Взагалі ж, Кузані належав до того типу письменників, які любили обкатувати свої нові сценарії на слухачах (на анімальному майданчику, а втім, він нікого з друзів і колег не підпускав; «з актором треба працювати віч-на-віч, а ще краще взагалі не працювати, — вважав він, — Коли художник, якщо він художник, нав'язує свою волю іншому художникові, звичайно, якщо мова йде також про художника, а не про ремісника, тоді не вийде чуда, тобто мистецтва»).
Він читав сценарій у номері Степанова, забравшись з ногами на широке ліжко (в американців це природна річ: те, що росіянину може здатися образливим, для американця цілком природно: просто так зручніше розкладати сторінки, курити, підігнувши під себе коліна, побіжно робити правки на полях; столики в готелях крихітні, хіба на них розвернешся?! Прагматизм, насамперед прагматизм, тобто надійна вигідність справи).
Степанов умів і любив слухати, бувало, годинами просиджував з Межировим, Наталією Кончаловською, Поженяном, Юрієм Козаковим, з Висоцьким, який тоді ще тільки починав; Шим чудово читав свої оповідання про теслярів, гіркі й розумні; здається, й досі їх не опублікував; випало Степанову слухати й Федора Панфьорова, й сумовито-осяйного Михайла Свєтлова; одного разу, коли ще старий був живий і Степанов гостював у нього в селі, прийшов Симонов; читав свої фронтові вірші до півночі: «Я много жил в провинции, слезал на дальних станциях, что впереди раскинется, то позади останется», — чудові рядки; іноді в одній фразі закладено сюжет роману; от прислів'я Даля «життя прожита — не поле перейти» і у «Війні і мирі» можна простежити, і в «Гамлеті», і в повісті «Старий і море», і в «Климі Самгіні». А як дивовижно розповідав про свою майбутню книжку академік Олександр Олександрович Микулін?! З поголеною головою, схожий на римського патриція, він тоді ще жив у Коктебелі, сидів на величезній веранді свого маленького будинку і створював концепцію вічного здоров'я людського тіла.
Скільки ж мені ще треба написати, думав Степанов, дивлячись, як Кузані акуратно розкладає сторінки на ліжку; треба кидати все, втікати в село і йти по зустрічах; не можна забирати з собою інформацію; навіть короткі записи знадобляться нащадкам, бо життя зводило — спасибі йому за це — з такими людьми, які ввійшли у світову історію… Невеличкий, прудкий, мов ртуть, Жак Дюкло… Куньял у перші дні після квітневої революції в Лісабоні. Коменданте сандіністів Томас Борхс… Хо Ші Мін у роки американської агресії… А нещасна Ульріка Майнхоф, керівник «Червоної Армії дії»? Ідейний ворог за своєю суттю, а людина найніжнішої душі; хворобливо ненавиділа обивателів стомленого й одряхлілого світу… А Руді Дучке? Непоказний, поривчастий, бентежний, — останній раз Степанов зустрівся з ним у Бонні, за кілька днів до його дивної смерті, — а в кінці шістдесятих років його ім'я було відоме всій молоді Заходу, — бунтар проти міщанства й холодного жаху буржуазного істеблішменту… А Едвард Кеннеді? Жаклін? А сусід у селі Коля Дацун: «Послухай, Дмитре, допоможи, ради бога, налагодити листування з моїм родичем у Японії». — «Та хто ж у тебе там, Миколо? У полон хтось попав?» — «А бог його знає, тільки там паша рідня: недаремно ж японці свій автомобіль назвали «Дацун»; на честь нашого прізвища, чийого ж іще?» А принц Суфапононг, у вогкій печері під Самнеа в дні американських бомбардувань? Як чудово він говорив про поезію Жана Рішара Блока на своїй витонченій, журливій французькій?! А Марк Шагал?! Дивився на Степанова своїми трикутними, скорботними очима й тихо питав: «Хлопчику мій, ну то розкажи, як там у нас дома?! Я дуже хочу поїхати до себе у Вітебськ! Тільки от треба закінчити роботу»; ти ніколи не поїдеш у Вітебськ, з жахом подумав тоді Степанов, бо ніколи не зможеш закінчити роботу в цьому своєму невеликому будинку біля Канн, ти прикутий до самого себе, добрий Марку, як ти можеш розірвати себе; нікому цього не дано, художникові — тим паче…
— Ну, я готовий, — сказав Кузані. — Можеш слухати чи в тебе своє в голові?
— Слухаю, — відповів Степанов.
… Початок сценарію Кузані прочитав йому ще позавчора; в нових епізодах розповідалося, як сер Пітер Джонс обговорює зі своїми друзями з Пентагону думку Вайнбергера про доктрину «прихильного ставлення росіян до американського десанту, — в разі регіонального конфлікту, якщо космічні ударні сили буде обмежено, а то й зовсім заморожено; в університетах над цією темою працюють три групи професорів, концепція може виявитись переконливою, мене знайомили з прикидками, я замовив це дослідження і вкрай правим радянологам, і центристам, які дотримуються об'єктивних даних, і тим, хто симпатизує росіянам; з трьох позицій можна буде звести цілком пристойний документ; треба реанімувати наші відносини з Москвою й поступово привчати росіян до того, що ми — такі ж люди, як і вони, і не хочемо нічого, крім добра й свободи; воюють не народи, а уряди»; у стик Кузані поставив епізод, як цю позицію сера Пітера досліджують Дейвід Лі, штаб його ракетної корпорації і друзі з Центрального розвідувального управління: «Ідея старого — зовсім непогана, і вона матиме своїх прибічників; що ж, не тільки гордіїв вузол, а взагалі будь-який, заплутаний, треба рубати; дешевше купити новий канат, ніж витрачати час на розв'язування старих вузлів: дані про загрозливий ракетний потенціал росіян — ось що нам зараз конче необхідно; це гарантія перемоги над стариком; він тоді хопить облизня зі своїми бомбардувальниками».
— А далі, — сказав Кузані, — мені потрібен буде сюжет про людей ЦРУ, що працюють з агентурою в Росії. Так чи інакше, — немов вибачаючись, сказав він, — я мушу думати про масового глядача. Потрібен карколомний, чисто шпигунський сюжет, лише тоді глядачі проковтнуть мою основоположну ідею: безвихідь трагічної боротьби гігантів бізнесу; розумні, талановиті люди поступово втрачають почуття перспективи… Боротьба затягує, Дмитре, вона позбавляє людину кругозору, породжує зашореність, сліпу спрямованість до поставленої перед собою мсти…
— Тільки не пиши нової версії роману «Парк Горького», — всміхнувся Степанов. — Якщо хочеш, я пришлю тобі паші офіційні матеріали, фантазуй по них. Будь ласка, зривай їх ізсередини, не погоджуйся — твоє право, але дотримуйся фактів, не вигадуй того, чого ти не знаєш, — вийде лобода…
— Що?
— Це не перекладається, — Степанов знизав плечима. — Лайно, одним словом… Ложка дьогтю в бочці меду…
— Але в принципі тобі було цікаво, коли я читав?
— Дуже.
— Чому?
— Тому що це нова інформація… І ти ставишся з симпатією як до свого сера Пітера, так і до Дейвіда Лі, хоч не любиш їх…
— До цих — так, — погодився Кузані. — Але я терпіти не можу Сема Піма. Ця людина йшла по трупах. Він одержимий. Іноді мені здається, що в ньому прихована паранойя: так він вас ненавидить і боїться…
— Мабуть, все-таки спочатку боїться, а потім ненавидить?
— Ні, все саме так, як я сказав. Колись він чомусь зненавидів вас, а вже потім прийшов страх, який породив неймовірну активність — симптом паранойї, правда…
Степанов розповів Юджину кілька сюжетів, що спали йому на думку: справа Філатова, військовий, якого завербувало ЦРУ в Африці; Пеньковський; історія з Лісником…
— Ти все-таки нав'язуєш мені ваші версії, — посміхнувся Кузані, підводячись з ліжка. — Ти працюєш зі мною…
Степанов зразу ж пригадав Клауса Менарта; Кузані повторив його слова.
— Сьогодні писатимеш? — спитав він.
— Звичайно. Все одно на конференції відчувається якась млявість. Треба чекати головного результату, а це — найгірше; порятунок у роботі; замкнусь і почну диктувати…
— Тобі машина завтра потрібна? — спитав Степанов.
— Ні.
— А вона оплачена?
— Так. На тиждень.
— Можеш позичити?
Кузані витяг з кишені ключі, кинув Степанову:
— Документи в ящику, все застраховано, тільки бензину мало… Якщо в тебе зовсім погано з грішми, можу списати бензин за рахунок продюсера.
— Бензин я дістану, дякую, — відповів Степанов.
— Але тобі справді все це подобається? — настійно й очікувально повторив Кузані. — Ти мені чесно скажи, ми, американці, не боїмося, коли нам кажуть правду… Тільки щоб у вічі, відкрито, а не потайки.
— Я не став би брехати тобі, Юджин. Мені справді подобається твій сценарій, — відповів Степанов; господи, які ж ми всі схожі один на одного, любимо, коли хвалять, конче потрібний детонатор для продовження роботи. — Сценарій чудовий, чесно… Тільки ти ніяк не можеш підійти до фіналу… Ти не без підстави говорив, що не знаєш кінця свого фільму. Мені чомусь здається, що фінал має бути дуже конкретний…
— Як це розуміти?
— Ну, не знаю… Припустимо, Дейвід Лі переміг… Повертається додому, в свій замок на озері Токсідо, — щасливий, сильний, невгамовний, словом, динамічна махина… А дітей його в замку нема… Тихо… Наче в морзі… Розумієш? Малюків викрала мафія, перекупивши секретарку Дейвіда Лі… А мафії заплатив сер Пітер… Лежить собі дід у кардіологічній клініці й не зводить очей з телефону, — знає, що зараз подзвонить Дейвід, «улюблений молодий дружок», передбачається торг… Ти тільки цього торгу не пиши, ми з тобою з іншого дерева, ти просто покажи вбитого горем батька і вмираючого старого, який і на порозі смерті не має наміру здаватися…
… Вимагати від письменника, щоб він відтворював життя точно таким, яким воно є (або ще більше, яким має бути), значить розписуватись у своїй дрімучості; цінність літератури визначається мірою наближення до тенденції, це, по-перше, і створення образу, котрий збуджує довіру в читача, по-друге.
Предмет літератури — не копіювання потоку життя, а вичленення з нього таких колізій, які викликають у читача симпатію або ненависть, спонукають до діяння, або, навпаки, стримують від необдуманого вчинку.
Вигадати «життя» неможливо; «з нічого не буде нічого»; але саме літератор, який одержав інформацію (тобто, який має дар спостереження й аналізу), може створити таку книгу, що часом виявляється концентратом правди, в чомусь навіть більш життєвої, ніж саме життя, адже категорія випадковостей, така типова для людської повсякденності, поступається місцем емоціям, поєднаним з логічною структурою письменника, який живе суттю сьогоднішнього дня…
… Кузані не знав і не міг знати, що у відділі «45-в», який відав у Пентагоні питаннями психологічної війни, справді вивчали можливості створення циклу радіопередач про те, що в Радянському Союзі є чимало людей, які зустрінуть американських десантників, скинутих з літаків «Авіа Корпорейшн», квітами, хлібом і сіллю; крім того, заново досліджувалася справа Пауерса, якого селяни зразу ж відправили у відділення «таємної поліції» під Свердловськом; конструювалися нові пояснення, чому саме місцеві жителі не сховали американця; переглядали списки людей, котрі виїхали на Захід, але до того служили в лавах Радянської Армії; добиралися типажі, вигідні стереотипу громадської думки Штатів; створювались макети фотороботів, — усмішка, чарівність, розкованість, — що їх згодом мали завчити аси реклами, перш ніж виступати на екранах телевізорів із сенсаційними інтерв'ю про стан російського тилу.
Він, Кузані, відчував дещо і це його відчуття виявилось дивовижним наближенням до правди.
Однак, коли він писав епізоди про ситуацію в ЦРУ, пов'язані з ракетним концерном вигаданого Дейвіда Лі, його непрофесіоналізм зіграв з ним кепську штуку: кіноверсія Кузані про те, що Ленглі готується закинути в Росію групу асів розвідки, не стала навіть далеким відображенням правди життя.
В дійсності ж ситуація в ЦРУ склалася зовсім інша, вельми й вельми непроста.
… Коли в Ленглі прийшло перше — після тривалої «консервації» — повідомлення від «Н-52» про кількість ракетних установок у західних районах Радянського Союзу, ЗДРО подзвонив Макгоні, членові ради директорів ракетної корпорації Сема Німа (за сценарієм Кузані — Дейвіда Лі), і запросив його на вечерю; посиділи, з'їли по шматку м'яса, поговорили; о дванадцятій годині ночі Макгоні спішно подзвонив Піму, вибачився за пізній дзвінок: «Я хотів би побачити вас негайно»; зустрілися вночі; «ситуація ускладнилась, Пім; з Москви надійшло повідомлення суперагента, який має доступ до найсекретнішої інформації; удару по нервах американців, запланованого нами, не вийде; росіяни, справді, не мають такої переваги, яка дала б нам змогу розпочати бум у пресі, озброїти сенсаційними фактами делегацію в Женеві, зупинити переговори і, таким чином, одержати в конгресі асигнування на наш проект».
Пім потер долонею обличчя, здвигнув плечима й закурив:
— Жаль… Зрештою, йдеться про долю всієї нашої справи… Треба йти ва-банк… Від кого надійшла інформація?
Макгоні неквапливо відповів:
— Ви ж догадуєтесь… Від ЗДРО… Безпосередній бос мого брата Чарльза, якого ми змогли послати в Женеву… Ви знайомі, чи не так?
Пім, наче й не почув запитання, відрубав:
— Нехай цей самий ЗДРО щось придумає, нехай, нарешті, пустить у хід дані своєї агентури не тільки про те, що в росіян є зараз, а й про те, що вони мають намір зробити… Що їм під силу… Ми не можемо відступати… Ми мусимо злякати світ, від цього залежить майбутнє… Наше з вами майбутнє.
— Але ж ЗДРО не може підтасовувати факти, Сем.
— Я не знаю, що він може, а чого не може, не я хазяїн його підприємства, але я переконаний, що безвихідних ситуацій нема…
— Спонукаєте наших друзів на службовий злочин?
Пім раптом розгнівався, не приховуючи роздратування, запитав:
— Отже, ви впевнені, що росіяни тільки й думають, як дати мир своїм чадам і спустити благовоління на землю?
— Ні, я так не думаю. Але життя привчило мене діяти в рамках правди.
— Послухайте, мій друже… Карл Маркс абсолютно правильно говорив: «Є маленька брехня, є велика брехня, а вже потім іде статистика». Нехай ЗДРО запитує свою людину не так про наявну кількість ракет, як про те, чого можна чекати від Рад. Росіяни, зрештою, знають про наш проект! І не сидять, склавши руки! Мабуть, вони прикидають щось на випадок, коли в Женеві не вдасться домовитись… А далі питання словесної техніки: кількість побудованих ракет, запланованих до будівництва, міркування про те, скільки треба побудувати, якщо… Невже не зрозуміло? Це ж рамки правди! Сміливої правди, я сказав би… Мене влаштують неперевірені дані, Макгоні. І вашого брата в Женеві це мусить задовольнити. Так, саме так, мусить. Мене задовольнить будь-яка інформація, що надійде з того боку, організована в такий спосіб, аби переміг я, а не їхня авіація. — Пім усміхнувся. — На жаль, на пост ЗДРО жоден з членів нашої ради директорів не хоче йти, — оклад у сім разів менший, ніж у нас, по-людськи можна зрозуміти… Я не знаю, як ви, ваш брат, ЗДРО зробите саме те, що треба зробити, а не зробити цього ви просто не маєте права.
— Коли я правильно зрозумів, у нинішній ситуації вас не цікавить правда, Сем? Вам потрібна брехня, вигідна для діла?
— Взагалі — це так, — Пім усміхнувся. — Якщо ставки зроблено, пізно думати про заповіді Біблії.
«Москва, Посольство США, резидентові ЦРУ.
Негайно запросіть «Н-52» не тільки про фактично існуючий ракетний арсенал, а й про тенденції випуску нової продукції, і також про те, скільки нових видів міжконтинентальних ракет могло б бути запущено у виробництво, — маючи на увазі можливу ситуацію на женевських переговорах.
ЗДРО».
Резидент підсунув Роберту Юрсу шифротелеграму З Ленглі; той прочитав її, спересердя вилаявся:
— Ідіотизм якийсь, я не можу ставити…
— Тсс, Роберт…
Юрс узяв ручку, написав на аркуші паперу: «Центральне розвідувальне управління. Прошу подати конкретні запитання з кожної позиції, яка цікавить нас. Агент зобов'язаний передавати дані, а не ділитися міркуваннями з приводу того, що «повинно бути зроблено, коли…»
Резидент двічі прочитав текст, зробив поправку, яка пом'якшувала топ телеграми (замість слів «агент зобов'язаний передавати дані» написав: «набагато доцільніше, коли ми й надалі одержуватимемо ту інформацію, що становить найсерйозніший стратегічний інтерес, ніж»), і відправив документ шифрувальникам, закінчивши його фразою про те, що «Н-52» — найцінніше джерело секретної інформації, яке треба всіляко оберігати, запускаючи в роботу тільки в екстремальній ситуації; використовувати його, щоб з'ясувати самі лише тенденції, нераціонально; росіяни, особливо такого рівня, як «Н-52», звикли до конкретизації запитання і відповіді…
Одержавши цю телеграму з московської резидентур ЗДРО досить довго сидів над нею, потім виїхав з місто, зустрівся, — дотримуючись у повній мірі конспірації, — з головою ракетної корпорації Семом Пімом, а після цього викликав Кемплера, шефа секції «особливого призначення».
— Слухайте, Алек, а де той Пол? Раніше він, мені здається, мав ім'я Анхел?..
— Пол на базі, — відповів Кемплер, — де ж йому ще бути?
— У якому він стані?
— В цілком пристойному… Ми трохи обмежили його в алкоголі, тепер він прийшов до тями.
— Гадаєте, його можна включити в комбінацію?
Кемплер, невеличкий колобок з сяючими очима, немов у сповненої радості дитини, спитав:
— Справа пов'язана з виїздом?
— Ні. З консультацією.
— Звичайно, з російської проблематики?
— Безперечно.
— Можна.
— Ви йому абсолютно вірите?
— Перебіжчикам ніхто абсолютно не вірить. У чому полягатиме його завдання?
— Сьогодні, добре було б до обіду, він має скласти запитальник… Скажімо, на танковий потенціал росіян у Східній Німеччині… Мене цікавить метода його мислення, ясно? Треба, щоб росіянина запитував росіянин, ось у чому заковика. І найбільше мене цікавить, щоб цей самий Анхел склав частину запитань в умовному способі. Не зрозуміли? Поясню. Нас цікавить таке: що зроблять росіяни, коли ми домовимося з ними про якусь угоду, пов'язану з «мірою довір'я» в Центральній Європі… Чи виведуть вони війська, чи почнуть, як завжди, хитрувати? Як? Мене цікавлять насамперед припущення, що грунтуються на думках компетентних керівників, довірчі розмови з тими, хто має виходи, все, що завгодно, тільки не особиста думка агента. Американець ніколи не зрозуміє психології мислення російського агента так, як це зрозуміє саме росіянин… Мене цікавить: як поведуться росіяни, коли, скажімо, переговори про міру довір'я є для них способом виграти час і запустити в серію нові види… танків… Нехай ваш Анхел складе розгорнутий і детальний запитальник. Потягне?
… Анхелом був Олексій Босенко, який утік на Захід у 1964 році; під час першої розмови з американськими розвідниками в Берні заявив: «Саме я зустрічався з Лі Харві Освальдом, коли той попросив у Союзі політичного притулку, а Москва йому в цьому відмовила; саме я був тим, хто прийшов до нього в номер, коли він, приголомшений відмовою властей, імітував самогубство у ванні, перерізавши не ту вену»…
Працівники європейської резидентури ЦРУ слухали його з затаєним інтересом, тоді відправили у Вашінгтон, привезли в Ленглі, тиждень допитували, а потім посадили в камеру, де він пробув тринадцять місяців; випустивши, нарешті, з одиночки, йому зробили пластичну операцію на обличчі, вручили нові документи й закинули на базу — ні виїхати вільно, ні знайомих запросити, тотальна ізоляція; так тривало ще півтора року; потім підвели (хлопчик я, чи що, не розумію?) «приятеля», журналіста Джозефа і жінку, яка потім стала дружиною; через багато років дозволили ходити по місту; в невеличкому барі, вночі, коли вирішив «нахлистатися», підійшов рудий хлопець і шепнув: «Я від головного». Босенко неквапливо обернувся і зразу ж запустив у веснянкувате обличчя пляшкою; ти диви, перевірку мені влаштовують, у мене спитали б, як це треба робити; з тугою пригадав Ніколину Гору, освітлені підмосковним сонцем верховіття високих сосен, їхні гладенькі, янтарні стовбури; щодалі, то виразніше відчував смак шашлику, який смажили на вогні, зібравшись компанією в неділю на березі Москви-ріки; коли гуляли, то гуляли від душі, не так, як тут, один видав, три у думці; ех, життя, життя, от уже воістину не знаємо, що робимо.
Босенко добре розумів, що «дружина» пише про нього кожного тижня рапорти, передаючи їх контакту кожної п'ятниці, коли виїжджала до міста робити покупки; Джозеф був не журналістом, а невропатологом із спецгрупи ЦРУ, намагався скласти точний психологічний портрет перебіжчика; пиши, пиши, рило, чорта з два ти мене зрозумієш; пив тепер щодня; похмелятися вранці дружина не дозволяла відтоді, як почалося безсоння; смоктав тільки перед обідом, та й то їхній паршивий хайбол; ех, скляночку б столичної, — грець із ним, нехай і без закрутки, але свого б, рідного, яке холодить, бадьорить і відтягує… Помалу прийшло страшне відчуття настирливої і самотньої присутності на чужому святі: люди навколо мандрували, веселилися, розкуті, міцні, впевнені в собі, а він був маленьким прохачем у величезній приймальні, де навіть секретарки немає, — автомат-робот, що розмовляє байдужим, нелюдським, скрегітливим голосом: «Вуд ю пліз сіт даун енд вейт а літтл біт»…[9] А чого чекати? Поїзд пішов, промайнув на сліпій швидкості всі станції з милими серцю назвами, назад не повернеш… До дружини відчував гостру ненависть, коли вона вночі шепотіла: «До ю вонт ту мейк лав віз мі?»[10] Господи, не так це треба говорити! Любов не робота, хіба слово «робити» пасує до неї?!
Імена й прізвища йому міняли досить часто, перекидали з бази на базу, безіменний мандрівник, у якому кожен бачить іноземця; боже мій, який же гіркий хліб на чужині…
Коли стало зовсім погано, журналіст, котрий не залишав його ні на один день, завів розмову про князя Курбського: «Тільки кати Грозного називали його вчинок зрадою, насправді істинне подвижництво, боротьба за Русь, за те, щоб дати їй, багатостраждальній, справедливість і закон».
— Курбського поляки зробили командуючим, — сказав тоді Босенко. — А мене?
Почали доручати роботу, пов'язану з консультаціями; відразу зрозумів, що це об'їдки, триває перевірка; чужинець він і є чужинець; потім запросили прочитати лекцію десятьом бовдурам; контакту не вийшло, хоч люди тут виховані, такту навчені з дитинства, в очі нічого прикрого не кажуть, просто перестають спілкуватись, якщо не припав до душі.
Поскаржився, що не знає країни; «хочу подивитися Америку»; це питання досить довго обговорювалося в керівника управління, потім виділили двох супровідників; у Сан-Франціско відчув такий жах — навіть дух перехопило: два молоді негри тричі обігнали його автомобіль; машинально сховав голову під щиток, добре при цьому розуміючи: коли вдарять із автомата, щиток не врятує, знесе череп запросто, розкидає мозок по салону, оздобленому м'якою червоною шкірою; відтоді став пити ще більше; двічі запропонували переглянути запис розмови з перебіжчиками. Боровся із спокусою: нехай ці молодики посидять, як я, у підвалі, при сліпучому світлі прожектора, нехай поводять їх на допити; але, побоюючись, що може засвітитись, ухилився від прямої відповіді; американці посміялися, поплескали його по плечу: «Ви тепер живете у вільній країні, не бійтеся висловлювати свою думку відверто, це вам не Росія, де треба контролювати кожне слово».
… Кемплерові зрадів; той крив на всі заставки Ленглі, обзивав шефів безголовими бюрократами; якось пожартував: «Скажіть, до кого звернутися, втечу в Москву, отам мене повинні оцінити, правда ж?!»
Із запитальником Босенко працював захоплено; поцікавився, чи надійна людина, яка має відповісти на все те, про що запитує, — танки, самохідки і таке інше…
— Німецький полковник, — відповів Кемплер, — досить компетентний, учився в Москві, дружина — росіянка.
Босенко посміхнувся:
— Ну, тоді я поставлю так запитання, щоб німець ві повідав, а не росіянин. Скільки можна зі мною темнити.
— Якби не був таким розумним, не темнили б, — несподівано жорстко відповів Кемплер. — Людина з ваш вправністю могла б багато чого добитися вдома, якого біса полізли в наше болото?!
Сказав це не випадково; за багато років у Босенка нагромадилася достатня інформація; вичислили, що особливо добре він працює, коли ображений, — якась форма самоствердження.
… Після того, як запитальник був готовий, ЗДРО запросив до себе Лайджеста, — той свого часу вивчав усі зв'язки Пеньковського.
— Слухайте, Джо, називаючи «Н-52» надзвичайно перспективною людиною з оточення полковника, ви базувалися на розмовах з ним самим? Чи на його інформації?
— Ні, насамперед на усній інформації Олега Володимировича… Він назвав мені «Н-52» у Лондоні, після вечері…
— Чи не хочете згадати подробиці?
— Є запис нашої розмови. Я фіксував усі розмови з Олегом Пеньковським; щоб потім було легше налагоджувати перевірку його інформації…
— Ви йому не до кінця вірили? — з якоюсь затаєною тугою спитав ЗДРО; його круглі карі очі були сумні, обличчя бліде, вкрите зморшками, — такі персонажі, як правило, грають образи добрих і справедливих сищиків з кримінальної поліції, один проти всіх, пістолета не носить, логік, відчуває злочинця й ламає його під час фінальної розмови. — Ви не вірили Пеньковському, — повторив він, тепер уже не запитливо, а жорстко, стверджуючи свою правоту..
— Признатися, було так, — не поспішаючи, немов заперечуючи самому собі, відповів Дайджест. — Я й зараз не до кінця певен, що його розстріляли… Могли поставити хороший спектакль, щоб підтвердити передану нам через нього дезинформацію…
— Тоді і «Н-52» може виявитися каналом дезинформації?
— Може. Я не вірю росіянам. Вони не прогадають.
— Але ж дані «Н-52» збігаються з тими даними, які одержує НСА[11], Джо. Це не агентурна розвідка, а техніка, тут не придумаєш… І ці дані не на нашу користь.
Лайджест знову знизав плечима:
— Я висловлюю свою точку зору, може, я помиляюсь, мені важко переступити через себе… Що ж до подробиць, не зафіксованих у запису… Хай йому чорт, це нелегко переказати… Буває одна гримаса говорить більше, ніж розгорнута шифротелеграма… Коли Пеньковський сказав, що містер Кульков пройнятий спопеляючою пристрастю скакати по сходах угору, хапаючись не за поручні, а за імена, він так посміхнувся, така гама почуттів була у цій посмішці… Росіяни надзвичайно багатозначні в міміці… Це тільки наші «кремленологи» називають їх скованими… Дурниці… Треба тільки збагнути їх, уміти вдивлятися в їхні очі, вичисляти смисл мовчання або ж манеру всміхатися… Найкращі міми світу, повірте слову…
— «Спопеляюча пристрасть скакати по сходах, хапаючись за імена», — замислено повторив ЗДРО. — Знаєте, в цьому справді характер людини… Мабуть, «Н-52» образиться, коли його підштовхнути до моделі відповіді?
— Чому? Навпаки. Він охоче висловить свою думку, якщо зрозуміє, чого ми від нього ждемо.
— Що ви маєте на увазі? — насторожився ЗДРО. — Ми ждемо від нього того самого, що й раніше: об'єктивної інформації…
Лайджест зітхнув:
— Бос, іноді я відчуваю смертельну втому від того, що ми все хитруємо, знаючи, що кожен добре розуміє цю Затаєну хитрість, — кожен проти кожного… Словом: не бійтеся підказати «Н-52» те, що хочете почути. Він правильно зрозуміє вас. Тільки заспокойте його патетикою. Росіяни дуже високо цінять затаєний смисл слова… «Чи правильно ми зрозуміли вас, дорогий друже, що Кремль не зупиниться ні перед якими заходами, щоб, — на випадок різкого охолодження американо-радянських відносин, які пов'язані з «оборонною стратегічною ініціативою», — добитися негайної й страхітливої переваги, кинувши на це всі свої резерви?» Таке формулювання він прийме, повірте… Я ж старий, я знаю, бос, що вам потрібно… Хитруйте з молодими та з начальниками, а мене тримайте за союзника. Я ночами думаю, як улаштуватися, коли вийду на пенсію… Мені стало скучно приїжджати на роботу кожного ранку, бос… Остеохондроз, пієлонефрит, та й до того ж не бачу реальних результатів… А я американець, справжній американець, я працюю з радістю тільки тоді, коли є видимі результати… Росія — це болото, яке засмокче всіх нас… Вони ірреальні, нічого в нас з ними не вийде, повірте слову, бос…