Мексиканська готика

20

— Дихай, просто дихай, — мовив він.

Вона чула лише голос. Самого чоловіка не бачила, бо в очах плило від сліз і болю. Притримавши їй волосся, щоб вона виблювала, він допоміг їй встати. Перед очима в неї танцювали чорні й золоті цятки. Так погано їй ще ніколи не було.

— Я вмираю, — простогнала вона.

— Не вмираєш, — заспокоїв він.

Чи, може, вже померла? Мабуть, так і є. У роті — присмак крові й жовчі.

Подивилася на чоловіка. Вона його знає, от тільки імені не пам’ятає. Було важко думати, згадувати, відділяти думки одна від одної, відмежувати чужі спогади від своїх. Хто та дівчина?

Дойл, вона з Дойлів. Дойл убив тих людей у печері, спалив їх живцем.

Змій, що кусає себе за хвоста.

Худорлявий юнак вивів її з ванної й підніс їй до рота склянку води.

Вона лягла на ліжко і повернула голову. Френсіс сів на стілець біля неї й заходився витирати піт з її чола. Точно, його звуть Френсіс, її — Ноемі Табоада, а це — Дім-на-Горі. Раптово згадала все: побачений кошмар, роздуте тіло Говарда Дойла і його слину в себе в роті.

Скорчилась. Френсіс стрепенувся і подав їй хустинку, яку вона міцно затиснула в руці.

— Що ви зі мною зробили? — спитала вона.

Говорити було боляче. У горлі дерло. Пригадала бруд, що лився їй у рот, і знову відчула позив побігти у ванну й виблювати.

— Хочеш встати? — спитав він, піднімаючи руку, щоб допомогти їй.

— Ні, — відповіла вона. До ванної сама не дійде, але не хотіла, щоб він торкався її.

Він запхав руки до кишень піджака — того самого, вельветового, який, як їй здавалося, так йому личить. Покидьок. Вона пошкодувала, що колись думала про нього добре.

— Гадаю, треба тобі усе пояснити, — стиха промовив він.

— Як у біса ти це поясниш? Говард… він… ти… як?

Господи. Вона навіть не знала, як описати словами весь той жах із чорною жовчю в роті й дивним видінням.

— Дозволь я все поясню, а тоді ти поставиш свої питання. Так буде найлегше, — сказав Френсіс.

Ноемі зовсім не хотілося розмовляти, та й не здатна вона зараз на довгу бесіду, як би не хотіла. Хай вже краще він говорить, бо вона занадто знесилена і квола.

— Мабуть, ти вже зрозуміла, що ми не такі, як інші, й цей будинок відрізняється від інших будинків. Колись давно Говард знайшов гриб, здатний продовжувати тривалість життя і зцілювати тіло.

— Це я бачила. Я бачила його, — пробурмотіла вона.

— Справді? Напевне, ти пройшла крізь Сутінь. Наскільки далеко ти зайшла?

Вона спантеличено вирячилась на нього. Він ще більше заплутав її. Френсіс похитав головою:

— Цей гриб, він росте під будинком, простягається до кладовища і назад. Він у стінах, обплітає весь будинок, наче гігантська павутина. В ній можна зберігати спогади й думки, що попадаються в неї, як мухи у справжню павутину. Це сховище наших спогадів ми називаємо Сутінню.

— Як таке можливо?

— Гриби можуть входити у симбіоз із рослинами. Це називається «мікориза». Так от, наш гриб спроможний вступати у симбіоз із людьми. А мікориза у цьому домі і є Сутінню.

— Отже, через той гриб ви маєте доступ до спогадів ваших предків.

— Так. Тільки деякі з них — не повноцінні спогади. Від них залишилися лише переплутані між собою слабкі відлуння.

«Наче налаштовуєш радіо на потрібну станцію», — подумала вона, переводячи погляд на куток кімнати, де на шпалерах була пляма чорної цвілі.

— Я бачила дуже дивні речі — уві сні й наяву. Це через будинок і той гриб, що росте під ним?

— Так.

— Чому він впливає на мене?

— Він робить це ненавмисне. Така його природа.

Кожне видіння, що вона бачила, було жахливе. Якою б не була природа того гриба, осягнути її розумом неможливо. Це — жахіття, ось що воно таке. Кошмар наяву, що об’єднує в собі переплетені воєдино гріхи і страшні таємниці цього роду.

— Значить, я була права, коли говорила про привидів у домі, а Каталіна не божевільна. Вона просто потрапила в Сутінь.

Френсіс кивнув, Ноемі усміхнулась. Тепер ясно, чому він так заметушився, коли вона сказала, що дивну поведінку Каталіни і її слова про привидів можна пояснити раціонально. От тільки, що це якось пов’язане з грибами, не здогадалася.

Зиркнувши на лампу на нічному столику, Ноемі збагнула, що не знає, скільки часу минуло. Скільки вона була в Сутіні: кілька годин чи, може, днів? Дощ більше не тарабанив по шибках.

— Що Говард Дойл зробив зі мною? — спитала вона.

— Цей гриб присутній не лише у стінах дому, а й у повітрі. Ти дихаєш ним, не усвідомлюючи того, і поволі він справляє на тебе свій вплив. Однак при додатковому контакті ефект прискорюється.

— Що він зробив зі мною? — повторила вона.

— Більшість людей, які контактують із грибом, помирають. Саме це сталося з нашими шахтарями. Він їх убив — когось швидше, когось повільніше. Втім, гинуть не всі. Дехто стійкіший до нього. Проте їх гриб хоч і не вбиває, зате впливає на їхній розум.

— Як сталося з Каталіною?

— Часом так, а інколи й гірше. Він може винищити особистість. Ти, мабуть, помітила, що наша прислуга не дуже балакуча. Від них мало що лишилося. Їхню свідомість немов видалили.

— Це неможливо.

Френсіс похитав головою.

— Ти колись бачила алкоголіка? Гриб руйнує мозок не гірше за алкоголь.

— І таке саме станеться з Каталіною і зі мною?

— Ні! — випалив він. — Ні, ні. Випадок із прислугою особливий. Дядько Говард називає їх своїми прислужниками. А шахтарі стали мульчою для гриба. Але ти здатна до симбіозу з ним, тому з тобою такого не станеться.

— А що зі мною станеться?

Тримаючи руки в кишенях, Френсіс весь час нервово смикав ними. Ноемі було видно, як він стискає їх і розтискає, втупившись у покривало.

— Я розповів тобі про Сутінь, але не про наш рід. Ми особливі. Гриб живе у симбіозі з нами і не несе нам шкоди. Він навіть може дарувати нам безсмертя. Говард прожив уже безліч життів у різних тілах. Він передає свою свідомість у Сутінь, завдяки чому може повертатись до життя в тілі когось зі своїх дітей.

— Він забирає тіла своїх дітей? — перепитала Ноемі.

— Ні… він стає… вони стають ним… кимось іншим. Але підходять йому лише його діти, адже ця здатність передається лише по нашій родовій лінії. Вже багато поколінь ми зберігаємо чистоту роду, щоб гриб приймав нас і симбіоз продовжувався. Тому чужинців ми не приймаємо.

— Інцест. Він був одружений із сестрами і збирався видати Рут за двоюрідного брата, але перед тим мусив зачати її… із власною сестрою, — промовила Ноемі, несподівано згадавши двох дівчат з видіння. — У нього було дві сестри. Господи, його діти народились від них.

— Так.

Дойлівські риси. Всі люди на родинних портретах мали їх.

— Скільки поколінь уже минуло? — спитала Ноемі. — Скільки йому років?

— Не знаю напевне. Приблизно триста, може, більше.

— Триста років. Він одружувався з родичками, вони народжували йому дітей, а тоді він переносив свою свідомість у їхні тіла. І так уже багато поколінь. Але ви, як ви це допускаєте?

— Ми не маємо вибору. Він — бог.

— Є у тебе вибір! А цей хворий збоченець — ніякий не бог!

Френсіс суворо зиркнув на неї. Вийняв руки з кишень, склав докупи. Вигляд мав зморений. Торкнувшись лоба, похитав головою.

— Для нас він — бог, — промовив він. — І він хоче, щоб ти увійшла в нашу родину.

— То це для того він залив мені в горлянку ту чорну бридоту?

— Вони боялися, що ти поїдеш. Цього не можна було допустити. А зараз ти вже нікуди не подінешся.

— Френсісе, я не хочу входити до вашої триклятої родини. Повір, я знайду спосіб повернутись додому, і тоді…

— Він тебе не відпустить. Здається, я не розповідав тобі про свого батька.

Досі вона розглядала цятки на стіні, плями в кутку, але на цих словах повернула до нього голову. Він дістав з кишені крихітну світлину. «То ось що він там ховав, — подумала вона. — Це була фотографія»

— Річард, — прошепотів Френсіс, показуючи їй чорно-біле зображення. — Його звали Річард.

Різкістю блідого обличчя Френсіс віддалено нагадував їй Вірджила Дойла, однак тепер Ноемі чітко бачила в ньому батькові риси: точене підборіддя, широке чоло.

— Рут завдала нам великої шкоди, адже не лише вбила людей, а й тяжко поранила Говарда. Вистрілила так, що звичайна людина загинула б. Говард вижив, але його сила ослабла. Через це він і втратив усіх робітників.

— Вони також були задурманені — як ваші слуги?

— Ні, не зовсім. Такою кількістю людей за раз він не міг управляти. До них мав м’якший, однак дієвий підхід. Будинок, чи то пак гриб, діяв на шахтарів, коли це було потрібно Говарду, насилав туман, який притлумлював їм розум.

— Що сталося з твоїм батьком?

Ноемі повернула Френсісу знімок, який він тут же заховав до кишені.

— Після поранення Говард став потроху зцілюватися. За кілька поколінь до того нашому роду стало тяжче зачати дитину. Коли підросла мати, Говард спробував… але був занадто старий і кволий, щоб дати їй дитину. Крім того, вистачало й інших негараздів.

«Вона ж його племінниця. Він намагався зачати дитину з племінницею», — подумала Ноемі і відчула нудоту, уявивши, як та огидна гола істота, яку вона бачила в кімнаті, треться об Флоренс. Затулилася хустинкою.

— Ноемі? — стрепенувся Френсіс.

— Яких негараздів? — спитала вона.

— Фінансових. Робітники пішли, коли Говардів конт­роль над ними ослаб. Наглядати за шахтою було нíкому, тож її затопило. Революція й так підірвала наші статки, а тут ще й зник заробіток. Родина потребувала грошей і дітей. Іншого виходу не було. Мати познайомилася з батьком, і він здався їй підходящим. Та й кошти мав — не бозна-які, але цілком удосталь, щоб підтримати нас на плаву. Та що найголовніше — від нього вона могла сподіватись на дитину. Він оселився тут. Народився я. Одначе його привезли сюди, щоб він дав матері ще дітей — дівчаток. Проте на нього вплинула Сутінь, і він почав втрачати розум. Хотів поїхати, але не зміг — ніяк не вдавалося віддалитися від будинку. Зрештою він кинувся в провалля. Якщо чинити опір, Говард розгнівається і вб’є тебе, — застеріг Френсіс. — Але якщо слухатимешся, приймеш його, станеш однією з нас — ти будеш у порядку.

— А Каталіна чинить опір?

— Так, — кивнув юнак. — Але крім того, вона… не зовсім підходить…

Ноемі похитала головою:

— Звідки ви взяли, що я підхожу більше?

— Ти підходиш. Вірджил обрав Каталіну, бо знав, що вона підійде, але коли приїхала ти, всім стало ясно, що ти — кращий варіант. Вони сподіваються, ти будеш поступливішою.

— І увійду у вашу родину? Для чого? Щоб дати вам грошей і народити дітей?

— Так. І те, й інше.

— Ця родина — кодло чудовиськ. А ти? Я тобі довіряла!

Френсіс заціпеніло подивився на неї. Його губа затремтіла, й Ноемі подумала, він от-от заплаче. Це її розлютило: чого б то йому тут ридати? «Не смій», — подумала вона.

— Мені прикро.

— Прикро? Бісів виродок! — прокричала вона і, попри нестерпний біль, що досі пульсував по всьому тілу, встала.

— Мені прикро. Я не хотів, щоб все було так, — пробелькотів він, відсунув стільця і також підвівся.

— Тоді допоможи мені! Витягни мене звідси!

— Я не можу.

Вона вдарила його. Удар вийшов несильним, але Ноемі мало не звалилася. Зненацька її покинули останні сили, вона вся обм’якла. Не спіймай він її, розбила б голову, але вона усе одно заборсалася в його руках, намагаючись вирватися.

— Відпусти, — пробурмотіла вона у складку його піджака. Підняти голову було несила.

— Тобі треба відпочити. Я щось придумаю, але поки що тобі треба відпочивати, — прошепотів він.

— Котись до біса!

Він обережно поклав її на ліжко й укрив ковдрою. На прощання вона хотіла ще раз послати його до біса, але очі злипалися, а пляма в кутку пульсувала, як серце, розтягувалась, пускаючи по шпалерах брижі. Дошки на підлозі затріпотіли, задрижали, неначе шкіра живої істоти.

З підлоги виринув велетенський змій — чорний, блискучий, — і поповз на ліжко. Торкнувся холодною шкірою її ніг. Ноемі заклякла, боячись, що він може вкусити. Луска гада була вкрита тисячами схожих на вугрі крихітних наростів, що безперестанку пульсували і тремтіли.

«Це мені сниться, — подумала Ноемі. — Це Сутінь, він несправжній».

Але вона не хотіла бачити цю істоту, тому спромоглася таки смикнути ногою, намагаючись прогнати її. Та щойно торкнулася змієвої шкіри, як та репнула, він побілів, упав замертво і зогнив, поріс цвіллю.

«Et Verbum caro factum est», — просичав голос змія.

Ноемі стояла на колінах у холодній кам’яній кімнаті. Навколо неї панувала темрява: вікон ніде не було. На вівтарі горіли свічки, але світла давали мало. Вівтар був не такий примітивний, як у печері. Стіл встеляла оксамитова скатертина, на якій стояв срібний підсвічник. Та навіть так, там було темно, вогко і холодно.

Говард Дойл додав до обстановки гобеленів — чорних і червоних, із зображеннями уробороса. Церемоніальність: він розумів, що вона є невід’ємним елементом цієї гри. А ось і сам він, у червоних шатах, біля нього — жінка з печери, глибоко вагітна, хвора.

«Et Verbum caro factum est», — прошепотів змій їй у вухо. Самого його ніде не було, але вона чула його характерний хрипкий голос. Щоправда, не розуміла, про що він говорить.

Двоє жінок клали першу на поміст під вівтарем. Це ті самі біляві дівчата, яких Ноемі вже бачила. Сестри Дойла. І ритуал цей вона вже також бачила. На цвинтарі, де народжувала жінка.

Народження. Заплакала дитина, і Дойл перейняв її. А далі — вона здогадувалась.

Et Verbum caro factum est.

Вона знала, що буде далі, хоч і не бачила у попередніх видіннях. Не хотіла дивитися, але не могла нічого вдіяти, бо навіть заплющивши очі, бачила крізь повіки. Ніж, дитина. Багряне і чорне. Вони роздерли дитину і зжерли її.

Плоть богів.

Вони тягнули руки до Дойла, він роздавав їм шматки плоті й кісток, і вони їли бліде м’ясо.

Так робили і раніше, в печерах. Але тоді свою плоть на поталу після смерті віддавав їм жрець. Дойл же удосконалив ритуал. Розумний, освічений Дойл перечитав купу книжок з теології, біології й медицини у пошуках відповіді й нарешті знайшов її.

Вона тримала очі заплющеними, породілля — так само. До її обличчя притулили ганчірку. Ноемі подумала, що вони зараз задушать її, поріжуть на шматки і зжеруть. Але помилилася. Жінку міцно спеленали. Біля вівтаря була яма, і її вкинули туди — живу.

«Вона не мертва!» — гукнула їм Ноемі, але вони її не чули, адже це був тільки спогад.

Так треба, це необхідність. Пробивши ґрунт, із її тіла виріс гриб. Він переплівся зі стінами дому і поповз під фундамент. Сутіні потрібна свідомість — її свідомість. Сутінь жива, і не просто жива: в її гнилій основі лежить тіло жінки з викрученими кінцівками й ріденьким волоссям на черепі. З роззявлених, ніби у безмовному крику, щелеп трупа проростає блідий гриб.

Для цієї мети своє тіло жертвував жрець. Частину плоті з’їдали, решту віддавали землі. З його останків проростало життя, а його паства об’єднувалась навколо нього — свого бога. Але Дойл — не дурень, щоб жертвувати собою.

Дойл може стати богом, обійшовши це безглузде правило.

Дойл став богом.

Дойл існував, ріс і розростався.

Дойл був, є і буде.

Чудовисько.

Чудовисько? То це такої ви про мене думки, Ноемі?

— Ну як, вдовольнили свою допитливість? — спитав Дойл.

Він сидів за пасьянсом у кутку її кімнати. Зморщеними руками тасував колоду, яскраво виблискуючи бурштиновим перснем при світлі лампи. Повернувши голову, старий подивився на Ноемі. Вона глянула у відповідь. Це був той Дойл, якого вона знала: горбатий, із задишкою. Він акуратно виклав на стіл три карти і одна по одній розгорнув дві: лицар з мечем і паж з монетою. Крізь тонку сорочку на старому було видно чорні струпи, що вкривали всю його спину.

— Навіщо ви показуєте це мені? — спитала Ноемі.

— Це показує вам будинок. Він вас полюбив. Як вам наша гостинність? Бажаєте зіграти?

— Ні.

— Шкода, — промовив він і перевернув третю карту: порожній кубок. — З часом ви однаково покинете опір. Тепер ви одна з нас. Ви увійшли в нашу родину, але поки не розумієте цього.

— Тобі не залякати мене всіма цими фокусами з мареннями. Ти — чудовисько. Усе це не по-справжньому, ти мене тут не втримаєш.

— Ви впевнені? — спитав старий, гнояки на його спині порепались, і на підлогу потекла чорна, як чорнило, юшка. — Я можу змусити вас робити все, що захочу.

Зірвавши один зі струпів довгими нігтями, він вичавив його у срібний кубок — зовсім як той, що на останній карті, — наповнивши посудину смердючою рідиною.

— Випийте, — сказав він, і на якусь мить Ноемі відчула бажання підійти і відпити з кубка, але кінцівки їй скували відраза і страх.

Старий усміхнувся. Він намагався продемонструвати їй свою силу, навіть уві сні показати, хто тут хазяїн.

— Як прокинуся, я вб’ю тебе за першої-ліпшої нагоди, — прошипіла Ноемі й кинулась на нього, ввігнала пальці у плоть і стиснула тонку шию.

Шкіра Дойла порвалась, як пергамент, оголились м’язи і судини. Дід посміхнувся їй хижим, Вірджиловим усміхом. Тепер перед нею був Вірджил. Натиснула сильніше, аж тут він запручався, продавлюючи пальцем їй уста і тиснучи на зуби.

Френсіс подивився на неї сповненими болю очима і опустив руки. Вона відпустила його горло і ступила назад. Він відкрив рота, щоб сказати їй щось, але звідти полізли хробаки.

Гриби, черви. З землі піднявся змій і обвився навколо її шиї.

«Так чи інакше, тепер ти наша. Наша. Ти одна з нас».

Вона спробувала скинути гада, але він стиснув міцніше, врізавшись у шкіру, й роззявив пащу, готовий ковт­нути її. Ноемі вчепилася в нього нігтями, і він прошипів:

— Et Verbum caro factum est.

Та водночас зі змієм прозвучав і жіночий голос. Він промовив:

— Розплющ очі.

«Не можна забувати про це, — подумала Ноемі. — Не можна забувати розплющувати очі».