Міжконтинентальний вузол

Робота — IV

Василь Аркадійович Тубін кинув на підлогу шинелю і, пошукавши очима костюмерку Галю, крикнув:

— Треба ж стежити за реквізитом, голубонько!

— Що я й роблю, — спокійно відповіла жінка, не перестаючи в'язати шарфик.

— Але в сценарії я батальйонний комісар! — усе ще лютував Тубін.

— А ви мені приляпали кубарі — політрук! Це ж зовсім різні характери!

Славін, який стояв у павільйоні біля камери, здивовано глянув на режисера фільму Сазонова. — До чого тут петлиці й характер? Той знизав плечима:

— Це пояснити неможливо. Артист. Незвичайна психологія. А може, ролі не вивчив. Артистам платять мало, от і крутиться; на радіо почитає, на телебаченні зніметься, в Бюро пропаганди кіномистецтва підрядиться на виступи, — а часу на мистецтво й не залишається… — зітхнув Сазонов. — Поки мінятимуть кубарі на шпали, повчить.

— А зручно, якщо я з ним поговорю перед зйомкою?

— Ради бога… Ми почнемо працювати не раніше, ніж через годину.

— Так довго готуєтеся?

— Світло треба ставити, а в нас апаратура тридцятих років, мотлох. Потім неодмінно щось у декорації відвалиться, — підуть шукати постановника, щоб він гвіздок забив. Знайдуть, умовлять, приб'є, а тут уже й перерва… Освітлювачі її точно дотримуються, — вони зовсім не зацікавлені в результатах роботи знімальної групи, живуть на зарплату, наш успіх чи провал їх мало бентежить. Поп'ють освітлювачі чайок, а Тубін скаже, що йому пора на спектакль, і зйомку зірвано. Так і живемо…

— Земля у нас багата, порядку лише нема, — посміхнувся Славін.

— Графа Олексія Костянтиновича Толстого почитуєте? — запитав Сазонов, — Ризиковано, дуже ризиковано.

— Чому? — розглядаючи з темряви павільйону породисте обличчя Тубіна, поцікавився Славін.

— Тепер з'явився цілий сонм захисників дореволюційної історії Росії, стоять на сторожі величі держави, її традицій.

— Правильно роблять, по-моєму.

— Невже? Гіпертрофована любов до всього свого, навіть до того, що криваве й темне, до добра не доводить. Я розумію, Донськой, Радищев, Чайковський, та коли деякі поборники квасного патріотизму починають мене переконувати, що Микола Перший був цілком інтелігентною людиною, чавунку в Росії побудував, мені стає соромно перед Пушкіним і Лермонтовим.

— Ну, така монархічна персоніфікація просто не інтелігентна, — зауважив Славін, — і свідчить про малу наукову підготовленість співрозмовника. Не звертайте уваги, нерви збережете…

— Нервів взагалі не лишилося, шмаття…

— Скажіть, а Тубін в експедиціях усіх у преферанс обігрує?

— Ах, ви й це знаєте? Ну, й преса… Так, він грає напористо, красиво грає, школа Іванова, нічого не скажеш.

— Школа Іванова? А це хто?

— Його приятель, математик… Дивовижний чоловік. Мозок, як комп'ютер… Він не тільки математик, він великий артист і психолог, він грає, малює собі психологічний портрет кожного учасника пульки, тільки тому й обставляє всіх нас.

— Завжди?

— По-моєму, завжди.

— На багато?

— Та вже ж не на карбованець.

— А куди гроші діває?

— Гульвіса… Залишилося два-три роки для чоловіка, а там старість, от і поспішає…

— Добре його знаєте?

— Він до Тубіна прилітав у Ялту, коли ми там працювали. Я ще зняв його в епізоді, де ганяють на водних лижах, він утер носа професіоналам.

— У нас немає професіоналів, — посміхнувся Славін. — Наш спорт любительський… Удень слюсар на заводі, а ввечері їде в «Лужники» грати проти збірної ФРН, хіба не так?

… Славін пішов на знімальний майданчик, під світло юпітерів, до Тубіна; той зразу ж сказав, що Дмитро Степанов його давній друг; хочу знятися в його сценарії, але пін мені пропонує тільки злочинців, а за злочинців народного артиста Союзу не дадуть, потрібна галерея позитивних образів, та й премію дають лише тим акторам, які грають передовиків; дивно, як це Броневому дали орден за гестапо-Мюллера…

Славін спитав Тубіна:

— А яке значення для ролі має те, що замість шпал ним почепили кубарі на петлиці, Василю Аркадійовичу?

— Не розумієте? — здивувався той щиро.

— Зовсім не розумію.

— Ніхто не розуміє трепетної душі артиста, — зітхнув Тубін. — А шкода. Коли я батальйонний комісар, то й відчуваю себе по-комісарськи… Політрук — нижча ланка політпрацівників, треба шукати свою барву, манеру поведінки, а в режисерському сценарії було написано: «батальйонний комісар». До цього я й готувався. Симонова перечитав, Гроссмана, Бондарева з Биковим, Бориса Васильєва… Пристрілявся до образу, нафантазував характер, у сценарії ж лише контур, не слова — бляшки, суцільна функціональність… І — на тобі, політрук!

— А яка нагорода на гімнастерці… Це також важливо для артиста?

— Надзвичайно важливо! Якось я грав досить великий епізод — роль маршала Мерецкова. Ви собі не уявляєте, яку легку радість я відчував увесь той час, поки носив маршальську форму із зіркою Героя…

— А в преферанс це грати не заважало? — посміхнувся Славін.

— Що ви! Який там у біса преферанс! Я не міг узяти в руки карти! Я був в образі полководця! Мене сон не брав, лікарі седуксен приписали!

— А ви Іванова могли б зіграти?

— Єгора?

— Так.

— Коли б написали — зміг би. Характер. Камінь. Величина. І при цьому — ніжна дитина. В ньому мало хто бачить хлопчика, що вирішив довести світові своє право на мрію. Він же ховається від людей, вигадав собі імедж і живе під ним…

— Але ж у нього ні зірок немає, ні лауреатства… Лацкани пусті, тільки характер, — сказав Славін.

— Зірки будуть, — упевнено виповів Тубін. — І лауреатство теж. Прикро, звичайно, якщо посмертно…

— Хто у вас у п'ятницю програв? — спитав Славін. — Кажуть, рубалися дуже цікаво…

— Гена пролетів, як голуб.

— Кульков?

— Так, — актор засміявся. — Чули історію про те, як ховали преферансиста, який помер від розриву серця, взявши дві взятки на мізері?

— Не чув.

— Але в преф граєте?

— Якщо доводиться їхати в поїзді.

— Тоді зрозумієте… Ховають покійника колеги по зеленому столу, сумно йдуть за труною, а один учасник пульки шепоче другому: «Коли б я зайшов до нього вісімкою треф, — і киває на труну, — він потяг би не дві, а шість взяток»…

— Дивно, я зустрічався недавно з Івановим, — озвався Славін, посміявшись з анекдоту, — і він не справив на мене враження людини, яка живе під вигаданим імеджем…

— Це, знаєте, справа людської талановитості… Коли ви зразу ж помічаєте, що людина грає, — тоді, звичайно, нецікаво, — провінція награє так, що аж гай гуде. Тільки особистість вживається в той образ, який вона задумала і вибрала… Пригадуєте, у Пастернака «ввойду, как образ входит в образ, и как предмет сечет предмет».

— А як би ви грали Іванова?

— Не зрозумів. Що значить, як би грав? Так, як його образ написав би сценарист…

— Припустимо, сценарист його не знає. Але вам пропонують матеріал, де с вчений, схожий на Іванова… Ви маєте право запропонувати своє прочитання образу?

— Залежить від режисера. Знаєте анекдот: прийшов чоловік у виконком і питає: «Скажіть, у мене право на відпочинок є?» — «Є». — «А право на використання вільного часу за власним бажанням?» — «Є». — «А я можу…» — «Не можете!» Право є, а могти — не можеш! Епохальний анекдот, правда? От і режисери: один приймає задум актора. — «Можеш, брате! Все можна, шукай!» А інший знімає тебе, як мавпочку, та ще й примушує рахувати в думці, поки руку до лоба піднімеш, і щоб неодмінно долічив до п'яти, не більше і не менше, таким він бачить жест, розумієте?

— Ну, а коли режисер ваш союзник?

— Чорт його знає… Тоді, звичайно, я запропонував би йому своє бачення… Ви з, Жориною матусею знайомі?

— Мало…

— Побачили б ви, як він щонеділі виводить її гуляти в парк… Вона з дворян, аристократка… Майже нічого не чує і все шпетить Жору, шпетить: і те він робить не так, І це… Треба мати його витримку, щоб усміхатися, жартувати, обіцяти виправитись… І щороку половину своєї відпустки витрачає на стареньку — вивозить під Зарайськ, там у її батька маєток був… А послухайте, як він гримить на вчених радах?! Ніяких авторитетів…

— Щось подібне вже було в кіно, — сказав Славін. — Ніжність до мами, грубість на роботі… Не пригадую тільки в якому… І мені це здалося трохи штучним, занадто прямолінійним, чи що…

— Світ стомився від простоти, шукають штучності, аби лишень здивувати… Шкода… Наприкінці свого шляху не можна не впасти як у єресь, так і в разючу простоту…

— Любите Пастернака?

— От кого зіграти б…

— Це справді цікаво, — погодився Славін. — Хоч дуже непросто…

З колосників, що оточували знімальний майданчик, оператор крикнув:

— Ми готові, майстре!

— За роботу! — Сазонов ляснув у долоні. — Почнемо знімати!

Тубін повернувся до костюмерки; на шинелі були дві шпали. Він поправив ремінь, і Славіна вразило, як за якусь мить змінився актор: обличчя його взялося зморшками, лоб став опуклішим, нависли надбрів'я, а нижня щелепа трохи виступила вперед, надавши його виглядові виразу суворої рішучості…

— Спасибі вам, — сказав Славін актору. — Щасливої зйомки.

— К чорту, — відповів Тубін іншим, начальницьким голосом. — Якщо з матусею вже було в кіно — добрий син і так далі, — тоді можна пошукати ключ у стосунках Єгора з жінками: кабан, шматок м'яса, ні фігури, ні лиця, а як вони до нього липнуть?! Просто-таки, наче метелики на вогонь…

— А чому це? Як думаєте?

— Тому, що добрий. А ніхто в світі так не потребує доброти, як жінки…

… Генерал-лейтенант Шумяков глянув на Славіна з неприхованим подивом:

— Чека цікавиться. преферансом?

— Ні. Цим чека не цікавиться, Олексію Карповичу. Мене цікавить тільки одне питання: хто у вас крупно програв минулої п'ятниці?

— Кульков.

— А чим він розплачувався?

Шумяков здивовано стенув плечима:

— Звичайно, грішми. Він здорово підсів на мізері, ловля була дуже інтересна… А в чому річ?

— Я скажу. Але спочатку мені треба з'ясувати, якими купюрами розплачувався Кульков. Це надзвичайно важливо, Олексію Карповичу.

— По-моєму, він поклав на стіл сотенну. Але я просто не звернув уваги на це. Для мене гра, як розумієте, це не засіб заробити четвертак, а спосіб, що знімає стрес, робота, самі розумієте, яка…

— Розумію, але мені хочеться, щоб ви все згадали, якщо можете, точно…

— Я подзвоню Іванову. Він забрав увесь виграш, сподіваюся, пригадає подробиці. Але ви все-таки поясніть суть справи, я не дуже вмію мислити, коли не розумію, про що йде мова…

— Олексію Карповичу, я змушений відкрити вам державну таємницю…

Генерал загойдався в кріслі:

— Полковнику, вона для мене відкрита вже тридцять п'ять років…

— Річ у тім, що сотенна асигнація, яка з'явилася на столі професора Іванова, потрапила туди прямо з шпигунського контейнера ЦРУ.

— Та ви що! — генерал навіть сплеснув руками; вони в нього були тонкі, як у піаніста, породисті, хоч і селянський син, у дитинстві підпаском був під В'язьмою, аж поки хлопчиськом не пішов у партизани. — Це безглуздя, га й годі! Не міг же Геннадій розплачуватись американськими грішми?! Ні, це якийсь абсурд! Треба спитати, як до нього потрапили ці гроші, він же міг одержати їх в ощадкасі, в магазині…

— Не міг, — відрубав Славін, — і питати його ні про що не можна.

— Стривайте, ви що, підозрюєте його?

— Ми розбираємося, Олексію Карповичу… Порушено кримінальну справу…

— Проти Кулькова?! — генерал потер скроні своїми топкими, довгими пальцями. — Це якась абракадабра, полковнику!

— Справу порушено за фактами передач розвідцентру ІІРУ невстановленому агентові, по шпигунському контейнеру, в якому містилися зашифровані інструкції, гроші — саме сотенні купюри — й золото. Перед тим, як асигнації потрапили за призначенням, вони були у нас, пронумеровані й позначені, так що помилка виключена… А втім, коли ви зможете довести, що Кульков одержав сотенну купюру в магазині чи в ощадкасі, я буду вам тільки вдячний… Але ось у чому біда: в магазині він її одержати не міг, здачі такою купюрою не дають, розумієте. В ощадкасах номери сотенних асигнацій, які нас цікавлять, усі під контролем… Сигналів звідти не надходило… Висувайте версію, Олексію Карповичу, я згоден аналізувати разом з вами будь-яке припущення.

— Гм… Гаразд, а якщо він позичив у когось цю трикляту сотню? Словом, у мене голова туманіє… Геннадій має завтра приїхати до мене на дачу…

— Ми просили б вас не зустрічатися з ним… І не розмовляти. Навіть по телефону… Було б добре, аби ви негайно поїхали в службове відрядження, командування в курсі справи, Олексію Карповичу. Щодо того, чи міг Кульков позичити в когось сто карбованців перед тим, як іти на преферанс, то це цілком робоча версія, я доручу моїм товаришам подумати над нею…

— Він, до речі, позичав у якогось свого приятеля велику суму, коли купував машину… Не пригадую, як того звали…

— А професія?

— Лікар-гомеопат.

— Грає в преферанс?

— Ні. Мені здається, ні. В усякому разі, з нами не грав… Я, знаєте, не люблю нових людей, вважаю за краще зустрічатися з тими, з ким зв'язаний по роботі чи давньою дружбою…

— З Кульковим ви зв'язані по роботі?

— Звичайно… Хоч в останні роки стосунки в нас, я сказав би, переросли в приятельські… Та ні, не може бути того, про що ви думаєте! — генерал знову сплеснув руками. — Він же має виходи на ракетні справи, на оборону, що ви, товаришу дорогий?!

Славін кашлянув і, відчуваючи якусь скованість від того, що не міг одвести погляду від зірки Героя на кітелі генерала, спитав:

— Кульков… Чи Іванов… Вони вели з вами розмови з тих питань, які стосуються категорії особливої секретності?

— Кульков знає не менше за мене, полковнику. Якщо не більше. Він скрізь супроводжує академіка Криловського, помічник по зв'язках з оборонною промисловістю, що ви хочете… Це страшно, коли він… Ні, я не можу повірити, ніяк не можу повірити…

— Коли ви познайомилися з Кульковим?

— Під час випробувань ракет… Років п'ятнадцять тому…

— Пригадуєте, за яких обставин?

— Ми, здається, поверталися до Москви в одному купе…

— А потім?

— Десь через рік зустрілися на нараді… Я його підвіз додому, він запросив випити чаю, — ми накурилися до очманіння на цій нараді, сиділи з ранку й до пізнього вечора…

— Він тоді жив сам?

— Ні, чому ж? З Лідочкою… З Лідією Афанасіївною… Це його дружина, дуже гостинна жінка…

— А потім? — повторив Славін.

— Потім… Стривайте, потім він відпочивав зі мною в одному санаторії, там ми й сіли за пульку на пляжі…

— Азартний гравець?

— Ну, що ви! Я ж кажу: ми знімаємо преферансом стрес… Гена… Кульков, між іншим, був якийсь дивний під час останньої пульки… У ту п'ятницю він грав дуже нервово, такого з ним ніколи не було…

— До цього він програвав спокійно?

— Плюс мінус десять карбованців, — та який це програш?! При його зарплаті… А в п'ятницю він без упину темнив, дріб'язково торгувався, немов дратував сам себе… Але ви розпитуєте про нього як про злочинця, полковнику!

— Про злочинця допитують, Олексію Карповичу. Я поки що питаю про нього, як про свідка, який розплатився купюрою сотенної вартості, присланою ЦРУ.

— Ні, я ж відчуваю, ви його підозрюєте…

— Погано, якщо я дав вам підставу так думати… Я не маю права на підозру, це протизаконно… Скажіть, у вас ніколи не виникало якоїсь неприязні до когось із тих, з ким ви грали в Іванова у преферанс?

— Ні, — зразу ж відповів Шумяков. — Це нечесно: бувати в домі, де тобі хтось або щось не подобається…

— Поведінка ваших партнерів усі ці роки була бездоганна?

— Так… Мабуть… А втім, якось мене трохи вразила безапеляційність Єгора…

— Іванова?

— Так.

— У чому вона полягала?

— Він дуже люто нападав на свого колегу…

— Яхминцева?

Генерал глянув на Славіна по-новому, оцінююче:

— Вам і це відомо?

— Так.

— Я тоді сказав йому, що негаразд так злісно говорити про того, з ким працюєш… А Єгор відповів, що про гробаря думки він інакше говорити не вміє…

— А Кульков?

— По-моєму, Кульков підтримав мене… Правда, він попросив Єгора розповісти, яку нову ідею Яхминцев закопує…

— Іванов пояснив?

— Здається… Та він пояснив мовою рівнянь і формул, але ж це не мій фах, — генерал вимучено всміхнувся…

— Кульков добре орієнтується в тому, що робить Іванов?

— Звичайно… Колеги…

— Але Кульков, як я чув, не дуже ціниться, як учений… На докторську дисертацію так і не потягнув.

— Це якраз можна пояснити: завжди зі своїм шефом, то на випробуваннях, то на об'єктах, що будуються, а на себе в нього просто немає часу.

— А ви не пригадуєте чогось такого в характерах ваших партнерів, у їхній манері поведінки, у вчинках, словах, нарешті, що здивувало, обрадувало чи, навпаки, збентежило б вас?

— Ні. Я ж відповів: коли б мене щось одвернуло від людини, я не зміг би з нею більше спілкуватися, така вже в мене вдача… Якщо пориваю, то назавжди.

— Ви коли-небудь фотографувалися разом з партнерами?

— Ніко… Стривайте, стривайте, саме в п'ятницю Гени… Кульков приніс дзеркалку й зробив кілька знімків. З бліцем…

— Уперше за весь час знайомства?

— Уперше. Здається, вперше… Через мою професію я не дуже дозволяю себе фотографувати…

— Олексію Карповичу, будь ласка, спробуйте відновити по днях історію вашого знайомства з Кульковим і професором Івановим. Це дуже допомогло б мені в справі… Що ж до імовірності обміну Кульковим дрібних грошей на купюру сотенної вартості, я негайно займусь цим сьогодні ж… І останнє: якщо він раптом подзвонить вам протягом тих двох годин, поки ви ще не виїдете з Москви, будь ласка, розмовляйте з ним, як розмовляли завжди…

— Не обіцяю.

— Це необхідно.

— Не обіцяю, — повторив генерал. — Зробіть так, щоб мої телефони не працювали. Я знаю, що можу обіцяти, а чого не можу.

Полковник Груздєв доповідав тихим голосом, глухо покашлюючи, був, як завжди, — хоч мав невтомно-веселу вдачу, — неквапливий і розсудливий.

— Власне, нічого цікавого спостереження за Кульковим не дало, Віталію Всеволодовичу. Установи, в яких він побував за ці три дні, такі: Міністерство електроніки, авіаційної промисловості, Академія наук, Міністерство оборони, Держплан Союзу. Прізвища людей, з якими він зустрічався, додано, сорок п'ять чоловік, дуже шановані товариші. Коли він справді одержав сотенну асигнацію з ЦРУ І вона не потрапила до нього якось випадково, чого я аж ніяк не виключаю, то основні вузли ракетної проблематики Радянського Союзу стануть відомі Ленглі.

— Стануть? — перепитав Славін. — Чи відомі?

— Будь-яка відповідь на це запитання тепер носить непередбачений характер, Віталію Всеволодовичу.

— Хай буде так. Мені особливо добре думається, коли співрозмовник висуває міркування, протилежні моїм.

Груздєв сумно подивився на сигарету, яку крутив у пальцях (Славін не курив), і сказав:

— Коли вважати, що передачі розвідцентру ЦРУ невстановленому агентові почалися тиждень тому і їхня інтенсивність щодень зростає, значить, у Ленглі дуже поспішають. Це перша позиція. Весь цей тиждень наради в тих міністерствах, які відвідував Кульков, закінчувалися пізно ввечері, об одинадцятій. У вівторок і в четвер Кульков повернувся додому близько дванадцятої, супроводжував академіка Криловського на об'єкти… Можна припустити, що обмін інформацією було призначено на один з цих днів, але Кульков не міг узяти в Сокольниках контейнера, — через це зчинилася деяка паніка в стані наших підопічних, — виймання в Сокольниках контейнера людьми Юрса, що супроводжувалося одночасним викидом трьох машин розвідки з будинку посольства. Така друга позиція. Але третя позиція виявилася для нас програшною: колеги з ЦРУ все-таки змогли закласти контейнер, а їхній агент цей контейнер одержав…

— Я не назвав би цю позицію програшною, — заперечив Славін. — Вважаю, навпаки: завдяки тому, що ми попрацювали над закладеним у контейнері, в обіг вийшла мічена купюра. Ми натрапили на слід: від Іванова до Кулькова. Якщо ми зберемо неспростовні докази, що Кульков не здавав у банк карбованців чи дрібних грошей, — Славін усміхнувся, — міняючи їх на престижний стольник, — я й такого не маю права виключити, — якщо йому не позичив хтось цієї асигнації напередодні партії в преферанс у професора Іванова, тоді ми взяли бога за бороду.

Груздєв лагідно всміхнувся:

— У бога не було бороди, ледь вуса намічалися. Придивившись до справжнього іконопису, ви переконаєтесь: це прислів'я носить трохи богохульний характер…

— Зауваження прийняв, — погодився Славін. — Богохульствувати недобре. Вношу пропозицію: ваші люди знаходять усіх тих, з ким життя зводило Кулькова за останні двадцять, а то й двадцять п'ять років. Я назвав цей відрізок часу не випадково, бо Сергієнко сказав мені: коли слідчий Васильєв допитував інженера Ножкова, що проходив як свідок у справі Пеньковського, той згадав якогось Гену, котрий двічі грав у преферанс разом з полковником під час відпочинку в Сочі. «Молодий хлопець, здається, москвич, дуже ввічливий, прізвище мені невідоме». От і все. Пеньковський на допитах про цього Гену нічого не показав: «Мене оточувала тьма людей під час відпустки». І Гена тоді повис. Гена — це Геннадій, хіба не так? Якщо ваш підрозділ зіставить дати відпусток полковника Пеньковського з відпустками Кулькова, прогляне в Сочі прізвища всіх тих, хто відпочивав тоді разом з Голубом, ми, думаю, зможемо внести кілька додаткових штрихів у портрет Геннадія Олександровича. Ви згодні?

— Діло гаряче, Віталію Всеволодовичу, а завдання, яке ви ставите, забере дуже багато часу.

— А я вам дуже багато часу не даю. Я вам даю два дні. І не більше.

У двері постукали.

— Зайнятий, — роздратовано кинув Славін. — Трохи пізніше, будь ласка!

— Віталію Всеволодовичу, — благальним голосом сказала секретарка Людочка, — генерал Шумяков дзвонить по вече, нагальна справа. — Славін схопився з крісла, як хлопчисько, вибіг у приймальню, — коли проводив оперативні наради, всі телефони перемикав на секретаріат, — узяв трубку:

— Слухаю, Олексію Карповичу!

— Я вже на місці, отже, все гаразд, — сказав Шумяков, трохи покашлюючи, — дзвінків від особи, що нас цікавить, не було, а прізвище лікаря, цього гомеопата, в якого починав гроші той, про кого йшла мова, я згадав: Бензелєв Микола Васильович…