Мексиканська готика

14

У якомусь сенсі, всі сни передбачають події, проте одні роблять це чіткіше за інші.

Ноемі обвела олівцем слово «сни». Вона завжди любила залишати нотатки на полях своїх книг, обожнювала перечитувати книги з антропології, занурюватися в розлогі абзаци й ліси зносок. Проте не тепер. Зараз не могла зосередитись. Поклала підборіддя на руку і погризла кінчик олівця.

Вона провела кілька годин в очікуванні, намагаючись чимось себе зайняти, відволіктися: читала книжки, вправлялася у фокусах із картами. Була вже майже п’ята.

Вранці хотіла поговорити з Каталіною, але Флоренс сказала, що вона відпочиває. Близько півдня спробувала ще раз, але вдруге дістала відмову. Флоренс дала їй чітко зрозуміти, що до вечора до хворої не можна.

Як би не хотілося, не слід набридати їй розпитуваннями і намагатися проникнути до кімнати. Не можна. Її просто випхають звідти, та й Вірджил, до всього, мав рацію: вона вчинила неправильно і тепер відчувала провину.

Їй так бракувало приймача у цьому домі. Їй потрібні були музика, розмова. Згадала вечірки з друзями, де можна було постояти біля фортепіано з коктейлем у руці, заняття в університеті й бурхливі дискусії у кафе в середмісті. Але тепер усе, що їй лишалося — тихий дім і повне серце хвилювання.

…а сни про привидів, не записані в цій книзі, розповідають людям про світ мертвих.

Дістала олівець з-між уст і відклала книжку. Читання про Азанде не допомагало, не відволікало. Пригадала обличчя кузини, скорчені кінцівки — весь той епізод, що стався учора.

Узяла кофту — одну з тих, що дав їй Френсіс — і вийшла надвір. Хотіла викурити сигарету, але ставши у тіні будинку, вирішила, що треба відійти далі. Занадто вже він тиснув, холодний, непривітний. Ноемі не хотілося ходити попід його вікнами, котрі їй нагадували допитливі очі, що незмигно стежили за нею. Рушила стежиною, що вела від дому до кладовища.

Два, три, чотири кроки, і ось вона вже біля залізної брами. Зайшла на цвинтар. Хоч минулого разу заблукала в тумані, сьогодні їй було байдуже, що станеться, якщо вона знову заблукає.

Насправді якась її частина хотіла заблукати.

Каталіна. Вона нашкодила їй і навіть не знала, як та зараз почувається. Флоренс нічого не говорила, побачитися з Вірджилом не виходило. Втім, бачити його не дуже й хотілося.

Він наганяв на неї жах.

«Ноемі, ти мало не зробила з мене вдівця».

Вона зробила це ненавмисне. Але яка різниця, навмисне це було, чи ні? Факти — ось що важливо. Так завжди казав їй батько, і тепер Ноемі стало удвічі соромніше. Її попросили виправити — не поглибити — проб­лему. Чи сердиться на неї Каталіна? Що Ноемі скаже їй, коли вони нарешті побачаться? «Вибач, люба кузино, я мало не вбила тебе, але тепер ти маєш кращий вигляд»?

Щільніше закутавшись у кофту, вона рушила поміж порослих мохом пам’ятників і диких квітів. Підійшла до мавзолею, вхід до якого прикрашала кам’яна статуя Аґнеси. Оглянула кам’яні обличчя і руки, побиті чорною цвіллю.

Пошукала табличку з іменем покійниці й таки знайшла. Під час минулого візиту не помітила підпису, хоча в тому не було її провини, адже табличку закривали високі бур’я­ни. Відгорнувши траву, Ноемі стерла землю з напису.

«Аґнеса Дойл. Мати. 1885». Оце й уся згадка, яку Говард Дойл лишив про свою першу дружину. Він казав, що не встиг до ладу познайомитися з Аґнесою, бо вона померла менш як за рік після їхнього весілля, але дивно було ставити на її честь статую й не написати про її життя бодай один-два рядки.

Ноемі спантеличило слово, написане під іменем жінки: Мати. Наскільки їй відомо, діти Говарда Дойла народилися вже в другому шлюбі. Для чого тоді було обирати слово «мати»? Та це Ноемі вже щось надумує. Либонь всередині мавзолею, де покоїться тіло померлої, є нормальна табличка з описом її життя. Та, попри все, ця деталь не давала їй спокою — неначе кривий шов або плямка на новій скатертині.

Сіла біля ніг статуї, висмикнула травинку, міркуючи, чи хтось колись приносив до тих мавзолею і могил квіти. Невже родичі усіх, похованих тут, поїхали звідси? Щоправда, більшість англійців, ймовірно, прибули сюди самі, тому в них і не залишилось нікого, хто міг би попіклуватися про них після смерті. Були там і могили місцевих робітників — безіменні, а без пам’ятника з іменем не знаєш, куди нести квіти.

«Якщо Каталіна помре, — подумала вона, — її поховають тут, і ніхто не принесе квітів на її могилу».

Яка страшна думка. Але й вона сама вчинила жахливо, не більше, не менше. Покинула травинку і глибоко вдихнула. Тиша на цвинтарі була цілковита. Не співали пташки на деревах, не гуділи комахи в траві. Усе лежало під покровом мовчанки. Ноемі ніби сиділа на дні глибокої криниці, закрита від решти світу стіною землі й каміння.

Безжальну тишу порушили кроки чобіт по траві і хрускіт галузки. Повернувши голову, Ноемі побачила Френсіса, що йшов, заклавши руки до кишень піджака. Як завше, виглядав кволо — як блідий відбиток чоловіка. Він виглядав доречно тільки у такому місці, як це — на кладовищі з плакучими вербами й туманом, що лежить на каменях. У місті сигнали клаксонів і ревіння моторів розчавили б його, і він розсипався б, як порцелянова тарілка, кинута об стіну. Однак у тому старому піджаку він їй подобався, хай би як хворобливо не виглядав і не сутулив плечі.

— Я знав, що знайду тебе тут.

— Знову вийшов по гриби? — спитала Ноемі, поклавши руки на коліна і говорячи рівним тоном, щоб голос не здавався натягнутим. Учора ввечері вона мало не розридалася перед усіма, і не хотіла, щоб це повторилося зараз.

— Бачив, як ти вийшла з будинку, — зізнався він.

— Тобі щось потрібно?

— Мою стару кофту. Ту, що зараз на тобі.

Такої відповіді вона не очікувала. Спохмурніла:

— Хочеш її забрати?

— Зовсім ні.

Закотивши довгі рукава, вона стенула плечима. У будь-який інший день це було б запрошенням до милої розмови, в якій вона б добряче подражнила його, зі сміхом дивлячись, як він червоніє. Однак зараз вона просто сиділа, скубаючи траву.

Він сів біля неї:

— Це не твоя вина.

— Ти єдиний, хто так вважає. Твоя мати навіть не каже мені, чи прокинулася Каталіна, а Вірджил ладен мене задушити. Не здивуюся, якщо й твій дядько Говард хоче зробити те саме.

— Каталіна прокинулась, поїла трохи бульйону і знову заснула. З нею все буде добре.

— Так, я знаю, — проказала Ноемі тихенько.

— Коли я кажу, що ти не винна, то дійсно маю це на увазі, — запевнив він, поклавши руку їй на плече. — Будь ласка, подивись на мене. Це не твоя вина. Це сталося з нею вже не вперше.

— Про що ти?

Вони перезирнулися. Настала його черга висмикувати травинку й крутити її в руках.

— Ну, скажи, що ти маєш на увазі, — попрохала Ноемі, забираючи в нього травинку.

— Вона й раніше пила той еліксир… і реакція була подібна.

— Тобто, це так вона захворіла? Чи вона намагалася вбити себе? У нас католицьке виховання, ми вважаємо, що це гріх. Вона б ніколи такого не зробила.

— Не думаю, що вона хоче померти. А це сказав, щоб ти не думала, що це твоя провина. Їй недобре не через тебе. Вона тут нещасна. Ти мусиш негайно забрати її звідси.

— Вірджил і раніше не дозволяв мені цього, а зараз і поготів, — відповіла Ноемі. — Її тримають тут під замком. Якби ж можна було хоч побачити її. Твоя мати люта на мене…

— В такому разі поїхати треба тобі, — різко кинув він.

— Я не можу!

Вона усвідомлювала, що підведе батька. Він прислав її сюди, щоб вона знайшла відповіді на питання, тому повертатися з порожніми руками не можна. В такому разі він скасує їхню угоду, і ніякого диплома вона не побачить. Та що значно гірше, вона просто ненавиділа програвати.

До того ж у такому стані Каталіну не можна нікуди перевозити. А що, як вона буде їй потрібна? Як може вона спершу нашкодити їй, а тоді поїхати? Як може залишити її тут саму, хвору й нещасну?

— Ми з нею — родина, — сказала Ноемі. — А родина має триматися разом.

— Навіть якщо ти не в змозі допомогти їй?

— Ти цього не знаєш.

— Це місце тобі не підходить, — запевнив він її.

— Тобі наказали прогнати мене? — спитала вона, зриваючись на ноги, роздратована його словами. — Намагаєшся мене здихатись? Невже ти аж настільки мене ненавидиш?

— Я тебе не ненавиджу, і ти це знаєш, — промовив він, запихаючи руки до кишень і дивлячись униз.

— Значить, ти допоможеш мені й відвезеш у місто.

— Для чого тобі у місто?

— Хочу дізнатися, що було в зіллі, яке випила Каталіна.

— Це до добра не доведе.

— Хай так, я хочу поїхати. Відвезеш мене?

— Не сьогодні.

— Отже, завтра.

— Імовірніше, післязавтра. Але це не точно.

— Чому б тоді вже не за місяць? — огризнулась вона. — Як не хочеш мені допомогти, піду в місто пішки.

Хотіла була піти геть, але спіткнулася, і Френсіс упіймав її. Коли її пальці вчепилися йому в рукав, він зітхнув.

— Я щиро хочу допомогти тобі, але стомився. Усім нам нелегко. Через дядька Говарда ніхто не може заснути вночі, — промовив він, похитуючи головою.

Його щоки запали ще дужче, а кола під очима були темні, як синці. І знову Ноемі стало соромно за власний егоїзм. Вона ж бо не думала ні про кого, крім самої себе, — навіть на мить не задумалася, що в інших мешканців цього дому можуть бути власні проблеми. Скажімо, що Френсіса викликають серед ночі доглядати за хворим дядьком. Уявила собі, як Флоренс наказує сину тримати лампу, поки сама вона накладає компрес старому на лоба. Або ж юнакові доручали інші завдання; може, вони з Вірджилом роздягали блідого, кволого Говарда Дойла й мастили його усілякими мазями за зачиненими дверима протхнулої смертю кімнати.

Пригадавши свій нещодавній кошмар із блідим чоловіком, що тягнув до неї руки, Ноемі стиснула пальці й піднесла до уст:

— Вірджил каже, його непокоїть стара рана. Яка?

— Виразки, які не загоюються. Але вони його не доконають. Його ніщо не зведе у могилу. — Френсіс сумно хихикнув, дивлячись на пам’ятник Аґнесі. — Я відвезу тебе у місто завтра вранці, до того як всі прокинуться. Ще до сніданку — як того разу. Якщо захочеш захопити валізу…

— Тобі доведеться докласти більших зусиль, щоби спекатись мене, — відказала вона.

Мовчки вони рушили назад до цвинтарної брами. Проходячи повз пам’ятники, Ноемі проводила рукою по їхньому холодному каменю. Підійшли до зваленого посірілого дуба, гнила кора якого поросла жовтогарячими грибами. Схилившись, Френсіс провів рукою по їхніх гладеньких шапочках — зовсім як вона допіру по пам’ятниках.

— Що зробило Каталіну такою нещасною? — спитала Ноемі. — Вона була така щаслива, коли виходила заміж, — раділа, як дурепа, як висловився батько. Вірджил був жорстокий до неї? Судячи з нашої учорашньої розмови, він вміє бути безжалісним.

— Це все будинок, — пробурмотів Френсіс. На обрії замайоріла брама, прикрашена уроборосом, що кидав на землю темну тінь. — Цей дім не створений для любові.

— Будь-яке місце годиться для любові, — заперечила вона.

— Тільки не це і не для нас. Зазирни на два-три покоління назад, і ніде не побачиш любові. Наш рід неспроможний на неї.

Зчепивши пальці довкола ґрат, він мовчки постояв якусь хвильку, дивлячись на землю. Відтак відчинив браму і пропустив Ноемі.

Тієї ночі їй наснився ще один дивний сон. Його складно назвати кошмаром, бо вона не відчувала ніякого страху — скоріше спокій і відстороненість.

У тому сні будинок знову змінився, але цього разу не складався з м’язів і сухожиль. Вона ступала по килиму з моху і квітів, на стінах вилися виноградні лози, і світили тьмяним жовтим світлом гриби, освічуючи стелю і підлогу. Здавалося, ніби якось уночі в дім зайшов ліс і залишив там якусь частинку себе. На сходах рука Ноемі трималася за поросле квітами поруччя.

Пройшлася коридором, зарослим грибами — високими, аж по пояс, — намагаючись роздивитися картини, що ховалися за густим листям.

У тому сні вона знала, куди їй іти. На вході на кладовище не стояло ніякої брами, та й для чого? Це ж бо був час задовго до будівництва цвинтаря — коли там планували трояндовий сад.

Квіти ще не виросли — не прийнялися. Там, на краю соснового бору, де туман огортав каміння й чагарники, панував цілковитий спокій.

Ноемі почула голоси, дуже гучні, за якими пролунав пронизливий крик. Проте усе навколо було таке спокійне, незворушне, що той спокій передався і їй. І навіть коли крики стали гучніші й інтенсивніші, вона усе одно не боялася.

Вийшовши на прогалину, побачила жінку, що лежала на землі. Її живіт був величезний, роздутий. Вона народжувала — ось звідки крики. Навколо неї купчилося кілька жінок, тримаючи її за руку, прибираючи ріденьке волосся з обличчя і щось їй нашіптуючи. Чоловіки стояли зі свічками й ліхтарями.

Ноемі помітила маленьку дівчинку із зібраним у хвостик білявим волоссям, що сиділа на стільці. В руках тримала білу ряднину для сповивання немовляти. За нею сидів чоловік, тримаючи руку на її плечі. На пальці в нього був перстень із бурштиновою вставкою.

Уся ця сцена виглядала дещо безглуздо: жінка народжувала в грязюці, а чоловік з дитиною сиділи на обтягнутих вельветом стільцях, немов дивлячись якусь виставу.

Чоловік поплескав малу по плечу — раз, двічі, тричі.

Як давно сидять вони у цій тіні? Коли почалися перейми? Та, схоже, лишилось недовго, час прийшов.

Схопивши чиюсь руку, жінка низько, натужно закричала, потім до Ноемі долинув мокрий звук: жива плоть плеснулася на пологу землю.

Чоловік устав і підійшов до жінки. Даючи йому дорогу, люди розступалися перед ним, як море.

Він поволі нахилився і підняв новонароджене маля.

— Смерть подолано, — промовив він.

Та коли він підняв руки, дитини в них Ноемі не побачила. Жінка народила сірий кавалок плоті, схожий на яйце, вкритий товстою мембраною і слизький від крові.

Це була пухлина — нежива, хоч і злегка пульсувала. Раптом вона задрижала, мембрана тріснула і злізла, а пухлина вибухнула хмарою золотого попелу, який чоловік почав жадібно вдихати. Чоловіки зі свічками й ліхтарями і всі присутні підійшли ближче, попіднімавши руки, немов намагаючись торкнутися золотого пилу, котрий поволі опадав на землю.

Усі забули про жінку, вся їхня увага була зосереджена на кавалку плоті, що його тримав високо над головою чоловік.

І тільки дівчинка дивилась на знеможену, тремтячу фігуру на землі. Вона наблизилась до неї, притулила їй до обличчя ряднину, яку тримала в руках, і міцно притиснула. Неспроможна вдихнути, жінка засмикалась, замахала руками, намагаючись прогнати дитину, але була занадто квола, а червонощока малá душила міцно. Поки жінка, задихаючись, корчилася на землі, чоловік повторив свої слова:

— Смерть подолано, — сказав він і перевів погляд на Ноемі.

І саме в ту мить, коли він глянув на неї, вона згадала про страх, жах, огиду і відвернулася. Відчула в роті присмак крові, а у вухах їй стояло безперервне дзижчання.

Прокинувшись, Ноемі побачила, що стоїть біля підніжжя сходів. Крізь вітраж всередину линуло місячне сяйво, кидаючи жовті й червоні тіні на її сорочку. Пробив годинник, заскрипіли дошки. Вона поклала руку на поруччя і уважно прислухалась.