Мексиканська готика

9

У вівторок вирушила на кладовище. «Шукай на цвинтарі», — казала Каталіна, втім, натрапити там на щось цікаве Ноемі не очікувала, радше прагнула спокійно покурити серед могил, оскільки Флоренс не терпить сигарет у домі.

Туман додавав кладовищу романтичності. Ноемі пригадала, що й Мері Шеллі з майбутнім чоловіком влаштовували таємні побачення на цвинтарі, де віддавалися забороненому коханню. Такі подробиці їй розповіла Каталіна, після того як захоплено проковтнула «Буремний перевал». Любила вона і твори сера Вальтера Скотта. А ще — кіно. Із захватом стежила за історією трагічного кохання в «Марії Канделарії».

Якось Каталіна була заручена з молодшим із братів Інканів, але нічого не вийшло. Коли Ноемі спитала, чому — адже він був цілком прийнятний чоловік, — Каталіна відповіла, що очікувала більшого: справжньої романтики, щирих почуттів. Кузина зберегла здатність дивитися на світ із дитячим захватом, і в її уяві жінка мала зустрічати свого пристрасного коханця при світлі місяця. Принаймні так було досі. Зараз же запал в її очах згас, вона ніби загубилася.

Ноемі ніяк не могла збагнути: це будинок позбавив її ілюзій, а чи їм завжди судилось розбитися? Шлюб рідко нагадує ті пристрасні романи, про які пишуть у книжках. Направду, уся ця затія із сімейним життям здавалася їй паршивою. Чоловіки поводяться з жінкою ґречно і турботливо, тільки поки залицяються — запрошують на вечірки, надсилають квіти, — та щойно одружаться, і квіти в’януть. Своїм дружинам любовних листів одружені чоловіки не пишуть. Ноемі боялася, що, захопившись її красою на якусь коротку мить, її майбутній чоловік дуже швидко забуде про неї. От чому вона воліла перебирати женихами. А ще вона любила переживати цю радість мисливця, яка розливалась по її жилах від усвідомлення, що вона причарувала хлопця. От тільки хлопці з її оточення були їй нудні: вони тільки й говорили про вечірки, на які ходили минулого тижня або планували відвідати наступного. Це були легковажні, неглибокі чоловіки. Проте думка про когось серйознішого лякала її. Вона весь час розривалась між двома бажаннями: прагнула тіснішого зв’язку, але водночас не хотіла нічого змінювати і мріяла про вічну юність і нескінченні веселощі.

Зайшла за групу могил, імена і дати на яких позаростали мохом. Спершись на надщерблений пам’ятник, сягнула в кишеню по сигарети, аж тут помітила на одній з могилок рух. Наполовину схована в тумані, під деревом стояла постать.

— Хто тут? — спитала вона, сподіваючись, що то не пума. Тільки цього не вистачало.

За туманом було погано видно. Примружившись, вона стала навшпиньки й насупилась. Людська постать. На мить здалося, що навколо неї сяє німб — золотистий, як промінчик сонця, ореол…

«Воно живе на цвинтарі», — казала Каталіна. Тоді ці слова її не налякали, однак зараз, стоячи із самими лиш пачкою сигарет і запальничкою в руках, Ноемі відчула себе беззахисною. В голові снували думки про те, що ж таке може жити на цьому цвинтарі.

— Жуки, черв’яки і слимаки, — промимрила вона, запхавши руку в кишеню й затиснувши запальничку, як оберіг.

Сіра, неясна фігура — невиразна темна пляма в тумані — стояла нерухомо. Це могла бути і статуя, а ілюзію руху створила гра світла.

Так, безперечно, це просто гра світла — он звідки було те сяйво. Відчувши бажання вернутись до будинку, Ноемі почала поволі задкувати.

Рвучко повернула голову на шерхіт трави і побачила, що постать зникла. Отже, то була не статуя.

Зненацька почула гул, як у вулику. Гуділо гучно. Чи то пак не гучно — вона ясно чула гудіння, що линуло до неї, немов луна в порожній кімнаті.

Воно живе на цвинтарі.

Треба повертатись до будинку. А он і він, трохи праворуч.

Туман, який, коли вона заходила, був легким, ріденьким, зненацька погустішав. Ноемі спробувала пригадати, куди їй — ліворуч чи праворуч. Їй зовсім не хотілося заблукати й натрапити на пуму або зірватись у провалля.

Воно живе на цвинтарі.

Праворуч, точно праворуч. Гудіння линуло з правого боку. Це, мабуть, бджоли або оси. А коли і бджоли, то й що? Вони її не покусають, вона ж бо не збирається лізти до них у вулик по мед.

Але сам звук був неприємний. Через нього хотілося йти у протилежному напрямку. Гудіння. А може, то і мухи. Смарагдово-зелені, жирні мухи на падлі, червоному, гнилому м’ясі. Але для чого думати про це зараз? Нащо вона стоїть тут, заклавши руку в кишеню, із широко розплющеними очима, й тривожно дослухається…

Шукай на цвинтарі.

Ліворуч, ліворуч. У в’язкий, як кисіль, туман, який у тому напрямку найгустіший.

Десь там хруснула гілка й почувся голос, що серед холодного кладовища прозвучав напрочуд тепло і приємно.

— Вийшла прогулятися? — спитав Френсіс.

Він був одягнений у сірий светр, темно-синю куртку і кепку їй під колір. На правій руці в нього висів кошик. Раніше Ноемі не сприймала його всерйоз, одначе, коли вийшов із туману, він був такий надійний, справжній. Цього вона потребувала зараз найбільше.

— Я така рада тебе бачити, що ладна розцілувати, — радісно промовила вона.

Він почервонів, як гранат. Це виглядало дещо смішно, адже він був старший від неї — вже дорослий чоловік. От кому тут слід розігрувати сором’язливу незайманку, так це їй. Утім, тут же подумала, на цій горі Френсіс бачив не так вже й багато жінок.

Подумала, що якщо колись вдасться витягнути його на вечірку в Мехіко, йому або страшенно сподобається, або ж він налякається до смерті — третього тут не дано.

— Не певен, що я чимось на це заслужив, — пробелькотів він.

— Ще й як заслужив. Я тут не можу ніяк зрозуміти, куди мені йти у цьому тумані. Щоразу повертаючи, сподівалася не впасти у провалля. Бачиш тут хоч щось? Ти знаєш, де ворота?

— Звичайно, знаю, — відповів він. — Все набагато простіше, коли дивитись під ноги. На землі багато слідів, які виведуть куди потрібно.

— А я почуваюся так, ніби в мене полуда на очах, — мовила вона. — А ще боюся, що неподалік звідси є вулик і мене можуть покусати бджоли. Я чула їхнє дзижчання.

Він опустив очі, кивнув і задивився на свій кошик. Тепер, коли він був поряд, до неї повернулася бадьорість, і вона з цікавістю поглянула на нього.

— Що там у тебе? — спитала, показуючи на кошик.

— Я ходив по гриби.

— По гриби? На цвинтар?

— Так. Їх тут повно.

— Сподіваюсь тільки, у салат ви їх не кладете, — сказала вона.

— А що не так?

— Мені млосно вже від самої думки про те, що вони живилися з мертвих тіл!

— Але ж гриби завжди проростають над чимось мертвим.

— Не віриться, що ти можеш отак гуляти в такому тумані й збирати гриби на кладовищі. Це якось так моторошно, наче ти викрадач тіл з якогось бульварного роману минулого сторіччя.

Каталіні це сподобалось би. Може, й вона ходила по гриби на цвинтар. Або ж просто полюбляла стояти на одному місці, задумливо всміхаючись, поки вітер куйовдив їй волосся. Книги, місячне сяйво, дуже драматично.

— Я? — перепитав він.

— Так. Закладаюся, у тебе там чийсь череп. Ти ніби вийшов із книжок Орасіо Кіроґи[6]. Можна мені подивитись?

Він зняв червону хустину, що вкривала гриби, щоб вона подивилася. Вони були яскраво-помаранчеві з м’якими шовковистими перетинками. Ноемі підняла одного з них двома пальцями.

— Це лисички. Смачні, але ростуть не на кладовищі, а трохи далі. Цвинтарем я просто зрізав собі шлях. Місцеві називають їх duraznillos[7]. Понюхай.

Ноемі нахилилася до кошика.

— Такий солодкий запах.

— Та й гарні які. А чи ти знаєш, що між певними культурами і грибами є тісний зв’язок? Сапотеки, що здавна населяють вашу країну, лікують зуби, даючи хворим гриби, що одурманюють їх і вгамовують біль. Та й ацтеки цікавились грибами. Вони вживали їх, щоб бачити видіння.

— Teonanácatl, — сказала вона, — «Плоть богів».

Френсіс збадьорився:

— То ти таки знаєшся на грибах?

— Скоріше на історії. Колись подумувала займатися нею, а тепер вирішила взятися за антропологію. Принайм­ні поки що такий план.

— Ясно. Хотів би я знайти ті грибочки, що їх їли ацтеки.

— А ти не справляєш враження людини, яка цікавиться подібними речами, — мовила вона, віддаючи йому гриб.

— Про що ти?

— Вони викликають стан сп’яніння і нездоланну хіть. Принаймні так сказано в іспанських хроніках. Хочеш поїсти їх і сходити на побачення?

— Ні, вони мені потрібні не для цього, — похапцем пробелькотів Френсіс.

Ноемі любила і вміла гарно фліртувати, однак із рум’янця на Френсісовому обличчі зрозуміла, що він у цьому повний профан. Цікаво, він хоч колись ходив на танці? Їй було тяжко уявити, як він їде веселитися в місто чи потайки цілує когось у кінотеатрі в Пачуці. Хоч навряд би це була Пачука, адже далеко від дому він ніколи не бував. Та хтозна. Може, вона й поцілує його ще до від’їзду, і, безперечно, це його шокує. Одначе компанія хлопця їй подобалась, тож вона вирішила не мучити бідолаху.

— Я жартую. Моя бабуся була з масатеків. Вони також їдять подібні гриби під час певних церемоній. Але не щоб відчути хіть, а заради відчуття спорідненості. Вони кажуть, що гриби можуть розмовляти, тому я розумію твій інтерес до них.

— Так, авжеж, — відказав він. — Світ повен див, тобі так не здається? Хоч ціле життя броди по лісах і джунглях — усе одно не побачиш і десятої частини всіх таємниць природи.

Він розмовляв із таким захватом, аж навіть дещо смішно. І хоч вона не мала аніякого інтересу до біології, та його слова її зворушили. Коли він говорив про такі речі, то здавався значно живішим.

— Ти цікавишся всіма рослинами, чи твій інтерес обмежується лише грибами?

— Мені цікаві всі рослини, і я маю великий гербарій з квітами, листям і папоротями. Але гриби мені найцікавіші. Я роблю спорові відбитки і трохи малюю, — з деякою гордістю сказав він.

— Що таке спорові відбитки?

— Кладеш шапочку на папір і від неї лишається відбиток. Це робиться, щоб легше ідентифікувати гриб. Ще я люблю ілюстрації в ботанічних довідниках. Там такі кольори. Може, я… ти…

— Може, що? — спитала вона, так і не дочекавшись продовження.

Він міцно затиснув хустину в руці.

— Може, ти б хотіла побачити відбитки? Знаю, це не дуже цікаво, зате хоч якось розжене твою нудьгу.

— Дякую, залюбки, — відповіла вона, допомагаючи йому, бо він неначе забув усі слова, що знав, і мовчки втупився у землю, ніби намагаючись відшукати потрібні слова там.

Френсіс усміхнувся до неї, обережно накриваючи гриби хустиною. Поки вони говорили, туман розсіявся, і знову стало видно пам’ятники, дерева і чагарники.

— Нарешті я знову не сліпа, — сказала Ноемі. — Тут так сонячно! І повітря свіже.

— Так. Тепер ти можеш дійти до будинку самостійно, — роззираючись довкола, відповів він із ноткою розчарування в голосі. — Або ж ми можемо ще трохи погуляти. Звісно, якщо ти не зайнята, — додав обережно.

Ще кілька хвилин тому їй не терпілося втекти з цього кладовища, але тепер тут було тихо-мирно. Навіть туман здавався приємним. Аж не вірилося, що вона так налякалася. А фігурою, яку вона бачила, міг бути і сам Френсіс, що гуляв, збираючи гриби.

— Я хотіла ще покурити, — промовила вона, закурюючи сигарету. Запропонувала і йому, але він похитав головою.

— Мати збиралася поговорити з тобою про це, — посерйознішавши, мовив він.

— Знову розкаже мені, що куріння — паскудна звичка? — спитала Ноемі, закинувши голову і випускаючи дим.

Це була одна з її улюблених поз. Так її гарна, лебедина шия видовжувалась, через що вона ставала схожа на кінозірку. Уґо Дуанте та інші хлопці, що впадали за нею, вважали цей рух дуже привабливим.

Так, вона любить себе і не вважає це гріхом. Вона знає, що схожа на Кеті Хурадо[8], якщо стане у правильну позу, і чудово розуміє, яка поза правильна. Втім, театральну студію вона покинула. Сьогодні їй хотілося бути схожою на Рут Бенедикт або Марґарет Мід[9].

— Напевно. В нашій родині дотримуються здорового способу життя. Ніяких сигарет, кави, гучної музики і шуму. Тільки холодний душ, запнуті штори, тихі розмови і…

— Але чому?

— Так тут заведено, — м’яко промовив Френсіс.

— Здається, на кладовищі й то більше життя, — відповіла вона. — Може, візьмемо якось флягу віскі й влаштуємо вечірку тут під сосною. Я куритиму просто на тебе, ми пошукаємо галюциногенних грибів. Якщо вони дійсно викликають нестримну хіть і у тебе виникнуть на мене плани, я не заперечуватиму.

Звісно, вона жартувала. Кожен здогадався б, що це жарт, бо ж у її голос прослизнула драматична інтонація актриси. Та він сприйняв це зовсім не так і вже не шарівся, а зблід, як простирадло. Похитав головою:

— Мати сказала б, що не можна пропонувати… не можна…

Він затнувся, хоч можна було не продовжувати. На обличчі його відбилася відраза.

Ноемі уявила собі, як він розмовляє з матір’ю, пошепки промовляючи слово «розпуста», і обоє кивають, погоджуючись. Вищі та нижчі раси. Ноемі точно не належить до першої категорії. Їй не місце у Домі-на-Горі, вона не заслуговує на щось більше, ніж зневагу.

— Френсісе, мені байдуже, що думає твоя мати, — сказала вона, кинувши сигарету й енергійно розтоптавши її каблуком. Відтак пішла: — Я йду додому, а ти — страшенний зануда.

Зробивши кілька кроків, зупинилась, розвернулася, схрестивши руки на грудях.

Він плентався за нею і був уже близько.

Ноемі глибоко вдихнула:

— Я хочу побути сама. Не треба мене проводжати.

Френсіс нахилився і обережно підняв гриб, який вона розчавила, поспішаючи до брами. Він був шовковисто-­білий, шапочка відпала від ніжки. Хлопець взяв гриб у руку.

— Руйнівний янгол, — промимрив він.

— Даруй? — спантеличено спитала вона.

— Отруйний гриб. Так він називається. Його споровий відбиток білого кольору. За цим його можна відрізнити від їстівного.

Поклав гриб на землю і став, обтрушуючи землю зі штанів.

— Мабуть, я тобі смішний, — промовив тихо. — Кумедний дурник, що чіпляється за материну спідницю. І в цьому ти права. Я не насмілююсь робити нічого, що могло б засмутити її або дядька Говарда. Особливо дядька Говарда.

Він глянув на неї, і вона збагнула, що зневага в його погляді була спрямована не на неї, а на нього самого. Їй стало соромно. Пригадала, як Каталіна казала їй якось, що вона здатна лишати незгладимі шрами, коли не стежить за своїм гострим язиком. «Попри свій блискучий розум, ти часом зовсім не думаєш», — казала кузина. Це була свята правда. І ось знову вона навигадувала нісенітниць, коли ж у дійсності він не сказав нічого страшного.

— Ні. Вибач, Френсісе. Це я дурепа, зовсім не думаю головою, — мовила вона якомога невимушеніше, сподіваючись, що він розуміє, що вона сказала те ненавмисне і з цього можна посміятися.

Він повільно кивнув, хоч і не виглядав переконаним. Вона простягнула руку і торкнулася його пальців, брудних від грибів.

— Мені дуже шкода, — повторила, цього разу без всякої легковажності.

Він серйозно подивився на неї, зімкнув руку навколо її пальців і легенько потягнув, неначе намагаючись пригорнути її до себе. Тоді так само швидко відпустив, зробив крок назад і дав їй червону хустинку, якою були вкриті гриби.

— Боюся, я тебе замастив.

— Так, — Ноемі глянула на брудну руку, — трошки замастив.

Витерши руки об хустину, вона повернула її Френсісу. Він запхав ганчірку в кишеню і поставив кошика на землю.

— Можеш іти, — сказав він, дивлячись убік. — А я позбираю ще грибів.

Ноемі не розуміла, правду він каже чи досі сердиться й не хоче її бачити. Якщо образився, винуватити його не можна.

— Гаразд. Тільки не загубись у тумані, — сказала вона.

Незабаром вона вийшла до воріт і відчинила їх. Озирнувшись, побачила вдалині силует Френсіса з кошиком. Батожистий туман розмивав його обриси. Так, це його вона бачила серед могил сьогодні. Та водночас щось їй підказувало, що це міг бути й не він.

«Може, це був руйнівний янгол, тільки в іншій подобі», — подумала Ноемі й тут же пошкодувала через таку дурну, чудернацьку думку. Дійсно, що це на неї найшло сьогодні?

По власних слідах дійшла до будинку. На кухні Чарльз замітав підлогу старою мітлою. Ноемі усміхнулась йому, і в ту саму мить зайшла Флоренс. На ній була сіра сукня, подвійне перлове намисто; зачіска — висока. При виді Ноемі вона сплеснула руками.

— То ось ви де. Де ви були? Я скрізь вас шукаю, — насуплено промовила Флоренс. — Зніміть туфлі, бо нанесете бруду.

— Вибачте, — відповіла Ноемі, опускаючи погляд на свої туфлі, вкриті грязюкою і травою. Роззулася, взяла їх у руки.

— Чарльзе, візьми туфлі й помий, — наказала Флоренс.

— Я можу сама, це не проблема.

— Він усе зробить.

Чарльз поклав мітлу, підійшов до неї і простягнув руку.

— Міс, — тільки й промовив він.

— О, — відповіла Ноемі, простягаючи йому туфлі.

Він забрав у неї туфлі, взяв із полиці щітку, сів на ослінчика в кутку й почав зчищати з них бруд.

— Ваша кузина хотіла вас бачити, — сказала Флоренс.

— Як вона? — спитала Ноемі стурбовано.

— З нею все гаразд. Вона знудилася і хотіла з вами поговорити.

— Я йду до неї, — сказала Ноемі, задріботівши босими ногами по холодній підлозі.

— У цьому немає потреби, — зупинила її Флоренс. — Вона вже лягла спати.

Ноемі вже була у коридорі. Озирнулася на Флоренс, котра ішла до неї, і знизала плечима.

— Може, зайдете до неї пізніше?

— Так, пізніше, — погодилась Ноемі, хоч і почувалася спустошено і недобре через те, що не була поруч, коли Каталіна потребувала її.