Мексиканська готика

6

Єдиним, у кого Ноемі могла попросити машину, був Френсіс. На Флоренс узагалі можна було не сподіватися, а Вірджил сердився на неї після вчорашньої розмови. Пригадала його слова про те, що вона звикла до того, що чоловіки виконують усі її забаганки. Вона не любила, коли про неї думали погано, хотіла бути улюбленицею для всіх. Мабуть, цим і можна пояснити усі ті вечірки, дзвінкий сміх, шикарні зачіски і відрепетирувані посмішки. Вона вважала, що чоловіки можуть бути суворі, як батько, чи холодні, як Вірджил, однак якщо жінку хтось не любить, неприємностей їй не уникнути. Адже жінка, яку не люблять, вважається стервом, а перед такими всі двері закриті.

Хай там як, а ніякої прихильності до себе у цьому домі вона не відчувала. Однак Френсіс був інакший. Вона знайшла його біля кухні, ще блідішого, ніж учора. Він був ніби виточений зі слонової кістки, проте вигляд мав бадьорий. Усміхнувся до неї. Коли усміхався, виглядав не так вже й кепсько. Авжеж, до кузена йому було далеко, адже Вірджил був надзвичайно красивий, але вона думала, що потягатися з ним у привабливості може далеко не кожен. Безсумнівно, на це Каталіна й купилася — на його миле личко. Либонь від атмосфери загадковості навколо його постаті Каталіна зовсім втратила здоровий глузд, адже, як казав батько, цей чоловік не здатен запропонувати нічого, крім благородної бідності.

Вочевидь, у комплекті з нею ішов ще й цей скрипучий старий будинок, через який сняться кошмари. Раптом місто здалося їй страшенно далеким.

— Я хотіла б попросити тебе про послугу, — сказала вона після того, як вони обмінялися привітаннями. Плавним, добре відточеним рухом, вона взяла його під руку і повела поруч себе. — Мені потрібна одна з машин, щоб з’їздити у місто. Треба відправити декілька листів. Батько ж зовсім не знає, як я тут.

— Хочеш, щоб я тебе відвіз?

— Я можу зробити це сама.

Френсіс завагався, задумався:

— Не знаю, що скаже на це Вірджил.

Ноемі знизала плечима:

— А ми йому й не скажемо. Чи ти думаєш, я не вмію кермувати? Якщо хочеш, можу показати тобі свої права.

Френсіс провів рукою по білявому волоссю:

— Не в тім річ. Просто в нашій родині ставлення до машин дещо особливе.

— А в мене особливе ставлення до кермування ними. Супровід мені не потрібен, та й ти для цього діла не годишся.

— Чому?

— Де ж це бачено, щоб дівчину супроводжував на прогулянку чоловік? Для цієї справи треба нестерпна тітонька. Коли хочеш, можу позичити тобі одну зі своїх якось на вихідні. Але за це мусиш дати мені машину. То як, допоможеш мені? Благаю, я більше не маю до кого звернутися.

У відповідь він гигикнув. Вони зайшли на кухню, і він зняв ключі з гачка на стіні. Ліззі, одна зі служниць, саме розкачувала тісто, не звертаючи на них ніякої уваги. Прислуга в цьому домі була майже невидима, чисто як в одній із тих Каталіниних казок — здається, це була «Красуня і Чудовисько». Там невидимі робітники готували обід і накривали на стіл. Дивно це все. Ноемі була знайома з усіма робітниками, що працювали в їхньому домі, і вони ніколи не шкодували для неї доброго слова. Те, що вона знала бодай імена тутешньої прислуги, уже було дивом, та й то їх їй сказав Френсіс: Ліззі, Мері і Чарльз, яких, достоту як ту порцеляну, що нині вкривалася пилюкою на полицях, колись давно привезли з Англії.

Біля гаража Френсіс віддав їй ключі.

— Ти не заблукаєш? — спитав він, зазираючи у кабіну.

— Не хвилюйся за мене.

Хвилюватись не було про що. Навряд там можна заблукати — дорога вела тільки з гори і на гору. Ноемі поїхала донизу, в місто. Опустивши вікно, щоб подихати свіжим гірським повітрям, подумала, що не так вже тут і погано, коли вибратися з дому, який псував геть усе.

Зупинилася на міській площі, припустивши, що поштамт і клініка мають бути десь неподалік. Припущення виявилось правильним, і вже незабаром вона побачила перед собою невелику біло-зелену будівлю, табличка на якій сповіщала, що це саме те місце, яке вона шукала. Всередині стояло три зелені стільці й висіло кілька плакатів з інформацією про різні хвороби. На реєстратурі нікого не було, на зачинених дверях висіла табличка з іменем лікаря, виведеним великими літерами: Хуліо Естебіо Камарілло.

Вона сіла. За кілька хвилин двері відчинилися, і з кабінету за руку з малою дитиною вийшла жінка. За нею з дверей висунулась і кивнула до неї голова самого лікаря.

— Добридень, — привітався він. — Чим можу допомогти?

— Мене звуть Ноемі Табоада, — відповіла вона. — Ви лікар Камарілло?

Вирішила уточнити, бо чоловік виявився молодим. Був дуже смаглявий, мав коротко стрижене волосся з пробором посередині і вуса, котрі зовсім не додавали йому років, а, навпаки, робили його трохи кумедним, схожим на хлопчака, котрий грається у дорослого. До всього він був одягнутий не в халат, а у простий бежевий светр.

— Так, це я. Проходьте, — відповів лікар.

На стіні за його столом висів диплом Національного автономного університету Мехіко, з його іменем, надрукованим елегантним шрифтом. Біля столу стояла відчинена етажерка з ліками, ватними паличками і пляшечками. В кутку кімнати у жовтому горщику росла велика агава.

Лікар сів за стіл, Ноемі вмостилася на пластмасовому стільчику — такому самому, як у вестибюлі.

— Здається, ми з вами не знайомі, — почав лікар Камарілло.

— Я нетутешня, — відповіла Ноемі, ставлячи сумочку на коліна і нахиляючись ближче. — Приїхала навідати кузину. В неї туберкульоз.

— Туберкульоз? У Ель-Тріунфо? — здивовано перепитав лікар. — Я про це нічого не чув.

— Не зовсім у Ель-Тріунфо. В Домі-на-Горі.

— В маєтку Дойлів, — стримано промовив він. — То ви їхня родичка?

— Ні. Хоча, так. Через шлюб. Моя кузина Каталіна вийшла заміж за Вірджила Дойла. Я хотіла попросити вас оглянути її.

Її слова спантеличили молодого лікаря.

— Хіба нею не опікується містер Каммінс? Це їхній сімейний лікар.

— Я хотіла б почути думку іншого фахівця, — сказала вона і розповіла про дивну поведінку Каталіни і свої побоювання, що тій знадобиться допомога психіатра.

Терпляче вислухавши її, лікар Камарілло покрутив олівець у пальцях.

— Розумієте, я не думаю, що в тому домі мені будуть раді. У Дойлів завжди був їхній особистий лікар. Із місцевими вони взагалі не контактують. Коли шахта була ще відкрита і в них працювали робітники-мексиканці, вони жили у таборі на горі і їхнім лікуванням займався батько Артура Каммінса. Певно, ви знаєте, що в ті часи серед робітників кілька разів спалахували епідемії. Шахтарі масово помирали, а Каммінс, хоч сам не справлявся, допомоги у місцевих фахівців не просив. Гадаю, вони невисокої думки про тутешніх лікарів.

— Що це була за епідемія?

Він тричі постукав олівцем по столу.

— Це досі не до кінця зрозуміло. У всіх була сильна і дуже підступна гарячка. Люди починали нести маячню, кричати, їх били судоми, деякі нападали один на одного. Вони хворіли, вмирали, тоді наступні кілька років усе було добре, після чого невідома хвороба поверталася.

— Я була на англійському цвинтарі, — сказала Ноемі. — Там дуже багато могил.

— І це тільки англійців. Ви ще не бачили місцевого кладовища. Кажуть, під час останньої епідемії, приблизно у той самий час, коли почалася революція, Дойли навіть не відправляли тіла на похорон у місті, а просто скидали у траншею.

— Але ж цього не може бути.

— Хтозна.

Останнє слово він промовив з ледь прихованою неприязню. Хоч лікар і не заперечив того прямо, здавалося, підстав не вірити цій історії він не мав.

— Ви, мабуть, з Ель-Тріунфо, коли так добре знаєте про ті події.

— З околиць, — відповів він. — Моя родина постачала провізію робітникам із копальні Дойлів. Коли її закрили, ми переїхали у Пачуку. Я навчався у Мехіко, але повернувся сюди, бо хочу допомагати своїм землякам.

— Отже, мусите допомогти моїй кузині. То ви прийдете?

Вибачливо усміхаючись, лікар Камарілло похитав головою:

— Кажу ж вам, через це у мене будуть неприємності з Каммінсом і Дойлами.

— Що вони вам зроблять? Хіба не ви головний лікар у цих краях?

— Наша лікарня державна. Уряд забезпечує нас бинтами, спиртом і марлею. Та Ель-Тріунфо — бідне містечко. Більшість місцевих мешканців розводять кіз. Коли копальня належала іспанцям, вони заробляли з продажу лою шахтарям. Зараз же все змінилося. Наш священник дуже добрий. Він збирає пожертви для найбідніших.

— Закладаюся, гроші в скриньку для пожертв кладуть Дойли, а святий отець — ваш друг, — сказала Ноемі.

— Гроші кладе Каммінс, Дойли цим не переймаються. Однак це усе одно їхні гроші, тож різниці тут нема, і всі це знають.

Вона не думала, що в Дойлів залишилося багато грошей, адже копальню закрили понад тридцять років тому. А втім, на їхньому рахунку ще міг бути якийсь дріб’язок, якого в такому місці, як Ель-Тріунфо, могло вистачити надовго.

То що ж їй тепер робити? Швидко обміркувавши ситуацію, вона вирішила скористатися тим, чого навчилася у театральній студії, яку батько вважав марнуванням грошей:

— Отже, ви мені не допоможете, бо боїтеся їх! Більше я не маю до кого звернутися.

Узявши сумочку, вона почала поволі вставати, драматично закопиливши губу. Коли вона так робила, чоловіки завжди панікували — боялися, що заплаче. Чоловіків лякають жіночі сльози і вигляд істеричної жінки.

В ту ж мить лікар зупинив її жестом і поспіхом випалив:

— Я такого не казав.

— Отже? — натиснула вона, говорячи обнадійливо і усміхаючись до нього найтеплішою зі своїх усмішок, яку використовувала, коли хотіла, аби полісмен не виписував їй штраф за перевищення швидкості. — Лікарю, ваша допомога для мене надзвичайно важлива.

— Але навіть якщо я й погоджуся, ви мусите розуміти, що я не психолог.

Ноемі дістала хустинку і міцно стиснула в руці — таке собі невеличке нагадування, що вона може зайтися сльозами будь-якої миті. Відтак зітхнула:

— Я могла би поїхати у Мехіко, але не хочу залишати Каталіну саму, надто коли можна обійтися без цього. Звісно, я можу помилятися. Ви зекономите мені купу часу на дорогу, адже потяг ходить не щодня. То ви згодні зробити мені таку послугу? Згодні оглянути її?

Подивилась на нього, він, хоч і з певним скепсисом, — на неї. Кивнув.

— Чекайте на мене у понеділок в обід.

— Дякую вам, — відповіла вона, поспішно встаючи і трясучи йому руку. Зненацька пригадавши, про що її просила Каталіна, додала: — До речі, ви часом не знаєте Марту Дюваль?

— То ви вирішили проконсультуватися з усіма фахівцями у місті?

— Чому ви так кажете?

— Вона місцева знахарка.

— Ви знаєте, де вона живе? Кузина просила взяти в неї одні ліки.

— Та невже? Думаю, це може допомогти. Тутешні жінки довіряють Марті. Чай з коров’яку досі вважається добрим засобом від туберкульозу.

— Він справді допомагає?

— Знімає кашель.

Схилившись над столом, лікар Камарілло намалював у блокноті карту і дав їй аркуш. Ноемі вирішила сходити до Дюваль пішки, бо він запевнив її, що живе вона недалеко. Думка виявилася слушною, оскільки дорога, що вела до знахарки, була не вельми підхожою для автомобіля, та й вулиці у місті не мали ніякого планування й хаотично пересікалися одна з одною. Попри те що мала карту, Ноемі мусила всякчас питати дорогу в перехожих.

Зупинилася розпитати у жінки, що на старенькій дошці перед будинком прала сорочку. Поклавши брусок мила, та сказала, що їй треба трохи далі під гору. Що далі Ноемі відходила від центральної площі з церквою, то більші злидні панували довкола. Обдерті халупи з голої цегли, навколо було брудно і сіро, тут і там через скошені паркани визирали кістляві кози й бігали дрібненькі курчата. Деякі будинки стояли пусті, без вікон і дверей: певне, сусіди порозтягували дошки, скло — усе, що могли порозтягувати. Дорогою з вокзалу Френсіс віз її найпристойнішими вулицями, та навіть ті справляли гнітюче враження.

Хата в знахарки була невеличка, зате вирізнялася з-поміж інших: була пофарбована в білий і виглядала найдоглянутішою. Біля неї, мугикаючи про себе якусь пісеньку, на триногому ослінчику сиділа й сама старенька — з довгою сивою косою і в синьому фартушку — й чистила арахіс. В одну миску — шкаралупи, в іншу — горішки. Коли Ноемі підійшла, жінка навіть не глянула на неї.

— Даруйте, мені потрібна Марта Дюваль, — сказала дівчина.

Мугикання припинилось.

— Зроду не бачила таких гарних туфель, — озвалася стара.

— Дякую, — відказала Ноемі, глянувши на свої чорні туфлі на підборах.

— Не часто до мене приходять у таких гарних туфлях.

Розтрощивши і вкинувши в миску ще один горіх, підвелася.

— Я Марта, — сказала, піднімаючи до Ноемі каламутні очі з полудою.

Узявши миски в руки, Марта пошкандибала до хати, Ноемі — за нею. Вони зайшли у крихітну кухню, яка правила також і за їдальню. На стіні висіло зображення Найсвятішого Серця Ісуса, а полиці були прикрашені статуетками святих, свічками і слоїками з травами. У пучках на стелі висіли сушені трави і квіти: лаванда, епазот і рута.

Ноемі знала, що з трав цілительки виробляють ліки від усього — від перепою до гарячки — і навіть можуть зняти вроки, однак Каталіна була не з тих, хто звертається по подібні ліки. Першою книгою, яка викликала в Ноемі інтерес до антропології, стала «Відьомські культи, оракули й магічні обряди народу Азанде», та кузина про неї й слухати не хотіла, не те що обговорювати. Бідолашку лякало саме лиш слово «відьма», а знахарка, така як Дюваль, була від відьомства недалеко — не лише, бо торгувала зіллям, а й бо могла зняти переляк, приклавши до голови хворого хреста з освяченої пальмової гілки.

Ні, Каталіна не з тих, хто носить обереги і вірить у подібні речі. Нащо ж тоді вона послала Ноемі до Дюваль?

Баба поставила миски на стіл і витягла стілець. Щойно сіла, почулося лопотіння крил. Сполохавши Ноемі, у приміщення влетів папуга і сів старій на плече.

— Сідайте, — сказала Марта, даючи папузі чищеного горішка. — З чим прийшли?

Ноемі сіла навпроти:

— Моя двоюрідна сестра брала у вас зілля. Їй треба ще.

— Яке?

— Не знаю. Її звуть Каталіна. Ви її пам’ятаєте?

— З Дому-на-Горі?

Стара взяла ще одного горіха і простягнула папузі. Взявши смаколик, птах пильно глянув на Ноемі

— Так, це Каталіна. Звідки ви знайомі?

— Ми не знайомі. Принаймні, не близько. Ваша сестра часом навідувалась до нашої церкви. Там їй про мене і розповіли. Вона прийшла і сказала, що їй треба щось для сну. Потім приходила ще кілька разів. Востаннє була схвильована, але не сказала, що сталося, тільки попросила відправити за неї листа в Мехіко.

— А сама чому не могла надіслати?

— Не знаю. Сказала відправити його, якщо ми не побачимось до п’ятниці. Так я і зробила. Вона не розповідала мені про свої негаразди. Казала тільки, що її мучать кошмари, то я з цим їй і помагала.

«Мучать кошмари», — подумала Ноемі, пригадуючи свій сон. У такому будинку й не таке насниться. Поклала руки на сумочку:

— Що б то не було, воно їй допомагає, бо вона просить іще.

— Іще, — зітхнула старенька. — Казала я їй, відва`ри надовго не допоможуть.

— Ви про що?

— Той рід проклятий. — Почухала папугу по маківці. Птах заплющив очі. — Чули, що говорять люди?

— Знаю, що тут була епідемія, — стримано відповіла Ноемі, гадаючи, що вона про це.

— Так, була й хвороба, страшна. Але не тільки вона. Міс Рут, вона розстріляла свою рідню.

— Хто така міс Рут?

— Тут цю історію знають усі. Можу й вам розказати, але це коштуватиме грошей.

— Так нечесно, я готова заплатити лише за відвар.

— Мені треба щось їсти. До того ж ніхто краще за мене не знає тієї історії.

— То ви не тільки людей зцілюєте, а й історії розказуєте?

— Кажу ж вам, міс, мені треба їсти, — знизуючи плечима, відповіла стара.

— Гаразд. Я заплачу´. У вас є попільничка? — сказала Ноемі, дістаючи з сумочки сигарети.

Марта поставила перед нею олов’яну чашку, Ноемі нахилилася над столом і закурила. Запропонувала сигарету знахарці. Стара усміхнулась і взяла дві — але сама не закурила, а запхала в кишеню фартуха. Може, пізніше скурить. Або продасть.

— З чого б то його почати? А, так, Рут. Це була донька містера Дойла. Він любив її більше за все на світі й ні в чому їй не відмовляв. У ті часи в них було багато слуг — полірували їм срібло й заварювали чаї. Більшість із них були з села. Вони жили в будинку, але інколи спускалися в місто — на закупи й у справах — і розповідали про веселе життя в Домі-на-Горі й красуню міс Рут.

— Вона збиралася заміж за свого кузена Майкла. З Парижа їй виписали сукню і гребінець зі слонової кістки. За тиждень до весілля вона взяла рушницю й застрелила нареченого, матір, тітку і дядька. В батька також стріляла, але він вижив. Хотіла застрелити й маленького братика Вірджила, та його сховала міс Флоренс. А може, то Рут сама змилостилась над ним.

Зброї у домі Ноемі не бачила, однак рушницю могли й сховати. На видноті в них скрізь стояло срібло, й вона мимоволі подумала, чи й кулі, якими стріляла вбивця, були часом не срібні.

— Повбивавши всіх, вона застрелилася сама, — закінчила баба і розлущила ще один горіх.

Оце так історія! Однак це був не кінець, а лиш пауза.

— Це ще не все, так?

— Так.

— Ви не розкажете решту?

— Мені треба щось їсти, міс.

— Я заплачу´.

— Не поскупитеся?

— Обіцяю.

Ноемі виклала на стіл пачку сигарет. Марта простягнула зморщену руку, взяла ще одну і сховала в кишеню. Посміхнулася.

— Після того випадку слуги пішли від них. У Домі-на-Горі залишились тільки найвідданіші, які працювали на їхню родину віддавна. Вони й зосталися там, і більше їх ніхто не бачив. А одного дня міс Флоренс зненацька з’явилася на вокзалі: збиралася у відпустку, хоч до того ніколи нікуди не їздила. Додому повернулася вже заміжня. Чоловіка звали Річард.

— Він був не такий, як Дойли: товариський, любив спуститися в місто випити й потеревенити. Встиг пожити в Лондоні, Нью-Йорку й Мехіко. В будинку Дойлів йому явно не подобалось. Аж раптом він почав розповідати усілякі моторошні речі.

— Про що?

— Про привидів, духів і зле око. Містер Річард завжди був дужим чоловіком, але невдовзі зовсім охляв, перестав з’являтися в місті — зник з очей. Пізніше його знайшли на дні ущелини. Як ви могли помітити, тут їх багато. Він загинув у двадцять дев’ять, лишивши по собі сина.

«Френсіса», — подумала Ноемі. Блідого Френсіса із м’якими волоссям і посмішкою. Про це вона нічого не чула, втім, про такі речі завжди говорять неохоче.

— Це дуже трагічна історія, але я б не сказала, що причина в проклятті, — мовила вона.

— Ви сказали б, що це збіг, чи не так? Не маю в тому сумніву. Тільки чомусь усе, чого вони торкаються, перетворюється на гниль.

Гниль. Бридке слово, від якого язик аж липне до піднебіння. Від нього Ноемі захотілося гризти нігті, хоч вона цього ніколи не робила. Про руки завжди піклувалася, адже на що можна сподіватися з негарними нігтями? В тому будинку було щось дивне. Господарі з прислугою також були чудні. Але щоб прокляття? В таке вона не повірить.

— Це не інакше, як збіг, випадковість, — сказала вона, хитаючи головою.

— Можливо.

— Ви зробите мені такий самий відвар, як варили Каталіні минулого разу?

— Це непросто. Спершу треба зібрати складники, а для цього потрібен час. Та й з її бідою він не зарадить. Як я й казала, в усьому винен проклятий будинок. Я казала їй негайно сідати на потяг і втікати якнайдалі звідси. Думала, вона послухає, але звідки мені було знати?

— Я вам вірю. То скільки з мене за відвар? — спитала Ноемі.

— За відвар та історію.

— Так, і за неї.

Стара назвала суму. Ноемі відкрила сумочку й дістала кілька купюр. Хай очі Марті й застувала катаракта, номінали на них вона бачила добре.

— Мені знадобиться тиждень. Повертайтеся тоді, але обіцяти нічого не можу, — сказала, простягаючи руку до грошей. Узявши купюри, склала їх і запхала у фартух. — Можете дати ще одну сигарету?

— Авжеж. Сподіваюсь, вони вам сподобаються, — відповіла Ноемі, даючи їй ще одну. — Це «Голуас».

— Це не мені.

— Кому ж тоді?

— Святому Луці, — відказала стара, показуючи на одну з фігурок на полиці.

— Сигарети для святого?

— Він їх дуже полюбляє.

— Добрий же в нього смак, — мовила Ноемі, тим часом міркуючи про себе, чи є десь тут крамниця, де можна купити бодай щось схоже на «Голуас»: скоро знадобиться поповнити запас сигарет.

Баба усміхнулася, й Ноемі дала їй ще одну купюру: старенька ж казала, що їй треба щось їсти, та й хто­зна, скільки у неї відвідувачів. Марта ще раз вдоволено усміхнулася.

— То я піду. Не давайте святому Луці викурювати все за раз, — мовила Ноемі.

Знахарка гигикнула і повела її до дверей. Надворі жінки потисли одна одній руки.

— Ви добре спите? — спиталася Марта у Ноемі, примружившись.

— Чудово.

— У вас темні кола під очима.

— Це через холод. Довго не можу заснути.

— Сподіваюся, що тільки через це.

Ноемі пригадався її дивний сон про золоте сяйво. Кошмар був досить бридкий, але проаналізувати його як слід у неї не було часу. Одна її подруга захоплювалась Юнгом, але сама вона ніколи не розуміла його тлумачення сновидінь і не заморочувалась цим питанням. Зараз же їй чомусь пригадалося одне з Юнгових тверджень: кожен має власну тінь. І як та тінь, слова старої висіли над нею всю дорогу назад до Дому-на-Горі.