Мексиканська готика

4

Сніданок їй принесли у кімнату. Хвала Господу, їй не доведеться снідати з родиною. Але хтозна, що принесе вечір. Нагода побути на самоті додала смаку вівсянці, тостам і джему. З напоїв подали тільки чай, який їй не сподобався. Вона віддавала перевагу каві, чорній і несолодкій, а цей чай мав чіткий фруктовий присмак.

Прийнявши душ, Ноемі нафарбувала губи і підвела очі чорним олівцем. Вона знала, що великі, темні очі й повні уста є її найбільшими принадами, і користувалася ними сповна. Неквапно проглянувши свій гардероб, обрала сукню з пурпурового шовку із довгим, складчастим подолом. І хоч сукня була занадто пишна для денного виходу — у ній Ноемі вісім місяців тому зустрічала тисяча дев’ятсот п’ятдесятий, — вирішила, що трохи розкошів не завадить. До того ж їй хотілося розвіяти смуток навколо себе, тому подумала, що у такому вбранні досліджувати будинок буде веселіше.

А смутку у Домі-на-Горі вистачало, і його не розвіювало навіть сонце. Які б скрипучі двері на першому поверсі вона не відчиняла, скрізь натрапляла на одне і те ж примарне видиво: старі меблі, вкриті білими простирадлами, і наглухо запнуті штори. А коли до кімнати і потрапляв якийсь промінчик, було видно, як у повітрі танцюють порошинки. У коридорах на кожну лампу з електричними лампочками припадало по три порожні. Було ясно, що більшою частиною старого дому давно не користуються.

Подумала, що в Дойлів має бути фортепіано, хай навіть старе й розладнане, але жодного так і не знайшла. Так само ніде не побачила жодного радіоприймача чи бодай грамофона. А вона ж так любить музику — будь-яку, від Лари до Ровеля. А ще обожнює танцювати. Як шкода, що тут доведеться жити без музики.

Зайшла до бібліотеки. Стелю приміщення по колу прикрашав вузенький дерев’яний фриз із акантовим орнаментом, поділений пілястрами. Під стінами тягнулися високі шафи, напхані книжками у шкіряних оправах. Ді­ставши одну навмання, побачила, що вона вся попліснявіла. Коли розкрила, в обличчя їй пахну´ло солодким духом гниття. Закрила й поставила назад.

Окрім книжок, на полицях стояли і старі журнали, серед яких були «Євгеніка: журнал расового поліпшення» і «Американський журнал євгеніки».

«І чому я не здивована», — подумала вона, згадуючи вчорашні розпитування Говарда Дойла. Подумалося, чи не тримає він часом удома циркуль для вимірювання черепів своїх гостей.

У віддаленому кутку під вікном стояли глобус із застарілими назвами країн і мармурове погруддя Шекспіра. Посеред кімнати лежав великий круглий килим. Приглядівшись, вона побачила на його темно-червоному тлі зображення чорного змія, що кусає себе за хвоста, а навколо — орнамент із квітів і виноградної лози.

Це була одна з найдоглянутіших кімнат у всьому домі, а судячи з відсутності пилу — напевне, одна з найбільш використовуваних. Та навіть так вилинялі зелені штори і побиті пліснявою книжки надавали їй занедбаного вигляду.

Двері з іншого боку бібліотеки вели до великого кабінету. Всередині на стіні висіли три оленячі голови. В кутку стояла порожня шафка для зброї зі скляними дверцятами. Хтось із мешканців дому колись явно захоплювався полюванням, а тоді покинув. На горіховому столі лежав стос журналів з євгеніки. Серед сторінок одного лежала закладка. Ноемі прочитала, що там було написано:

Хибним є уявлення, ніби мексиканські метиси успадковують найгірші риси своїх пращурів. Коли в них і проявляються ознаки нижчої раси, переважно це стається внаслідок відсутності правильної моделі соціальної поведінки. Їхній запальний характер потребує раннього стримування. Попри все метиси володіють набором першокласних якостей, серед яких — небувала фізична витривалість…

Тепер її вже цікавило не те, чи має Говард Дойл циркуль, а скільки їх у нього. Може, він тримає їх у одній з високих шафок, що позаду неї, разом із своїм генеалогічним деревом. Біля столу стояв кошик для сміття, в який Ноемі той журнал і пошпурила.

Послуговуючись учорашніми інструкціями Флоренс, вирушила на пошуки кухні. Там було тьмяно, вікна — вузькі, стіни — облуплені. На довгій лаві сиділо двоє людей: зморщена жінка і чоловік, котрий, попри те що був явно молодшим, мав сивину у волоссі. Йому було десь за п’ятдесят, їй — під сімдесят. Кругленькими щітками вони зчищали землю з грибів. Коли увійшла Но­емі, підняли до неї голови, але не привіталися.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Учора нас не познайомили. Мене звуть Ноемі.

Обоє дивилися на неї мовчки, не відповідали. Відчинилися двері, й у кухню з відром у руках зайшла сива жінка. У ній Ноемі впізнала служницю, яка вчора накривала на стіл. На вигляд вона була ровесницею чоловіка. Жінка також не привіталася, тільки злегка кивнула. Повторивши її жест, парочка на лавці повернулась до роботи. Невже у Домі-на-Горі всі дотримуються політики цілковитої тиші?

— Я…

— Ми зайняті, — сказала служниця.

Троє слуг опустили очі. На їхніх блідих обличчях читалася байдужість до розмови, якою б блискучою не була співрозмовниця. Очевидно, Вірджил або Флоренс сказали їм, що Ноемі не така вже й важлива персона і її присутність у домі не має їх турбувати, от вони і не турбувалися.

Прикусивши губу, вона вийшла з дому через задні двері, відчинені служницею. Надворі було холодно, туманно, як і напередодні. Пошкодувала, що не вдягнула чогось зручнішого, на кшталт сукні з кишенями, в яких могла б носити сигарети і запальничку. Щільніше закуталася в червоне ребозо.

— Сподобався сніданок? — почувся ззаду голос Френсіса. Він вийшов крізь ті ж двері, одягнений у товсту плетену кофту.

— Так, було смачно. Як твої справи?

— Усе добре.

— Що там? — спитала вона, показуючи на дерев’яну споруду, загорнуту в туман.

— У тій повітці ми тримаємо генератор і пальне. Позаду неї — каретний сарай. Хочеш подивитись? А опісля того можемо прогулятися кладовищем.

— Залюбки.

Каретний сарай виглядав так, ніби там мав стояти катафалк і двійко чорних жеребців, але натомість там були машини. Одна — стара, розкішна автівка, на якій її привіз сюди Френсіс, інша — новіша, але набагато скромніша на вигляд. За сараєм починалася стежина. Вони рушили нею серед дерев і туману, доки не натрапили на залізну браму, прикрашену візерунком змія, що пожирає власний хвіст. Такий самий Ноемі бачила в бібліотеці.

Вони пройшлися тінистою стежиною, дерева над якою стояли настільки щільно, що світло майже не пробивалося між їхнім віттям. Ноемі спробувала уявити собі це кладовище доглянутішим, із підстриженими кущами, акуратними клумбами. Нині ж воно стояло всуціль поросле бур’янами і високою травою; ще трохи, і буйна рослинність поглине там усе. Пам’ятники заросли мохом, із землі на могилах пробивалися гриби. Видовище наганяло смуток. Навіть дерева там мали скорботний вигляд, хоч вона й не могла зрозуміти чому, адже це звичайні дерева.

Подумала, що сумного вигляду англійському кладовищу надають не окремі елементи, а вся їхня сукупність. Занедбаність — це одне, та занедбаність укупі з тінями від дерев і бур’янами, що буяли на могилах, а також холодом, перетворювали те, що мало би бути звичайним поєднанням рослин і могил, на страшенно гнітюче видовище.

Ноемі відчула жаль до кожного, хто тут похований — як і до всіх мешканців Дому-на-Горі. Придивившись уважніше до одного, другого надгробка, вона спохмурніла.

— Чому на всіх стоїть один рік: 1888-й?

— До незалежності тутешньою шахтою управляли іспанці. Після них вона багато років простоювала, бо ніхто не вірив, що з неї можна добути бодай трохи срібла. Однак мій двоюрідний дід Говард вважав інакше, — відповів Френсіс. — Він привіз з Англії сучасну техніку і робітників. Якийсь час усе йшло добре, проте за кілька років після відкриття копальні спалахнула епідемія, яка вбила більшість англійців. Тут вони й поховані.

— А далі? Що він зробив тоді? Виписав з Англії нових?

— Ні, у тому не було потреби… В нього завжди був чималий контингент мексиканців… але тут поховано не всіх з них. Здається, їхні могили знаходяться у Ель-Тріунфо. Про це треба питати у дядька Говарда.

Значить, це місце призначалося для обраних, хоча, на думку Ноемі, так було навіть на краще, адже родини місцевих робітників, напевне, хотіли відвідати їхні могили, а тут, віддалік решти міста, зробити це було б неможливо.

Рушили далі, доки Ноемі не спинилася перед мармуровою статуєю жінки з вінком у руках на п’єдесталі. Вона стояла біля дверей із фронтоном, що вели до мавзолею. Над ними великими літерами було вирізане прі­звище родини — Дойл, під ним — фраза латиною: Et Verbum caro factum est[4].

— Хто це?

— Це пам’ятник моїй двоюрідній бабусі Аґнесі, вона померла під час епідемії. В цьому мавзолеї поховані всі Дойли: мої двоюрідна бабуся, дідусь із бабусею і кузени, — відповів Френсіс, затнувшись і поринувши у незручну мовчанку.

Тиша, що панувала не лише на кладовищі, а у всьому домі, неабияк спантеличувала Ноемі. Вона ж бо звикла до гуркоту трамваїв, реву автомобілів, співу канарок біля фонтана на подвір’ї, гавкоту собак, музики з приймача і тихенького мугикання кухарки на кухні.

— Тут так тихо, — сказала вона, хитаючи головою. — Мені це не подобається.

— А що тобі подобається? — спитав юнак.

— Мезоамериканські артефакти, сапотове морозиво[5], фільми з Педро Інфанте, музика, танці, машини, — перелічила вона, загинаючи пальці.

А ще вона любила жартувати, однак, безперечно, в цьому він уже мав нагоду переконатися особисто.

— Боюся, тут я нічим зарадити не зможу. А яка у тебе машина?

— Найгарніший «Б’юїк», який тільки можна уявити. Звичайно ж, кабріолет.

— Звичайно?

— Без даху веселіше. Коли їдеш, вітер розвіває волосся, як у кінозірки. А ще так легше думається, — сказала вона, жартівливо проводячи рукою по волоссю.

Батько завжди казав, що вона приділяє стільки уваги своїй зовнішності й вечіркам, що на навчання у неї не лишається часу. Але хто сказав, що жінка не може займатися і тим, і іншим?

— І про що ж ти думаєш?

— Про свою дипломну роботу, про те, чим зайнятись на вихідних — про що завгодно. Найкраще мені думається в русі.

Досі Френсіс дивився на неї, але тепер опустив очі.

— Ти зовсім не така, як твоя сестра, — сказав він.

— Також натякаєш, що я на «темнішому» боці — волоссям і шкірою?

— Ні, — заперечив він. — Я не про зовнішність.

— А про що ж тоді?

— Я думаю, ти дуже мила. — Його обличчя враз прибрало стривоженого вигляду. — Не те щоб твоя сестра не мила, але у тобі є щось особливе, — додав поспішно.

«Бачив би ти Каталіну раніше», — подумала вона. Бачив би він її в місті, як вона ходить з кімнати у кімнату в милій оксамитовій сукенці, на її устах грає легка посмішка, очі сяють. Але тут, у затхлій кімнатці її погляд згас, а тіло скувала хвороба… Та, може, не все так погано. Можливо, до хвороби Каталіна, так само усміхнена, брала чоловіка за руку й вела надвір рахувати зорі.

— Ти так кажеш, бо не бачив моєї матері, — безтурбот­но відповіла вона, не бажаючи озвучувати своїх думок про Каталіну. — Це найгарніша жінка на світі. В її присутності я почуваюся сірою і непоказною.

Він кивнув:

— Мені знайоме це відчуття. Вірджил — спадкоємець роду, надія Дойлів.

— Заздриш йому?

Френсіс був страшенно худий, його обличчя нагадувало лик святого, приреченого на неминуче мучеництво. Темні, як синці, кола під очима, що контрастували з блідою шкірою, наводили на думку про хронічну недугу. Натомість Вірджил Дойл був ніби витесаний із мармуру й променів силою там, де Френсіс виявляв слабкість. Саме його обличчя — брови, вилиці, губи — було рішучіше, привабливіше.

Утім, якщо Френсіс прагне до такої ж життєвості, важко йому докоряти.

— Я заздрю не його здатності вести невимушену розмову, привабливій зовнішності чи високому становищу, а можливості подорожувати. Сам я далі Ель-Тріунфо ніде не бував, а от він устиг поподорожувати. І хай це траплялося не дуже часто, та й ніколи він не від’їздив звідси надовго, він однак побачив світу.

У Френсісових словах не було ніякої озлобленості, лише стомлена смиренність. Він продовжив:

— Поки був живий батько, він брав мене у місто, де я не міг надивитись на будівлю вокзалу. Мені завжди кортіло пробратися туди й поглянути на розклад потягів.

Ноемі закуталася в ребозо, намагаючись хоч якось зігрітися, але на кладовищі було занадто сиро і холодно. Вона ладна була заприсягтися, що чим глибше вони заходили, тим нижче опускалася температура. Френсіс помітив, що вона тремтить.

— Який я бовдур, — вибачливо мовив він, знімаючи кофту. — Ось, одягни її.

— Усе гаразд. Я не можу дозволити, аби ти мерзнув через мене. Може, якщо пройдемося, я трохи зігріюсь.

— Добре, але я однаково прошу тебе одягнути її. Запевняю тебе, мені не буде холодно.

Вона вдягнула кофту, а ребозо накинула на голову. Думала, що без теплого одягу Френсіс вирішить прискоритися, але він зовсім не поспішав додому. Певне, звик до туману й тінистої прохолоди, що панувала під деревами.

— Учора ти запитувала про срібний посуд. Так от, ти не помилилася: він дійсно виготовлений зі срібла з нашої копальні, — озвався хлопець.

— Вона закрита вже давно, так?

Щось таке казала й Каталіна. Через це батько і був не надто прихильний до її нареченого. Йому Вірджил здавався пройдисвітом, мисливцем за статками. Ноемі думала, що він дозволив Каталіні вийти за нього виключно через почуття провини за те, що раніше прогнав іншого хлопця, якого вона страшенно любила.

— Це сталося під час революції. Одне потягнуло за собою інше, і врешті робота зовсім стала. У дев’ятсот п’ятнадцятому, коли народився Вірджил, шахту закрили остаточно і затопили.

— Отже, йому тридцять п’ять, — сказала Ноемі. — А ти набагато молодший.

— На десять років, — кивнувши, відповів Френсіс. — Різниця між нами значна, але в дитинстві інших друзів у мене не було.

— Хіба ви не ходили до школи?

— Ми були на домашньому навчанні.

Ноемі спробувала уявити собі, як у цьому будинку лунає дитячий сміх, діти граються в хованки, крутять дзиґу чи кидають м’яча, але не змогла. Тут так не заведено. Тут потрібно народжуватися одразу дорослими.

— Можна спитати у тебе дещо? — озвалась вона, коли вони вийшли біля каретного сараю й за пеленою туману забовванів Дім-на-Горі. — Чому за столом всі зо­бов’язані мовчати?

— З огляду на вік дядько Говард дуже чутливий і вразливий до шуму. А стіни будинку добре проводять звук.

— Хіба його кімната не нагорі? Навряд чи до нього долинають розмови з їдальні.

— Звуки долинають усюди, — відказав Френсіс, не зводячи очей з будинку. — Хай там як, а це його дім і він встановлює тут правила.

— І ви ніколи їх не порушуєте?

Він глянув на неї дещо спантеличено, немовби досі йому не приходило в голову, що це взагалі можливо. Вона була переконана, що цей хлопець ніколи в житті не напивався, не гуляв допізна і не перечив родинним порядкам.

— Ні, — відповів він з тією самою ноткою смирення в голосі.

Зайшовши на кухню, вона зняла кофту і віддала її Френсісу. Тепер там була тільки одна служниця — та, що молодша. На них навіть не глянула, з головою занурена в роботу.

— Ні, залиш її собі, — чемно наполіг Френсіс. — У ній тобі буде тепліше.

— Не можу ж я відбирати у тебе одяг.

— У мене є ще.

— Дякую.

Він усміхнувся їй. Увійшла Флоренс, у тій же темній сукні. Суворо зиркнувши на Френсіса й Ноемі, як на дітей, що нишком наїлися цукерок, вона промовила:

— У їдальні вже чекає обід.

Цього разу за столом їх сиділо троє — без старого та Вірджила. Обід минув швидко. Коли тарілки прибрали, Ноемі повернулася до кімнати. Коли туди їй принесли вечерю, подумала, що їдальня призначалася тільки для першої зустрічі, а сьогоднішній обід був радше винятком із правил. Із тацею їй принесли і лампу, яку вона поставила біля ліжка. Спробувала читати «Відьомські культи, оракули й магічні обряди народу Азанде», але постійно відволікалася. «Будинок дійсно проводить геть усі шуми», — подумала вона, дослухаючись до скрипу дощок.

Її погляд зачепився об пляму плісняви на шпалері в кутку кімнати. Одразу згадалися широко поширені у Вікторіанську добу зелені шпалери, фарбовані сполукою миш’яку, відомою як «паризька зелень». Вона десь читала про мікроскопічний грибок, під дією якого папір виділяє миш’яковмісний газ, що впливає на самопочуття людини.

Таким чином, одні з найцивілізованіших європейців, по суті, вбивали самі себе, коли грибок вступав в реакцію зі шпалерним клеєм. Ніяк не могла пригадати назву того грибка. На кінчику язика крутилося якесь латинське слово — здається, brevicaule, але вона не була певна. Її дідусь був хіміком, а бáтьків завод займається виготовленням фарби, тож воно й не дивно, що вона знає, в яких пропор­ціях слід змішати сульфід цинку і сульфат барію для отримання літопону — і багато чого іншого.

Але шпалери були і близько не зелені, а тьмяно-рожеві, як зів’ялі троянди, тільки ще з бридкими жовтими колами. Коли придивитися ближче, вони нагадували віночки. Хай би вже краще були зелені шпалери, а не ця бридота. Коли заплющила очі, ці жовті кільця на чорному тлі ще довго танцювали в неї перед очима.