Мексиканська готика

18

Боячись знову пуститися в сомнамбулічні мандри, спала Ноемі уривчасто, проте зрештою таки склепила повіки.

Почувши шерхіт тканини і скрип підлоги в кімнаті, з острахом повернула голову до дверей, стиснувши простирадло.

Це була Флоренс, у строгій чорній сукні з намистом. Вона увійшла до Ноемі зі срібною тацею в руках.

— Що ви робите? — спитала Ноемі, сівши в ліжку. В роті у неї пересохло.

— Час обідати, — відповіла жінка.

— Що?

Невже вона проспала аж до обіду? Вискочила з ліжка й розчахнула завіси. В кімнату полилося світло. На­дворі все ще дощило. Ранок давно минув, а вона того і не помітила, виснажена нічними пригодами.

Флоренс поставила тацю на столик і налила Ноемі чашку чаю.

— Ні, дякую, — похитала головою Ноемі. — Перед обідом я б хотіла побачитися з Каталіною.

— Вона прокинулася, але невдовзі знову лягла, — відповіла Флоренс, ставлячи чайник. — Від ліків її хилить на сон.

— В такому разі скажете мені, коли приїде лікар? Сьогодні ж день візиту?

— Він не приїде.

— А я думала, він навідується щотижня.

— Дощ досі не ущух, — незворушно сказала Флоренс. — Він не зможе приїхати в таку погоду.

— Але ж дощ буде і завтра. Зараз же сезон дощів. Що ж тепер робити?

— Якось будемо обходитися самі, як завжди.

В цієї жінки на все є чіткі відповіді, неначе вона записала і вивчила напам’ять усе, що мусить казати.

— Будь ласка, повідомте мене, коли Каталіна прокинеться, — наполягла Ноемі.

— Міс Табоада, я не ваша служниця, — відповіла Флоренс, однак у голосі її не вчувалося якоїсь ворожості. Це була проста констатація факту.

— Я це розумію, але спершу ви забороняєте мені бачитися з Каталіною, не повідомивши вас, а тоді ставите неможливі умови для того. В чому ваша проблема?

Ноемі розуміла, що поводиться вкрай грубо, але їй хотілося хоч трохи подряпати фасад цілковитого спокою Флоренс.

— Якщо вам щось не подобається, раджу поговорити з Вірджилом.

Вірджил. Останнє, чого їй хотілося — мати справи з Вірджилом. Схрестивши руки, Ноемі подивилася на Флоренс. Жінка відповіла холодним поглядом, злегка викрививши уста в легкому натяку на насмішку.

— Смачного, — промовила, усміхнувшись так зверхньо, неначе виграла битву.

Ноемі помішала ложкою суп і відпила чаю, однак тут же покинула їсти. В неї починала боліти голова. Знала, що мусить поїсти, одначе відчувала потребу оглянути будинок.

Узяла кофту і рушила на перший поверх. Що вона сподівається знайти? Примар, що чигають за дверима? Навіть якщо якісь тут і є, її вони уникають.

У кімнатах із меблями, накритими простирадлами, було моторошно — як і в оранжереї з хирлявими рослинами. Проте, окрім відчуття гнітючості, у цих приміщеннях не було більше нічого. Ноемі зайшла в бібліотеку і розсунула запнуті завіси.

Поглянула на круглий килимок із зображенням змія, який помітила під час першого візиту, і обійшла довкруг нього. Їй снився змій, що вилупився з яйця — ні, з плодового тіла. Якщо сни мають значення, що б то могло означати?

Що ж, не обов’язково було дзвонити психоаналітику, щоб зрозуміти, що в ньому був сексуальний підтекст. Якщо завдяки панові Фройду навіть потяг на в’їзді в тунель втілює яскраву метафору, то не складно розгадати і значення фалічного гриба, який пробивається крізь ґрунт.

Вірджил Дойл і вона.

А ось це вже ніяка не метафора, тут все і так ясно.

Спогад про нього, його пальці в її волоссі та поцілунок його уст змусив її стрепенутися. Щоправда, нічого приємного вона не відчула. Натомість їй стало холодно і тривожно. Повернулася до полиць, гарячково вишукуючи серед томів щось почитати.

Узявши навмання кілька книжок, повернулась до себе. Постояла біля вікна, дивлячись надвір і покусуючи ніготь, доки не вирішила, що вона занадто рознервувалася і треба покурити. Знайшла сигарети, запальничку і чашку з напівголими купідонами, яку використовувала замість попільнички. Затягнулася, сіла на ліжко.

Вона навіть не завдала собі клопоту подивитися, які книжки взяла у бібліотеці. Перша називалася «Спадковість: закони і факти, застосовні для покращення людської раси». Друга була вже цікавіша — присвячена греко-римській міфології.

Відкривши її, побачила на першій сторінці бляклі вогкі плями. Обережно перегорнула кілька сторінок. Вони були майже недоторкані — на куточках однієї-двох лише по кілька дрібних цяточок — немовби природа азбукою Морзе залишила їй послання на папері й оправах.

Простягнула ліву руку з сигаретою і збила попіл у чашку на столику. Золотоволосу Персефону, писалося у книзі, затягнув у своє царство Аїд. Там вона проковтнула кілька гранатових зернят і була змушена навіки залишитися у царстві мертвих.

У книжці була гравюра з моментом викрадення Персефони богом. У волоссі — квіти, кілька з яких впало на землю, груди оголені. Аїд обхопив її руками ззаду і міцно тримає. Персефона скинула руку в повітря, з її уст зривається крик, на обличчі вираз жаху. Аїд же дивиться прямо перед собою.

Закривши книжку, Ноемі відвернулася. Її погляд впав на куток, де на шпалерах росла цвіль. Поки вона розглядала плями, ті заворушилися.

Господи, що це за оптична ілюзія?

Сіла на ліжку, однією рукою стискаючи покривало, а в іншій тримаючи сигарету. Відтак підвелася і, не відриваючи погляд від плям, підійшла до стіни. Їхній рух заворожував. Вони складалися у дивовижні візерунки, що своєю мінливістю нагадало їй калейдоскоп, тільки замість скелець і дзеркал плями цвілі в рух приводила певна органічна сполука, складаючи їх у закрути й гірлянди, що вмить розпадалися і виникали знову.

Був у тому візерунку і колір. З першого погляду здавалося, ніби він чорно-сірий, проте що довше Ноемі дивилася, то ясніше їй ставало, що деякі його частки світяться золотим. Золотим, жовтим і бурштиновим. Поступово гаснучи і яскравіючи, плями складалися у все нові й нові симетричні візерунки дивовижної краси.

Ноемі простягнула руку, щоб торкнутися плям, але вони поповзли геть, уникаючи її дотику. А тоді немов змінили думку: запульсували, забулькотіли, як смола, і зібралися в одну пляму, що вигнулась у довгий, тонкий палець, який поманив її до себе.

Під плямою в стіні загув рій бджіл. Заворожена їхнім дзижчанням, вона поволі потягнулася до плями, намагаючись торкнутися її губами. Провела рукою по тремтячих золотих візерунках, котрі пахнули землею й травою — пахли дощем — і могли розповісти тисячу таємниць.

Цвіль почала пульсувати в унісон з її серцем. Їхні ритми об’єдналися, й Ноемі здивовано розтулила губи.

Забута сигарета, яку вона досі тримала в руці, обпалила їй шкіру, і, зойкнувши, Ноемі впустила недопалок. Швидко нагнулася і поклала його у попільничку, а коли повернулася, пляма була непорушна. Перед нею була звичайна стара стіна, обклеєна брудними шпалерами.

Ноемі забігла у ванну і захряцнула за собою двері. Схопилася за край умивальника, щоб не впасти. Ноги не слухалися, і в паніці вона подумала, що зараз зомліє.

Не бажаючи падати, з останніх сил відкрутила кран і плеснула в обличчя холодною водою. Дихати — ось що їй зараз потрібно.

— Хай йому грець, — прошепотіла вона, обіруч тримаючись за умивальник.

Запаморочення поволі минало, але вона не збиралася виходити. Принаймні не зараз. Хай спершу переконається… Переконається у чому? Що більше не марить? Що не божеволіє?

Потерла шию та оглянула обпечену руку. Між вказівним і середнім пальцями, які тримали сигарету, залишився болючий опік. Знадобиться мазь.

Ще раз плеснула в обличчя водою і задумливо глянула у дзеркало, водячи пальцями по губах.

Гучний стук у двері змусив її підскочити.

— Ви там? — спитала Флоренс.

Не встигла Ноемі відповісти, як жінка відчинила двері.

— Хвилинку, — попросила.

— Чому ви курили у кімнаті? Це заборонено!

Смикнувши головою, Ноемі тільки пирхнула на такий сміховинний закид.

— Так? А по-моєму, доцільніше питання тут — що за хрінь відбувається у цьому домі? — процідила вона, насилу стримуючись, щоб не зірватися на крик.

— Що за слова! Слідкуйте за язиком, дівчино.

Ноемі похитала головою й закрутила кран:

— Я хочу побачитися з Каталіною, негайно.

— Не смійте наказувати мені. От зараз прийде Вірджил і побачи…

Ноемі схопила Флоренс за руку:

— Послухайте…

— Приберіть руки!

Але вона тільки стиснула сильніше. Флоренс спробувала відштовхнути її.

— Це що таке? — почувся Вірджилів голос.

Він стояв у дверях, допитливо дивлячись на них. На ньому був той самий смугастий піджак, що й уві сні, при вигляді якого Ноемі аж стрепенулася. Мабуть, бачила вже його якось у тому піджаку, тому він і наснився їй у ньому. Хай так, але їй це не подобалося. З переляку вона аж відпустила Флоренс.

— Вона, як завжди, порушує всі правила, — поскаржилася Флоренс, поправляючи волосся, хоч у тому й не було жодної потреби, адже сутичка зовсім не зачепила її щільної зачіски. — Від неї самі неприємності.

— А ти що тут робиш? — спитала Ноемі, схрещуючи руки.

— Ти кричала, тому я зайшов перевірити, що сталося, — відповів Вірджил. — Припускаю, Флоренс тут із тієї ж причини.

— Саме так, — підтвердила жінка.

— Я не кричала.

— Ми обоє чули, — наполягла Флоренс.

Ноемі не пам’ятала, щоб кричала. Звісно, тут було шумно, але не через неї. То все бджоли, яких, щоправда, тут не було. Втім, вона точно не кричала — таке вона мала б запам’ятати. І навіть коли обпеклася недопалком, однаково не шуміла…

Обоє подивились на неї.

— Я хочу побачитися з кузиною. Негайно. А як не пустите, я прорвусь до неї силою!

Вірджил знизав плечима:

— У цьому немає необхідності. Ходи зі мною.

Вона пішла за Дойлами. Дорогою Вірджил озирнувся на неї, посміхнувся. Потерши руку, Ноемі відвела погляд. Коли зайшли у кімнату — здивувалася, що Каталіна не спить. З нею була Мері. Схоже, самих їх тут не залишать.

— Ноемі, що сталося? — спитала кузина, відкладаючи книжку.

— Хотіла побачити, як ти тут.

— Так само, як учора. В основному сплю, зовсім як Спляча красуня.

Спляча красуня, Білосніжка — це останнє, до чого зараз Ноемі було діло, але Каталіна була усміхнена, як раніше.

— Ти виглядаєш зморено. Щось сталося?

Завагавшись, Ноемі похитала головою:

— Нічого. Хочеш, я почитаю тобі?

— Я якраз збиралася пити чай. Складеш мені компанію?

— Ні.

Весь цей час Ноемі до ладу не знала, чого очікувати, та вже точно не чекала застати Каталіну в піднесеному настрої. Покоївка тихенько поправляла квіти у вазі — кволі, з оранжереї. Уся ця сцена хоч і виглядала трохи награно, та зовсім не підозріло. Ноемі пильно подивилась на кузину, вишукуючи найменші ознаки нещирості на її лиці.

— Правда, Ноемі, ти якась не така. Ти, бува, не захворіла?

— Я здорова. Тобі час пити чай. Я не заважатиму, — відказала Ноемі, не здатна на більше в присутності решти, хай якогось великого інтересу до їхньої розмови вони і не виявляли.

Вийшла у коридор. Вірджил вийшов із кімнати за нею й зачинив двері. Вони переглянулися.

— Задоволена? — спитав він.

— Мене це влаштовує. Поки що, — відрубала вона, прямуючи до себе в кімнату. Не звертаючи уваги на її різкість, Вірджил рушив за нею з явним наміром продовжити розмову:

— А мені здається, тебе ніщо не влаштує.

— На що ти натякаєш?

— Ти скрізь шукаєш, до чого причепитися.

— Я шукаю, до чого причепитися? Ні. Я шукаю відповіді на страшенно непрості питання.

— Та невже?

— Я бачила дещо жахливе. Воно ворушилося.

— Вчора чи сьогодні?

— Сьогодні. Та й учора, — відповіла вона, притуляючи руку до лоба.

Зненацька згадала, що, як повернеться в свою кімнату, знову побачить брудну шпалеру з огидною чорною плямою. До цього вона була не готова.

Різко звернувши, енергійно закрокувала до сходів. Завжди можна сховатися у вітальні, найзатишнішій кімнаті в будинку.

— Якщо тебе мучать кошмари, я попрошу лікаря виписати тобі якийсь засіб, коли він приїде наступного разу, — сказав Вірджил.

Ноемі прискорилась. Не бажала скорочувати відстань між ними.

— Це не допоможе, бо я не спала.

— Як це не спала? Але ж ти ходила уві сні.

Ноемі обернулася. Вони стояли на східцях, він — на три вище.

— Не цього разу. Сьогодні я не спала, а…

— Звучить якось дивно, — перебив він.

— Бо ти мене перебив.

— Схоже, ти перевтомилася, — заперечив він, підходячи до неї.

Ноемі відступила на три сходинки нижче, тримаючи дистанцію.

— Ти і їй це казав: «Ти перевтомилася»? І вона тобі вірила?

Вірджил ступив кілька кроків і порівнявся із нею. Відтак спустився зі сходів і повернувся до неї:

— Пропоную на цьому завершити нашу розмову. Ти перехвилювалася.

— Я ще не закінчила.

— Он як?

Вірджил сперся рукою на вирізьблену німфу у підніжжі сходів. У його очах танцював лиховісний вогник. Чи це їй ввижається? Чи є щось іще у тому недбалому «он як» і посмішці, що розтеклася по його обличчю?

Зійшла зі сходів, виклично зиркнувши на нього, але втратила всю сміливість, коли Вірджил подався наперед і їй здалося, що замість німфи зараз він обійме рукою її.

В її сні його губи мали дивний смак — наче якийсь стиглий фрукт. Він скинув свій смугастий піджак, роздягнувся, заліз до неї у ванну і став пестити її, а вона пристрасно його обіймала. Спогад збуджував, але водночас і бентежив. «Хороша дівчинка», — казав він їй уві сні.

І хоч зараз Ноемі не спала, відчула, що Вірджил от-от повторить ці слова наяву. Йому нічого не вартувало сказати це, а від його сильних рук їй не сховатися ні вдень, ні вночі.

Боячись його доторку і власної реакції на нього, вона випалила:

— Я хочу поїхати звідси. Можеш сказати комусь відвезти мене у місто?

— Ноемі, ти сьогодні напрочуд імпульсивна, — відповів Вірджил. — Нащо тобі їхати?

— Для цього мені причин не треба.

Вона знала, що повернеться. Хай вона не може поїхати з цього дому зараз, їй треба було дістатись до вокзалу, написати батьку. Світ навколо неї ніби перекинувся, поринув у безлад. Вона ніби снила наяву. Добре було б поговорити з лікарем Камарілло — може, їй полегшає. Камарілло може навіть допомогти розібратися з тим, що коїться, і порадити, як діяти. Повітря. Їй треба на свіже повітря.

— Звичайно, ні. Але в такий дощ це неможливо. Я ж тобі казав, зараз на тутешніх дорогах небезпечно.

Вона підняла очі на вітражні панелі в стелі:

— Тоді я піду туди пішки.

— І потягнеш валізу по грязюці? Чи ти хочеш поплисти на ній, як на човні? Не мели дурниць. Дощ має ущухнути вже сьогодні, і, можливо, завтра зранку хтось тебе відвезе. Це тебе влаштує?

Почувши обіцянку відвезти її в місто, Ноемі перевела подих і розчепила кулаки. Кивнула.

— Оскільки завтра ти їдеш від нас, сьогодні зберемося на прощальну вечерю, — продовжив Вірджил, знявши руки з німфи і виглядаючи в коридор, у бік їдальні.

— Гаразд. А ще я хочу поговорити з Каталіною.

— Авжеж. Щось іще? — спитав він.

— Ні, це все.

Вона не брехала, але все одно не хотіла дивитись йому в очі. Постояла нерухомо, гадаючи, чи піде він за нею до вітальні. Збагнувши, що залишатись — не варіант, пішла туди.

— Ноемі? — погукав Вірджил.

Зупинилась, озирнулася.

— Будь ласка, не кури більше в кімнаті. Не завдавай усім клопоту, — попросив він.

— Клопоту не буде, — відповіла вона.

Згадала, що обпеклася сигаретою, і подивилась на пальці. Опік зійшов без сліду. Перевела погляд на другу руку — чи, бува, не переплутала. Але і там було чисто. Опустила руки і, лунко ступаючи, закрокувала до вітальні. Дорогою їй здалося, ніби вона почула Вірджилів сміх, одначе впевнена у цьому не була. Вона більше ні в чому не мала впевненості.