Мексиканська готика

5

Уранці Каталіна знову сиділа біля вікна з байдужим виглядом — геть як попереднього разу. Ноемі пригадалася картина, яка висіла в них удома. На ній було зображено Офелію, яку течія несе річкою між порослих очеретом берегів. Такий вигляд мала і Каталіна того ранку. Та попри те було добре побачити її, посидіти погомоніти про життя у Мехіко. Знаючи, що Каталіні подобаються такі речі, Ноемі розповіла їй про виставку, на яку ходила три тижні тому, а потім з такою точністю зобразила кількох їхніх спільних друзів, що уста Каталіни розтягнулися в посмішку, і вона аж засміялася.

— Ти так гарно пародіюєш їх. Скажи, ти ще займаєшся в театрі? — спитала Каталіна.

— Ні. Зараз мене більше цікавить антропологія. Планую вчитися в магістратурі. Хіба ж не цікаво?

— Завжди в нашої Ноемі нові ідеї, завжди вона у пошуках чогось нового.

Ці слова Ноемі чула не раз. Очевидно, що скептичне ставлення рідні до її навчання в університеті мало деякі підстави, адже вона уже втретє змінювала предмет своїх інтересів, але вона також твердо знала, що прагне присвятити своє життя чомусь особливому. І хоч досі не вирішила, що це буде, антропологія здавалася найперспективнішим з усіх її попередніх захоплень.

Хай би що казала Каталіна, Ноемі не заперечувала, адже слова кузини зовсім не нагадували докори батьків. Каталіна вся ніби складалася із зітхань і м’яких, як шовк, фраз, і охоче вірила у мрії Ноемі, бо й сама була мрійницею.

— А ти чим тут займаєшся? І не думай, ніби я не помітила, що ти майже перестала писати. Невже вдавала, що живеш на далеких болотах, як у «Буремному перевалі»? — сказала Ноемі. Каталіна зачитала «Буремний перевал» до дір.

— Ні, я жила у цьому домі. Він займає більшість мого часу, — відповіла кузина, торкаючи рукою оксамитову портьєру.

— Планувала зробити ремонт? Якщо знесеш його весь і відбудуєш заново, я не заперечуватиму. Моторошно тут якось, тобі так не здається? Та й холодно нівроку.

— І сиро. Тут дуже сиро.

— Мені вчора було так холодно, що сирості я й не помітила.

— Це все темрява і сирість. Тут постійно темно й сиро, того і холодно.

Поки Каталіна говорила, усмішка зійшла з її губ, а очі, досі такі далекі, глянули на Ноемі з неочікуваною гостротою. Узявши сестру за руки, вона нахилилася до неї й зашепотіла:

— Я хочу попросити в тебе про послугу, але про це не можна нікому розповідати. Пообіцяй, що не розкажеш. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— У місті живе одна жінка. Її звуть Марта Дюваль. Вона дала мені ліки, але вони вже закінчились. Сходи до неї і візьми ще. Ти зрозуміла?

— Так, авжеж. Що це за ліки?

— Це неважливо. Головне, щоб ти виконала моє прохання. Можеш зробити це? Благаю, скажи, що зможеш і нікому не розкажеш.

— Так, якщо тобі це потрібно.

Каталіна кивнула. Вона так міцно стискала Ноемі руки, аж впивалася нігтями у шкіру.

— Каталіно, я поговорю з…

— Тихо. Тебе можуть почути, — промовила Каталіна і замовкла, зблиснувши очима.

— Хто мене почує? — повільно спитала Ноемі в кузини, що незмигно дивилась на неї.

Нахилившись до неї, Каталіна прошепотіла їй на вухо:

— Воно у стінах.

— Що у стінах? — спитала Ноемі рефлекторно, не знаючи, що говорити у відповідь на пустий, як у сновиди, погляд кузини.

— Вони говорять зі мною, розповідають таємниці. Не слухай їх, Ноемі, затули вуха. Тут є привиди. Вони справжні. Ти їх ще побачиш.

Враз відпустивши її руки, Каталіна встала, вчепившись у портьєру, і виглянула у вікно. Ноемі вже збиралася попросити пояснень, але тут до кімнати зайшла Флоренс.

— Приїхав лікар Каммінс. Коли скінчить оглядати Каталіну, він спуститься до вас у вітальню, — сказала жінка.

— Я можу лишитися тут, — відповіла Ноемі.

— Він буде проти, — твердо заперечила Флоренс.

Хоч могла б і наполягти на своєму, Ноемі все ж вирішила не сперечатися й піти. Вона добре знала, коли краще поступитися, й відчувала, що зараз наполегливість викличе лише ворожість у відповідь. Якщо зчинятиме галас, її можуть навіть відправити додому. Вона чудово розуміла, що вміє бути дуже незручною гостею.

Удень, із відкритими шторами, вітальня виглядала ще менш привітно, ніж увечері. По-перше, тут було холодно, бо вогонь у каміні згас. До всього ще й світло з вікон чіткіше відкривало всі недоліки кімнати. Вицвілі велюрові крісла здавалися нудотно-зеленими, майже жовчного кольору, кахлі, що прикрашали камін, були потріскані. Невеличку картину маслом, на якій було зображено грибочок, поїла пліснява: крихітні чорні цяточки знищували всі кольори й заступили собою саме зображення. Про сирість кузина не збрехала.

Потерши зап’ясток, Ноемі оглянула місце, в яке Каталіна впилася нігтями, і стала чекати на лікаря. Він довго не йшов, а коли нарешті спустився до вітальні, то був не сам. Із ним прийшов Вірджил. Ноемі сіла в одне з вицвілих крісел, лікар, поставивши шкіряну валізку збоку, — в інше. Вірджил залишився стояти.

— Мене звуть Артур Каммінс, — промовив лікар. — А ви, певно, міс Ноемі Табоада.

Одяг на лікарі був гарно підігнаний під його фігуру, щоправда, на десятиліття-два відставав від моди. Спершу їй здавалося, ніби всі, хто навідують цей дім, застряг­ли в минулому, однак раптом вона усвідомила, що у такому маленькому містечку оновлювати гардероб не так вже й конче необхідно. Втім, Вірджилів костюм виглядав досить модним. Він або придбав собі новий одяг, коли був у Мехіко, або ж вважав себе особливим, а свій гардероб — вартим додаткових витрат. Мабуть, таку розкіш дозволяв собі коштом дружини.

— Так. Дякую, що знайшли час для мене, — відповіла вона.

— Завжди радий. Вірджил каже, у вас є до мене кілька питань.

— Це правда. Мені сказали, в моєї кузини туберкульоз.

Не встигла вона закінчити, як лікар уже кивав і відповідав:

— Саме так. Але перейматися не варто. Здолати його їй допоможе стрептоміцин, однак не слід нехтувати й іншим лікуванням, адже найкращою панацеєю від цієї недуги є сон, відпочинок і добре харчування.

Витягши з кишені хустинку, лікар зняв окуляри і заходився їх чистити, говорячи далі:

— Насправді тут буде досить льодових компресів і спиртових розтирань. Усе минеться. Незабаром вона буде як новенька. А зараз, якщо ви мені пробачите…

Запхав окуляри до нагрудної кишені, маючи явний намір скінчити розмову, але Ноемі перепинила його:

— Ні, це ще не все. Каталіна поводиться дуже незвично. Пригадую, як я була маленька, тітка Бриґіда захворіла на туберкульоз, але так дивно, як Каталіна, вона не поводилась.

— Усі пацієнти різні.

— Вона написала батьку дуже дивного листа і поводиться зовсім не схоже на себе, — мовила Ноемі, намагаючись передати словами свої враження. — Вона змінилася.

— Туберкульоз людину не міняє, а лише підсилює риси, які в неї вже були.

— В такому разі з Каталіною явно щось не так, адже на апатію вона ніколи не страждала. Та й вигляд її мене насторожує.

Лікар дістав окуляри з кишені й повернув собі на носа. Насупився: либонь, не сподобалось побачене.

— Ви не дали мені закінчити, — проказав роздратовано і глянув на неї твердим поглядом. Вона стисла губи. — Ваша кузина — дуже тривожна, меланхолійна особистість, і хвороба це тільки підсилила.

— Каталіна не тривожна.

— То ви заперечуєте її схильність до депресії?

Ноемі пригадалися батькові слова, що він сказав їй у Мехіко — назвав Каталіну схильною до драми. Але «драма» і «депресія» — зовсім різні речі, та й у Мехіко Каталіна ніколи не чула голосів і не мала того чудернацького виразу на обличчі.

— Про яку схильність до депресії ви говорите? — спитала вона.

— Після смерті матері вона замкнулася в собі, — втрутився Вірджил. — На неї почали находити тривалі напади меланхолії, вона зачинялася в кімнаті й говорила всілякі нісенітниці. Зараз усе тільки погіршилося.

Досі він весь час мовчав, але зараз чомусь вирішив заговорити — і не просто заговорити, а й зробити це підкреслено відсторонено, немов ішлося не про його власну дружину, а якусь незнайомку.

— Так, ти правий, її мати дійсно померла, — зауважила Ноемі. — Але це було багато років тому, коли вона була ще дитиною.

— Деякі речі можуть повертатися, — відповів Вірджил.

— Хоч туберкульоз навряд чи можна назвати смертним вироком, він не минає легко для жодного пацієнта, — додав лікар. — Ізоляція та фізичне нездужання завдають чимало прикрих хвилин. Крім того, вашу кузину мучать озноб і лихоманка. Можу вас запевнити, приємного в цьому мало, і кодеїн дає їй лише тимчасове полегшення. Я б не очікував, що вона пектиме на кухні пироги, весело наспівуючи.

— Я непокоюся. Ми не чужі люди.

— Так, але якщо ще й ви станете переживати, чим це їй зарадить? — хитаючи головою, промовив лікар. — Даруйте, але мені дійсно час іти. Побачимося за тиждень, Вірджиле.

— Лікарю… — почала Ноемі.

— Ні, ні, я мушу йти, — повторив він тоном людини, якій щойно стало відомо про невідворотний бунт на кораблі.

Потиснувши їй руку, він узяв свою валізку і пішов, залишивши Ноемі сидіти у вичовганому кріслі, кусаючи губи і не знаючи, що додати. Вірджил зайняв місце, яке звільнив лікар, і вмостився зручніше. Якщо є на світі людина, в чиїх жилах замість живої крові тече крига, то це він. На його обличчі не було видно і жилки. Невже він дійсно залицявся до Каталіни? Чи здатен він взагалі на таке? Було складно уявити, щоб він виявляв прихильність хоч до однієї живої істоти.

— Лікар Каммінс — дуже хороший фахівець, — сказав він байдужим голосом, котрий вказував на те, що на компетенції Каммінса йому було начхати. — Його батько був нашим сімейним лікарем, а зараз за нашим здоров’ям слідкує він. Запевняю тебе, він не допустить недбалості.

— Не маю сумнівів, що він хороший лікар.

— Щось не схоже.

Вона знизала плечима, намагаючись розрядити атмосферу, гадаючи, що якби посміхалася, її слова прозвучали б невимушеніше і Вірджил був би до неї привітніший. Хай там як, а він, схоже, сприймає усю цю справу надто легко.

— Якщо Каталіні зле, краще відправити її в санаторій біля Мехіко, де вона отримає належний догляд, — сказала вона.

— Вважаєш, я не здатен попіклуватися про власну дружину?

— Я цього не казала. Але в цьому домі холодно, а туман за вікном — не найрадісніший краєвид.

— То з таким завданням батько відправив тебе сюди? — спитав Вірджил. — Щоб ти приїхала й забрала звідси Каталіну?

Вона похитала головою:

— Ні.

— А мені здається, що так, — відповів він різко, хоча зовсім не виглядав роздратованим. Ці слова прозвучали холодно. — Я розумію, що наш дім далеко не найсучасніший і найстильніший. Колись це був зразковий будинок, а в шахті добувалося стільки срібла, що ми могли тримати в коморі шовки й оксамит і пити найдорожчі вина. І хай ці часи відійшли в минуле, та ми вміємо дбати про хворих. Мій батько старий, у нього слабке здоров’я, однак ми даємо йому належне піклування. І про жінку, з якою одружився, я турбуюсь не менше.

— Та я усе одно хочу спитати, чи не потрібен Каталіні фахівець з іншої галузі. Скажімо, психіатр…

Він засміявся так гучно, аж вона підскочила. Досі його обличчя зберігало страшенно серйозний вид, і цей сміх прозвучав дуже неприємно. Вірджил глянув на неї з викликом:

— Психіатр. І де ж у цих краях його взяти? Чи ти думаєш, він візьметься нізвідки? У міській лікарні тільки один лікар. Навряд чи десь тут знайдеться психіатр. Щоби знайти його, доведеться їхати в Пачуку, а то й у Мехіко. Та й сумніваюся, що хтось приїде сюди аж звідти.

— Але той лікар, що є у лікарні, може принаймні висловити свою думку, свій погляд на стан Каталіни.

— Існує одна причина, з якої батько привіз із Англії власного лікаря. Він зробив це не тому, що рівень медицини тут не найвищий. Просто місто тут бідне, а люди — грубі, примітивні, тож хороших лікарів тут катма.

— Але я наполягаю…

— Так, так, ти, звичайно ж, наполягаєш, — мовив він, встаючи й досі не відриваючи від неї погляду синіх очей. — Звикли завжди добиватися свого, так, міс Табоада? Батько виконує всі твої забаганки, а хлопці заради тебе готові піти на все.

Він нагадав їй парубка, з яким вона якось танцювала на вечірці того літа. Вони весело витанцьовували в такт дансону, а тоді настав час для балади. Поки лунала «В один із чарівних вечорів», молодик нахилився і спробував поцілувати її. Вона відвернулася, а коли знову глянула на нього, на його обличчі була чиста, чорна насмішка.

Тепер же так само дивився на неї Вірджил. Це був злий, бридкий погляд.

— Що ти маєш на увазі? — спитала вона виклично.

— Просто пригадав, як Каталіна розповідала, якою наполегливою ти можеш бути, коли хочеш, щоб кавалер зробив тобі якусь послугу. Але я з тобою не сперечатимусь. Спитай думки іншого фахівця, якщо знайдеш десь такого, — сказав він холодно і вийшов з кімнати.

Їй було приємно усвідомлювати, що її слова його зачепили. Як і лікар, він-бо очікував, що вона прийме його слова без заперечень.

Тієї ночі їй наснилося, що зі стіни її кімнати виросла золота квітка, щоправда… це була не зовсім квітка. Вона проростала із завитка, а не стеблини, а біля цієї не-квітки росло безліч інших крихітних бруньок.

«Гриби», — подумала вона, нарешті упізнавши округ­лі шапочки. Приваблена світлом, що лилось від них, підійшла до стіни і провела рукою по їхніх вершечках. Золотисті шапочки розчинились на димок, що, здійнявшись угору, опав на підлогу, як пилюка. Цей порох лишився в неї на руках.

Спробувала обтерти їх об сорочку, але золотий пил в’ївся у шкіру й забився під нігті. Кружляючи навколо неї у повітрі, він освічував кімнату м’яким жовтуватим сяйвом. Подивившись угору, вона побачила, що на тлі стелі порошинки мерехтять, наче крихітні зірочки. Килим на підлозі був устелений таким самим розсипом зірочок.

Вона посунула ногою, розворушила порох, він піднявся в повітря і знову осів.

Зненацька Ноемі збагнула, що в кімнаті є ще хтось. Підняла голову, досі притискаючи руку до грудей, і побачила силует у дверях. Це була жінка в старовинній мереживній сукні, пожовклій від часу. На місці обличчя сяяло жовте сяйво — схоже на те, що линуло від золотих грибів на стіні. Сяйво навколо жіночої постаті то яскравішало, то тьмянішало, як світлячок у нічному небі.

Стіна біля Ноемі запульсувала в ритм із мерехтінням золотої жінки. Підлога під нею також зарухалася, забилася, як живе серце. Золоті ризоїди, на яких росли гриби, обплітали стіну й тягнулися далі. Раптом Ноемі помітила, що сукня жінки зроблена не з тканини, а з переплетених ризоїдів.

Жінка підняла руку, обтягнуту рукавичкою, вказала на Ноемі й відкрила рот, та оскільки ніякого рота не мала, а замість лиця в неї було золоте сяйво, жодного слова не почулося.

Досі ніякого страху Ноемі не відчувала, однак намагання жінки щось сказати неабияк її налякало. Страх пробігся їй хребтом аж до самих п’ят, змушуючи відступити, затуливши губи долонями.

Однак губ у неї вже не було, а коли спробувала зробити ще один крок, збагнула, що ноги вгрузли в підлогу. Золота жінка підійшла і взяла її обличчя у свої долоні. Від неї полинув звук, схожий на шелест листя, плюскіт води і дзижчання комах у цілковитій темряві. Ноемі захотілося затулити вуха долонями, але рук у неї вже також не було.

Вона прокинулася мокра від поту. Якийсь час не мог­ла зрозуміти, де перебуває, аж доки не згадала, що вона гостює у Домі-на-Горі. Потягнувшись до склянки води, яку поставила на тумбі, мало не перекинула її. Випила все одним духом, роззирнулася навколо.

У кімнаті панували тіні. На стінах не було ніякого золотого, чи будь-якого іншого, сяйва. Та вона однаково підійшла і провела рукою по шпалерах, аби переконатися, що під ними не ховається нічого страшного.