Мексиканська готика

19

Ноемі повільно пакувала валізи, весь час вагаючись, чи не зраджує вона кузини. Так. Ні. Може, краще не їхати? Не можна залишати Каталіну саму. Але вона вже сказала, що збирається в місто, та й розвіятись їй не завадить. У Мехіко вирішила не їхати. Натомість заскочить до Пачуки і звідти напише батькові пошукати лікаря, котрий згодиться приїхати з нею в Дім-на-Горі. Знала, Дойлам це не сподобається, але це краще, ніж нічого.

Підбадьорена, що має готовий план, вона закінчила складатися і пішла до їдальні. Оскільки це був її останній день у цьому домі й не бажаючи виказувати свою втому й спустошення, вирішила одягнути парадну сукню — тюлеву, кольору буйволячої шкіри, із золотими вставками, жовтим поясом і вишуканим ліфом. Плаття було не таке пишне, як спідниця, яку вона носила зазвичай, але досить ошатне і цілком доречне для урочистої вечері.

Схоже, Дойли поділяли її погляд і поставилися до події всерйоз: постелили білосніжну скатертину, запалили свічки у срібних канделябрах. Готуючись до від’їзду Ноемі, навіть зняли заборону на розмови, хоч сьогодні їй більше хотілося тиші, адже вона ще не відійшла від дивного видіння і досі не могла второпати, що його викликало.

Розболілась голова, але Ноемі списала це на вино. Міцне, але напрочуд солодке, воно лишало дивний присмак.

Не покращувала настрою й компанія. Варто було потерпіти і ще трохи повдавати ввічливість, та все її терпіння вичерпалось після того, як з нею поводилися Вірджил Дойл і Флоренс.

Кинула погляд на Френсіса, що сидів біля неї. Він був єдиним з цієї родини, хто їй подобався. Бідолашний. Сьогодні він виглядав пригнічено. Цікаво, це він повезе її у місто? Сподівалась, що так. Це б дало їм трохи часу поспілкуватись наодинці. Чи можна довірити йому піклування про Каталіну? Без його допомоги вона не впорається.

Френсіс подивився на неї у відповідь. Хотів щось шепнути, але його урвав Вірджил:

— Після вечері піднімемось нагору.

Ноемі підняла голову на нього:

— Перепрошую?

— Батько очікує, що ми навідаємо його ввечері. Він хоче попрощатися. Ти ж не проти зайти до нього ненадовго?

— Я й не думала їхати, не попрощавшись, — відповіла вона.

— Однак ще кілька годин тому поривалася іти в місто пішки, — з ледь прихованою насмішкою зауважив Вірджил.

Френсіс їй подобався, зате Вірджила вона ледь терпіла. Неприємний грубіян, він вправно приховував свою бридку суть під личиною ввічливості. Найбільше Ноемі не подобалося, як він дивився на неї: холодна посмішка на устах і незворушний, нахабний погляд, від якого хотілося затулитися.

У тому сні у ванні почувалася схоже. Однак тоді нею заволоділо ще одне відчуття — приємне, і водночас болюче, як коли хитаєш хворий зуб язиком.

Це була болісна, нестримна, млосна хіть.

Було дивно думати про таке за столом, коли він сидить навпроти неї. Опустила погляд на тарілку. Він знає її таємниці, здатен викрити її найпотаємніші бажання. Не можна дивитись на нього.

Компанія поринула в тривалу паузу, коли в їдальню зайшла служниця зібрати тарілки.

— Вам буде важко дістатися у місто вранці, — промовила Флоренс, коли всім підлили вина і принесли десерти. — Дороги будуть у жахливому стані.

— Так, ллє як із відра, — підхопила Ноемі. — Через такі зливи ви втратили копальню?

— Це було давно, — відмахнулася Флоренс. — Вірджил був ще немовлям.

Вірджил кивнув:

— Шахту затопило. Та на ній однаково вже ніхто не працював. Під час революції з робочими руками стало скрутно, адже всі пішли воювати, як не на одному, так на іншому боці. А на такій копальні, як наша, треба було тримати постійний штат робітників.

— А після революції ніхто не повернувся? Невже всі виїхали звідси? — спитала Ноемі.

— Так. До того ж ми не мали змоги наймати нових людей, адже батько захворів і не міг наглядати за роботою. Та незабаром це зміниться.

— Яким чином?

— Каталіна вам не казала? Ми збираємося відкрити шахту знову.

— Але ж вона вже давно закрита. Я думала, вам бракує коштів, — відповіла Ноемі.

— Каталіна згодна інвестувати в цю справу.

— Цього ти мені не казав.

— Вилетіло з голови.

Він говорив так невимушено, повірити йому було так легко. Та Ноемі знала, що він навмисне весь цей час не розповідав їй про свої плани зробити з Каталіни свою покірну дійну корову. Зараз же заговорив, щоби подратувати її і ще раз кинути посмішку, яку вже не раз майстерно демонстрував. Йому хотілося позловтішатися. Вона однаково їде, тож це буде не зайве.

— Та чи розумно було б чинити так зараз, коли твоя дружина в такому стані? — спитала вона.

— Гадаєш, від цього їй стане гірше?

— Я думаю, це непорядно.

— Бачиш-но, Ноемі, у цьому домі ми занадто довго не жили, а виживали. Настав наш час зростати. Як рослині потрібне світло, так і нам потрібен свій шлях у житті. Можеш вважати це чимось непорядним, та, на мою думку, це природно. Крім того, ще вчора ти сама казала мені про необхідність змін.

Тепер він перекладає відповідальність на неї. Як мило. Ноемі відсунулась від столу:

— Піду попрощаюся з вашим батьком. Я стомилася.

Тримаючи келих за ніжку, Вірджил здивовано звів брову неї:

— Гадаю, ми можемо пропустити десерт.

— Вірджиле, ще надто рано, — зауважив Френсіс.

Це було єдине, що він сказав за весь вечір, проте Вірджил та Флоренс зиркнули на нього так, наче він без угаву молов усілякі дурниці. Явно, його думки тут ніхто не питає. Воно й не дивно.

— А по-моєму, час саме слушний, — заперечив Вірджил.

Усі встали. Флоренс узяла з полиці лампу і повела їх за собою. Того вечора в будинку було страшенно холодно. Огорнувши себе руками, Ноемі подумала, чи вистачить Говарда на довгу розмову. Якби ж то ні. Натомість їй хотілося чимшвидше сховатись під ковдру й заснути, щоб якомога раніше встати і заскочити в стареньке авто.

Флоренс відчинила двері Говардової кімнати, й Ноемі зайшла за нею. В каміні горів вогонь, балдахін навколо великого ліжка був щільно запнутий. У повітрі стояв неприємний запах. Занадто духмяний, як від перестиглого фрукта. Ноемі насупилась.

— Ми прийшли, — сказала Флоренс, ставлячи лампу на поличку над каміном. — З нами гостя.

Флоренс пішла розсунути балдахін. Ноемі вже натягнула чемну посмішку, готуючись побачити Говарда Дойла під ковдрою або спертим на подушки, у звичному зеленому халаті.

Та вона зовсім не очікувала, що він лежатиме на ліжку голий. Його шкіра була страшенно бліда, помережана темно-пурпуровими судинами, що бігли через усе його тіло. Одна нога була роздута, вкрита великими темними струпами.

Що воно таке? Не виразки, адже вони ритмічно пульсують і чітко контрастують із виснаженим тілом. Від старого лишилися самі шкіра та кістки, але роздута нога була щедро вкрита струпами, як борт корабля — мушлями.

Це була страшна, жахлива картина. Ноемі подумала, що перед нею лежить гнилий труп, але старий був живий. Його груди підіймались і опадали — він дихав.

— Треба підійти ближче, — шепнув Вірджил і міцно стиснув її плече.

Приголомшена, вона не могла поворухнутися, але відчувши його руку, відштовхнула Вірджила й побігла до дверей. Він схопив її з такою силою, що мало не переламав усі кістки. Ноемі зойкнула від болю, але опір не облишила.

— Іди сюди, допоможи, — гукнув він Френсісу.

— Відпусти! — крикнула Ноемі.

Френсіс не поворухнувся, але на допомогу Вірджилу прийшла Флоренс, і разом вони потягли Ноемі до узголів’я ліжка. Вириваючись, вона зачепила столик і збила з нього порцеляновий горщик.

— На коліна, — наказав їй Вірджил.

— Ні!

Її схилили силоміць. Уп’явшись пальцями одної руки їй в плече, другою рукою Вірджил тримав її за шию.

Говард Дойл повернув до неї голову. Губи його були як нога — роздуті, в чорних струпах. Ляпаючи на простирадло, по підборіддю стікала цівка чорної рідини. Це вона була джерелом духу в кімнаті. Зблизька сморід був настільки нестерпний, аж хотілось блювати.

— Боже, — промовила вона і спробувала викрутитись, але Вірджилова рука тримала її шию залізною хваткою, нахиляючи її до самого обличчя дідугана.

Старий повернувся на бік, витягнув до неї тонку руку, запустив пальці у волосся і потягнув її до себе.

На такій відстані вона чітко бачила його очі. Вони були не сині. Серед їхньої синяви, немов краплі розплавленого золота, яскраво виблискували золоті цяточки.

Вишкіривши заляпані чорним зуби, Говард Дойл усміхнувся і припав до її губ. Ноемі відчула у роті його язик і слину, що вогнем пропікала їй горлянку. Старий присмоктувався щільніше, ззаду за голову їй тримав Вірджил.

Через кілька нескінченно довгих хвилин дідуган нарешті відпустив і Ноемі змогла відвернутися, вдихнути.

Заплющила очі.

В голові паморочилось, думки губилися. Хилило на сон. «Господи, — подумала вона. — Треба вириватись і тікати». Вириватись і тікати.

Роззирнулася. Коли очі призвичаїлись до темряви, побачила себе у якійсь печері. Крім неї, там були й інші. Чоловік біля неї прийняв від іншого кубок і випив з нього. Рідина обпікала йому рота, він ледве тримався на ногах, але решта сміялися і підбадьорливо плескали його по плечу. Коли він, чужинець для цих місць, з’явив­ся тут уперше, вони були не такі привітні — стриманіші. І не безпідставно.

Чоловік мав біляве волосся і сині очі. Чимось нагадував Говарда і Вірджила водночас — та сама форма щелепи і носа. Однак його одяг, взуття і все у ньому й людях, що оточували його в цій печері, вказувало на старі часи.

«Коли це було?» — подумала Ноемі. В голові паморочилось, та й шум моря відволікав. Ця печера що, на березі океану? Всередині було хоч в око стрель. Один із чоловіків тримав у руці ліхтар, але світла той давав зовсім мало. Решта продовжували підбадьорювати першого, ще двоє його підтримували. Він хитався.

Йому було недобре, але не через них. Він хворів, і вже давно. Лікар казав, що ліків від його недуги не існує. Надії не було, проте Дойл продовжував сподіватися.

Дойл. Так, це він. У цій печері Дойл.

Дойл помирав. У пошуках панацеї від невиліковної хвороби він приїхав у ці краї. Тільки замість паломництва до святих місць, прибув у цю забуту Богом печеру.

Спершу місцеві його не любили, проте були бідні, а він мав повний гаман срібла. Звичайно, боявся, що вони переріжуть йому горлянку і заберуть гроші, але що йому було втрачати? Втім, Говард пообіцяв заплатити більше, якщо ці люди виконають обіцянку і допоможуть йому.

Ясна річ, гроші вирішували не все. Важили і його знання. Усі тутешні бачили в ньому представника вищого виду. На його думку — в силу звички. «Хазяїне», — раз по раз вимовляли ці замурзані дикуни.

У кутку печери Ноемі побачила жінку. Вона мала тонке волосся і набрякле обличчя. Кістлявою рукою тримала шаль на плечах і з цікавістю дивилась на Дойла. Був там і жрець — дід, що стояв перед вівтарем їхньому божеству. З їхнього погляду це місце було святинею, тільки замість свічок стіни печери були вкриті люмінесцентними грибами, що підсвічували вівтар, на якому стояли миска з келихом і лежала купка кісток.

Дойл знав, що, якщо він помре, його кістки опиняться в тій купі. Але він не боявся, адже й так був уже ходячий мрець.

Ноемі потерла скроні. В голові наростав нестерпний біль. Примружилась, і печера затріпотіла, як вогник на вітрі. Намагаючись зосередитись на чомусь, перевела погляд на Дойла.

Дойл. Ще мить тому він насилу пересувався, мав неживе обличчя, але враз набув такого бадьорого вигляду, що здавався новою людиною. До нього повернулися сили, і здавалося, він готовий повертатись додому. Та він не поспішав. Провів рукою по шиї жінці, з якою їх обвінчали за обрядом її народу. Ноемі бачила, що йому неприємно торкатися жінки, але він продовжував усміхатися, змушуючи себе прикидатися.

Вони йому потрібні. Він хоче увійти до їхнього племені, стати одним з них, бо тільки так вони поділяться з ним всіма своїми таємницями. Вічне життя! Ось воно, просто тут, а ці дурні не розуміють. Використовують гриби для лікування ран і підтримки здоров’я, коли ж насправді вони годяться для чогось більшого. Він сам бачив. Доказ тому — жрець, якому вони так сліпо вірять. А чого не бачив — зрозумів сам. Скільки ж тут приховано можливостей!

Жінка не годиться — він знав це від самого початку. Однак удома Дойл мав двох сестер, що чекали на його повернення. Ось вони йому і допоможуть. Жрець казав, що це у нього, Дойла, в крові. А коли воно є у нього, то і в них також.

Ноемі стиснула скроні. Біль наростав, у очах плило.

Дойл. Він завжди мислив ясно. І навіть коли ослаб тілом, розум його не втратив гостроти. І ось нарешті й тіло його ожило, сповнилося силою і аж світиться бадьорістю.

Жрець розпізнав у ньому силу й сказав, що він — їхнє майбутнє; їм необхідний хтось такий, як він. Сам служитель був уже старий і непокоївся про майбутнє свого культу і його послідовників, котрі тільки й знали, що ритися в смітті від кораблетрощ і ходити в лахмітті. Ото й усе їхнє життя. Колись вони втекли сюди, шукаючи прихистку, і до цього часу якось виживали. Однак світ навколо змінювався.

Жрець був правий, аж занадто правий. Дойл дійсно планував великі переміни.

Старий потонув, наковтавшись води. Як просто все виявилось!

А далі були хаос, насильство, дим. Вогонь, всюди вогонь. А ці ж люди-бо вважали свою печеру неприступною фортецею. З припливом її відрізало від берега, й дістатися туди можна було тільки човном. Це був тихий, затишний сховок. І хоч жили вони в злиднях, зате мали безпеку.

Їх було три десятки проти нього самого, але вбивши жерця, він отримав над ними цілковиту владу. Став святим. Відтак змусив усіх мовчки стояти на колінах, а сам підпалив їхні клунки з пожитками. Печера сповнилась диму.

Човен. Він затягнув жінку в човен. До смерті перелякана, вона не пручалася. Тільки відчалили, вона пильно подивилась на нього, але Дойл відвернувся.

Він вважав її непривабливою. Направду, вона була просто огидна: з роздутим черевом і тупими очима. Але вона була необхідна йому: він сподівався мати з неї користь.

Мить — і Ноемі вже не з ним, як допіру. Це хтось інший, це жінка з розпущеним білявим волоссям, що спадає їй на плечі. Вона пошепки розмовляє з дівчиною:

— Він змінився, хіба ти не бачиш? Його очі стали іншими.

Дівчина похитала головою із заплетеною косою.

Ноемі зробила так само. Їхній брат повернувся з далеких мандрів, і в них є до нього багато питань, але він всіляко уникає відповіді. Жінка вважає, що з ним сталося щось лихе — ним заволоділо зло, однак дівчина твердить, що воно завжди було в ньому, сховане під шкірою.

«Я давно боялася зла. Боялась його».

Під шкірою. Нестерпно засвербів зап’ясток, і Ноемі опустила погляд на свої руки. Не встигла торкнутись, як її шкіра репнула, і з-під неї, як тонкі волосинки, проклюнулися паростки. М’ясисті білі шапочки пробивалися з її кісток, прориваючи м’язи. З її рота рікою потекла золотисто-чорна рідина.

Рука на плечі, і шепіт на вухо.

— Розплющ очі, — рефлекторно пробелькотіла вона.

Рот був уже повний крові, вона випльовувала власні зуби.