Міжконтинентальний вузол

Робота — II

О, непізнане таїнство перехрещення характерів, ситуацій, випадковостей! Але часто-густо внаслідок цієї удаваної некерованості життєвого плину складається жорстка схема, яка набуває смислу й форми логічної необхідності.

… Про повторний запит, відправлений Ленглі в Москву і приводу інформації агента «Н-52» (керівництво ЦРУ вимагає прискорення роботи; готується звіт Білому дому, конче потрібні найостанніші дані про ракетний потенціал Рад; наші аналітики припускають, що агент має доступ до застарілих матеріалів; відомості про ударні сили росіян, що він їх надіслав, розходяться з тими, які ЗДРО передав Чарльзу Макгоні, котрий представляє нашу службу на женевських переговорах; негайно зажадайте від «H-52» найсекретніших документів), зразу ж доповіли резидентові; той викликав заступника, мовчки показав йому розшифрований текст; побачивши, що заступник двічі прочитав текст, вимовив лише одне слово:

— Поспішіть.

Той знизав плечима:

— Ми працюємо з останніх сил.

— І все-таки поспішіть, будь ласка.

… Операція закладення тайника (закамуфльованого під булижник) пройшла успішно, від спостереження вдалося відірватися, але агент «Н-52» в призначену годину на зв'язок не вийшов, передавши по запасному каналу, що не міг повернутися з-за міста, і просив закласти цей же контейнер післязавтра, там, де обумовлено варіантом «Д».

Спроба забрати тайник з місця закладки (алея в Сокольниках) не увінчалась успіхом, бо зовсім близько від обумовленого місця проводила оздоровчі гімнастичні вправи група пенсіонерів.

Вирішили вибрати тайник сьогодні, для цього підготували операцію з одночасним виїздом чотирьох машин, як і того дня, коли «Н-52» було «розконсервовано».

Але контейнер і на цей раз не вдалося забрати; саме в місці закладення сиділи два хлопці; біля них валялася шкаралупа з яєць, обгортки плавлених сирків і пляшка з-під лимонаду.

… Річ у тому, що за три години перед тим як розвідники ЦРУ в Москві почали операцію вилучення «булижника», саме в це місце Сокольницького парку прийшли студенти Інституту іноземних мов Олексій Покодаєв та Віктор Челищев, яких послали перебирати помідори на овочеву базу; студенти були трієчники, і тому їх попередили, що базікати про таку практику не слід, тепер це не заохочується, а району все одно допомогти треба, помідори гниють.

Покодаєв сказав у деканаті: краще оголосили б у газеті, що кожен двадцятий помідор віддадуть тим, хто перебирає овочі, — від бабусь та дідів не було б відбою; йому відповіли, що він, мабуть, піддався впливові чужої нам ідеології накопичення, а наш вуз, багатозначно додали в комітеті комсомолу, аж ніяк не технічний; свідомість насамперед; твоє майбутнє вирішить характеристика.

Відпрацювавши на базі, хлопці купили сирків та лимонаду, зварили четверо яєць й, одержавши від бригадира згорток з помідорами й огірками, подалися повечеряти на пленері; Покодаєв, схильний до гіпербол та узагальнень, почав розвивати думку про те, що овочеві бази створила підпільна організація, типу мафії, спеціально для того, щоб грабувати країну, бо логіка підказує, що набагато вигідніше мати хороші склади гастроному чи радгоспу, ніж і вводити непотрібні адміністративні одиниці, де продукти гниють на мільйони карбованців, — хазяїна немає, категорія зацікавленості відсутня, заробити чесно не можна, тільки шахруючи, списуючи гниляччя тоннами; Челищев, будучи людиною розумною, висував ліниві контраргументи про необхідність контролю й дружної боротьби з крадіжками шляхом піднесення рівня просвітительської роботи; і питав, чи був Покодаєв у новому дансингу, райком комсомолу розподіляє квитки, кажуть, гарна музика.

Покодаєв розлігся на траві, махнув рукою: «Вони в ньому дансингу потанцюють п'ять хвилин, а потім заводій у жилеті й галстуці виходить на круг і каже: «Ну, а тепер посперечаємося, друзі! Тема злободенна: «Які нам потрібні ВІА».

Покодаєву, який полюбляв розкіш і комфорт, було незручно лежати, закинувши голову; оглянувшись, він побачив невеликий камінь, поклав на нього куртку — цілком пристойна подушка, лежи, скільки хочеш.

Він потягся за каменем, підштовхнув до себе, але одразу відчув його паперову легкість…

… Через тридцять хвилин шпигунський контейнер був у КДБ: чотири тисячі карбованців сотенними асигнаціями, три золоті персні, інструкції, написані шифром, і запальничка, в яку вмонтовано фотокамеру.

Через тридцять дві хвилини на місце закладки контейнера в Сокольники виїхала оперативна група. Якщо вилучення «булижника» призначено саме на цей час, агент не наважиться підійти до контейнера.

Через п'ятдесят сім хвилин в КДБ приїхав заступник начальника відділу МУРу, який займався боротьбою з фармазонами; молодий капітан із сором'язливим дівочим обличчям, рум'янець на всю щоку; білий шрам на шиї здавався неприродним для його обличчя — лагідного і чомусь по-дитячому округлого; Славіну навіть здалося, що хлопець ось-ось заспіває, та ще неодмінно по-українськи, наймелодійніша мова серед усіх у нашій країні — про це кажуть самі філологи.

— Іване Михайловичу, є невідкладна справа до вас, — сказав Славін, знову подумавши, що це ім'я та по батькові аж ніяк не пасують капітанові; йому якимсь Олесем чи Антоном бути б, а не Іваном Михайловичем. — Скажімо, до вас потрапив перстень злочинця. Його мають передати іншому злочинцеві, від якого напевне може потягтися ланцюг до ватажка банди, котрого ви давно шукаєте. Що можна зробити, аби цей перстень якимось чином дзвенів, пищав, світився?

— Спочатку я подивився б на цей перстень, — відповів капітан, — а вже потім давав відповідь на запитання.

Славін підсунув йому три персні, не торкаючись до них пальцями, і спитав:

— Брати їх у руки обов'язково треба?

Капітан відповів запитанням:

— Думаєте, що камінь або метал мічений?

— Як це «мічений»?

— Дуже просто. В ювелірному підприємстві можна помітити камінь лазерною точкою, жоден комісійний не візьме на продаж — крадене… Візьме, звичайно, — виправився капітан, — але я про це знатиму заздалегідь, коли почнуть виписувати квитанції тому, хто приніс перстень.

— Довго треба мітити камінь?

Капітан подивився на годинник:

— Завтра це зроблять за п'ять хвилин, зараз фабрика закінчила працювати.

— А якщо вона почне працювати?

— П'ять хвилин, — повторив капітан, — це дрібна справа.

— Адреса афінажного підприємства яка?

— Там уже нікого немає…

— Черговий є? — спитав Славін. — У нас усе завжди й скрізь починається з чергового. Мої колеги поїдуть з вами, не відмовитесь допомогти?

— Аякже, звичайно…

— Останнє: що можна зробити з золотом, щоб і воно було міченим?

— Не знаю. Як латунь закамуфлювати під золото, можу сказати, а от що робити з золотом — ніяк не доберу.

— Гм, а від латуні на пальці залишаються сліди?

— Звичайно… Шкіра пітніє, буде синій слід.

— А що? — замислено, немов самого себе, спитав Славін. — Це теж діло. Жінка, якій подарували такого персня, образиться на чоловіка, якщо він їй замість золота всучив латунь, правда?

— Я образився б.

— От бачите, — посміхнувся Славін. — А скільки часу піде на те, щоб покрити золото шаром латуні?

— Це просто зробити, потрібна якась хвилина…

… Капітан поїхав з оперативною групою на афінажну фабрику; підрозділ Славіна зв'язався з Держзнаком й підправив туди з нарочним сорок купюр вартістю сто карбованців кожна; гроші повернули через п'ятдесят дев'ять хвилин; бригаду, яка обслуговувала лазерне устаткування на афінажній фабриці, вдалося зібрати за півтори години; те двадцять хвилин пішло на оформлення мічених грошей та перснів, які мали закласти в контейнер; Славін, як завжди, зовні іронічний і незворушний, тяжко, до болю в серці відчував, як повільно тягнеться час; він був упевнений, що його люди «повеселяться» в Сокольниках досхочу, але не забував про телеграму, надіслану Ленглі Ліснику під час операції по Нагонії: «Нам здалося, що в парку Перемоги були чужі, тому ми не вийшли на зв'язок; наступний обмін інформацією відбудеться, як обумовлено в інструкції».

… Через дві години десять хвилин, коли сутінки стали прозорими, яскраво освітилися грозові закрайки на розпеченому за день небі, контейнер було повернуто на місце; «гуляки» з акордеоном та гітарою, галасуючи й жартуючи, рушили по алеї до виходу з парку.

… Коли на небі тріскотливо розірвався ситець і сипонув дощ, з воріт американського посольства виїхали три машини; біля зупинки «Вокзали» один з розвідників швидко вбіг у станцію метро; дотримуючись усіх засобів перевірки, пін тричі змінив лінію, входив і виходив з вагона в останню мить, коли двері вже зачинялися, доїхав до «Сокольників», пішов у парк, там підняв «булижник» і вибіг на шосе, де саме в цю хвилину загальмував свій «плімут» Пітер Юрс.

Увімкнувши на повний голос радіо, Юрс поклав долоню на крижану руку свого молодого співробітника:

— Молодець, старина. Поздоровляю. Хороша робота.

Експертиза, яку провела спеціальна група ЦРУ в посольстві, дала висновок, що до «булижника» ніхто із сторонніх не доторкувався, контейнер ніхто не розкривав, інструкції, дорогоцінності й гроші лежали саме так, як їх було запаковано.

Через шість днів сотенну купюру одержала молоденька касирка в універмазі біля «Вокзалів»: дівчина хворіла, тому на проведеному завідуючою секцією інструктажі про те, що можуть пустити в обіг фальшиві асигнації, не була; увечері, після того, як вона здала виручку й новенька купюра задзвеніла, до універмагу зразу ж виїхав Славін.

— Почекайте, сонечко моє, — повторив він дівчині, — вам нема чого хвилюватися, ви ні в чому не винні… Я прошу вас допомогти мені, от і все… Давайте з вами разом почнемо згадувати, добре?

— Ну, не пригадую я, не пригадую, розумієте?! — Касирка мало не плакала, обличчя перелякане, очі бігають. — Їх же сотні проходять, і всі поспішають! А скільки десантників?!

— Кого?! — здивувався Славін.

— Десантників, — повторила вона. — Це ті, хто по ковбасу з Рязані приїжджає, ми їх плюшевим десантом називаємо…

— Влучна назва, — всміхнувся Славін, — у ціль… Вони теж сотенними купюрами розраховуються?

— Ні, ці здебільшого заяложеними, пом'ятими…

— Ну, а часто у вас платять сотенними?

— Буває.

— Значить, рідко?

— Буває, — повторила дівчина. — Не часто, але буває…

— Вас як звати?

— А що?

— Нічого. Мене звуть Віталій Всеволодович.

— Люба.

— Гарне ім'я.

Дівчина зітхнула, потім несподівано всміхнулась:

— Еге ж, тільки заміж ніхто не бере.

— Дуже треба?

— Звичайно… Двадцять років…

— Якщо згадаєте, хто вам платив сто карбованців і за що, — візьмуть. У мене око добре й рука легка…

— Може, чеки подивитися, — сказала Люба. — Там має бути зазначено, скільки я здачі з сотні дала…

— Розумниця ви, — мовив Славін. — Чоловіка якого хочете? Блондина? Чи брюнета?

— Непитущого хочу, — зітхнула Люба. — Щоб зарплату приносив і не хуліганив.

… Груздєв, який приїхав із Славіним, кінчив відмотувати стометрову стрічку каси, знайшов копію чека; сотенних купюр в обігу було дві: одну заплатили за спортивний костюм, а на другу дали дев'яносто п'ять карбованців здачі.

— Згадала, — сказала Люба. — Чоловік шерстяні шкарпетки купував, рівно п'ять карбованців, білі з червоною кайомочкою.

— А спортивний костюм хто брав? — спитав Славін.

— Жінка з сином.

— Син дорослий?

— Ні-і, років п'ятнадцяти, на Андрія Миронова схожий.

— Невже?! — радісно здивувався Славін. — Значить, це його син, Вадик…

— Так у нього ж дочка, — вперше за всю розмову очі її Люби повеселішали. — Від цієї самої радистки Кет.

— Ні, в нього й син є, — твердо сказав Славін, — гарний хлопець, такий чорнявенький, кучерявий…

— Виходить, не його. Той був рудуватий якийсь…

— А той чоловік, що шкарпетки купував? Він який був? — підкинув Славін. — Теж рудий?

Люба похитала головою:

— По-моєму, ні… Бугай якийсь… Головешка здоровенна.

— Піт раз по раз витирав, так? — тихо спитав Славін, відчувши «холод» під грудьми.

— Ой, правильно, — зраділа Люба, — він мокрий був, наче з лазні.

З десяти фотографій, які показали Любові Архипівні Воздуховій, незаміжній, 1965 року народження, росіянці, комсомолці, вона відразу ж тицьнула пальцем у фотографію Іванова:

— Ось він. Я ж казала, бугай…