Міжконтинентальний вузол

Конче потрібний екскурс в історію

В останні дні свого президентства генерал Дуайт Ейзенхауер чомусь дуже часто згадував той час, коли війська союзників під його командуванням висадились у Франції; йому навіть вчувався йодистий запах водоростей, викинутих тугим, повільним прибоєм на сірий пісок узбережжя, проразливе квиління чайок (от уже воістину волають душі потонулих моряків) і ввижались очі пораненого хлопчика, мабуть, дуже тяжко: в них були сльози болю і щастя; піднявши вже ослабілу руку, він розчепірив вказівний і безіменний пальці — «Вікторі»; перша літера заповітного слова, що ввібрало в себе надію людства…

Чим більше минало років від того травневого дня, коли він, Монтгомері й Жуков зустрілись як друзі-переможці, тим прикріше ставало на душі, особливо коли лишався сам-один (хоч це траплялося рідко); втрачені ілюзії післявоєнної співдружності союзників, нове протистояння, яке в кожну мить може перерости у збройне протиборство, а це йому, військовій людині, що знала війну не з чуток, здавалося просто страхітливим.

Погодившись висунути свою кандидатуру на виборах, він не міг уявити собі, як трудно йому буде в Білому домі, який виснажливий і важкий буде невпинний натиск військових і тих груп промисловців, що одержували замовлення Пентагону; люди не зуміли (а може, й не захотіли) перебудуватися після травня сорок п'ятого; кошти, які вони вкладали в заводи, що випускали зброю для перемоги над нацизмом, і досі настійно вимагали продовження щоденної справи, котра стала звичною для мільйонів робітників: випуск літаків, танків, електроніки. Будь-який різкий поворот неминуче загрожував безробіттям, зростанням інфляції, новою чорною п'ятницею на біржі.

Ейзенхауер пам'ятав, як улітку сорок шостого року росіяни запросили його до Москви і він стояв на кремлівській трибуні, коли на Красній площі проходив парад фізкультурників, а перекладач, нахилившись до його вуха, тихо сказав, що кожен другий учасник параду втратив на фронті батька чи брата…

Нелегко й далеко не зразу він наважився на обережний поворот курсу: од відкритої конфронтації з комунізмом, що розпочалася незабаром після смерті Рузвельта, до зустрічі за столом переговорів; зрештою, Хрущов теж генерал і втратив на фронті сина, війну знав, як і він, Айк, не з книжок і не з кінофільмів.

Після того, як переговори на рівні послів увінчались відносним успіхом, відбулася зустріч у Женеві й було вирішено провести конференцію глав чотирьох держав-переможниць у Парижі, Ейзенхауер викликав начальника ЦРУ Даллеса й попросив його припинити всі польоти літаків-розвідників «У-2» над Радянським Союзом.

Він з самого початку досить скептично ставився до цього заміру, який обійшовся країні тридцять п'ять мільйонів доларів; він не міг забути, як Даллес, холодно поблискуючи вузенькими скельцями окулярів, запевняв його, що в разі непередбачених обставин літак розсиплеться, зникне, перетвориться на пилюку…

— А пілот? — спитав Ейзенхауер.

— Загине, — відповів Даллес. — Усе продумано, він теж зникне.

— Але ж це неможливо! — з майже неприхованою неприязню подивився він на Даллеса. Це жорстоко й позбавлено будь-якої моральності.

— Містер президент, — відповів Даллес тихим голосом, — молоді пілоти Центрального розвідувального управління йдуть на діло свідомо. По-перше, це високий патріотизм, властивий людям нашої країни, по-друге, — якщо дивитися правді в очі, — бравада відчайдушних головорізів, готових на все… Та й до того ж ми їм дуже добре платимо… В разі трагічного кінця їхні родини не знатимуть турбот, повна матеріальна забезпеченість… Але це — в крайньому випадку, містер президент. Росіяни не дістануть наших «У-2», у них немає таких ракет, запевняю вас, ризик зовсім мінімальний…

… Незабаром після того, як газети надрукували повідомлення про точну дату зустрічі «великої четвірки» в Парижі, рано-вранці, десь близько шостої (найперше, що побачив Ейзенхауер, коли його розбудили, це косий осінній дощ, який періщив за вікном, хоч у цю пору літа тут, у Вашінгтоні, завжди стояла волога спека) помічник повідомив його, що з військової бази Адана в Туреччині зник літак ЦРУ «У-2».

— Як це так «зник»? — здивувався Ейзенхауер. — Його вкрали?

— Ні. Він вилетів, але зв'язок з ним невдовзі припинився…

— В якому напрямку вилетів «У-2»? — запитав Ейзенхауер, одягаючись. — Уточніть маршрут. Думаю, він не взяв курс на Росію?

— Ні, — відповів помічник, — з Ленглі повідомили, що літак полетів у напрямку Ірану й Афганістану…

— Слава богу, — сказав президент. — Добре, що ви мене розбудили, зараз я прийду в Овальний зал…

… Коли стало відомо, що «У-2» збили над Свердловськом, Ейзенхауер гірко посміхнувся:

— Що ж, можна вважати, зустріч у верхах розстріляно… Кому це на користь? Нам? Навряд…

Він не забув, як Даллес, якого він викликав у Білий дім, запропонував узяти на себе всю відповідальність і піти у відставку.

Ейзенхауер сухо відповів:

— Якщо я підпишу вашу відставку, то, таким чином, публічно визнаю: в цін країні править не народ, який обрав свого президента, а Ленглі, котре самовільно визначає політику Сполучених Штатів… На жаль, я не можу прийняти вашої жертви, Аллен… У цьому випадку ви примусили мене пожертвувати своїм чесним, солдатським ім'ям — в ім'я престижу цієї країни…

Ейзенхауер не міг забути тривалої наради в Білому домі напередодні вильоту до Парижа після того, коли Кремль зажадав від президента, — як необхідний крок перед початком переговорів, — офіційного вибачення за те, що сталося: літаки-розвідники роблять такі маршрути над територією дружньої держави лише перед запланованою агресією; з цим твердженням важко було не погодитись; як генерал, що планував висадку союзників у Нормандії, Ейзенхауер розумів справедливість вимоги росіян, але як президент великої держави насамперед мусив думати про протокол, в якому йшлося, — в цьому конкретному випадку, — про престиж Америки…

Він не забув, як увійшов до залу засідань «великої четвірки»; Ейзенхауер гадав, що, обмінявшись з російським лідером поглядом, він перший підійде до нього й простягне руку; це цілком можна було б вважати в якійсь мірі формою вибачення; він побачив обличчя російських міністрів Громика й Малиновського, які дивилися на нього очікувально, і в їхніх очах вгадувалася підштовхуюча доброзичливість; але Хрущов сидів, насупившись, голови не підвів, на Ейзенхауера навіть не глянув; усі спроби де Голля знайти компроміс успіху не мали, зустріч у верхах закінчилася не розпочавшись…

Повернувшись до Вашінгтона, Ейзенхауер відчув страшенну втому й уперше подумав про свій вік: боліло під лівою лопаткою й крутило коліна.

Він попросив помічника з'ясувати, хто ж по-справжньому стояв за розстрілом наради «великої четвірки»; так, звичайно, Даллес; але ж він лише виконує задумане, дістає рекомендації, не зафіксовані в жодному документі, й лише тоді запроваджує їх у життя.

Безумовно, всієї правди йому так і не довелось взнати, але певну інформацію він мав, і от зараз, перед тим як піти з Білого дому, дедалі частіше згадував той день, коли його солдати висадилися в Європі, й проразливо квилили чайки, і пахло йодистими водоростями, що лежали на сірому піщаному березі. Повільно ходячи по кабінету, Ейзенхауер став диктувати чорновик промови — прощання з нацією, так би мовити, політичний заповіт президента:

— Ми не можемо не признатися самі собі в тому, що в країні визріла якісно нова сила, — глухо говорив Ейзенхауер, раз у раз поглядаючи на червону лампочку індикатора в диктофоні, — яку я визначаю як воєнно-промисловий комплекс. Це незрима, спрямована сила, позбавлена дару історичної перспективи і служить своїм хвилинним інтересам, але зовсім не думає про те, до чого вона може привести не тільки Америку, а й усе людство, якщо її концепція переможе в цій країні…