Після того, як у Відні вийшли дипи, в першому класі стало зовсім порожньо; виліт чомусь затримали на три години; нічого, почекаємо; коли злетіли, Степанов пересів до ілюмінатора, вмонтованого в запасні двері, й чомусь невідступно згадував свого давнього приятеля Миріна, його патологічний страх літати на літаках; бідолашний, тридцять років тому, після закінчення МДІМВ[4] його послали працювати в ВЦРПС, — доводилося літати з делегаціями майже щомісяця; забивався у хвіст, переконавши себе, що в разі аварії саме там є шанс лишитися живим; наївна віра в опір маси металу некерованій і стрімкій силі удару об землю; Степанов наводив йому статистичні дані; найбільше гинуть на дорогах, а здавалося б, автомобіль дуже звичний і безпечний вид транспорту; далі — морс, аварії кораблів, залізничні катастрофи, а вже потім — авіація, найбезпечніший засіб пересування другої половини двадцятого століття.
Мирін слухав його, не перебиваючи, кивав головою, начебто погоджуючись, а тоді сказав: «Я прочитав у «Фігаро» звіт про трагедію на Тенеріфі; мені вкарбувалася в пам'ять лише одна фраза: на льотному полі збирали «фрагменти трупів». Уявляєш? Чи ти позбавлений такої фантазії?»
Своє найкраще оповідання, присвячене авіакатастрофі, Мирін назвав «Поспішаю й падаю». І після цього взагалі перестав літати — тільки поїзд, нічого, крім поїзда.
А наші діти, подумав Степанов, уже не часто їздять у поїзді; літак для них став таким самим побутом, як метро чи автобус; нова концепція, створена генієм техніків епохи, але не збагнута і тому не пояснена ще людству філософами (виробництво завжди випереджає свідомість), втягла покоління, яке народилося в шістдесятих, у нове відчуття часу, немов у поглинаючу воронку; чи вийде щось з цієї гонки від самого себе?! А може, за собою самим! Чи праві мої Бембі й Лис, кажучи, що їм треба пройти те, що пройшов я, і що для мене є аксіома, факт, ясність, — тільки тоді вони приймуть мої поради свідомо, а не з примусу. Мабуть, усе-таки вони тут помиляються, — коли вже й треба щось по-справжньому економити, то це наш час. Лише в ньому виражається особистість, саме він становить субстанцію пам'яті, зберігає в собі слово, пейзаж, формулу, тобто людину, яка створила це моральне багатство, — навіщо ж тоді марнувати час?! Я раджу лише те, що лежить на поверхні: коли ви вже поткнулися в творчість, то треба бути фізично міцними; академік Мікулін, заземлюючись на ніч, створив свою теорію здоров'я, думав не тільки про довголіття, але й про те, як робити краще й більше; не можна звертати уваги на дрібниці, хоч би які вони були прикрі; художник Кончаловський свого часу відмовлявся переглядати книги вражень на його виставках, заздалегідь організовані недругами, чи варто марно ятрити душу?! Організованість у всьому й завжди, якою б ця виснажлива самодисципліна не здавалася тяжкою; якщо ці основоположення творчості не під силу — катай заміж, теж чудово; я ще не вважаю себе старим, але вже мрію про внуків. Чи про внучок, однаково, малята всі прекрасні…
… У Женеві Степанов зразу ж поїхав до готелю «Епсом», неподалік від озера, та й Будинок преси поряд; хазяїн зменшив ціпу для журналістів із ста п'яти до вісімдесяти франків, а в поморі — ще й кухонька з електроплиткою та холодильником, можна піти до сусідньої «мігрошки»[5] й купити паперову сумку з їжею, — рятівні яйця, плавлені сирки, булочки, які не черствіють; хтось із друзів сумно пожартував: «Коли я обідаю, мене не полишає думка, що я жую зимове взуття для дружини; будь-яка вечеря в ресторані — це з'їдена сорочка для брата чи якийсь інший подарунок: скільки їх треба купити, боже ти мій?!» Тільки за кордоном починаєш розуміти бідолашних працівників Держплану, — спробуй, сплануй на всіх…
… Дрю Зелл з «Чікаго сан» зупинився в цьому ж готелі; раніше вони із Степановим зустрічалися не раз; сіли в лобі, попросили кави, з прикрістю подумали, що ще п'ять років тому замість кави замовили б віскі; літа підкрадаються непомітно; голова працює краще, ніж колись (багаторічний досвід породжує не тільки холодний стереотип тупого й нерозумного відштовхування, — це від характеру, а не від кількості прожитих років, — а й заряджає величезною інформацією), що, звичайно, альтернативна, тобто позбавлена догматичної зашореності, але печінка здає, й нирки ні к чорту, і безупинний страх перед тим, що вранці розвалюватиметься потилиця, не натягнеш кеди, бо набрякнуть ноги й біль у попереку стане гарячим, пронизливим, тут уже не до пробіжок, ковтай аспірин з баралгіном і заспокоюй себе тим, що через кілька годин відпустить і ти, нарешті, сядеш до машинки: чим менше відпущено часу, тим дужче розумієш, як багато не зроблено: воістину пасивність творчості злочинна, не можна забирати з собою те, що мусить бути віддано твоїм читачам, таке не прощається…
За вікнами сіяв дрібний дощ; узялися бульбашками калюжі; холодне світло неонових реклам мертвотно віддзеркалювалося на мокрому асфальті.
— Ваша преса не розуміє Америки, — так само сумно заговорив Зелл. — Ви зовсім не маєте жалості, звичайної людської жалості. Ви не хочете зрозуміти, що люди, які готували передвиборну програму Рейгана, заздалегідь заклали гроші и ракетний космічний комплекс, він нічого не може з цим вдіяти. Річ у тому, що авторитет президента Сполучених Штатів бодай трохи стримав скажених, а їх у моїй країні дуже багато, ви навіть не уявляєте, скільки їх, містер Степанов. Рейган — у нинішній вибухонебезпечній ситуації, — особливо після першого раунду переговорів, — не найгірший варіант; в його штабі є помірковані політики.
— Ну, ну, — посміхнувся Степанов. — Гадаєте, він змінив свою думку про «пекельне кодло»?
— Робіть скидку на те, що він актор… Емоції і таке інше… Але запам'ятайте: після того як прийшов Горбачов, він більше жодного разу не дозволяв собі таких висловлювань… Зрештою під час зустрічі в листопаді він намагався зробити все, що міг… Нинішні переговори — це наслідок в якійсь, звичайно, мірі того враження, яке справив на нього ваш лідер…
… Подзвонили з місії США, запросили Зелла подивитися матеріал, який одержали по супутнику: виступ державного секретаря Шульца про початок припиненого раунду переговорів; Зелл сказав, що він не сам, а з російським колегою; продиктував ім’я й прізвище, повернувся до столика:
— Зараз дадуть відповідь, комп'ютерна довідка в них працює чудово.
Відповіли справді швидко: «будемо раді російському гостеві».
… Охоронники місії — всі до одного філіппінці чи таїландці, до ладу не розбереш — показали, де треба запаркувати машину; у приймальні Зелла й Степанова зустрів вступник постійного представника, провів до кінозалу:
— Мабуть, мова піде про нову зустріч двох лідерів, тепер уже в Штатах, — сказав він, по-дружньому приглядаючись до Степанова. — Ми з великим оптимізмом вислухали Шульца, він був дуже стриманий.
А як ставиться до такої можливості воєнно-промисловий комплекс, подумав Степанов. Або ЦРУ? Для них зустріч у Женеві була не подарунком… А тепер ці переговори… Як же вони там?
Після перегляду піднялися на третій поверх, в їдальню представництва; прийшов шеф місії, щоб засвідчити гною повагу, в сорочці, рукава закачані, наче в техніка по ремонту автомобілів, веселий і доброзичливий; добре було б якось поснідати разом, буду радий, якщо подзвоните…
Зелл продиктував телефон «Епсома», зауваживши при ньому:
— Сподіваюся, снідатимемо не в цій казармі?
Американський представник знову всміхнувся:
— Тут роблять чудовий омлет, не гнівіть бога, Дрю! А поїхати в місто я зараз не можу; ми дуже-дуже чекаємо новин з Білого дому; від того, як тепер тут підуть переговори про ракетний потенціал, залежить майбутнє. Як думаєте, містер Степанов, Кремль готовий до серйозного діалогу, коли ваш лідер прилетить у Штати?
— Гадаєте, я відповім «ні»? — зітхнув Степанов. — Тут, у Женеві, в Палаці Націй, після того, як поїхав Геббельс, наш Литвинов проголосив концепцію діалогу… Н усіма… Крім нацистів, звичайно… П'ятдесят один рік тому… Ви ставитесь до політики, як економісти, тоді як ми схильні звертатися й до тих позицій, які створила історія. І мені здається, що ваш економізм політики більше грішить пропагандистським ажіотажем, часом надмірно емоційним, ніж наша схильність до історичних ретроспектив. Її, певна річ, можна бездоказово ошельмувати, але виключити із серйозного дослідження об'єкта політики — неможливо.
— Ви оптиміст? — запитав американський представник; обличчя його справді було стомлене, особливо очі.
— Так, — відповів Степанов. — А в Штатах багато оптимістів?
— Це вже емоції, — відповів Зелл. — Усе те, що не піддається підрахунку, — емоційне. Принаймні мене не здивує, коли в нас дома буде вжито щось таке, що стане на перешкоді оптимізму. — Він обернувся до представника. — Хіба не так?
Той зітхнув, поплескав його по плечу й підвівся:
— Но коммент, Дрю, но коммент. Вибачте, я мушу йти до себе.