Мексиканська готика

8

Ноемі всілася перед будинком і стала чекати на лікаря. Вірджил сказав, вона може почути думку іншого фахівця, тож вона повідомила Флоренс, що запросила лікаря, попередньо отримавши дозвіл від Вірджила. Не довіряючи жодному з Дойлів, вирішила зустріти пана Камарілло сама.

Сидячи зі схрещеними руками і тупцяючи ногою, вона відчувала себе дівчиною з однієї з казок, що розповідала їй у дитинстві Каталіна — тією, що сиділа у вежі, виглядаючи свого лицаря, щоб той прийшов і здолав злого дракона. В тому, що лікар поставить правильний діагноз і призначить відповідне лікування, не мала жодного сумніву.

Відчувала, що важливо не втрачати позитиву і надії. В будинку скрізь панували розпач і запустіння, тому його похмурість ще дужче спонукала її до дії.

Лікар прибув вчасно. Поставив машину під деревом, вийшов, зняв капелюха і задивився на будинок. Туман того дня розсіявся, немовби земля і небо заздалегідь підготувалися до приїзду гостя. Щоправда, через це дім здавався ще більш покинутим, занедбаним. Ноемі подумала, що оселя Хуліо зовсім не така, що він живе в одному з тих трохи пошарпаних, зате барвистих будиночків на головній вулиці, з невеличким балкончиком, дерев’яними віконницями і викладеними кольоровою плиткою стінами в кухні.

— То ось він який він — Дім-на-Горі, — промовив лікар Камарілло. — Тут я вперше.

— Ви раніше тут не бували? — спитала Ноемі.

— Не мав нагоди. Але я бував біля колишнього шахтарського табору, чи то пак того, що від нього зосталося — одного разу на полюванні. Тут водиться багато оленів. А ще — пум, тому вам слід пильнувати.

— Цього я не знала.

Пригадала, як Флоренс сварила її. Невже вона так стривожилася через пум? Чи, може, більше переживала за свою дорогоцінну машину?

Лікар узяв саквояж, і вони пішли всередину. Ноемі боялася, що Флоренс зараз збіжить зі сходів, волаючи на неї й лікаря, однак назустріч їм ніхто не вийшов. Каталіна була сама в своїй кімнаті.

Виглядала дещо бадьоріше. Сиділа під сонечком, одягнена у просту, але гарну, синю сукню. Привітала лікаря посмішкою.

— Добрий день, мене звуть Каталіна.

— А я лікар Камарілло. Радий знайомству.

Каталіна подала руку:

— Ноемі, він такий молодий! Мабуть заледве старший від тебе!

— Це ти заледве старша від мене, — сказала Ноемі.

— Що ти таке кажеш? Ти ж ще зовсім мала.

Це було так схоже на щасливу Каталіну з минулого, котра часто жартувала з ними малими, що Ноемі аж стало ніяково через те, що вона привела до неї лікаря. Проте минуло кілька хвилин, і вся Каталінина життєрадісність кудись щезла, поступившись хворобливому збудженню. Ноемі ніяк не могла прогнати думку, що, хоч на перший погляд з її кузиною все гаразд, щось усе одно не так.

— Скажіть, як ви спите? Вночі не лихоманить?

— Ні. Мені вже набагато краще. Дарма ви приїхали. Забагато переполоху через дурниці. Чесно, зі мною все гаразд, — відповіла Каталіна. Говорила гарячково, з удаваною бадьорістю, нервово потираючи обручку.

Хуліо кивнув. Розпитуючи її спокійним тоном, він весь час записував щось у блокнот:

— Вам дають стрептоміцин і парааміносаліцилову кислоту?

— Думаю, так, — мовила Каталіна, але через поспішність її відповіді Ноемі подумала, що у дійсності питання вона не почула.

— Марта Дюваль давала вам якісь ліки? Чаї, відвари?

Каталіна відвела очі у протилежний кут кімнати.

— Що? Для чого це вам?

— Мені необхідно знати, чим вас лікують. Наскільки мені відомо, ви приходили до неї по ліки.

— Немає ніяких ліків, — пробубніла Каталіна.

Сказала щось іще, але нечітко — пробелькотіла, як мала дитина, а тоді схопилася за горло, наче душачи себе. Тільки вона себе не душила — хватка була заслабка. Це був скоріше захисний жест, неначе вона намагалася захиститися від чогось. Це налякало лікаря і Ноемі. Хуліо мало не впустив олівця. Каталіна була схожа на дикого оленя: здавалося, от-от кинеться навтьоки. Ніхто не знав, що казати.

— Що сталося? — спитав Хуліо перегодом.

— Звук, — промовила Каталіна, поволі підняла руки і затулила ними рота.

Хуліо глипнув на Ноемі, що сиділа коло нього.

— Який звук? — спитала Ноемі.

— Я не хочу, щоб ви тут були. Я стомилася, — сказала Каталіна, опустила руки на коліна, заплющила очі, немов прагнучи сховатися за ними від відвідувачів. — Не розумію, чому ви прийшли сюди непокоїти мене, коли я маю спати!

— Якщо ви… — почав був лікар.

— Я більше не можу говорити. Я стомилася, — повторила Каталіна. Її руки так тремтіли, що вона заледве втримувала їх на колінах. — Це тяжка хвороба, а коли тобі кажуть нічого не робити — це ще гірше. Хіба це не дивно? Справді… це… я стомилася. Стомилася!

Вона затнулася, перевела подих. Зненацька широко відкрила очі. На обличчі її відбилася неймовірна напруга — як у одержимої.

— У стінах є люди, — сказала вона. — Там є люди і голоси. Інколи я їх бачу, тих людей у стіні. Вони всі мертві.

Потягнула до них руки. Ноемі схопила їх — безпорадно, в надії заспокоїти її, одначе Каталіна захитала головою і розридалася.

— Воно живе на цвинтарі, на цвинтарі, Ноемі. Шукай на цвинтарі.

Так само несподівано вона зірвалася на ноги, підійшла до вікна і, вчепившись рукою в завісу, виглянула надвір. Погляд пом’якшав — неначе зненацька вгамувався лютий буревій. Ноемі не знала, що їй робити, лікар виглядав не менш приголомшено.

— Вибачте, — спокійно мовила Каталіна. — Я сама не знаю, що кажу. Мені дуже прикро.

Затулившись руками, вона закашлялась. До кімнати зайшли Флоренс і Мері, старша покоївка, з тацею із чайником і чашкою. Обидві несхвально зиркнули на Ноемі та лікаря Камарілло.

— Ви ще довго? — спитала Флоренс. — Їй час відпочивати.

— Я вже йду, — відповів Хуліо, беручи саквояж і блокнот. Зі слів і кивка Флоренс він миттю відчув себе небажаним гостем. Флоренс вміла обламати кількома короткими, як у телеграмі, фразами. — Був радий познайомитися, Каталіно.

Вони вийшли з кімнати. Кілька хвилин обоє мовчали, спантеличені, ошелешені.

— То що ви думаєте? — зрештою спитала Ноемі, спускаючись сходами.

— Стосовно туберкульозу, мені треба знімок її легень, аби краще зрозуміти її стан. Щоправда, на туберкульозі я знаюсь не дуже добре, — відказав лікар. — Щодо іншого, я вже попереджав вас, що я не психіатр, тому не можу сказати нічого…

— Та ну ж бо, годі, — сказала Ноемі з притиском. — Скажіть хоч щось.

Вони зупинилися біля підніжжя сходів. Хуліо зітхнув:

— Гадаю, ви маєте рацію: їй необхідна психіатрична допомога. Такої незвичної поведінки я не зустрічав у інших хворих на туберкульоз. Якщо перевезти її до Мехіко не вдається, можливо в Пачуці знайдеться фахівець, який зможе їй допомогти.

Ноемі не думала, що Каталіну вдасться кудись перевезти. Може, варто поговорити з Говардом і пояснити йому ситуацію? Врешті-решт, він-бо головний у цьому домі. От тільки старий їй не подобався. Він її дратував. Вірджил думав, що вона занадто драматизує, від Флоренс допомоги не дочекаєшся. Але лишається ще Френсіс.

— Боюся, я тільки заплутав вас ще більше, — мовив Хуліо.

— Ні, — збрехала Ноемі. — Ні, я дуже вам вдячна.

Вона була засмучена, почувалась дурепою, бо очікувала від нього більшого. Він не був лицарем у блискучому обладунку і не був чарівником, що здатен зцілити кузину чародійним зіллям. Вона мала бути до цього готова.

Він завагався, либонь, шукаючи якихось підбадьорливих слів.

— Що ж, ви знаєте, де мене знайти, — сказав нарешті. — Тож за потреби обов’язково звертайтеся.

Ноемі кивнула і провела його до машини. Пригадала, що деякі казки мають кривавий фінал. Скажімо, у «Попелюшці» сестрам відрубали ноги, а мачуху Сплячої Красуні кинули у діжку зі зміями. Зненацька перед очима їй зринула картинка з останньої сторінки книжки, яку Каталіна читала їм у дитинстві. Мачуху запихають у бочку, з якої стирчить купа жовтих і зелених зміїних хвостів.

Схрестивши руки на грудях, Ноемі сперлася на дерево. Постоявши, повернулась до будинку. На сходах на неї вже чекав Вірджил.

— Хто був той чоловік, що до тебе приходив?

— Це лікар з місцевої лікарні. Ти дозволив запросити його.

— Я зовсім не сварюся, — відповів він, спускаючись зі сходів і стаючи напроти неї.

На його обличчі грала цікавість — він хотів знати, що сказав лікар, але прямо питати не поспішав. Щоправда, в неї теж не було бажання щось розповідати.

— Може, у тебе є час показати мені оранжерею? — спитала вона дипломатично.

— Авжеж.

Оранжерея виявилась крихітна — майже як постскриптум до ніякового листа, однак і тут скрізь панував занепад: скляні панелі брудні, деякі — побиті, так що в дощ всередину затікала вода. Горщики були порослі цвіллю, однак у кількох з них цвіли квіти. Подивившись угору, Ноемі побачила на стелі вітраж — завитого в кільце змія із зеленим тілом і жовтими очима. Видиво вражало, плазун із роззявленою пащею був як живий — здавалося, от-от ворухнеться.

— О, — прохопилася вона ненароком, притуляючи долоню до уст.

— Щось сталося? — спитав Вірджил, підходячи до неї.

— Та нічого. Просто цього змія я бачила в будинку.

— Це — уроборос.

— Це ваш гербовий знак?

— Хоч він і вважається символом роду, на гербі його немає. Проте у батька була з ним печатка.

— Що він означає?

— Змій, що пожирає власний хвіст, символізує нескінченність — над і під нами.

— Я розумію, але для чого ваш рід узяв його собі на печатку? Крім того, цей знак я бачу тут усюди.

— Та невже? — байдуже спитав він, знизуючи плечима.

Ноемі нахилила голову, намагаючись краще розгледіти голову гада:

— Я ще не бачила вітражів у оранжереях, адже в них зазвичай ставлять прозоре скло.

— Це приміщення спроєктувала мати.

— Напевне, зелену барву дає оксид хрому. Але тут присутній ще й оксид урану, бо… бачиш, он там, скло майже світиться, — сказала вона, показуючи на голову змія з лихими очиськами. — Вітраж виготовили тут чи привезли по частинах з Англії?

— Я майже нічого не знаю про спорудження оранжереї.

— А Флоренс може знати?

— А ти допитлива.

Було неясно, комплімент це чи докір.

— Оранжерея, гм-м-м, — провадив він. — Я знаю, що вона стара і що мати любила її найбільше в цьому домі.

Вірджил підійшов до довгого столу, що тягнувся по центру приміщення, пройшовся вздовж ряду жовтих рослин у горщиках і повернувся назад, до клумби, з якої стирчало кілька рожевих троянд. Обережно провів пальцями по пелюстках.

— Вона обрізáла найслабші пагінці, стежила за кожною рослиною. Але після її смерті ними ніхто не займався, а це — все, що залишилось.

— Мені прикро.

Його погляд був прикутий до троянд, до їхніх кволих пелюсток.

— Це не має значення. Я майже її не знав: був зовсім маленький, коли вона померла.

Аліса Дойл, котра ділила ініціали зі своєю сестрою. Аліса Дойл, бліда білявка, котра колись жила живісінька й була чимось більшим за портрет на стіні. Це вона олівцем у блокноті намалювала змія, що тепер висів скручений у них над головою; своєю рукою передала ритм лускатого тіла, форму вузьких очей і страшно роззявлену пащеку.

— Вона померла насильницькою смертю. В роду Дойлів бували випадки потягу до насилля, але ми тримаємось, — мовив Вірджил. — Тим паче, це було дуже давно, тому зараз уже не має значення.

«Її застрелила твоя сестра», — подумала вона, хоч і не могла уявити собі того. Їй не вкладалося в голові, що в цьому будинку насправді могла статися настільки жахлива річ. Не вірилося, що потому кров відтерли, закопали брудний одяг, замінили килими з бридкими червоними плямами, і життя продовжилось. Але як усе відбулося? Адже таку таємницю, настільки мерзенну річ, так просто не приховаєш.

Однак Вірджил лишався незворушним.

— Мабуть, батько, коли учора говорив із тобою про красу, згадував і про вищий і нижчий типи, — сказав Вірджил, пильно дивлячись на неї. — Він не міг просто оминути розмови про цю теорію.

— Я не дуже розумію, що це означає, — відповіла вона.

— Це означає, що доля кожного виду визначена наперед.

— Звучить жахливо.

— Втім, як добра католичка, ти повинна вірити у первородний гріх.

— Напевне, з мене погана католичка. Звідки ти знаєш про моє виховання?

— Каталіна молиться з розарієм, а поки не захворіла, ходила до церкви. Припускаю, вдома робила так само.

Насправді дядько Ноемі був священником, і від неї дійсно вимагалося ходити на службу в скромній чорній сукні, з покритою головою. Мала вона і розарій — як у всіх, — і золотий хрестик, який, однак, носила рідко, так само рідко вона замислювалась і про первородний гріх, якщо не враховувати днів, коли штудіювала катехізис перед своїм першим причастям.

— Отже, ти віриш, що наша доля визначена наперед? — спитала вона.

— Я бачив світ і помітив, що люди віддані одним і тим же порокам. Пройдись будь-яким багатоквартирним будинком і скрізь побачиш однакові обличчя, однакових людей. Бруд, що вони тягнуть скрізь за собою, не відмити ніяк. Люди поділяються на придатних і непридатних.

— Як на мене, це безглуздя, — відповіла Ноемі. — Від розмов про євгеніку мене нудить. Придатні й непридатні. Ми ж не про котів та собак говоримо.

— А чим люди відрізняються від котів і собак? Усі ми — живі істоти, що хочуть жити; всіма нами рухає інстинкт розмноження задля збереження роду. Хіба тобі не до вподоби людська натура? Хіба не на її вивчення покликано антропологію?

— Я не хочу говорити про це.

— А про що хочеш? — злегка іронічно спитав він. — Знаю, тобі не терпиться сказати це, тому кажи.

Ноемі планувала бути м’якшою, приємнішою, проте відкручуватися далі було нікуди. Він м’яко підвів її до цієї розмови, а тепер змушує говорити напряму.

— Про Каталіну.

— Що з нею?

Ноемі сперлася на стіл, поклала руки на його пошкрябану поверхню, і глянула йому в очі:

— Лікар, який приходив сьогодні, вважає, що їй потрібен психіатр.

— Так, зрештою він може їй знадобитися, — погодився Вірджил.

— Зрештою?

— Туберкульоз — це не жарти. З часом її доведеться покласти на лікування, але через хворобу в психіатричний заклад її можуть не прийняти. Тож так, зрештою нам доведеться шукати для неї психіатра. Але поки що їй добре і з Артуром.

— Добре? — пирхнула Ноемі. — Вона чує голоси. Каже, в стіні її кімнати живуть люди.

— Так, я в курсі.

— Але схоже, це тебе анітрохи не хвилює.

— Ти перебільшуєш.

Схрестивши руки, Вірджил відійшов від неї. Ноемі так розсердилась, що з її уст зірвався прокльон — іспанською. Вона відвернулась і провела рукою по млявих листочках і всохлій папороті. Він рвучко крутнувся і кинув в неї нищівний погляд:

— Раніше їй було гірше. Ти не бачила її ще три-чотири тижні тому: вона була бліда, як порцелянова лялька. Але зараз їй кращає.

— Ти не можеш знати напевне.

— Зате це знає Артур. Спитай у нього, — спокійно промовив він.

— Ваш лікар не дасть мені поставити і двох питань.

— А якщо вірити моїй дружині, міс Табоада, у вашого лікаря ще навіть борода не засіялась.

— Ви розмовляли?

— Я був у неї. Так і довідався про твого гостя.

Стосовно молодості лікаря він не помилився, однак Ноемі похитала головою:

— А до чого тут його вік?

— Я не збираюся слухати хлопчиська щойно з-за шкільної парти.

— В такому разі чому дозволив запросити його сюди?

Він оглянув її з ніг до голови:

— Я не дозволяв. Ти сама наполягла. Так само як зараз наполягаєш на продовженні цієї безглуздої розмови.

Він зібрався піти, та вона схопила його за руку й повернула до себе. Його очі були дуже сині, холодні, як лід, однак на них упав промінчик світла, і вони здалися їй золотими — на однісіньку секунду, доки він не повернув голову, зруйнувавши весь ефект.

— В такому разі я наполягаю, ні — вимагаю, щоб її перевезли у Мехіко, — промовила вона. Спроби дипломатії провалились, обоє це знали, тож можна більше не критися. — Перебування в цьому старому, моторошному будинку не йде їй на користь. Чи мені…?

— Ти моєї думки не зміниш, — перебив він, — врешті-решт, вона — моя дружина.

— І моя кузина.

Ноемі не відпускала його, та він обережно взяв її за руку, розімкнув пальці й відчепив від рукава. На секунду затримав руку у повітрі, щоби розглянути її долоні — довжину пальців, форму нігтів.

— Я знаю. А ще знаю, що тобі тут не подобається, тому якщо тобі не терпиться повернутися додому з цього «моторошного» будинку, тебе тут ніхто не тримає.

— Проганяєш мене?

— Ні. Але ти тут не наказуєш. Не забувай про це, — відказав він.

— Ти поводишся грубо.

— Не думаю.

— Я поїду негайно.

Весь цей час Вірджил говорив незворушно, що лише більше дратувало її. Бісила і зневажлива посмішка в нього на обличчі. Він поводився чемно, але водночас пихато.

— Можливо. Але я в цьому сумніваюся. Думаю, піти так просто — це не у твоїй натурі. Ти відчуваєш відповідальність перед родиною, виконуєш свій кровний обов’язок. І я це поважаю.

— Можливо, непоступливість — також частина моєї натури.

— Я тобі вірю. Прошу, Ноемі, не ображайся. Ти ще побачиш, що так буде краще.

— Я думала, ми досягли перемир’я, — сказала вона.

— Казати так означає визнати, що між нами була війна. Невже ти дійсно так вважаєш?

— Ні.

— Тоді все гаразд, — виснував він і вийшов з оранжереї.

Його відповіді страшенно її дратували. Тепер вона розуміла, чому батьку так не сподобалося листуватися з ним. Уявила собі його дратівливі листи, сповнені фраз, які значать все і водночас нічого.

Спересердя зіштовхнула горщика з верхньої полички. Гучно торохнувшись об підлогу, він розбився, засипавши все навколо землею. Ноемі одразу пошкодувала про свій вчинок: скільки горщиків не розбий, справі цим не зарадиш. Нахилилася подивитись, чи можна це якось виправити. Підняла кілька черепків, спробувала скласти докупи, але все дарма.

«Хай йому грець», — вилаялася про себе і ногою тихенько заштовхнула друзки під стіл.

Ясно, що він правий. Каталіна — його дружина, і він єдиний, хто може вирішувати за неї. Зрештою, мексиканки он навіть не мають права голосувати на виборах. То що ж їй тут говорити, що вдіяти? Певне, було б краще, якби батько втрутився, приїхавши сюди особисто. Чоловік викликає більше поваги. Втім, ні. Як вона сама сказала, непоступливість — частина її натури.

Що ж, значить, треба побути тут ще трохи. Якщо не вдається переконати Вірджила, може, на допомогу їй прийде бридкий патріарх родини Дойлів? А ще можна спробувати схилити на свій бік Френсіса. Та що найголовніше, якщо вона поїде зараз — підведе Каталіну.

Вставши, Ноемі помітила, що підлогу вкриває мозаї­ка. Обійшовши оранжерею, збагнула, що стіл стоїть посеред зображення ще одного змія-уробороса, який пожирає власний хвіст. Як висловився Вірджил, нескінченність — під і над нами.