Міжконтинентальний вузол

«Переговори йдуть за зачиненими дверима; бріфінги, що їх проводять представники делегацій, відзначаються коректною стриманістю; інформація досить відносна, хоч інтерес до результатів зустрічі надзвичайно високий: коли ж пощастить підписати угоду, — крім того, що мирні і плузі промисловості дістануть багатомільярдну дотацію, по космічні й ракетні програми за дуже приблизними підрахунками коштують нині не мільярди, а трильйони доларів, — це серйозно сприятиме зустрічі влітку лідерів Радянського Союзу і Сполучених Штатів.

Оскільки члени делегацій обмежуються усмішливими відповідями, зміст яких має обтічний характер, журналісти влаштовують свої бріфінги в барі Палацу Націй, який пам'ятає Литвинова й Чемберлена, Деладьє й Геббельса, котрий прибув сюди, щоб оголосити про вихід рейху з Ліги Націй; тут, у сільському безгомінні міста на березі озера, яке вражає своєю казковою мальовничістю, завжди чути тривожну пам'ять середини двадцятого століття.

Думки преси часом кардинально протилежні, але їх визначає неприхована позиційність.

… Мого співрозмовника звуть Юджин Кузані; десять років тому в прес-клубі Вашінгтона я розмовляв з одним провідним репортером столичної газети; він розповів про те, як йому самому довелося зазнати нацистського полону; обличчя американського колеги було сумне, очі іноді завмирали, немов не могли відірватися від чогось, що не можна забути; «тільки не пишіть мого прізвища, не треба», — сказав він мені тоді; це був урок: відтоді я завжди запитую співрозмовника, чи можу назвати його; Кузані відповів:

— Повинен.

Ми знайомі не перший рік: Кузані насамперед кінематографіст; його документальні кінострічки добре знають на Заході, — різкість монтажу, сплав ігрового кіно з хронікою, литий дикторський текст, сенсаційність теми забезпечили його фільмам широку популярність; одні підносять Його стиль, інші піддають остракізму; що ж, це краще, ніж замовчувати.

Зараз Юджин Кузані закінчує підготовку до зйомок нової картини, присвяченої зіткненню двох концепцій, персоніфікованих у вигаданих образах керівників ракетної й літакобудівної корпорацій — «Дейвіда Лі» і «Сема Пітера Джонса».

— Я досить довго вивчав нашу пресу, — розповідає він. — Найбільше мене зацікавили взаємини між цілком реальними концернами старого боса авіаційної індустрії Джозефа Летерса і ракетобудівником Семом Пімом. І той і другий, безумовно, особистості неабиякі, міцного гарту й великого організаторського таланту… Розглядати явища ізольовано одне від одного — це заздалегідь служити небезпечній ідеї дезинформації громадської думки, тому слід відзначити, що Летерс — справжня махина, його роль у створенні сучасної авіації можна порівняти хіба що з видатним ривком автомобілебудування, зародженого подвижництвом Генрі Форда… Любите ви його чи ні, вважаєте вкрай правим мастодонтом чи навіть симпатизантом Гітлера, — це ваша справа, однак на правду не треба закривати очей: майбутні покоління ще поставлять пам'ятник людині, яка зробила автомобіль побутом двадцятого століття, подарувала людству мільярди годин, зекономлених новими швидкостями, а що ж, як не час, є концентрат прогресу?

Сем Пім теж колоритна постать: працював по п'ятнадцять годин на добу, почавши з рядового інженера; приємний хлопець, зовсім не схожий на тих імперіалістів у зоряно-смугастих циліндрах, із цапиними борідками, яких ви малюєте у своїх карикатурах; він зробив самого себе за двадцять років; йому сорок три, і він очолює імперію, що володіє сотнями балістичних ракет і космічних апаратів.

Пім, на відміну від Летерса, має технічну й гуманітарну освіту, його підтримують могутні групи на Уолл-стріті, — не відкрито, правда; відкрито у нас ніхто нікого не підтримує. Зараз дуже гостро стоїть питання про асигнування: якщо конгрес і Білий дім підтримають Піма, тоді патріархові авіації Летерсу завдадуть дуже серйозного удару; якщо ж переможе концепція «діда», — Піму буде погано. Дуже погано. Так погано, що справа може скінчитися банкротством, бо для свого ракетного проекту він уже позичив у банках понад півмільярда доларів, — чим повертати?! Отже, потрібні зв'язки. І треба пускати в діло важелі політики, тобто створювати серйозні блоки й акуратно посувати політиків, аби сприяли проекту. Яким чином? Відповісти на це запитання однозначно не можна? Зв'язки надійно приховані; в газетах можна писати про те, що Рейган неврівноважений, слабкий актор та й взагалі починає втрачати пам'ять, — це твоя особиста справа, свобода слова, будь ласка, але спробуй нащупати корумповані зв'язки воєнно-промислового бізнесу з тими, хто конструює політику Рейгана і пише йому промови! Саме це й становить у нас предмет державної таємниці. Ми можемо писати про тенденції, але такі факти здобути важко, практично неможливо… Судячи з того, що відбувається м Женеві, рахунок веде Пім. Якісь пунктири, що віддалено наближаються до можливої правди, я можу позначити: заступник глави нашої делегації виховувався в Джорджтауні, команда з цього університету входить в оточення президента й багато років фінансується тими, кого так чи інакше включено в орбіту корпорації «Континентал кен компані». А коли провели її злет? Того року, коли генерал Клей, колишній заступник Дуайта Ейзенхауера на посту головнокомандуючого збройними силами Штатів у Західній Німеччині став головою правління концерну; саме його зв’язки дали змогу ще двадцять п'ять років тому одержати півтора мільярда прибутку від ракетного виробництва. А генерал Макартур, герой битви проти Японії? Після відставки він очолив концерн «Сперрі ренд корпорейшн»— ракети, радарне устаткування. А мій давній добрий друг адмірал Алан Кірк, який керував військово-морською розвідкою? Теж співробітничав з мудрецями із Джорджтауна, президент електронної корпорації «Меркаст»— обладнання для ракет… Летерс завжди ставив на Пентагон — у правлінні його дочірнього «Локхіду» було двадцять сім генералів. Але ж у цих генералів є діти й онуки, вони всі переженилися, внутрішньовидове запилення, непорушність корупції; ні моєму ФБР, ні вашому КДБ не під силу проникнути в їхні святая святих… А от Пім більше ставить на зв'язки з ЦРУ, він працював — зовсім ще молодим конструктором — у «АМФ атомікс», а президентом корпорації був генерал Бедел Сміт, водночас і шеф ЦРУ, й американський посол у Москві… Зв'язки тим і міцні, що, раз розпочавшись, вони практично не припиняються… В адміністрації складне становище: влітку Рейган чекає Горбачова у Штатах, світ сподівається від цієї зустрічі дуже багато… Рейган повинен — самим фактом цього діалогу — зміцнити позиції республіканців, — вибори незабаром… А як ВПК? За ним — далеко не останнє слово… І воно ще не сказане… А переговори в Женеві для них украй небажані, це удар по їхніх інтересах, особливо якщо припустити можливість хоч часткової домовленості… Мені чомусь здається, що переговори будуть дедалі важчі, бо — в цьому ваш Маркс має рацію — економіка диктує ухвалення політичних рішень. Я противник комунізму і впевнений в доцільності принципу свободи підприємництва й необхідності приватної власності, я дуже люблю свою країну, саме тому й повинен зрозуміти: вигідний нам зрив переговорів чи ні? Я мушу усвідомити, чи справді непохитність нашої позиції продиктована серйозністю російської загрози? Чи мова йде про бізнес, в якому зацікавлена людина, котра дає роботу чверті мільйона американців. Чверті, повторюю. Але нас двісті шістдесят мільйонів. Коли я зрозумію, що наша позиція продиктована користолюбними інтересами однієї людини, яка зв'язала себе з вигідним бізнесом, я вдарю тією зброєю, яку господь уклав мені в руки, — пером і кінокамерою. І коли мене почнуть таврувати «червоним», «запроданцем Кремля», я не ображатимусь на тих, хто це друкуватиме, — відчуття правильності громадянської позиції дає силу витерпіти неправду. Ти пригадуєш, — посміхнувся Кузані, — як нападали на мій фільм про В'єтнам?.. Наші солдати, а вони хороші солдати й добрі люди, вмирали не за ту справу й не в тій частині снігу. Час підтвердив мою правоту, я живий, як бачиш, і тут намагаюся закінчити свій сценарій. Якщо виникнуть труднощі з фінансуванням, приїду працювати на вашу кіностудію; правда, кажуть, у вашій країні, щоб погодити це питання, потрібні не дні чи місяці — роки, а для мене — це смерть, бо вважаю фактор часу основою мого життя.

… Ми вийшли з Палацу Націй і спустилися до озера; величезний фонтан біля мосту вигравав у яскравому світлі холодних прожекторів; десь у парку лунала музика; акордеон і гітара, сумна пісенька паризьких шансоньє; в темному небі із свистом пролітали зграї качок. Спокій і безтурботність…

Мабуть, мало хто може собі уявити, що вибухи ракет за Рейном, який протікає за двісті кілометрів звідси, перетворять на попіл це чудове місто; людство досі ще не усвідомило своєї трагічно-малої, нерозривної спільності, — чи не звідси випливають усі біди нашої прекрасної крихітної кульки?

Дмитро Степанов,

передано по телефону».