Мексиканська готика

3

Рівно о сьомій, зі світильником у руці, по неї прийшла Флоренс. Вони спустилися в їдальню з величезною люстрою, майже такою ж, як у холі, яка, однак, лишалася незапаленою. Посередині був стіл, достатньо великий, щоб умістити з десяток людей, накритий білою скатертиною. На ньому стояв підсвічник із довгими білими свічками, які одразу викликали в Ноемі асоціації із церквою.

Уздовж стін тягнулися шафки, в яких на мереживних скатертинах стояв порцеляновий і, його було набагато більше, срібний посуд: фамільні чашки й тарілки, гордо позначені стилізованим ініціалом власника — «Д», — таці й порожні вази, що колись відбивали вогники свічок, а зараз стояли тьмяні, побляклі.

Ноемі сіла на стілець, на який їй вказала Флоренс. Навпроти неї вже сидів Френсіс, місце біля якого зайняла мати. Сива служниця зайшла до кімнати й поставила перед кожним тарілку ріденького супу. Флоренс і Френсіс почали їсти.

— До нас більше ніхто не приєднається? — спитала Ноемі.

— Ваша кузина спить. Можливо, спустяться дядько Говард і кузен Вірджил, але пізніше, — відповіла Флоренс.

Ноемі постелила собі на коліна серветку. Спробувала суп, але зовсім трохи: не звикла їсти о такій порі. Вечір — не час для важких страв. Удома на вечерю вона б з’їла булочку і випила кави з молоком. Схоже, буде нелегко пристосуватися до тутешніх порядків «а ля анґлез». Або, як казала її вчителька французької, «á l’anglaise». Цікаво, а о четвертій вони чай п’ють? Чи його треба пити о п’ятій?

Тарілки прибрали у тиші. У тиші подали й головну страву: курку в непривабливому білому соусі з грибами. Вино, якого їй налили, було дуже темне й солодке — зовсім не на її смак.

Колупаючи гриби виделкою, Ноемі розглядала вміст темних шафок довкола.

— Тут переважно срібло, так? — спитала. — Це з вашої копальні?

Френсіс кивнув:

— Так, коли вона ще працювала.

— Чому її закрили?

— Спершу почалися страйки, а тоді… — почав був Френсіс, але його мати різко підняла голову і зиркнула на Ноемі.

— Ми не розмовляємо за столом.

— Навіть не просите передати сіль? — безтурботно спитала Ноемі, крутячи виделку в руці.

— Я розумію, що ви маєте себе за велику дотепницю, але за вечерею ми не розмовляємо. Таке правило. У цьому домі цінують тишу.

— Облиш, Флоренс. Гадаю, заради нашої гості можна трошки й потеревенити, — сказав старий чоловік у чорному костюмі, якого попід руку завів у їдальню Вірджил.

Старий — не зовсім відповідне слово, тут скоріше підійшло б древній. Обличчя поморщене, на лисому черепі лишилося всього кілька волосин. А ще він був страшенно блідий, аж білий — наче якась підземна істота. Майже як борозняк. Бліду шкіру вкривало пурпурово-синє плетиво тонких судин.

Дочовгавши до свого місця, він сів на чолі столу. Вірджил зайняв місце праворуч від батька, у тіні.

Старому тарілки не поставили — лише келих темного вина. Певне, встиг повечеряти, а сюди спустився лише заради Ноемі.

— Сер, мене звуть Ноемі Табоада. Рада зустрічі з вами, — представилась вона.

— А я Говард Дойл, батько Вірджила, хоч, припускаю, ви й так здогадалися.

Його шия була закутана у старомодну хустку, заколоту срібною шпилькою, на вказівному пальці — масивний перстень із бурштиновою вставкою. Старий пильно подивився на Ноемі. Хоч уся його подоба давно втратила будь-який колір, очі були напрочуд сині, ясні, без жодних слідів старечої катаракти. Вони пломеніли холодним полум’ям на старому обличчі, вимагаючи її уваги, розтинаючи її своїм поглядом.

— А ви, міс Табоада, темніша від своєї кузини, — промовив Говард, завершивши розглядати її.

— Даруйте? — перепитала вона, гадаючи, що то їй почулося.

Віна показав на неї пальцем:

— Ваші шкіра і волосся. Вони темніші, ніж у Каталіни. Припускаю, у вас проявилися скоріше індіанські, ніж французькі корені. У вас же є індіанські корені, як і в більшості тутешніх метисів?

— Каталінина мати була француженкою. Мій батько з Веракруза, мати — з Оахаки. По її лінії нам передалася масатекська кров. До чого ви ведете?

Старий усміхнувся, стискаючи губи, й вона уявила його зуби: жовті, криві.

Вірджил махнув рукою служниці, й вона поставила перед ним келих вина. Решта їли мовчки. Отже, ця розмова була лише для двох.

— Це так, просто спостереження. А зараз, міс Табоада, скажіть, чи поділяєте ви думку пана Васконселоса, що обов’язком — ні, долею — мексиканського народу є дати початок новій «космічній» або «бронзовій» расі, що перевершить решту людських рас? Усупереч дослідженням Давенпорта і Стеґґерди?

— Ви про їхню роботу на Ямайці?

— Неймовірно! Каталіна не помилилася. Ви дійсно знаєтеся на антропології.

— Так, — відповіла вона. Продовжувати цю розмову їх не хотілося.

— Що ви думаєте про змішування вищих та нижчих расових типів? — вів далі дідуган, ігноруючи її дискомфорт.

Ноемі відчула, як до неї прикипіли погляди всієї родини. Все ж її присутність була для них чимось новим, зміною звичного ладу. Вона була новим організмом, що опинився у стерильному середовищі. Усі чекали на її реакцію, щоб проаналізувати та зробити висновки. Що ж, хай знають, що вона може тримати себе у руках.

Вона вміла ладнати з неприємними чоловіками. Як би не старалися, їм було годі вколоти її. Коктейльні вечірки і вечері в ресторанах навчили її, що, коли реагувати на їхні дошкульні зауваження, це їх лише розохочує.

— Я читала одне дослідження Ґаміо, в якому він стверджує, що населення цього континенту вижило завдяки жорсткому природному відбору, і європейці від змішування з ними лише ви´грають, — відповіла вона, стискаючи виделку й відчуваючи пальцями її холодний метал. — Ця теорія нівелює ідею вищої і нижчої рас, чи не так? — додала невинно, однак дещо в’їдливо.

Старшого Дойла її відповідь нібито вдовольнила. Він збадьорився:

— Не ображайтесь на мене, міс Табоада. Я не хотів вас зачепити. Просто ваш співвітчизник Васконселос говорить про таємниці «естетичного смаку», який допоможе сформувати цю нову расу. Думаю, ви є чудовим зразком.

— Зразком чого?

Він знову всміхнувся, цього разу показавши зуби. Вони виявились зовсім не жовті, як вона собі уявляла, а порцеляново-білі й міцні. Проте ясна мали нездоровий пурпуровий відтінок.

— Нового ідеалу краси, міс Табоада. Пан Васконселос чітко стверджує, що непривабливі не виживуть. Краса приваблює іншу красу, і красу вона породжує. Бачте, я кажу вам комплімент.

— Це дуже дивний комплімент, — з тамованою відразою відповіла вона.

— Але ви мусите його прийняти, міс Табоада. Я їх так просто не роздаю. А тепер даруйте. Я піду відпочивати, але прошу вас не сумніватися, що розмова мене страшенно підбадьорила. Вірджиле, допоможи мені.

Старе опудало пішло з кімнати у супроводі молодшого чоловіка. Флоренс відпила зі свого келиха, міцно стискаючи пальцями його ніжку. Навколо запала гнітюча тиша. Ноемі здалося, що, коли прислухатися, можна почути серцебиття усіх присутніх.

Задумалася, як Каталіна витримує тут. Вона ж завжди була така приємна, усміхнена, радо гляділа їх, молодших. Невже і її змушували сидіти за цим столом у цілковитій тиші, із запнутими портьєрами, при світлі сліпеньких свічок? Невже той дідуган заводив свої бридкі розмови і з нею? Чи доводили її тут до сліз? А от у них вдома, у Мехіко, за обідом батько загадував їм загадки і давав гостинці за правильні відповіді.

Прийшла забрати тарілки служниця. Вірджил, котрий досі так і не привітався з нею, звернувся до Ноемі, заглянувши просто в вічі:

— Гадаю, ви маєте до мене питання.

— Так.

— Пройдімо до вітальні.

Він узяв зі столу один зі срібних підсвічників і повів її коридором до просторої кімнати з величезним каміном із чорною полицею, прикрашеною квітковим різьбленням. Над каміном висів натюрморт із фруктами, трояндами і виноградною лозою. За джерело світла тут правили два керосинові каганці на столиках-близнюках з ебонітового дерева.

Під однією стіною стояло два вилинялі диванчики із зеленого велюру, біля них — три крісла, вкриті серветками. Білі вази, що збирали пил, вказували на те, що колись це приміщення слугувало для розваг і прийому гостей.

Відчинивши дверцята буфета зі срібними ручками і мармуровими поличками всередині, Вірджил дістав карафку із пробкою у вигляді квітки, налив дві склянки, подав одну їй, а сам сів у високе парчеве крісло біля каміна. Ноемі зробила так само.

Оскільки кімната була добре освітлена, дівчина змогла нарешті до ладу розгледіти зятя. Востаннє вони бачилися на весіллі, але зустріч їхня була коротка. Тим паче відтоді минув цілий рік, і Ноемі вже й забула, як він виглядає. Був білявий, синьоокий, як батько, а його холодне, скульптурне лице вказувало на владний характер. Двобортний костюм — глянсуватий, вугільно-сірий, у ялинку. На шиї не було краватки і верхній ґудзик сорочки був розстібнутий — і це трохи вибивалося з його образу, ніби ця невимушеність була йому не властива.

Ноемі не знала, як до нього звертатися. З хлопцями свого віку почувалася завше легко, але Вірджил був старший, отже, з ним треба триматися серйозніше, забути про кокетство, аби він часом не прийняв її за простачку. Тут він був господарем, проте й вона мала певну вагу, адже виступала свого роду представницею родини.

Хан Хубілай відправляв своїм королівством посланців із каменем, на якому була його печать. Кожного, хто не виявляв до посланця гостинності, чекав смертний вирок. Цю історію розповідала їй у дитинстві Каталіна. Ноемі дасть Вірджилові зрозуміти, що вона також має у кишені невидимий камінь.

— Ви швидко приїхали. Це похвально, — сказав Вірджил чемно, але прохолодно.

— В мене не було іншого вибору.

— Та невже?

— Батько хвилювався.

Хай навіть скрізь у цьому домі були його печаті, вона не відпускала свій камінь, бо вона — Табоада, і сюди її відправив сам Леокадіо Табоада.

— Я намагався пояснити йому, що для хвилювання немає підстав.

— Каталіна сказала, що в неї туберкульоз. Утім, не думаю, що цим можна пояснити тон її листа.

— Ви бачили той лист? Про що в ньому йшлося? — спитав Вірджил, нахиляючись до неї. Хоч тон і досі був байдужий, та він явно стривожився.

— Я не запам’ятала, про що. Але того було досить, щоб батько попросив мене приїхати сюди.

— Зрозуміло.

Він покрутив свою склянку, на якій грали відблиски вогню з каміна. Відкинувся на спинку крісла. Він був гарний — немов витесаний із каменю, однак те гарне обличчя скидалося скоріше на посмертну маску, аніж на живу плоть.

— Каталіні було зле, її лихоманило. Того листа вона відправила в момент погіршення.

— Хто займається її лікуванням?

— Перепрошую?

— Хтось мусить лікувати її. Флоренс — ваша кузина?

— Так.

— Вона дає їй ліки, але їх мав призначити лікар.

Він підвівся, узяв коцюбу й заходився ворушити жар у каміні. В повітря здійнялися іскри, осідаючи на брудну від віку, потріскану плитку.

— У нас є лікар. Його звуть Артур Каммінс. Він лікує нашу родину вже багато років, і ми йому довіряємо.

— Чи не помітив він у її поведінці щось незвичайне, як для хворої на туберкульоз?

Вірджил посміхнувся:

— Незвичайне? Маєте медичну освіту?

— Ні. Але батько не відправляв би мене сюди, якби все було як звичайно.

— Авжеж, ні. Але за першої ж нагоди він почав писати про психіатрів. У своїх листах тільки про них і торочить, — зневажливо мовив Вірджил.

Ноемі було неприємно слухати таке про свого батька — неначе те, що він зробив, було жахливим і несправедливим.

— Я хочу поговорити з Каталіниним лікарем, — сказала вона, либонь, трошки наполегливіше, ніж планувала, бо на цих словах Вірджил рвучко повернув коцюбу на місце.

— То ми тут висуватимемо свої вимоги?

— Це не зовсім вимога. Скоріше турбота, — відповіла вона, вичавлюючи з себе посмішку, аби показати йому, що це лише прикре непорозуміння. Мабуть, цей трюк спрацював, бо Вірджил кивнув:

— Артур приходить до нас щотижня. Має бути у четвер — оглянути Каталіну і батька.

— Ваш батько хворіє?

— Мій батько старий. Його мучать недуги, якими час карає нас усіх. Якщо ви згодні дочекатися до того часу, зможете поговорити з Артуром.

— Я поки не збираюся їхати.

— Скажіть, як довго ви плануєте пробути в нас?

— Сподіваюсь, недовго, але достатньо, щоби розібратися, чи потрібна я Каталіні. Якщо це завдасть вам клопоту, гадаю, я зможу знайти собі житло у місті.

— Це маленьке містечко, тут немає готелю чи бодай пансіону. Краще вже лишайтеся тут. Я не намагаюся прогнати вас, просто хотілося б, щоб ви приїхали до нас з іншого приводу.

Вона й не сподівалася, що там є готель, хоч і була б не проти перебратися туди. Просто цей будинок та його мешканці наганяли такий смуток. У такому місці людині зовсім неважко захиріти. Відпила зі своєї склянки. Це було те саме міцне й солодке вино, що подавали на вечерю.

— Чи влаштовує вас ваша кімната? — запитав Вірджил дещо теплішим, приязнішим тоном, ніби натякаючи, що він не сприймає її як ворога.

— Цілком. Хіба що мені дещо дивна відсутність електрики, хоча, думаю, без електричних лампочок у стелі ще ніхто не помер.

— Каталіна вважає світло від свічок дуже роман­тичним.

Ноемі йому вірила. Старий будинок на горі, довкола туман і місячний блиск — ну чисто як у готичному романі. Її кузину легко зачарувати такими речами. «Буремний перевал» і «Джейн Ейр» — улюблені книжки Каталіни. Болота, павутиння, палаци, злі мачухи, що змушують принцес їсти отруєні яблука, темні феї, що насилають прокляття на юних дівчат, і злі чаклуни, що перетворюють красенів-принців на чудовиськ. Ноемі ж було більше до вподоби їздити на кабріолеті з вечірки на вечірку.

Тож, мабуть, цей будинок підходить Каталіні. Може, вона дійсно просто трохи занедужала? Ноемі підняла свій келих, провела пальцем по стінці.

— Дозвольте налити вам ще, — сказав Вірджил, вдаючи турботливого господаря.

Вино виявилось п’янке, Ноемі розморило. Слухаючи Вірджила, вона всякчас кліпала очима. Він підійшов налити їй ще, але вона рішуче захитала головою: свою міру вона знає і більше не питиме.

— Ні, дякую, — сказала, ставлячи келих і піднімаючись із крісла, яке виявилося зручнішим, ніж здавалося з першого погляду.

— Я наполягаю.

Вона мило посміхнулась і потрусила головою, пом’як­шуючи відмову цим перевіреним часом жестом:

— Ні. Краще піду до себе, закутаюся в ковдру і як слід висплюся.

Його лице хоч і лишалося незворушним, та коли він став ближче і подивився на неї, засвітилося життям. В очах спалахнула іскра. Щось у ній його зацікавило — якийсь погляд або слово. Ноемі подумала, що то так на нього подіяла її відмова. Певне, він не звик їх чути. Як і більшість чоловіків.

— Я проведу вас до кімнати, — галантно запропонував він.

Вони піднялися нагору. Він ніс лампу, прикрашену намальованими вручну виноградними лозами, від яких її світло робилося смарагдовим і кидало на стіну дивні тіні, забарвлюючи оксамитові штори в зелений. В одній зі своїх історій Каталіна розповідала, що хан Хубілай страчував своїх ворогів, душачи їх оксамитовими подушками, аби приховати кров. Ноемі подумалося, що цей будинок, з усіма своїми гобеленами, килимами і тасьмами, здатний задушити цілу армію.