Мексиканська готика

2

Коли Ноемі була дитиною, Каталіна читала їй казки, в яких часто згадувався Ліс — місце, в якому блукали Гензель і Ґретель, а Червона Шапочка зустріла вовка. Ноемі росла у великому місті, тому те, що ліси бувають і в реальному житті, в місцевостях, що їх можна знайти на атласі, збагнула вже значно пізніше. Канікули її родина проводила у Веракрузі, в бабусиному будинку біля моря, де високі дерева не росли. І навіть коли Ноемі подорослішала, ліси залишилися в її уяві такими, як вона бачила їх на картинках, коли була ще зовсім маленька: з чорними контурами по краях і яскраво-барвистими посередині.

Тож було зовсім не дивно, що вона не одразу збагнула, що їде у ліс. Ель-Тріунфо стояв на схилі крутої гори, встеленому килимом диких квітів і порослому соснами і дубами. В долині паслися вівці, по кручах стрибали кози. Регіон був багатий на поклади срібла, і свічками з лою цих тварин освітлювали його численні копальні, тому їх розводили тут безліч.

Що вище піднімався потяг, наближаючись до Ель-Тріунфо, то більше краєвиди змінювалися. Землю борознили глибокі провалля, вгорі бовваніли гірські хребти; чарівні потічки перетворювалися на нестримні, бурхливі річки, і лихо тому, хто потрапить у їхні дикі течії. На підніжжях гір селяни плекали садки і поля люцерни, однак тут, крім кіз на скелях, не було видно нікого й нічого. Тутешня земля тримала свої багатства в глибині, а дерева не важніли від тяжких грон.

Повітря дедалі рідшало, поїзд підіймався все вище, аж доки, зашипівши, не спинився.

Ноемі підхопила свої валізи. В дорогу зібрала всього дві, хоч і планувала взяти й свою улюблену скриню, та пізніше вирішила, що вона занадто громіздка. Втім, навіть так валізи були великі й важкі.

На вокзалі було зовсім не людно. Та й вокзалом це місце було складно назвати: квадратна будівля з касою, за якою куняла касирка. У дворі, граючись у квача, ганяло троє хлопчаків. Підійшовши до них, Ноемі пообіцяла заплатити їм, якщо допоможуть віднести валізи, й малі радо погодились. Їхній худорлявий вигляд наштовхнув її на думку про те, чим живуть містяни тепер, після того як копальні закрили, а єдиним джерелом прибутку залишилися кози.

Хоч Ноемі й була готова до гірської прохолоди, та ріденька імла, що зустріла її на виході з вокзалу, стала несподіванкою. З цікавістю розглядаючись довкола, вона поправила бірюзовий капелюшок із жовтою пір’їною, а тоді здивовано глипнула на машину, що чекала на неї. Без сумніву, це була вона, позаяк інших автомобілів біля вокзалу не було. Розміри автівки одразу навіяли їй думки про кінозірок двадцяти-тридцятирічної давнини. На такій машині в юності міг роз’їжджати її батько, хизуючись своїми статками.

От тільки автівка перед нею була старезна, брудна і облуплена. Сьогодні кінозірки на таких не їздять. Скидалася вона на звичайну стару таратайку, яку нашвидкуруч протерли від пилюки і виштовхали на вулицю.

Подумавши, що шофер має відповідати своїй машині, Ноемі очікувала побачити за кермом старенького дідуся, але назустріч їй вийшов молодик приблизно її віку, вбраний у вельветовий піджак. Мав біляве волосся й бліде обличчя — вона навіть не знала, що такі бліді люди взагалі існують. Він хоч на сонці буває? Стримано усміхнувшись, він сторожко подивився на неї.

Заплативши хлопцям за допомогу з валізою, Ноемі простягнула шоферові руку:

— Я Ноемі Табоада. Вас, певне, прислав містер Дойл?

— Так, дядько Говард наказав забрати вас, — відказав хлопець, легенько потискаючи її руку. — Мене звуть Френсіс. Сподіваюсь, ви доїхали добре. Це всі ваші речі, міс Табоада? Дозволите допомогти вам?

Говорив поспіхом, кожне речення закінчуючи питанням, немов боявся стверджень.

— Звіть мене Ноемі. «Міс Табоада» звучить аж занадто офіційно. Так, це весь мій багаж і я залюбки скористаюся вашою допомогою.

Піднявши її валізи, він склав їх у багажник і відчинив їй передні дверцята. Наскільки їй було видно з вікна машини, місто було помережане звивистими вуличками, втикане барвистими кольоровими будиночками з вазонами на підвіконнях і міцними дверима; тут і там вид­нілися сходи між вуличками, височіла церква. У путівниках такий краєвид назвали б «старомодним».

Ель-Тріунфо, однак, у жодних путівниках не фігурував. Зараз тут панувала задушлива атмосфера занепаду. Будинки були хоч і барвисті, зате з полупаними стінами, розсохлими дверима; квіти в половині вазонів були зів’ялі, та й загалом у місті годі було розгледіти якісь ознаки життя.

Це не було аж так дивно. Багато місцин, що процвітали від видобутку срібла і золота в колоніальну епоху, після війни за незалежність занепали. Вже пізніше, у спокійні часи Порфіріату[1], туди стали прибувати англійці й французи, які неабияк наживалися на природних багатствах краю. Однак тій другій хвилі поклала край революція. По всій країні й донині лишилося безліч містечок на кшталт Ель-Тріунфо, де можна надибати гарненькі церковки, зведені в часи, коли там крутилися гроші та люди. Нині ж у таких місцях земля вже ніколи не даруватиме багатств зі свого лона.

Тим часом як більшість поїхали з міста, Дойли залишилися. Мабуть, навчилися любити цей край, хоч Ноемі зовсім не вразили місцеві гірські краєвиди. Це було зовсім не схоже на ті порослі прекрасними деревами гори при заквітчаних долинах із її дитячих книжок. І зовсім не нагадувало те чарівне місце, про яке їй розповідала Каталіна. Як і стара машина, в якій вона їхала, місто було немовби сповите у дрантя колишньої величі.

Френсіс звернув на вузеньку дорогу між горами. Повітря стало холодніше, туман — густіший. Ноемі потерла руки.

— Ще далеко? — спитала вона.

І знову Френсіс не дав чіткої відповіді:

— Не дуже, — протягнув він, неначе вони обговорювали питання, що не потребує поспіху. — Якби не погана дорога, я їхав би швидше. Колись давно, поки ще працювала копальня, всі тутешні дороги були у гарному стані. Навіть біля Дому-на-Горі.

— Де?

— Це так ми називаємо маєток. Навіть дорога до англійського цвинтаря була гарна.

— Що, насправді англійського? — усміхнувшись, спитала вона.

— Так, — відповів водій, обіруч стискаючи кермо із силою, якої вона не очікувала в його слабенькому потиску.

— Цікаво, — мовила Ноемі, чекаючи на продовження.

— Ви ще побачите його. Це справжнє англійське кладовище. Дядько Говард хотів хоч десь мати шматочок Англії. Він навіть завіз туди землю з Європи.

— Так тужить за батьківщиною?

— Страшенно. Скажу вам більше: у Домі-на-Горі ми навіть не розмовляємо іспанською. Мій двоюрідний дід по-іспанськи не знає ані слова, Вірджил говорить, але зовсім поверхово, а мати не може зв’язати бодай речення. А ви… ви добре розмовляєте англійською?

— З шести років мала щоденні заняття, — відповіла вона, переходячи з іспанської на англійську. — Тому зі мною у вас не буде проблем.

Дерева пощільнішали, під їхнім віттям панувала темрява. Ноемі ніколи не була прихильницею дикої природи. Востаннє біля лісу вона була, коли їздила на екскурсію в парк Дезьєрто-де-лос-Леонес, де, досхочу накатавшись верхи, брат із друзями повели її стріляти по бляшанках. Було це два, а може й три, роки тому. Одначе це місце не йшло ні в яке порівняння з тим — тут було значно дикіше.

З цікавістю вона оглядала висоту дерев і глибину ущелин. І те, й інше вражало. Туман погустішав, і їй стало страшно, що, коли звернути не туди, машина зірветься з кручі. Скільки мисливців за сріблом загинуло на цих стрімчаках? Окрім природних багатств, у горах завжди можна знайти і наглу смерть. Проте Френсіс, попри млявий вигляд, справляв враження вправного водія. Як правило, Ноемі не любила скромних чоловіків — надто вже вони діяли їй на нерви, — але цього можна й потерпіти. Врешті, сюди вона приїхала не до нього та його рідні.

— А ви, перепрошую, хто? — спитала вона, щоб відволіктися він думок про урвища й аварії.

— Френсіс.

— Я про те, хто ви Вірджилу? Його молодший кузен? Далекий дядечко? Темна конячка, про яку мені слід було б знати?

Ці слова вона промовила своїм коронним, дещо насмішкуватим, тоном, який частенько застосовувала на коктейльних вечірках, щоби схилити до себе інших. Як і очікувала, хлопець відповів з легкою посмішкою:

— Ми кузени, двоюрідні брати. Він трохи старший.

— Я ніколи не розуміла цього «двоюрідні», «троюрідні». Для чого це? Коли до мене на день народження приходять родичі, я до всіх ставлюсь однаково, без усяких генеалогічних формальностей.

— Безсумнівно, це все полегшує, — щиро усміхнувшись, погодився Френсіс.

— А ви хороший кузен? У дитинстві я ненавиділа своїх двоюрідних братів. Вони завжди тицяли мене обличчям у торт, хоч mordida не входила в мої плани.

— Mordida?

— Це коли до того, як розріжуть торт, ти хочеш відкусити шматок. Але завжди знайдеться хтось, хто тицьне тебе в нього обличчям. Сподіваюсь, у Домі-на-Горі ви так не робите.

— У нас нечасто бувають свята.

— Мабуть, ваша гора дуже висока, — сказала Ноемі перегодом. Скільки б вони не їхали, дорога ніяк не закінчувалась. Під колесами авто хрускотіли гілки.

— Так.

— Я ще ніколи не була в будинку, який має власну назву. Навіть не знала, що так досі роблять у наші часи.

— Наша родина досить старомодна, — пробурмотів водій.

Ноемі скептично глянула на нього. Як сказала б її мати, ось кому треба їсти більше м’яса. Судячи з його тоненьких пальців, він жив на самій воді з медом. Ще й говорить мало не шепче. Он Вірджил, той значно здоровіший, солідніший. До того ж старший, як зауважив сам Френсіс: мав тридцять із гаком років — скільки точно, вона не пам’ятала.

Колеса наскочили на камінь чи якусь горбаку. З несподіванки Ноемі зойкнула.

— Даруйте, — вибачився Френсіс.

— Не думаю, що це ваша провина. Тут завжди такий туман? Їдеш наче в молоці.

— Це ще квіточки, — відказав він насмішкувато.

Що ж. Він бодай вміє сміятися.

Зненацька вони виїхали на рівнину, і будинок неначе сам вийшов їм назустріч із туману. Та який чудернацький! Будівля була вікторіанська на сто відсотків: черепичний дах, шикарні оздоби й брудні вікна. Ноемі зроду не бачила нічого подібного. Це було зовсім не схоже на сучасні будинки її родини, друзів чи колоніальні споруди з червоного каменю.

Будівля лиховісно нависала над ними, як велетенська гаргулья. Вона могла б наганяти думки про привидів і прокляті місця, якби не виглядала настільки занедбаною. В деяких ставнях бракувало дощечок, а дубовий ґанок страшенно рипів, поки вони йшли ним до дверей зі срібним молотком у формі кулака на кільці.

«Схожий на мушлю, що її покинув равлик», — подумала Ноемі про будинок. Думка про равликів перенесла її в дитинство, до ігор у дворі їхнього дому й мокриць, що, намагаючись сховатися, скручувалися під листочками. Згадала, як вони годували мурашок цукром, хоч мама й застерігала так не робити, і гладили смугасту кицьку, що полюбляла спати під бугенвілією і охоче йшла до дітей. Складно було уявити, щоб у такому домі жила кішка, чи хоча б канарейки, що бадьоро цвірінькали б у клітках, поки їх годують сонячними ранками.

Діставши ключі, Френсіс відімкнув важкі двері. Ноемі зайшла у передпокій, і їй одразу ж відкрився вид на широченні сходи з дуба й червоного дерева, з кругленьким вітражним віконцем у прольоті. Віконце кидало червоні, сині та жовті тіні на вицвілий зелений килим. Біля підніжжя сходів і віконця стояли статуї німф, мовчазних хранительок обійстя. На стіні біля входу колись висіло чи то дзеркало, чи то картина, овал від якої на шпалерах нагадував відбиток пальця, необачно залишений на місці злочину. Зі стелі звисав канделябр на дев’ять ріжків. Його кристали помутніли від старості.

Притримуючись лівою рукою за перило, сходами до них спускалася жінка. Хоч на вигляд була і не стара, вже мала сиві пасма у волоссі. Рівна постава і спритність рухів вказували на вік, ще далекий до старості, однак строга сіра сукня і твердість погляду додавали їй років, що, втім, іще не встигли позначилися на лиці.

— Мамо, це Ноемі Табоада, — мовив Френсіс, несучи валізи нагору.

Усміхнувшись, Ноемі рушила за ним і привітно простягла жінці руку. Глянувши так, ніби дівчина дає їй протухлу рибину, та розвернулася і рушила вгору по сходах, кинувши через плече:

— Рада знайомству. Я Флоренс, племінниця містера Дойла.

Ледве стримуючись, щоб не сказати чогось дошкульного, Ноемі прикусила язика й у кілька кроків наздогнала Флоренс:

— Дякую.

— Я керую будинком, тому, якщо вам щось знадобиться, звертайтесь до мене. Ми маємо певні правила й очікуємо, що ви будете їх дотримуватися.

— Що за правила? — спитала Ноемі.

Минули віконце, вітраж у якому, як виявилося, складався у барвисту квітку. Синього кольору пелюсткам надавав оксид кобальту. Ноемі зналася на таких речах. Завдяки батьковому фарбувальному бізнесу — як він сам називав власну справу, — вона мала широкі знання у хімії, котрі, попри всі спроби викинути їх з голови, врізались їй у пам’ять, як слова дурнуватої пісні.

— Найголовніше наше правило — не порушувати спокій і не шуміти, — відповіла Флоренс. — Мій дядько, містер Говард Дойл, дуже похилого віку й більшість часу проводить у своїй кімнаті. Турбувати його не можна. По-друге, я відповідаю за догляд за вашою кузиною. Їй необхідний спокій, тому без потреби турбувати її також небажано. А ще не відходьте далеко від дому сама. Тут дуже легко заблукати, і можна ненароком впасти у провалля.

— Щось іще?

— Ми нечасто їздимо в місто. Якщо вам знадобиться вибратися туди, повідомте мене, і я скажу Чарльзу, щоб він вас відвіз.

— Хто такий Чарльз?

— Один із хатніх робітників. Прислуги в нас нині небагато, всього троє працівників, але вони служать нашій родині вже багато років.

Вони увійшли у встелений килимом коридор, стіни якого прикрашали портрети в овальних рамках. Із глибини часів на Ноемі дивилися обличчя давно померлих Дойлів: жінки у чепчиках і пишних сукнях, суворі чоловіки в циліндрах і рукавицях. Такі люди могли б мати власний фамільний герб. Усі бліді, біляві — як Френсіс та його мати. Одне лице перетікало в інше, так що складно було відрізнити одну людину від іншої, навіть якщо пильно придивитися.

— Це ваша кімната, — сказала Флоренс біля дверей із декорованою кришталем ручкою. — Мушу попередити, що в нашому будинку не курять. Звісно, якщо ви схильні до цієї згубної вади, — додала, розглядаючи сумочку Ноемі, немов побачила пачку сигарет, що лежала в ній.

Згубна вада. Ноемі одразу пригадалися черниці, що займалися її вихованням. Та навіть перебираючи розарій[2], вона однаково навчилася бунтувати.

Ступивши до кімнати, Ноемі одразу звернула увагу на древнє ліжко з балдахіном, що постало неначе з якогось готичного роману. Його шторками можна наглухо відгородитися від світу. Френсіс поклав її валізи під вузеньким вікном. Воно було без вітража: вочевидь, у спальнях вітражів не ставили. Флоренс вказала на шафу з додатковими ковдрами.

— Тут, на високогір’ї, буває дуже холодно, — сказала вона. — Сподіваюся, ви взяли з собою светр.

— У мене є ребозо[3].

Відкривши скриню в ногах ліжка, жінка дістала свічки й один з найогидніших підсвічників, які Ноемі колись бачила: срібний, із херувимом при основі. Закривши скриню, Флоренс поставила його на кришку.

— Електричне освітлення встановили у 1909 році, перед самою революцією. За ті сорок із лишком років, що минули відтоді, тут майже нічого не змінилося. У нас є генератор, якого вистачає лише для роботи холодильника і кількох ламп, але на освітлення всього будинку йому бракує потужності. Відповідно, ми досі користуємося свічками й олійними світильниками.

— Я навіть не знаю, як користуватися олійним світильником, — усміхаючись, відповіла Ноемі. — Ніколи не була у справжніх походах.

— Базовий принцип зрозуміє навіть дитина, — сказала Флоренс і відразу ж продовжила, не даючи Ноемі вставити й слово: — Бойлер може виходити з ладу. За будь-яких обставин не приймайте гарячий душ. Помірно теплої ванни буде достатньо. Також у кімнаті немає опалення, зате у залі є великий камін. Френсісе, я нічого не забула? Ні? Ну от і добре.

Жінка говорила, дивлячись на сина, однак часу на відповідь йому не дала також. Ноемі здалося, що в її присутності говорити зайвого не дозволялося нікому.

— Я хотіла б побачити Каталіну, — сказала вона.

Либонь, вважаючи, що їхню розмову завершено, Флоренс уже взялася за дверну ручку.

— Сьогодні? — спитала вона.

— Так.

— Їй саме час приймати ліки. Після них вона спатиме.

— Мені вистачить і кількох хвилин.

— Мамо, вона приїхала здалеку, — втрутився Френсіс.

Його слова застали Флоренс зненацька. Здивовано звівши брову, вона глянула на хлопця і склала руки.

— Гадаю, в міській метушні час сприймається зовсім інакше, — мовила вона. — Коли хочете побачити її зараз, ходімо зі мною. Френсісе, чому б тобі не спитати в дядька Говарда, чи не приєднається від до нас за вечерею? Не хотілося б якихось несподіванок.

Іншим довгим коридором Флоренс повела Ноемі до кімнати з таким самим старомодним ліжком, декоративним туалетним столиком із розкладним дзеркалом і великою шафою, в якій вмістилася б невеличка армія. Шпалери тут були блакитні, з квітковим візерунком. Стіни прикрашали невеликі картини у срібних рамках із морськими й гірськими пейзажами — не місцевими, ймовірно, англійськими.

Під вікном стояло крісло. В ньому, спрямувавши погляд у вікно, сиділа Каталіна. Коли Флоренс та Ноемі увійшли, вона навіть не поворухнулася. Її каштанове волосся було зібране у хвіст. Ноемі готувалася побачити іншу людину — хвору, немічну, — проте Каталіна не дуже відрізнялася від тієї, яку вона пам’ятала ще з Мехіко. Хіба що оздоблення кімнати, либонь, дещо підсилило її природну неквапливість — оце й уся переміна.

— За п’ять хвилин вона має прийняти ліки, — сказала Флоренс, дивлячись на годинник.

— Я постараюся вкластися в цей час.

Жінка вийшла, явно невдоволена. Ноемі підійшла до кузини, однак та навіть не глянула на неї і продовжувала сидіти, відсторонено дивлячись у вікно.

— Каталіно, це я, Ноемі.

Вона обережно поклала руку їй на плече, і лише по тому Каталіна звернула на неї увагу і всміхнулася.

— Ноемі, ти приїхала.

Кивнувши, вона стала перед Каталіною:

— Так. Батько прислав мене провідати тебе. Як ти? Що сталося?

— Погано, Ноемі. В мене туберкульоз, але зараз я почуваюся краще.

— Ти надіслала нам листа, пам’ятаєш? У ньому ти писала якісь дивні речі.

— Я майже не пригадую того, що написала, — відказала Каталіна. — Мене лихоманило.

Каталіна була старша від Ноемі на п’ять років. Різниця невелика, та в дитинстві роль головної була на ній. Ноемі пам’ятала, як вони разом сиділи, вирізаючи сукні для картонних ляльок, і ходили в кіно, після чого Каталіна розповідала їй казки. Тепер же їй було дуже дивно бачити її такою — залежною від інших, адже в минулому все було якраз навпаки. Це зовсім не сподобалось Ноемі.

— Твій лист дуже занепокоїв батька, — сказала вона.

— Мені шкода, люба. Не слід було писати його. Мабуть, у місті в тебе безліч важливіших справ: друзі, навчання. Але тобі довелося приїхати аж сюди лише тому, що я на­дряпала якусь маячню на клаптику паперу.

— Хай це тебе не хвилює. Я однаково хотіла приїхати до тебе в гості. Ми давно не бачились. Чесно кажучи, я очікувала, що ти сама приїдеш до нас.

— Так, — відповіла Каталіна. — Я й сама планувала. Але цей будинок неможливо покинути.

Вона впала в задуму. Її глибокі карі очі потьмяніли, вона привідкрила рот, наче збиралася щось сказати, та натомість глибоко вдихнула, затримала подих, повернула голову і кашлянула.

— Каталіно? — промовила Ноемі.

— Час пити ліки, — сказала Флоренс, заходячи до кімнати з пляшечкою і ложечкою у руках. — Відкрий-но рота.

Каталіна покірно випила, Флоренс довела її до ліжка і вкутала по саму шию.

— Ходімо, — сказала вона Ноемі. — Їй потрібен відпочинок. Поговорите завтра.

Каталіна кивнула. Провівши Ноемі назад до кімнати, Флоренс коротко розповіла, що і де знаходиться в будинку: тут — кухня, там — бібліотека. Відтак додала, що о сьомій проведе її на вечерю. Ноемі розпакувала валізи, повісила одяг у шафу й пішла до ванної — освіжитися. Тут стояли старовинна ванна і шафка, стеля була вкрита пліснявою. Кахлі навколо ванни були потріскані, однак на триногій табуретці лежали свіжі рушники, а халат на вішаку мав вигляд чистого.

Клацнула вмикач на стіні, однак освітлення у ванній не працювало. У спальні ж не було жодної електричної лампи, зате знайшлася розетка. Отже, про свічки й олійні світильники Флоренс не жартувала.

Відкрила сумочку й намацала сигарети. За попільничку використала чашечку з напівголими купідончиками, яку знайшла на тумбочці. Зробивши кілька затяжок, вирішила відійти до вікна, аби Флоренс не почула запаху. А втім, воно не відчинилося. Лишалося просто стояти біля нього, виглядаючи в туман.