Мексиканська готика

22

Френсіс повернувся вранці, дав їй ще ложку зілля і показав, які продукти їсти безпечно. З настанням сутінків прийшов знову, з тацею, і сказав, що Вірджил хоче поговорити з ними після вечері й чекатиме в кабінеті.

Попри лампу у Френсісових руках, у коридорі, що вів до бібліотеки, було занадто темно, щоб розгледіти портрети на стіні, а Ноемі хотіла побачити Рут. Це бажання в ній збудили цікавість і співчуття, адже дівчина була такою ж полонянкою цього дому, як і вона сама.

Тільки-но Френсіс відчинив двері до кабінету, в ніс їй ударив сморід трухлявих книжок. Дивно, наскільки вона звикла до нього і не помічала всі ці дні. Певне, зілля почало діяти.

Вірджил сидів за столом. Притлумлене світло в кабінеті надавало йому подібності до персонажів картин Караваджо. На обличчі його не було ані кровинки. Зчепивши пальці, він сидів нерухомо, немов хижак, готовий до кидка. Коли вони увійшли, подався наперед і привітно усміхнувся.

— Бачу, тобі вже краще, — сказав він.

Ноемі сіла напроти ного, Френсіс — біля неї. Її мовчазний погляд послугував найкрасномовнішою відповіддю.

— Я викликав тебе, бо мушу уточнити кілька моментів, — продовжив Вірджил. — Френсіс каже, ти розумієш своє становище і згодна до співпраці.

— Якщо ти про те, що я не можу покинути цей чортів будинок, тоді так. На жаль, я це розумію.

— Не треба так переживати, Ноемі. Щойно будинок призвичаїться до тебе, ти побачиш, що це чудове місце. Єдине, що нам лишилось прояснити, це чи ти й надалі пручатимешся, а чи добровільно увійдеш у родину.

Три оленячі голови на стіні кидали довгі тіні.

— У тебе вельми цікавий погляд на добру волю, — мовила Ноемі. — Чи я маю якийсь вибір? Навряд. Але я хочу жити, якщо це те, до чого ти хилиш, і не бажаю закінчити в спільній ямі, як бідолашні шахтарі.

— Ми не скидали їх у спільну яму. Всі вони поховані на цвинтарі. Їхня смерть була необхідна, адже ґрунт треба чимось удобрювати.

— Мульчею з людських тіл?

— Вони б однаково загинули. Це був набрід голодних вошивих селюків.

— Твоя дружина теж була з цих вошивих селюків, що ти й її пустив на добриво? — спитала Ноемі, гадаючи, чи є у коридорі, серед портретів Дойлів, світлина тієї жінки — ще зовсім юної і вже нещасної, — що натягнуто всміхається в об’єктив.

Вірджил стенув плечима:

— Ні, але вона однаково не підходила. Та й не скажу, що сильно сумую за нею.

— Як мило.

— Ноемі, ти не змусиш мене почувати провину. Сильні виживають, слабкі пасуть задніх. Я вважаю тебе сильною. А обличчя яке: смаглява шкіра, чорні очі. Це щось свіженьке.

«Як шмат м’яса», — подумала Ноемі. Для нього вона — лише шмат м’яса, ніжної вирізки, охайно загорнутої у вощений папір; екзотична цікавинка, що збурює кров і апетит.

Вірджил устав, обійшов стіл і став позаду них, спершись руками на спинки стільців:

— Як тобі відомо, моя родина намагається підтримувати чистоту роду. Такий суворий генетичний відбір дозволяє передавати потомству найкращі риси. Як наслідок, ми цілком сумісні з грибом. Однак є одна проблема.

Повернувся за стіл, узяв до рук олівця:

— Чи відомо тобі, що, розміщені поодинці, каштани безплідні? Вони не можуть розмножуватися без перехресного запилення. Подібне лихо спіткало і наш рід. Моя мати дала батькові двох живих дітей, однак мала значно більше викиднів. Так тривало вже досить давно: діти або народжувались мертвими, або помирали невдовзі після народження. До Аґнеси у батька було дві дружини, та жодна не дала йому того, чого він хотів. Деколи рід необхідно розбавляти новою кров’ю. Батько, ясна річ, завжди був проти цього, твердячи, що нам не можна мішатися з усілякою потолоччю.

— Ну звісно, вищі та нижчі види, — сухо вставила Ноемі.

Вірджил усміхнувся:

— Точно. Він навіть завіз ґрунт з Англії — щоб умови тут були такі ж, як удома, і не було необхідності залучати місцевих. Але після того, що сталося, у цьому виникла необхідність — усе задля виживання роду.

— Тому вам і знадобилися Річард з Каталіною, — сказала Ноемі.

— Так. Та побачив би я першою тебе, моєю обраницею стала б саме ти. Ти здорова, молода, і тебе приймає Сутінь.

— Та й гроші мої тобі не завадять.

— Гадаю, це й так ясно. Ваша дурна революція з’їла наші статки, тож ми мусимо повернути їх. Як я вже казав, це справа виживання.

— Убивство — ось що це. Ви вбили усіх тих шахтарів. Наслали на них недугу, нічого не пояснили, а ваш лікар дав їм померти. І хлопця, якого покохала Рут, ви також убили. І вона вам за це помстилася.

— Це не дуже чемно з твого боку, Ноемі, — мовив він роздратовано, окидаючи її незрушним поглядом. Затим звернувся до Френсіса: — Я гадав, ти попрацював із нею.

— Ноемі більше не тікатиме, — відповів той, накриваючи її долоні своїми.

— Це вже успішний перший крок. Другим буде лист, який ти напишеш батьку і в якому попередиш його, що затримаєшся тут до Різдва — скласти Каталіні компанію. А після свят сповістиш його, що вийшла заміж і житимеш з нами.

— Батьку це не сподобається.

— Значить, доведеться написати ще кілька листів, щоб розвіяти його сумніви, — спокійно промовив Вірджил. — Чому б не почати з першого?

— Зараз?

— Так. Ходи сюди, — запросив він, поплескуючи по стільцю за столом.

Ноемі невпевнено підвелася і пересіла за стіл, на якому лежали наготовані аркуш і перо. Подивилася на письмове приладдя, але не торкнулася.

— Починай, — спонукав Вірджил.

— Я не знаю, що писати.

— Щось переконливе. Було б дуже прикро, якби, навіду­ючи нас, ваш татко зліг з невідомою хворобою, правда?

— Так, — шепнула вона.

Вірджил нахилився над нею, стискаючи плечі:

— В мавзолеї ще купа місця, а наш лікар, як ти могла помітити, не дуже здібний до лікування.

Відштовхнувши його руку, Ноемі заходилася писати. Вірджил відвернувся.

Коли закінчила і підписала, він став збоку, перечитав листа і ствердно кивнув.

— Тепер ти задоволений? — спитав Френсіс. — Вона зробила, що мала.

— Це ще далеко не все, — відказав Вірджил. — Флоренс по всьому дому шукає весільну сукню Рут. Нам потрібна весільна церемонія.

— Нащо? — спитала Ноемі. В роті у неї пересохло.

— Говард високо цінує деталі. Церемонії. Він таке любить.

— І хто її проведе?

— Батько. Він робив це й раніше.

— Отже, мене обвінчають у церкві Пресвятого Інцестного Гриба? — насмішкувато перепитала вона. — Сумніваюся, що такий обряд матиме юридичну силу.

— Хай це тебе не непокоїть, адже, як настане час, ми обов’язково звозимо тебе до магістрату.

— Атож, якщо настане.

Вірджил гахнув об стіл, сполошивши Ноемі. Пригадавши його силу, вона здригнулася. Він заніс її в будинок, як пір’їнку. І ось його величезна рука, здатна легко завдати чималої шкоди, лежала перед нею на столі.

— Тобі невимовно пощастило. Я вже казав батьку, що Френсіс може покласти тебе в ліжко і трахнути без усяких прелюдій, але йому, бачте, так не правильно — ти ж бо леді, зрештою. Тільки я тут не згоден. Леді не бувають розпусницями, а нам обом прекрасно відомо, що ти далеко не безневинне ягня.

— Не знаю…

— Усе ти знаєш.

Він злегка провів рукою по її волоссю, і навіть від цього найлегшого дотику вона затремтіла, а жилами її розтеклося темне, солодке відчуття — неначе п’єш шампанське великими ковтками, зовсім як у її снах. Відчувши суміш нестримних жаги і ненависті, вона захотіла вчепитися зубами йому в плече й підскочила, відгородившись від нього стільцем:

— Не треба!

— Чого не треба?

— Припини, — крикнув Френсіс, ставши біля Ноемі. Узяв її за руку, щоб заспокоїти, і поглядом нагадав про їхній план. Відтак повернувся до Вірджила і рішуче промовив: — Вона моя наречена. Май повагу.

Кузенові слова Вірджилу явно не сподобалися. Розтягнуті в уїдливій посмішці губи розтулилися, й Но­емі вже очікувала почути якийсь дошкульний коментар, бо такого він йому не пробачить, але чоловік здивував її, театрально скинувши руки, немов здаючись:

— Чи не вперше у житті ти показав, що маєш яйця. Гаразд. Я поводитимуся чемно. Але й вона мусить пильнувати язика і знати своє місце.

— Не переймайся. Пішли, — додав Френсіс і повів Ноемі з кабінету, прихопивши лампу. Тіні на стінах сколихнулися від її руху.

У коридорі повернувся до неї.

— Ти в порядку? — прошепотів іспанською.

Вона не відповіла. Натомість потягнула його коридором до однієї з порожніх кімнат, меблі в якій були накриті білими простирадлами. Стояло там і велике дзеркало від стелі до підлоги, верхній край якого прикрашали майстерно вирізьблені плоди, квіти і всюдисущий змій, на якого натрапляєш скрізь у цьому домі. При вигляді візерунка Ноемі раптово зупинилася, аж Френсіс із несподіванки врізався у неї, пробурмотівши вибачення.

— Ти казав, що запасеш для нас провізію, — сказала вона до нього, не зводячи очей зі страшного змія. — А як щодо зброї?

— Зброї?

— Так. Рушниць, пістолетів.

— Після випадку з Рут рушниць у домі не тримають. У дядька Говарда в кімнаті є пістолет, але я не зможу дістати його.

— Мусить же бути щось!

Така гарячковість вразила її саму, адже вона бачила у дзеркалі своє обличчя — на ньому відбилася тривога. Відвела погляд. Тремтячими руками вхопилася за спинку стільця, щоб не впасти.

— Ноемі? Що з тобою?

— Я не почуваюся в безпеці.

— Розу…

— Це якийсь фокус. Не знаю, як він це робить, але у присутності Вірджила я не почуваюсь собою, — урвала його вона, нервово прибираючи з обличчя пасмо волосся. — Так було від самого початку. Магнетизм. Каталіна казала, що в нього сильний магнетизм. Воно й не дивно. Але справа тут не тільки в шармі. Ти казав, будинок може змушувати людей робити всякі речі…

Вона затнулася. Вірджил будив у ній найгірше. Вона на дух його не переносила, та все ж віднедавна у його присутності стала відчувати якийсь трепет. У Фройда це зветься інстинктом смерті. Коли стоїш на краю прірви й відчуваєш потяг шугонути вниз. Безперечно, те, що вона відчувала, працює за тим же принципом. Зачепивши якусь підсвідому жилку, про існування якої вона навіть не здогадувалася, Вірджил грався з нею.

Щось схоже мають відчувати цикади, про яких згадував Френсіс. Вони здатні співати шлюбних пісень і паруватися, поки грибок пожирає їх зсередини, спопеляючи нутрощі. А може, потрапивши в тінь смерті, своїм крихітним нутром вони відчувають необхідність продовжувати рід і співають ще гучніше, тим самим сприяючи саморуйнуванню.

Перед Вірджилом вона відчувала тягу до насилля, хіть і несамовиту насолоду — радість жорстокості й оксамитово-чорний розпад, із якими мала нагоду познайомитися нещодавно. З глибин душі виринало її жадібне, імпульсивне начало.

— З тобою нічого не станеться, — заспокоїв її Френсіс, ставлячи світильника на вкритий білим простирадлом стіл.

— Ти не можеш гарантувати цього.

— Можу, поки я поруч.

— Але ти не можеш бути зі мною весь час. Як-от коли він схопив мене у ванній, — відповіла вона.

Френсіс зціпив зуби, зашарівся. На його лиці відобразилися сором і злість: йому забракло мужності. Він хотів бути її лицарем, та не зумів. Склавши руки на грудях, Ноемі опустила голову:

— Добудь зброю. Благаю, Френсісе.

— Думаю, я можу дати тобі свою бритву. Звісно, якщо з нею тобі буде спокійніше.

— Буде.

— Тоді я принесу її тобі, — сказав він, і в голосі його була непідробна щирість.

Вона розуміла, що це зовсім незначний жест, який проблеми не вирішить. У Рут була рушниця, та й та не врятувала. Якщо це дійсно інстинкт смерті — дефект її психіки, який намацав і підсилив гриб, — її не врятує ніяка зброя. Та навіть так вона була вдячна за готовність Френсіса допомогти.

— Дякую.

— Не варто. Сподіваюся, тобі подобаються бородаті чоловіки, адже, якщо віддам тобі бритву, голитися я не зможу, — пожартував він, намагаючись розрядити обстановку.

— Щетина на щоках ще нікого не вбила, — відповіла вона жартом.

Він усміхнувся, і та усмішка, як і тон його голосу, була щира. Усе в цьому домі було понуре, непривітне, одначе Френсіс якось примудрився вирости чуйним і добрим — ніби рідкісна квітка, занесена вітром не на ту ділянку.

— Ти справді мій друг? — спитала Ноемі. Спершу вона йому не вірила й очікувала підступу, але тепер її сумніви майже розвіялись.

— Я думав, ти вже мала б знати відповідь, — відповів він без тіні недоброзичливості.

— Просто в цьому місці так важко відрізнити правду від омани.

— Я знаю.

Вони мовчки подивились одне на одного. Ноемі обійшла кімнату, проводячи рукою по простирадлах, що вкривали собою різьблені меблі, й струшуючи з них пил. Піднявши голову, побачила, що Френсіс стоїть, заклавши руки до кишень, і не зводить з неї погляду. Потягнула за одну з білих попон, під якою ховалася синя канапа, і сіла, підібгавши ноги.

Він сів біля неї. Величезне дзеркало стояло просто навпроти них, але було настільки тьмяне від віку, що в ньому відображалися тільки їхні примарні силуети.

— Хто навчив тебе іспанської? — спитала вона.

— Батько. Він любив дізнаватись нове, вивчати мови, от і вчив мене потихеньку. Пробував і Вірджила навчити, але той не мав жодного інтересу. А коли батько помер, я допомагав Артуру з документами і виконував доручення в місті, де мав змогу попрактикуватися в розмовній іспанській. Раніше я вважав, що колись займу його місце.

— Щоб служити посередником для родини?

— Для цього мене виховували.

— Чи хотів би ти чогось іншого, аніж служити родині?

— Колись я мріяв поїхати звідси. Але це просто дитяча мрія, як виступати у цирку, тому в одну мить я перестав надавати їй особливої ваги. Це безглуздо. Надто після того, що сталося з батьком — а він був куди сильніший характером. Він мав відвагу, але не зміг противитися волі Дому-на-Горі.

Френсіс сягнув до кишені піджака і видобув уже знайомий їй батьків портрет. Ноемі нахилилась і роздивилася світлину краще, ніж попереднього разу. Та була схована в емальованому медальйоні з синьою кришкою, прикрашеною золотими ліліями. Провела пальцем по квітці:

— Твій батько знав про Сутінь?

— До того як приїхав сюди? Ні. Мати привезла його вже після того, як вони побралися. Немає сумніву, про неї вона йому не розповідала. Якийсь час він ні про що не здогадувався, а коли дізнався правду, було вже запізно, тому він і погодився залишитись.

— Напевне, йому поставили такий же ультиматум, як і мені, — промовила Ноемі. — Тож іншого вибору, крім як увійти в родину, він не мав.

— А може, він дійсно любив її. І мене. Не знаю.

Ноемі віддала йому медальйон, і він сховав його до кишені.

— Вони справді проведуть вінчальну церемонію? Із су-кнею? — спитала вона.

Пригадала ряди портретів у коридорах, що увічнювали кожне покоління, і зображення наречених у Говардовій кімнаті. Якби могли, намалювали б у тому ж стилі й Каталіну. І Ноемі. А тоді повісили б їх разом над каміном, а під ними — світлину молодят у шовках і оксамиті.

Подивившись у дзеркало, зрозуміла, як виглядатиме та картина, адже у відображенні і вона, і Френсіс сиділи з похмурими обличчями.

— Така традиція. Колись би ще влаштували бенкет, на якому б усім гостям дарували срібло. Наш рід здавна займається його видобутком. Зі срібла все й почалося.

— В Англії?

— Так.

— А сюди ви приїхали у пошуках нових родовищ?

— Там, в Англії, ми вичерпали всі запаси срібла, олова й удачі. Та й люди почали підозрювати щось нечисте, тому Говард подумав, що тут вийде обійтися без зайвих розпитувань і чинити як йому заманеться. Але він помилявся.

— Скільки робітників загинуло?

— Точно ніхто не знає.

— Ти колись думав про це?

— Так, — присоромлено шепнув він.

Цей будинок стоїть на кістках, але ніхто не помічав нічого, і все нові й нові люди приходили сюди, у копальню, щоб ніколи не повернутися. Щоб ніхто не зміг відшукати й оплакати їхні тіла. Змій пожирає не власний хвіст, а усе навколо себе — і робить це пожадливо, з невгамовним апетитом.

Кинувши погляд на роззявлену пащу гада, вирізьбленого на дзеркалі, Ноемі відвернулася й поклала голову Френсісові на плече. Так вони й сиділи якийсь час — темна вона й блідий він — чітко контрастуючи поряд зі сніжно-­білими попонами, а навколо них, темною віньєткою стирала кути тінь, що панувала повсюди в цьому домі.