Мексиканська готика

15

Ноемі постукала, зачекала, але до неї ніхто не вийшов. Нервово посмикуючи шлейку сумочки, постояла перед Мартиним домом ще трохи, аж тоді визнала свою поразку й поволі рушила до Френсіса, що запитливо дивився на неї.

Він лишив машину неподалік від площі й, попри її запевнення, що можна зачекати, як минулого разу, відповів, що хоче прогулятися, й прийшов сюди з нею. Це наштовхнуло Ноемі на думку, що його послали шпигувати за нею.

— Здається, вдома нікого немає, — сказала вона.

— Почекаємо ще трохи?

— Ні. Мушу ще заскочити в лікарню.

Френсіс кивнув, і вони неспішно попростували до центральної частини Ель-Тріунфо, де дорога була дорогою, а не болотом.

Ноемі боялася не застати ще й лікаря, та саме коли вони підійшли до лікарні, з-за рогу з’явився Хуліо Камарілло.

— Лікарю Камарілло, — привіталась Ноемі.

— Доброго ранку, — відповів той. Під пахвою ніс паперовий пакет, у руці тримав саквояж. — Ви сьогодні рано. Потримайте, будь ласка.

Френсіс витягнув руку і підхопив саквояж. Лікар Камарілло добув зв’язку ключів, відімкнув двері і впустив відвідувачів.

Відтак зайшов за стійку реєстрації, сховав під неї пакет і усміхнувся до них.

— Здається, офіційно ми ще не знайомилися, — звернувся він до Френсіса. — Але я бачив вас на пошті з лікарем Каммінсом. Ви Френсіс, якщо не помиляюся?

— Френсіс, — спокійно підтвердив юнак.

— Коли минулої зими я прийшов на місце лікаря Корони, він розповідав мені про вас і вашого батька. Здається, колись вони разом грали в карти. Хороший він чоловік, той лікар Корона. А вас, Ноемі, ще непокоїть рука? Ви через неї прийшли?

— Я б хотіла поговорити. У вас є час?

— Авжеж. Заходьте, — запросив лікар.

Ноемі пройшла за ним у кабінет. На ходу оглянулася — перевірити, чи не йде за нею Френсіс, але той присів на стільчику в коридорі, заклавши руки до кишень і втупивши погляд у підлогу. Якщо і намагається стежити за нею, робить він це не дуже вдало, адже звідти їхньої розмови не почує. Зраділа на думку, що він тут не за тим. Відтак зачинила за собою двері й сіла за стіл навпроти лікаря Камарілло.

— То в чому річ?

— У Каталіни був удар, — сказала Ноемі.

— Удар? Епілептичний?

— Ні. Я купила лікувальну настоянку в Марти Дюваль. Каталіна сама попросила, сказала, що засіб допомагає їй заснути. Але коли вона випила його, з нею стався напад. Я була в Марти, але не застала її вдома, тому прийшла до вас спитати, чи не чули ви, щоб тут, у місті, ставалося щось подібне через її настоянки.

— Марта пішла або до дочки в Пачуку, або по трави, от ви й не застали її. А щодо подібних випадків, то я нічого не чув. Упевнений, лікар Корона повідомив би мене про таке. Каммінс оглядав вашу кузину?

— Він каже, судоми спричинила настоянка опію.

Лікар Камарілло підняв і закрутив у руках ручку:

— Знаєте, ще не так давно опієм епілепсію лікували. Звісно, алергічна реакція можлива на всякі ліки, але Марта дуже обережна з такими речами.

— Лікар Каммінс назвав її шарлатанкою.

Похитавши головою, Камарілло поклав ручку:

— Вона не шарлатанка. Люди звертаються до неї по допомогу, бо вона їм дійсно допомагає. Якби я вважав, що вона наражає життя містян на небезпеку, не дозволив би їй практикувати.

— Але що, як Каталіна прийняла забагато настоянки?

— Передозування? Так, передозування настоянкою опію — річ неприємна: втрата свідомості, блювання. Але, бачте, Марта не могла дати вам її.

— Чому?

Зчепивши пальці, лікар Камарілло поклав лікті на стіл.

— Такі ліки вона не готує. Настоянку опію можна знайти тільки в аптеці, а Марта виготовляє зілля з місцевих рослин і трав. У цих краях не росте мак, із якого роблять опій.

— Отже, удар викликало щось інше у її складі?

— Не можу сказати напевно.

Ноемі насупилась, неспроможна дати раду отриманій інформації. Видно, просту відповідь на це питання годі зайти.

— Мені прикро, що я не можу допомогти вам. Та поки ви тут, чи можу я оглянути вашу руку? Пов’язку змінювали? — спитався лікар.

— Не змінювала, зовсім забула.

Навіть не відкривала слоїк із цинковою маззю. Хуліо розмотав пов’язку, і Ноемі вже готувалась побачити те саме почервоніння — тільки трохи темніше, ніж минулого разу. Але її рука повністю загоїлася, на шкірі не залишилось ані плямки. Це спантеличило лікаря Камарілло.

— Отакої, пропало, — пробурмотів він. — Такого я ще не бачив. Зазвичай подразнення сходить за сім-десять днів, а то й кілька тижнів, а тут не минуло і двох діб.

— Оце так пощастило, — віджартувалась Ноемі.

— Надзвичайно. Дивина та й годі. Ви хотіли щось іще? Якщо ні, можу переказати Марті, що ви її шукали.

Ноемі згадала про останній дивний сон, під час якого вона ходила. Однак у цьому ділі допомоги від нього годі сподіватися. Користі з нього, як сам він казав їй, мало. Вона вже почала думати, що Вірджил казав правду, що він занадто молодий і недосвідчений. А може, це вона перегинає — мабуть, від перевтоми. Зненацька повернулася вчорашня тривога.

— Було б дуже люб’язно з вашого боку, — відповіла вона.

Ноемі сподівалася тихенько повернутися до себе, але, звісна річ, це було б завелике щастя. Не минуло й години від їхнього з Френсісом повернення, як до неї прийшла Флоренс. Принесла тацю з обідом, яку поставила на столик. Не говорила нічого неприємного, але обличчя мала кислюче.

Це був вираз тюремника, готового будь-якої миті придушити заколот.

— Вірджил хоче з вами поговорити, — сказала вона. — Переказати, що ви зайдете до нього за годину, після обіду?

— Авжеж, — відповіла Ноемі.

— Добре. Я прийду по вас.

Повернулася рівно за годину і повела Ноемі до Вірджила. Зупинившись перед дверима його кімнати, постукала, заледве торкаючись пальцями дерева — так тихо, що Ноемі сумнівалася, чи Вірджил почує, але він відповів, чітко і голосно:

— Заходьте.

Флоренс повернула ручку і притримала двері для Ноемі, а щойно вона зайшла, обережно їх зачинила.

Першим, що помітила Ноемі у Вірджиловій кімнаті, був великий портрет Говарда Дойла, що дивився на неї з протилежної стіни: зчеплені руки, на пальці — бурштиновий перстень. Ліжко Вірджила стояло наполовину сховане за ширмою, розмальованою бузком і трояндами. Перегородка відділяла у кімнаті такий собі кабінетик із двома потертими шкіряними кріслами і вицвілим килимком посередині.

— Ти знову їздила до міста, — почав Вірджил. Його голос линув з-за ширми. — Флоренс не подобається, коли ти йдеш, нічого нікому не сказавши.

Підійшовши до розмальованої ширми, вона помітила, що й на ній серед квітів розлігся змій. Щоправда, на перший погляд його майже не видно, тільки око визирає серед суцвіть. Неначе змій з Едемського саду, гад дивився вичікувально.

— Я думала, вона не дозволяє мені спускатися в місто самій, — відповіла Ноемі.

— Дороги тут погані, дощі що не день сильніші. Зливи розмивають дороги вщент. А в рік мого народження вони були настільки сильні, що затопило нашу копальню і ми втратили все.

— Аякже, я бачила, як тут дощить, але дорога цілком проїзна, хоч і не в найкращому стані.

— Скоро так не буде. Поки що дощі ущухли, але скоро вдарять з новою силою. Чи не подаси мені халат?

Вона взяла важкий червоний халат, що висів на спинці крісла, і принесла його до перегородки. Її здивувало, що Вірджил зустрів її без сорочки, голий по пояс. Це було занадто неформально, дуже нескромно. Її щоки зашарілися.

— Тоді як сюди дістанеться лікар Каммінс? Адже він має приїздити на огляд щотижня, — промовила Ноемі, швидко відвернувшись і подаючи йому халат. Попри жар у щоках, намагалася говорити спокійно. Коли він вирішив її вразити, хай старається краще.

— У нього позашляховик. Чи ти думала, наші автомобілі призначені для того, щоб роз’їжджати ними туди-сюди, з гори і під гору?

— Я думала, Френсіс попередить мене, якщо це небезпечно.

— Френсіс, — пирхнув Вірджил. Почувши, як це ім’я зринуло з його губ, вона повернулася до нього. Він якраз зав’язував пояс. — Схоже, з ним ти проводиш куди більше часу, ніж із Каталіною.

Невже це докір? Ні, інше. Це він перевіряє її, як той ювелір, що пильно вивчає діамант, щоби переконатися в його чистоті, чи ентомолог — розглядає крильця метелика у мікроскоп.

— Я проводжу достатньо часу з ним.

Вірджил натягнуто всміхнувся:

— Ти така обачна зі словами, така спокійна. Намагаюся уявити тебе такою в місті, на коктейльній вечірці. Ти хоч інколи знімаєш свою маску?

Жестом показав їй сідати у шкіряне крісло, та вона підкреслено проігнорувала запрошення.

— Дивно, бо це ж я сподівалася взяти кілька уроків маскараду у тебе.

— Ти про що?

— Напад у Каталіни був уже не вперше. Вона й раніше пила цю настоянку і мала схожу реакцію.

Вона не мала наміру піднімати цю тему, але зненацька захотілося перевірити його реакцію. Він її вже перевіряв, тепер її черга.

— Бачу, ти дійсно проводиш із Френсісом достатньо часу, — промовив Вірджил з явним невдоволенням на обличчі. — Так, я забув сказати про минулий випадок.

— Як зручно.

— Що? Лікар же пояснював тобі, що вона має схильність до депресії, але ти не повірила. Скажи я тобі про її суїцидальні думки…

— У неї нема суїцидальних думок, — заперечила Ноемі.

— Авжеж, нема, тобі видніше, — пробурмотів Вірджил і знудьговано махнув рукою, неначе відганяючи набридливу комаху — Ноемі. Цей жест її розлютив.

— Це ти забрав Каталіну з міста і привіз сюди, тому якщо вона дійсно думає про самогубство, то виключно через тебе, — випалила вона.

Їй хотілося бути жорстокою, відплатити Вірджилу його ж монетою, та щойно виплюнула всю отруту, одразу пошкодувала про свої слова. Вони засмутили Вірджила. Він виглядав так, наче його вдарили: на його обличчі відбився вираз болю. А може — сорому.

— Вірджиле, — почала було вона, але він лиш похитав головою.

— Ні, ти кажеш правду. Це я винен. Не слід було Каталіні закохуватися в мене. — Він сидів рівно, незрушно дивлячись на неї, його руки спочивали на підлокітниках. — Прошу, присядь.

Поступатися вона не була готова, тому знову відмовилась. Замість того зайшла за крісло і сперлася на його спинку. В голові майнула думка, що, коли стоятиме, їй буде легше втекти з кімнати. Щоправда, чому так подумала, вона не зовсім розуміла. Чомусь її не полишала думка, що треба бути готовою будь-якої миті зірватися з місця і мчати, як антилопа. Їй зовсім не хотілося перебувати з ним сам на сам у його кімнаті.

Бо це була його територія. Його вотчина.

Схоже, Каталіна ніколи й не бувала тут, а коли й заходила, то ненадовго. Від неї тут не було ані сліду. Меблі, величезний портрет батька, дерев’яна ширма, побиті грибком древні шпалери — усе це належало Вірджилу Дойлу. Його смак, його речі. І навіть сам він був частиною цього приміщення: біляве волосся вигідно виділялося на темній обшивці крісла, а коли б додати червоного оксамиту навколо, обличчя виглядало б як виліплене з гіпсу.

— У твоєї кузини бурхлива уява, — промовив Вірджил. — Гадаю, в мені вона побачила трагічну, романтичну натуру — хлопчика, котрий у ранньому віці втратив матір у безглуздій трагедії, а пізніше, під час революції, — ще й надію на щасливу долю, і зростав із хворим батьком у занедбаному домі серед гір.

Так. Саме це її, скоріш за все, і спокусило. Спершу. Він мав пристрасність, що промовляла до Каталіни, а у цьому домі, закутаному в тумани ззовні й сповненому блиску срібних канделябрів зсередини, певно, він сяяв напрочуд яскраво. Але скільки це тривало, коли вивітрився початковий захват?

Мовби вгадавши її думки, Вірджил усміхнувся:

— Напевне, вона уявляла собі цей дім дуже романтичним місцем серед глушини, яке можна зробити веселішим, додавши лиш кілька штрихів. Звісна річ, батько не дозволив би змінити й одненьку портьєру. Всі ми існуємо тут задля його втіхи.

Легенько постукуючи пальцем по підлокітнику, він повернув голову до портрета Говарда Дойла.

— А ти хотів би змінити тут бодай одну портьєру?

— Я змінив би багато чого тут. Батько не виходив звідси уже кількадесят років. Для нього це — ідеальний світ, який не потребує змін. Та я бачив майбутнє і розумію наші обмеження.

— Якщо справа у тому, якщо зміни можливі…

— Зміни можливі, — погодився Вірджил, — але не настільки грандіозні, щоб я став кимось іншим. Суть речей не міняється, і в цьому вся біда. Річ у тім, що, на мою думку, Каталіні потрібен хтось інший, не такий, як я — складений із плоті, кісток і недоліків. Вона стала нещасна одразу, як переступила цей поріг. Ось у чому моя вина. Я не виправдав її сподівань. Того, що вона побачила в мені, насправді не існує.

Одразу. Чому ж тоді Каталіна не повернулася додому? Та навіть не додумавши питання до кінця, Ноемі вже знала відповідь. Родина. Такий крок обурив би всіх, і сторінки світської хроніки сповнилися б щонайдошкульніших шпильок. Те, чого так боїться її батько.

— А що в ній побачив ти?

Батько запевняв її, що це гроші. Вона, хоч і розуміла, що Вірджил цього нізащо не визнає, була певна, що правильно прочитала між рядками й наблизилась до правди — хай і вправно замаскованої.

— Мій батько тяжко хворий, він вмирає. Перед відходом він би хотів побачити мене одруженим, знати, що в мене будуть дружина і діти — що рід не обірветься. Він просив цього від мене не вперше, і не вперше я скорився його волі: у мене вже був один шлюб.

— Цього я не знала, — відповіла Ноемі. Таке зізнання здивувало її. — І що сталося?

— Вона мала все, чим, на батьків погляд, мусить володіти ідеальна дружина. От тільки він забув спитати моєї думки, — зі сміхом додав Вірджил. — Вона була Артуровою донькою. Ще відколи ми були дітьми, батько вирішив, що ми мусимо одружитися. «Одного дня ви одружитесь», — повторювали нам, але це не допомогло. Навпаки, справило протилежний ефект. Коли мені виповнилося двадцять три, нас заручили. Вона не любила мене, а я вважав її занудою. Та попри те, гадаю, у нас могло б щось вийти, якби не викидні. Їх було чотири. Вони відібрали в неї всі сили, і вона пішла від мене.

— Ви розлучилися?

Він кивнув.

— Так, а згодом я збагнув, що батько хоче, щоб я одружився вдруге. На це пішло кілька поїздок до Ґвадалахари і Мехіко. Там я знайомився з жінками — цікавими, гарними, такими, які б напевне припали батькові до смаку. Але мою увагу прикувала до себе саме Каталіна. Вона була дуже мила. Це риса, якої мені тут страшенно бракує. Каталіна сподобалася мені своєю м’якістю, романтичністю. Вона жадала казки, і я був готовий подарувати її їй. А тоді, звісно, усе пішло шкереберть. І я говорю не лише про її хворобу, а й про самотність і напади меланхолії. Я ж бо думав, вона з часом зрозуміє, як воно, жити зі мною, а я — як жити з нею. Але я помилився. Такі от справи.

Казка, аякже. Про Білосніжку, яку цілунком розбудив прекрасний принц, або про Красуню, що своєю любов’ю змінила Чудовисько. Каталіна читала ті казки їм малим, виразно і з драматизмом інтонуючи кожнісінький рядок. Вона марила казками. І ось він — підсумок її мрій, ось вона — її казка. Усе вилилося в нездоровий шлюб, котрий, укупі з хворобою й нещастями, ліг на її плечі непідйомним тягарем.

— Якщо їй не подобається в будинку, ти міг би відвезти її в якесь інше місце.

— Батько хоче, щоб ми жили тут.

— Але ж одного дня вам доведеться самотужки облаштовувати власне життя, хіба ні?

Він усміхнувся:

— Власне життя. Не знаю, чи ти помітила, але ніхто з нас не має власного життя. Батьку необхідно, щоб я був тут, а тепер ще й дружина занедужала, коло замкнулося, і ми не можемо нікуди поїхати. Сподіваюсь, ти розумієш всю складність становища?

Ноемі потерла руки. Так, вона розуміла. Їй це не подобалося, але вона розуміла. А ще — страшенно стомилася. Весь цей час ніби ходить по колу. Може, Френсіс мав слушність, і час пакувати валізи? Утім, ні, сама вона так не вважає.

Він підняв на неї свої очі — глибокі, сині, ніби вирізьб­лені з лазуриту:

— Здається, ми відхилились від теми, яку я хотів обговорити з тобою, коли запросив сюди. Я хочу вибачитися за те, що сказав під час останньої зустрічі. Я був не в собі — і тоді, й зараз. Та хай там як, ти образилася, і мені страшенно прикро.

— Дякую, — приємно здивувавшись, відповіла вона.

— Сподіваюся, ми продовжимо нашу дружбу. Немає потреби ворогувати.

— Ми з тобою не вороги.

— Ми неправильно почали, але гадаю, можна спробувати спочатку. Обіцяю попросити лікаря Каммінса підшукати психіатра у Пачуці. А ти можеш мені допомогти. Ми навіть напишемо йому спільного листа.

— Мені подобається така пропозиція.

— Отже, мир?

— Ми не воювали, чи ти забув?

— А, так. Одначе, — простягнув він руку.

Повагавшись, Ноемі таки вийшла з-за крісла і потисла його правицю. Вірджил мав міцний потиск і велику долоню, яка повністю закрила її руку.

Попрощавшись, Ноемі вийшла. На шляху до себе зустріла Френсіса. Юнак повільно відчиняв двері однієї з кімнат. Налякавшись її кроків, крутнувся до неї й мовчки привітався кивком голови, не сказавши, однак, нічого.

Мабуть, Флоренс насварила його, щоб не робив Ноемі послуг. Може, і його викличуть до Вірджила, і він скаже Френсісу те саме, що й допіру їй — що він проводить з нею забагато часу. Уявила собі тиху сварку кузенів. Говард не зносить шуму, тому навіть сваряться в цьому домі пошепки.

«Більше він мені не допоможе, — подумала Ноемі, розглядаючи його нерішуче обличчя. — Схоже, я зловжила його прихильністю».

— Френсісе, — промовила вона.

Вдавши, ніби не чує, молодик причинив за собою двері й зник з поля зору. Його поглинула одна з численних кімнат цього дому — одне із черев звіра.

Поклала було руку на двері, але передумала й пішла далі, думаючи про те, скільки неприємностей уже завдала. Захотілося все виправити. Вирішила побалакати з Флоренс. Застала її на кухні, за розмовою з Ліззі — звичайно, пошепки.

— Флоренс, маєте хвильку? — спитала Ноемі.

— Ваша кузина спить. Якщо ви хотіли…

— Це не про Каталіну.

Відпустивши покоївку, Флоренс повернулася до Ноемі й жестом запросила іти за нею. Привела її до кімнати, в якій Ноемі досі не бувала. Там стояв великий, міцний стіл зі старомодною швейною машинкою, на відкритих полицях лежали складені кошики для шиття і пожовклі модні журнали. Зі стін стирчали старі цвяхи, вказуючи на місця, де колись висіли картини, від яких на відсирілих шпалерах залишились тільки обриси. Та попри все в кімнаті було чисто прибрано.

— Про що ви хотіли поговорити? — спитала Флоренс.

— Я просила Френсіса звозити мене у місто сьогодні зранку. Знаю, ви не любите, коли ми ідемо з дому, не сказавши вам, тому хочу визнати: це моя провина. Не сердьтеся на нього.

Сівши у велике крісло біля столу, Флоренс зчепила пальці й подивилась на Ноемі:

— Ви вважаєте мене зашкарублою, чи не так? Не заперечуйте.

— Я б назвала вас строгою, — дипломатично відповіла Ноемі.

— Важливо тримати лад у домі та в житті. Це допомагає знайти своє місце в світі, дає відчуття приналежності. Таксономічна класифікація розставляє всіх живих істот по місцях. Негоже забувати, хто ти і які твої обов’язки. У Френсіса є обов’язки, від виконання яких ви його відволікаєте, і він нехтує ними.

— Але, я впевнена, їх виконання не займає весь його день.

— Та невже? Звідки ви це взяли? А навіть коли він і відпочиває, для чого йому марнувати свій час на вас?

— Я не хочу відбирати весь його час, але не розумію…

— З вами він робиться дурнем, забуває, ким він є. Чи ви подумали, що Говард дозволить йому бути з вами? — Похитала головою. — Бідолашний. Чого вам треба? Чого ви хочете від нас? Нам більше нема чого дати.

— Я просто хотіла вибачитися, — відказала Ноемі.

Притиснувши долоню до правої скроні, Флоренс заплющила очі.

— Ваше вибачення прийнято. А зараз ідіть.

І як те нещасне створіння, про яке говорила Флоренс, — котре не знає, де його місце у світі і як його знайти, — Ноемі посиділа трохи на сходах, розглядаючи на закруті поруччя німфу, на тлі якої в сонячному промінчику повільно крутилися пилинки.