Міжконтинентальний вузол

Робота — XI

Кульков доторкнувся до своєї обстриженої голови, і враз несподіваний, безнадійний жах охопив його.

— Де Іванов? — спитав він жалібним голосом тих, хто охороняв його. — Де товариш Іванов?! Мені треба поговорити з ним! Будь ласка, зробіть так, щоб Іван Іванович негайно прийшов сюди!

Під таким ім'ям він знав Славіна; тягся до нього, благально зазираючи в очі, відчуваючи в собі невідступну, бентежну потребу розмовляти з ним, ставити обачні запитання, чекаючи бодай найменшого натяку на майбутнє; те, що Славін сказав йому першого вечора про неминучість суду, якось само по собі відводилось, і навіть не ним, не його свідомістю, а якоюсь новою субстанцією, що народилася в ньому; лише один раз, на самому початку, він устиг подумати про себе: «Я став схожий на ракового хворого; вони теж машинально відводять від себе можливість найстрашнішого кінця». Але ця думка відразу ж зникла, бо він з абсолютною впевненістю заперечив собі:

«При чому тут раковий хворий?! Там повна безнадійність, а я беру участь в операції по боротьбі з ЦРУ, ми тепер по один бік барикади; так, схибив, з ким не буває, але ж тепер з минулим все покінчено!»

Він зараз жив якимись дивними, барвистими видіннями: то йому уявлялося, що він повертається додому: ні, тепер він, звичайно, не повернеться в свою квартиру, а зразу до Насті, з Лідою жити не можна, стара; іноді бачив себе, як виголошує заключну промову на прес-конференції для іноземних журналістів, у якій таврує імперіалізм і розповідає про те, як Пеньковський продав його ЦРУ; він чув свій голос, бачив себе збоку, в строгому сірому костюмі, неодмінно з жилеткою, галстук чорно-червоний, ні, це дуже траурно, червоно-синій, цілком пристойно; він був певен, що пою промову передана і ймуть по першій програмі телебачення; у свій час фільм «Змова проти Країни Рад» він дивився з жахом, забившись у куток ліжка, особливо коли почали давати свідчення заарештовані: ні, я ні в якому разі не стану виступати перед камерами телебачення в джемпері, це ж неохайно! Треба бути зосередженим, переконаним у своїй правоті.

Але сьогодні вночі, після того як його водили по місту, і якісь п'яні хлопці штовхнули його в метро, потім Славін витяг у нього з кишені конверт, з'явилося нове видіння, те, яке він болісно відганяв од себе в Москві: він іде на місце зустрічі, його ведуть на місце зустрічі, так, мене ведуть на місце, але ж потім вони залишать мене самого, їм доведеться це зробити, інакше в них нічого не вийде, вони просто не матимуть доказу, і саме в ті хвилини, коли я буду сам-один, через стіни перелетять — на могутніх, прилаштованих за спиною моторчиках, — «зелені берети» з маленькими шмайсерами в руках, підхоплять мене, і я опинюся там, на свободі, я, хто наважився прийняти бій сам на сам із сліпою, одержимою силою і переміг у цьому бою, виграв битву, я, Гена Кульков, зірка двадцятого століття, людина, якій вдалося те, чого не вдавалося нікому і ніде…

Він виразно бачив натовп репортерів у нью-йоркському аеропорту; голови, голови, море голів; відчував тонкі пахощі троянд, які йому підносить жінка із сльозами на очах; ні, чому із сльозами?! Вона сміється, вона щаслива, що перша вітає мене на землі Америки, струнка блондинка з чудовою усмішкою й м'якими, теплими долонями.

— Що сталося? — запитав лейтенант з групи Гречаєва. — Навіщо вам так спішно потрібен Іванов?

Видіння скінчилося — солодке, близьке, бажане; треба напружитися, щоб воно не зникало; тепер воно мусить бути зі мною завжди; тільки так усе буде; я ж веду партію як слід; чека клюнуло, як і запланували; ми двадцять разів обговорювали варіант «Ліберті» з Робертом; нехай спочатку все погано, а в кінці буде так, як задумано; аби тільки не забути якоїсь дрібниці, найважливіші справи завжди провалювались через дрібниці…

— Я повинен сказати товаришеві Іванову дуже важливу річ… Я щойно пригадав… Усе може загинути: ми погубимо операцію…

— Скажіть мені, я передам, полковник зайнятий.

— Ні, я скажу тільки йому! Тільки йому! Розумієте?! Я відкрию це лише йому одному!

Коли Славін прийшов, Кульков потягся до нього, полегшено зітхнувши:

— Боже, нарешті! Я зовсім забув! У лівій руці в мене має бути «Литературная «газета»! Останній номер «ЛГ»! Мабуть, це якийсь знак, у мене тільки зараз сяйнула думка…

— Ну, добре, а де ми візьмемо «Литературку»? — спитав Славін.

— Не знаю, — відповів слабким голосом Кульков. — Але я повинен тримати газету в лівій руці.

— Що це, сигнал? Мовляв, усе гаразд?

— Вони мені цього не пояснили, тільки сказали, що на заключній фазі операції «Ліберті» найменша дрібниця відіграватиме вирішальну роль.

— Коли вони вам про це сказали?

— Не пригадую…

— Під час перших зустрічей?

— Ні. Здається, на останній.

— У Відні?

— Ні, в Женеві…

Напередодні переговорів, подумав Славін; збігається; виходить, вони давно задумали свій фокус? Ну й хлопці! А коли не задумали? Що тоді, спитав він себе. Коли припустити, що моє передбачення копійки щербатої не варте? Чи не занадто вільно я дозволяю собі думати за моїх американських контрагентів? Ні, заперечив він сам собі, вони діють наперекір здоровому глузду, коли пригадати те, що хтось колись писав про метод Лейбніца; молодець Коні, вчасно вніс корективу, все-таки він тактовний, просто диво цей чолов'яга.

Славін повторив:

— Вони пояснили вам суть цього сигналу, Геннадію Олександровичу? Знак благополуччя? Чи, навпаки, небезпеки?

— Ні, ні, вони не уточнили.

— І ви не поцікавились?

— Навіщо ж?! Я боявся їх сполохати…

Славін здивувався:

— Кого сполохати?!

— ЦРУ, кого ж іще. Я ж утягував їх у гру, я був певен, що рано чи пізно ми викриємо їх…

— Послухайте, це, звичайно, дуже добре, навіть чудово, що ви його втягували в гру, але справа складніша, ніж ви думаєте. Коли ви чисті й газета є сигналом, що за вами не стежать, тоді нас вивезуть… А коли ЦРУ зрозуміє, що за вами наглядаючі, вони не стануть ризикувати… Це ви розумієте?

— Ах, так, так, звичайно! — Кульков думав гарячково, намагаючись вичислити свою позицію, задумку цього лисого біса, можливі кроки людей з того боку. — Звичайно, товаришу Іванов, я повинен держати газету, згорнену трубочкою, але так, щоб було видно ордени на першій шпальті, — в лівій руці…

— Точно?

— Так, так, цілком точно. Я пригадав усе, абсолютно все, до найменшої подробиці…

Гаррі Страйтон тоді сказав: «Якщо вас заарештують, так, так, я беру крайній випадок, і ви втягнете їх у гру, — а вони на це неодмінно підуть, — в останній момент ви згадаєте про газету. А потім віддасте їм інформацію про ліву й праву руку… Якщо ви держатимете газету в лівій руці, тоді наша машина проїде мимо вас, не загальмувавши, а ми вас — з цього ж місця — вивеземо зовсім інакше, у нас командос із спецобладнанням… Це, звісно, ризиковано, але ми знаємо, як це зробити, репетирували не раз і не два, у нас міцні хлопці з хорошою школою…»

— Точно? Ви впевнені, що в лівій? Не переплутали?

— Ні, ні, товаришу Іванов, не переплутав.

— Кави хочете?

— Дуже. Як це зворушливо, що ви пам'ятаєте про мою згубну пристрасть до кави.

— Без цукру зробити?

— Без, якщо можна.

— Можна, — відповів Славін і підвівся. — Більше нічого мені не хочете сказати?

— Ні, ні, коли я щось згадаю, то…

— То часу вже не буде.

— Даю вам слово російського вченого, я відкрив усе, що знав.

— Про Зауерштрасе ви раніше ніколи не говорили?

— Ні, ні, що ви! Мене самого здивувало, чому в останній момент виникла ця вулиця, мова завжди йшла про зустріч на Беренштрасе.

— Пам'ять у вас як? — посміхнувся Славін. — Провалів не буває?

— Ні, що ви, я дуже чіпко пам'ятаю події, дрібниці, слова… Навіть, знаєте, інтонації запам'ятовую.

— Ну, що ж… Тоді прекрасно. Ходімо надсилати листа на Ляйпцігерштрасе, пора…