноприйнятої моралі, Герінг, змарнілий, раз по раз укривав ноги картатим шотландським пледом, у напіввійськовому кітелі, з куточків жорсткого рота не сходила саркастична посмішка; та іноді, особливо під час перехресних допитів, коли відчував, як прокурори заганяють його в глухий кут, забував про придуману й старанно відрепетирувану маску; обличчя різко мінялось: брезкла баба, яка ось-ось зірветься на істерику… А Ялмар Шахт? Банкір, який платив гроші Гітлеру й фінансував створення гестапо? Добрий дідусь; а інтелігентність і достоїнство на обличчі рейхсміністра східних територій Альфреда Розенберга? Він же наказав вирізати «приблизно» (його слова) тридцять мільйонів слов'ян і всіх без винятку євреїв, — «визнаний автор антиросійської та антисемітської доктрин націонал-соціалізму»..: Коли його вели на страту, він обкалявся; обличчя — так принаймні розповідали очевидці — стало як холодець, тряслося, все намагався впасти на коліна і, вимолюючи пощаду, поцілувати високі черевики американських солдатів, які тягли його до шибениці; Кальтенбруннер плакав; Ріббентроп знепритомнів, тільки редактор погромного нацистського «Штюрмера» Юліус Штрайхер сам ішов до шибениці, задерши голову.

Ні, сказав тоді сам собі Славін, усе-таки фізіономістика — суперечлива наука, якщо взагалі її можна назвати наукою.

(А втім, Славін завжди лютував, коли дивився наші фільми, а найбільше на сільську тематику: «Режисери немов навмисне беруть якихось нікчемних акторів на головні ролі, — казав він Ірині. — Хіба немає в Союзі чоловіків з обличчями, як у Пола Ньюмена, Джека Ніколсена чи Роберта Редфорда?! А нашого радянського Жана Габена, улюбленця народу Миколу Крючкова, досі не спромоглися зняти так, як він того заслуговує! Невже і в акторські інститути студентів підбирають за анкетою?! Чому ніхто з режисерів не думає про еталонність героя?! Чому знімають у якихось затиснених, убогих, обшарпаних декораціях?! Бояться мріяти, — не так зрозуміють колеги-правдошукачі?! Не для колег працює художник, а для мільйонів! Вони, мільйони, вищий суддя мистецтва: те, що народ визнав, і є правда, думка, мистецтво. Те, що хвалить критика, а люди не дивляться, — симуляція творчості…)

… Обличчя Степанова було брезкле, чимось схоже на Лонгдейла, — ніякої мужності, пройдеш вулицею — не звернеш уваги, одягався неохайно, без елегантності; Славіна часом дратувала його манера: «що за м'якотілість, Дмитре? І цей «хороший хлопець», і той «славний чоловік»?! Якась всепрощаюча всеїдність!» — «Це не всеїдність, — відповідав Степанов, усміхаючись, а втім, часом, очі в нього жовтіли, — очевидна ознака розлюченості. — Просто мені так здається, кажу, що думаю. І потім я впевнений, що навіть у пропащої людини треба шукати сліди ангела… Людей потрібно навертати на добро, тільки тоді вони подобрішають… Якщо відсікати, опинимося в пустелі, Славін, страшно».

Спочатку Славіну здавалося, що Степанов не просто м'якотілий, а навіть слабохарактерний, та коли той ще раз полетів до партизанів В'єтнаму, він задумався: хто його примушує лізти в саме пекло? Ніхто. Навпаки, намагаються вберегти, він сам лізе на рожен. Гравець? Ні, зовсім ні. За натурою він романтичний прагматик, авантюри не його стихія. Мабуть, це вигідно справі, якій він себе присвятив; література й журналістика не терплять напівправди і відсиджування в тиші.

… Якось йому потрапив відеозапис інтерв'ю Степанова в Лондоні: як завжди, лагідний, усміхнений, відкритий; спокійно відповідав на запитання, нехай навіть найзліші, але (це було видно з виразу обличчя тих, хто запитував) продиктовані бажанням зрозуміти, а не заздалегідь відкинути все, що скажуть. І тільки раз обличчя його закам'яніло, очі стали жовті, звузилися в щілинки, — підвівся явний провокатор; не запитував, а ганьбив, і не так Степанова, як Союз; відшмагав залюбки, яка вже тут лагідність, утер підбором об асфальт…

Славін набрав московський помер Сергієнка через півгодини:

— Я думаю, він усе-таки витримає.. Сергієнко, пихнувши сигарою, відповів:

— І я так думаю, бо з Женеви надійшло повідомлення: радник американської делегації в Женеві Чарльз Макгоні збирає екстрену прес-конференцію…

4

— Не запитання про громадянські права в Росії, — карбував Чарльз Макгоні, раз по раз відриваючись од тексту, щоб дивитися в обличчя журналістів, — не суть їхнього державного ладу підштовхує нас до рішення про припинення переговорів, а лише переконаність у тому, що Радам не можна вірити на слово, ні в чому й ніколи… Трагічна доля видатного російського дослідника Геннадія Кулькова остаточно переконає в нашій правоті тих, хто сумнівається, вважаючи американську позицію надто твердою й безкомпромісною. Ми готові повернутися до переговорів лише тоді, коли ті, хто сідає з нами за спільний стіл, будуть так само щирі в своєму намірі досягти миру, як і ми. Ніколи ще в історії людства зло не було таке організоване й могутнє, як нині. Ідеологія комунізму, яка відкрито заявляє про своє неминуче торжество, нарощує ракетний потенціал з дня на день. При цьому відбувається постійна маніпуляція лозунгами захисту миру, розрахованими на довірливих людей, недосвідчених у політиці…

5

… Через годину після цього виступив член конгресу, який підтримав необхідність асигнувань на ракетну програму корпорації Піма:

— Кожний, хто виступав проти проекту протиракетної оборони, тепер, — після того, як правда про агресивні плани росіян стала надбанням світової громадськості ціною життя видатного поборника миру професора Кулькова, — переконався, що наші пропозиції про асигнування на космічний проект були продиктовані однією турботою: про безпеку західної демократії. Росіяни розуміють лише одну мову. Це мова сили. Що ж, ми її вивчили. Ми готові до діалогу, але лише на цій мові, інша віднині не прийнятна…

6

Голос Славіна в телефонній трубці, де щось безперестанку клацало й шипіло, був стомленим, безбарвним, зовсім позбавленим почуття:

— Дмитре, передай своєму приятелю, що віза на поїздку до столиці НДР лежить на Чек Пойнт Чарлі. Розтлумач йому, що тільки тут йому можуть пояснити й показати, чому все так сталося. Якщо він не хоче приїхати сюди на годину, ми запросимо інших американських журналістів… Хоч, чесно кажучи, шкода: ти ж саме йому обіцяв сенсацію… Він її матиме… Отже, чекаю.

7

У західноберлінському офісі «Юнайтед прес інтернейшнл» було, як завжди, гамірно, весело, відверто.

— Зробіть наше фото, — я і Степанов за одним столом, — попросив Кузані; шеф-редактор відділу міжнародної інформації був його давнім знайомим, подружилися в Сайгоні, в шістдесят восьмому. — Мою заяву для преси знайдете в сейфі готелю «Кемпінські», якщо я не повернуся із Східного Берліна до восьмої вечора, про це я вже сказав портьє.

— До сьомої, — поправив Степанов.

Кузані спохмурнів, згадав, що від сьомої до восьмої дзвонитиме Прошке; він уже в Палермо; кивнув:

— Правильно. До сьомої. Якщо я не повернуся до сьомої із-за «залізної завіси», їдь у готель, відкривай мій сейф, бери конверт, розпечатуй його і давай матеріал на першу шпальту, — такої сенсації ти давно не мав.

Звідси ж, з бюро, він подзвонив у Голлівуд, продюсерові Стіву Грінбергу, повторивши слово в слово те, що сказав редакторові…

8

Листоноша Віктор, який обслуговував той будинок, де жив Славін, не забув слів завідуючої відділенням зв'язку Олени Кіндратівни, що мешканцеві з дванадцятої квартири листи на замовлення й телеграми треба кидати в скриньку («заяву він написав, усе як слід, ніхто не причепиться»), незалежно від того, дома він чи не дома («Геолог, — подумала Олена» Кіндратівна, — вони всі волоцюги, в Москві нечасто бувають, тому, мабуть, і самотній»).

Тож Віктор і опустив у поштову скриньку телеграму Славіну; написано в пій було лише кілька слів, без всяких «км» і «кр»: «Спасибі тобі за тебе більше ми не побачимося так краще нам а найімовірніше мені прощай Ірина».

9

У Берліні Степанов і Кузані зразу ж поїхали в Інститут судової медицини; довгими коридорами, пофарбованими зеленою олійною фарбою, їх провели у невеличку кімнату; біля хірургічного стола, на якому лежало тіло, вкрите білим простирадлом, сидів Славін; обличчя змарніле, стомлене, під очима темні мішки; таким я його ніколи не бачив, подумав Степанов, так здати за два тижні, справді, старий, от що таке провал операції…

— Спочатку я пред'явлю вам дещо для впізнання, — тихо сказав Славін, попередивши можливі слова Степанова, — а вже потім обговоримо ситуацію.

І зірвав простирадло з того, що лежало на хірургічному столі.

— Та ви помацайте, помацайте, — сказав він, звертаючись до Кузані. — Це муляж, не страшно… «Голову» знесли з американських карабінів з оптикою. Що стосується Геннадія Кулькова, автора листа, опублікованого на Заході, — до речі, його текст, підготовлений у Ленглі, зберігається у нас, як доказ; у ЦРУ він вважався агентом «Н-52» — то зараз він у Москві, в тюрмі. Якщо хочете взяти в нього інтерв'ю і зробити кінозйомки, думаю, слідство — як виняток — надасть вам таку можливість, приїжджайте в Союз. Коли Степанов просив вас — після «вбивства вченого» — почекати сім днів, ми не думали, що події розгортатимуться з такою швидкістю… Та й друзі містера Сема Піма трохи поспішили… Якщо у вас виникли якісь запитання, мене вповноважили відповісти, — Славін усміхнувся, — представникам радянської та американської преси… А втім, якщо ви зараз не готові до роботи або зайняті чимось іншим, офіційне повідомлення ТАРС про це опублікують у наших газетах. Отже, думаю, післязавтра переговори в Женеві поновляться. І діалог, який розпочався між Москвою і Вашінгтоном, не буде припинено…