Мексиканська готика

12

Дивно, як денне світло змінило її погляд на речі. Після блукання темними коридорами у себе в кімнаті Ноемі була налякана і сховалася під ковдру з головою. Коли ж зараз стояла біля вікна, дивилася на ранкове небо і чухала лівий зап’ясток, нічна пригода здалася їй дурною й прозаїчною.

Коли штори були широко відкриті й до кімнати струменіло сонячне світло, усе в ній виглядало сумним і занедбаним, але тут точно не ховалися примари і почвари. Привиди, прокляття — аякже! Ноемі надягнула кремову блузу з довгим рукавом, темно-синю спідницю в складку, взулася в балетки і спустилася на перший поверх задовго до призначеного часу. Ще раз знудьговано обійшла бібліо­теку, спинившись перед стелажем із довідниками з ботаніки. Певно, з-поміж цих поїдених міллю сторінок і походять усі Френсісові знання про гриби. Провела рукою по срібних рамках навколо світлин у коридорі, відчуваючи пальцями всі їхні завитки і фігельки. Врешті спустився і сам Френсіс.

Того ранку він був неговіркий, тож вона обмежилася лише кількома коментарями, помахуючи рукою з сигаретою, яку однак не запалювала, бо не любила курити на порожній шлунок.

Він висадив її біля церкви, де, як їй подумалося, щотижня висаджували Каталіну, коли вона їздила в місто.

— Заберу тебе опівдні, — сказав він. — Тобі вистачить часу?

— Так, дякую, — відповіла вона.

Кивнувши, юнак поїхав геть.

Ноемі рушила до будинку цілительки. Жінки, що прала перед будинком минулого разу, десь не було. На мотузці перед хатою не висіло білизни. Місто ще спало, скрізь панувала тиша, та Марта Дюваль уже встала і вийшла поставити тортильї сушитися на сонці — безпереч­но, для приготування чилакілес.

— Доброго ранку, — привіталась Ноемі.

— Вітаю, — усміхнулась у відповідь стара. — Ви прийшли точно в призначений час.

— Зілля готове?

— Так, проходьте.

Ноемі зайшла за нею в кухню і сіла за стіл. Цього разу папуги не було — лише їх двоє. Баба витерла руки об фартух, відкрила шухляду і поставила перед Ноемі невеличкий слоїк.

— Їй вистачить чайної ложки перед сном. Цього разу я зробила сильніше, але не станеться нічого страшного, як вона випиватиме по дві.

Ноемі підняла пляшечку до світла, вивчаючи її вміст:

— Воно допоможе їй заснути?

— Так, але тільки в цьому. Усіх проблем не вирішить.

— Бо будинок проклятий.

— Будинок, рід, — знизала Марта. — Яка різниця, правда? Прокляття є прокляття.

Поставивши слоїк, Ноемі провела нігтем по його бочку:

— Вам відомо, чому Рут Дойл розстріляла свою родину? Ви щось про це чули?

— Так, чула. Всяке говорять. Маєте ще сигарети?

— Якщо не економитиму, вони швидко закінчаться.

— Закладаюся, ви збиралися купити ще.

— Не думаю, що тут такі продаються, — мовила Но­емі. — Дорогий же смак у вашого святого. До речі, а де папуга?

Дістала пачку «Голуазу» й дала одну Марті, котра поклала сигарету біля статуетки.

— Сидить накритий у клітці. Розкажу вам про Беніто. Хочете кави? Негоже розповідати історії без чашечки кави.

— Залюбки, — погодилась Ноемі.

Вона досі була неголодна, але кава точно роздражнить апетит. Дивно це якось. Брат завжди повторював, що сніданок вона поїдає з такою швидкістю, ніби він невдов­зі вийде з моди, але за останні два дні зранку вона заледве торкалася їжі. Та і ввечері їла небагато. Почувалася хворою, чи то пак це скоріше нагадувало передвісник хвороби — коли починаєш відчувати застуду. Та вона сподівалася, що помиляється.

Поставивши чайник на плиту, Марта Дюваль почала порпатись у шухлядах, доки знайшла невеличку бляшан­ку. Коли вода закипіла, налила окріп у два чавунні горнятка, насипала туди кави і поставила їх на стіл. Сильний дух розмарину, що витав у її домі, змішався з ароматом кави.

— Я п’ю каву так, а ви, може, хочете цукру?

— Ні, дякую, — відказала Ноемі.

Стара сіла за стіл і склала руки навколо чашки:

— Вам як розповідати — коротко чи довго? Якщо довго, доведеться повернутися трохи в минуле. Коли хочете знати про Беніто, доведеться послухати про Ауреліо. Звісно, це коли ви хочете почути все докладно.

— Хоч сигарети у мене закінчуються, але часу я маю вдосталь.

Марта усміхнулась і відсьорбнула кави. Ноемі зробила так само.

— Коли шахту знову відкрили, це була велика подія. Містер Дойл привіз з Англії робітників, але їх усе одно було обмаль. Вони могли тільки наглядати за роботою і займатися будівництвом дому, але збудувати такий будинок і відкрити шахту шістдесятьма англійцями — зась.

— Кому належала шахта до нього?

— Іспанцям. Але те було дуже давно. Всі зраділи, коли копальню знову відкрили, адже це означало робочі місця для місцевих, тож у пошуках роботи сюди почали стягуватися аж з Ідальґо. Самі знаєте, як воно буває: де є шахта, там з’являються гроші, і місто росте. Але майже від самого початку почалися невдоволення. Робота була нелегка, та й містер Дойл — суворий господар.

— Він погано ставився до робітників?

— Казали, як до скотини. От до будівельників був поблажливіший — їм принаймні не доводилося гарувати під землею. До мексиканських шахтарів же жалю він не мав. Вони з братом тільки й робили, що кричали на них.

Френсіс показував Ноемі Альфредового брата Ліланда на фото. Вона не могла згадати, як він виглядав, але то пусте — у всіх в тій родині була однакова фізіогноміка, яку вона про себе називала «дойлівською породою». Це було щось на кшталт Габсбурзької щелепи Карла ІІ, тільки не настільки помітне, на відміну від того, що увійшло у медичні довідники під терміном «мандибулярний прогнатизм».

— Він хотів якомога швидше добудувати будинок і щоб там був трояндовий садок в англійському стилі. Навіть привіз із Європи ящики з землею, аби квіти точно прийнялися. І якраз поки будувався дім і сяк-так добувалося срібло, почалася моровиця. Спершу вона покосила будівельників, за ними — шахтарів. Усіх їх лихоманило, вони не могли дихати. Дойл мав особистого лікаря, якого привіз із собою, як і ту землю, але помочі від нього було небагато. Люди вмирали. Загинуло багато шахтарів, будівельників і навіть Дойлова дружина, та все ж найбільше хвороба забрала шахтарів.

— І саме тоді з’явилося англійське кладовище, — мовила Ноемі.

— Так, правильно, — кивнула Марта. — А тоді хвороба відступила і найняли нових робітників. Окрім народу з Ідальґо, на новину про англійського власника сюди потягнулися й англійці, що працювали на інших шахтах або ж, приваблені сріблом і перспективою доброго заробітку, просто хотіли розбагатіти. Як там кажуть, Сакатекас — срібна столиця? Так от, Ідальґо в цьому відношенні штат нічим не гірший.

— Тож вони приїхали і бригади знову були повні. Будинок також закінчили, і для його утримання найняли великий штат робітників. Усе йшло чудово, а Дойл хоч і був жорсткий, зате платив вчасно і, як заведено тут здавна, віддавав шахтарям їхню частку від видобутку. Та незабаром він одружився вдруге, і справи пішли на спад.

Ноемі пригадала весільний портрет другої дружини Дойла, датований 1895 роком, — Аліси, такої схожої на свою старшу сестру Аґнесу. Коли задумалася про це зараз, їй стало дивно, що Аґнесу увіковічнили у кам’яній статуї, а Алісу такою увагою оминули. Говард Дойл казав, що заледве знав свою першу дружину, але ж саме друга прожила з ним багато років і народила йому дітей. Невже він любив її менше? Чи, може, пам’ятник — то така собі примха? Спробувала пригадати, чи була біля статуї табличка, на якій писалося б, що то Аґнеса. Не згадала, але подумала, що повинна бути. Треба буде звернути увагу наступного разу.

— Почалася нова хвиля недуги, і, Господи, вона скосила ще більше народу, ніж попередня. Люди мерли, як мухи. Спершу лихоманка, за нею — озноб, а тоді смерть.

— Це тоді їх ховали у спільних могилах? — спитала Ноемі, пригадавши, що розповідав їй лікар Камарілло.

Цілителька нахмурилась:

— У спільних могилах? Ні. Місцевих родичі забирали на тутешній цвинтар. Проте на копальнях було й чимало таких, що ріднí не мали. Таких і ховали на англійському цвинтарі. У мексиканців немає пам’ятників, навіть хрестів, через що люди, мабуть, і стали говорити про братські могили: яма без вінка і належної служби — те саме, що й спільна могила.

Думка про це дійсно гнітила. Скількох безіменних роботяг поховали поспіхом, і ніхто й не скаже, де і як урвалися їхні життя. Ноемі поставила горнятко на стіл і потерла зап’ясток. Стара тим часом вела далі:

— Хай там як, а це була не єдина біда на шахті. Дойл вирішив покласти край звичаю віддавати робітникам їхню частку срібла. Серед шахтарів був один чоловік, на ім’я Ауреліо. Як і решті, йому це не сподобалось, але на відміну від інших, котрі нарікали тільки про себе, Ауреліо не боявся говорити про це вголос.

— І що він казав?

— Говорив очевидні речі. Що умови праці в них паскудні, що від лікаря, якого привіз англієць, толку ніякого, тому їм треба справжній, що шахтарських вдів та сиріт лишають напризволяще, та найголовніше — що Дойл хоче збагатитися ще більше, тому й перестав ділитися з робітниками їхньою часткою і забирає все срібло собі. А тоді він став підбивати шахтарів на страйк.

— Вони його послухали?

— Так, послухали. Авжеж, Дойл вважав, що зможе легко змусити їх повернутися до роботи. Відправив на шахту свого брата і довірених людей, зі зброєю і погрозами, та Ауреліо зі своєю бригадою дали їм відсіч: закидали їх камінням. Дойлів брат заледве виніс звідти ноги. Незабаром Ауреліо знайшли мертвим. Казали, це була природна смерть, але у те ніхто не вірив. Щоб лідер страйку отак просто помер? Виглядало все занадто підозріло.

— Але ж ходила епідемія, — зауважила Ноемі.

— Звісно, але ті, хто бачив тіло, казали, що вираз його обличчя був жахливий. Чули про людей, що померли від переляку? Так от, говорять, що його щось страшенно налякало: очі вирячені, рот відкритий — виглядав він так, ніби зустрівся з самим дияволом. Цей випадок неабияк налякав усіх, і страйк закінчився.

Френсіс казав щось про страйк і закриття копальні, але докладніше Ноемі не розпитувала. Певне, треба таки зробити це, але наразі вся її увага була зосере­джена на Марті.

— Ви казали, Ауреліо був пов’язаний з якимось Беніто. Хто це?

— Терпіння, панно, бо ще втрачу думку. В моєму віці нелегко пригадати, коли і як відбулися різні події. — Зробивши кілька ковтків кави, Марта продовжила: — То на чому я спинилася? А, так. Робота на шахті поновилася. Дойл знову одружився, і його нова дружина народила доньку, міс Рут, а пізніше, через багато років, сина. У Дойлового брата, містера Ліланда, також були діти: хлопчик і дівчинка. Коли підріс, хлопець заручився з міс Рут.

— Знову кохання між родичами, — мовила Ноемі, стурбована її словами. Габсбурзька щелепа виявилась точнішим порівнянням, ніж вона думала. А той рід недобре скінчив.

— Кохання там було небагато. Гадаю, в цьому і проблема. Саме в той час об’явився Беніто. Він був небожем Ауреліо і влаштувався на службу в дім. Після страйку минуло багато років, і Дойл зовсім не переймався тим, що той є родичем Ауреліо. Або мертвий шахтар нічого для нього не важив, або ж він того просто не знав. Словом, Беніто почав працювати у домі — доглядав за рослинами. На той час замість саду вже звели оранжерею.

— Беніто мав багато спільного з покійним дядьком: був розумний, веселий і просто таки не вмів оминути халепу. Якщо його дядько організував страйк, сам він зробив дещо гірше: закохався в міс Рут, а вона — у нього.

— Не думаю, що її батьку це сподобалося, — сказала Ноемі.

Певно, влаштував доньці лекцію з євгеніки, розповів про вищі та нижчі види. Уявила собі, як він сидить перед каміном у себе в кімнаті й виговорює дівчині, що мовчки сидить, втупившись у підлогу. Бідолашний Беніто не мав шансів. Втім, якось дивно, що Дойл, попри все своє захоплення євгенікою, наполягав на шлюбах із родичами. А може, то він просто наслідував приклад Дарвіна, котрий також узяв шлюб із родичкою.

— Кажуть, коли він дізнався, мало не вбив її, — провадила Марта.

Тепер Ноемі уявила, як Говард Дойл стискає пальці навколо тонкої дівочої шиї. Сильні пальці тиснуть на шкіру, впиваються глибше, а дівчина не може навіть нічого сказати чи бодай дихнути. «Тату, ні». Картина була настільки яскрава, що Ноемі на мить аж заплющила очі й ухопилася за край столу.

— З вами все гаразд? — спитала Марта.

— Так, — відповіла Ноемі, розплющивши очі й кивнувши. — Зі мною все добре. Просто стомилася трошки.

Піднесла чашку до губ і сьорбнула. Гіркий напій приємно зігрівав. Поставила її на стіл.

— Продовжуйте, — попросила Марту.

— Далі розказувати нíчого. Рут покарали, Беніто десь пропав.

— Його вбили?

Стара нахилилась до Ноемі, оглядаючи її каламутними очима:

— Гірше: він зник безслідно. Люди кажуть, утік, бо боявся того, що зробить з ним Дойл, але подейкують, що той таки причетний до зникнення. Того літа Рут мала вийти за свого кузена Майкла, і зникнення Беніто не змінило плани ні на йоту. Цього ніщо не могло змінити. Діялося це під час революції. Часи були неспокійні, тому на шахті працювало мало людей, але роботи вона не припиняла: хтось мусив наглядати за технікою, відкачувати воду, щоб її не затопило, адже тут дуже сильні дощі. А в будинку потрібні були робітники, щоб перестеляти ліжка і стирати пил із меблів, тож, якщо навіть війна майже не змінила їхнє життя, чого б то щось мало мінятися через одного зниклого робітника? Говард Дойл назамовляв усіляких дрібниць для весілля, поводячись так, ніби нічого не сталося, неначе зникнення Беніто — це не важливо. Але це було важливо для Рут.

— Ніхто не знає напевне, що сталося, але кажуть, вона насипала сонного зілля їм у їжу. Навіть не знаю, звідки вона його взяла. Вона була розумна, зналася на травах і ліках, тому могла зготувати зілля сама. Або ж коханець роздобув його для неї. Мабуть, спершу думала приспати усіх і втекти, але коли зник Беніто — передумала. В батька вистрелила, поки він спав, — за те, що він зробив з її коханим.

— І не тільки в батька, — мовила Ноемі. — А ще в матір та решту. Якщо мстилася за коханого, чому не обмежилася батьком? Як були причетні до того інші?

— Певне, вважала, що й вони винні. Мабуть, здуріла від горя. Хтозна? Але кажу вам, той рід проклятий, а в домі живуть привиди. Коли ви живете там, ви або дуже дурна, або дуже смілива.

«Я не шкодую». Ці слова сказала їй Рут у тому сні. Невже вона не відчувала ніякого жалю, ходячи будинком і всаджуючи кулі у власну рідню? Але якщо це наснилося Ноемі, зовсім не обов’язково, що воно дійсно було так. Зрештою, в тому кошмарі будинок був спотворений, скажено перекривлений.

Ноемі насупилась, опустила очі на свою чашку й відпила ще кави. Того ранку її шлунок явно не бажав слухатись її.

— Погано, що з примарами нічого не вдієш. Можна запалити свічку на ніч, і можливо, це їм сподобається. Ви чули про mal de aire? У місті знають про такі речі?

— Щось таке чула, — відповіла Ноемі. — Погане повітря, від якого можна захворіти.

— Існують лихі місця, в яких саме повітря важке від зла. Часом воно псується через смерть, іноді — через щось інше, але погане повітря проникає в тіло і поволі вбиває людину. Ось що не так із будинком Дойлів, — підсумувала свою розповідь Марта.

«Це ніби нагодувати тварину мареною: від неї червоніють кістки, вона забарвлює всі органи в червоне», — подумала Ноемі.

Марта Дюваль підвелася й заходилася порпатися в шухлядах. Знайшовши бісерний браслет, принесла його до столу й дала Ноемі. Він складався з крихітних синіх і білих бусинок і великої синьої намистини з чорною крапкою посередині.

— Це проти лихого ока.

— Так, я знаю, — відказала Ноемі. Такі обереги вона бачила й раніше.

— Надягніть його. Він може й не допомогти, але точно не зашкодить. Я попрошу своїх святих наглядати за вами.

Ноемі відкрила сумочку й поклала туди слоїк. Відтак, щоб не ображати стару, надягнула браслет на руку, як та й наказувала:

— Дякую.

Дорогою до середмістя Ноемі обміркувала усе, що довідалась про Дойлів, і подумала, як це може допомогти Каталіні. Хай там як, а привиди — навіть якщо припустити, що вони реальні, а не плід хворої уяви, — не пояснюють анічогісінько. Страх після кошмару остаточно розвіявся і на його місці залишився тільки присмак невдоволеності.

Відтягнула рукав і знову почухала зап’ясток. Він страшенно свербів. Помітивши там тоненьку червону лінію, схожу на опік, насупилась.

Клініка лікаря Камарілло була неподалік, тож вона вирішила зайти до нього. Сподівалася, що в такий час пацієнтів ще не буде. Їй пощастило. Лікар якраз їв кекс за приймальною стойкою. Був без халата, в самому лише простому однобортному піджаку. Коли вона стала навпроти нього, він поклав кекс на стіл і витерся хустинкою.

— Вийшли прогулятися? — спитав він у неї.

— Щось типу того, — відказала вона. — Я перервала ваш сніданок?

— Не страшно. Кекс однаково несмачний. Я сам приготував його, але, здається, не вийшло. Як ваша кузина? Для неї знайшли фахівця?

— Боюся, її чоловік вважає, що іншого лікаря їй не потрібно. Їм досить і Артура Каммінса.

— Гадаєте, якщо я поговорю з ним, це щось змінить?

Ноемі похитала головою:

— Думаю, від цього буде тільки гірше.

— Шкода. А сама ви як?

— Навіть не знаю. В мене з’явився якийсь висип, — відповіла вона, показуючи йому руку.

— Дивно, — сказав лікар Камарілло уважно оглядаючи її. — Схоже на опік від урери[12], от тільки вона тут не росте. Варто лиш торкнутися її листя, і дерматит гарантовано. У вас є алергія на щось?

— Ні. Мама каже, я до непристойного здорова. В її молодості було модно перенести видалення апендициту, а дівчата підсаджували собі глистів, щоби схуднути.

— Про глистів то, певно, якийсь жарт, — мовив Камарілло. — Звучить як вигадка.

— Мені також це завжди звучало якось дико. То це в мене алергічна реакція на якусь рослину?

— Викликати подразнення могло що завгодно. Треба помити руку і накласти мазь. Ходімо.

Він провів її до кабінету.

Ноемі вимила руки в умивальнику в кутку. Хуліо наніс цинкову мазь, замотав зап’ясток і наказав не чіпати подразнення, бо буде тільки гірше. Відтак порадив на другий день змінити перев’язку і нанести ще мазі.

— Висип мине за кілька днів, — сказав він, проводячи її до виходу. — А за тиждень загоїться повністю. Якщо вам не покращає, приходьте на повторну консультацію.

— Дякую, — відповіла вона, кладучи в сумочку слоїк із маззю. — Маю ще одне питання. Через що можна почати знову ходити уві сні?

— Знову?

— Зі мною це ставалося в дитинстві, але відтоді минулося. А от учора знову повторилося.

— Так, діти досить часто ходять уві сні. Ви приймаєте якісь нові ліки?

— Ні. Кажу ж вам, я до непристойного здорова.

— Можливо, це через тривожність, — сказав лікар, злегка усміхнувшись.

— Поки я ходила, мені наснився дуже дивний сон, — відповіла Ноемі. — У дитинстві такого не було.

Сон був такий страшний, що навіть розмова з Вірджилом не заспокоїла її. Ноемі насупилася.

— Здається, я знову не зміг допомогти, — вибачливо мовив Камарілло.

— Не наговорюйте на себе, — поспішила вона заспокоїти його.

— Ось що я скажу. Якщо це знову повториться, прийдіть до мене. І не забувайте про мазь.

— Звичайно.

Ноемі спинилася біля однієї з крихітних крамничок, що обрамляли собою головну площу. Купила пачку сигарет. Бінго там не було, але вона знайшла колоду дешевих наїпес. Ці карти із зображеннями келихів, хрестів, монет і мечів хоч трохи розважать її. Хтось колись казав їй, ніби на картах можна ворожити, але їй більше подобалося грати в них із друзями на гроші.

Власник магазину неквапно відрахував їй решту. Він був дуже старий, через скельце його окулярів посереди­ні проходила тріщина. Біля дверей, п’ючи воду з брудної миски, сидів рудий собака. Виходячи, Ноемі почухала його за вухом.

На площі містився й міський поштамт, звідки вона надіслала батькові листа, в якому розповіла про справи в будинку і про те, що інший лікар сказав їй, що Каталіні потрібна допомога психіатра. Про те, що Вірджил нікого не пускає до неї, не згадала, щоб не засмучувати його. Не розповіла і про свої нічні кошмари і про те, що бродила уві сні. Хай, укупі з подразненням на руці, вони й складали неприємну частину її подорожі, але були радше неважливими дрібницями.

Покінчивши зі справами, вийшла на середину площі, оглядаючи, що там ще є. Жодного кіоску з морозивом і сувенірами або естради для музикантів. Вітрини на деяких крамницях були забиті дошками, на яких висіли таб­лички з написом «Продається». Церква мала ще доволі доглянутий вигляд, проте все решта гнітило. Суцільне запустіння. Цікаво, чи було воно все таке в часи Рут? Чи дозволяли їй хоч іноді спускатися в місто, а чи тримали в ув’язненні в Домі-на-Горі?

Ноемі повернулася на те місце, де її висадив Френсіс. Не встигла сісти на лавку і закурити, як він прибув хвилина у хвилину.

— А ти швидко, — сказала вона.

— Мати привчила мене до пунктуальності, — відповів він, стаючи перед нею й знімаючи фетрового капелюха з синьою стрічкою.

— Ти сказав їй, куди ми поїхали?

— Я ще не був удома. Якби вернувся туди, вони з Вірджилом стали б допитуватися, чому я залишив тебе саму.

— Катався містом?

— Трошки. А тоді став під деревом і покуняв. Що з тобою сталося? — додав він показуючи на пов’язку.

— Висип, — відказала Ноемі.

Вона подала йому руку, щоб він допоміг їй встати, і він послухався. Без височенних підборів, вона заледве сягала йому до плеча. Коли між нею й кимось була аж така різниця в зрості, вона мала звичку ставати навшпиньки. За це кузина — не Каталіна, бо та завжди була занадто вихована, щоби дражнитися, а Марілулу, котра постійно скозувалася з Ноемі, часто називала її балериною. Мимовільно вона знову піднялася навшпиньки. Це, схоже, стало несподіванкою для Френсіса, й він випустив з руки капелюха, якого підхопив і поніс вітер.

— О ні, — вихопилося в Ноемі.

Вони кинулися за капелюхом і пробігли добрі два квартали, перш ніж його спіймала. А зробити це в щільній спідниці й панчохах було завданням не з легких. Звеселений видивом, рудий собака з крамниці загавкав на Ноемі й почав гасати довкола неї. Вона притиснула капелюха до грудей.

— Ну ось я й зробила свою ранкову гімнастику, — пожартувала вона.

Френсіса це насмішило, й він поглянув на неї з незвичною для себе веселістю. В усій його подобі було щось страшенно сумне і несміливе — зовсім не типове для хлопця його віку, — але полуденне сонце прогнало всю меланхолію з його обличчя і порум’янило щоки. Вірджил був красенем, Френсіс — ні. Мав майже невидиму верхню губу, занадто вигнуті брови і важкі повіки. Та, попри все, він їй подобався. Його дивакуватість чимось вабила її.

Ноемі віддала Френсісу капелюха, й він обережно закрутив його в руках.

— Що? — спитав несміливо, помітивши, що вона не зводить з нього очей.

— Шановний пане, невже ви не подякуєте мені за порятунок свого капелюха?

— Дякую.

— От дурник, — мовила вона, цілуючи його в щоку.

Боялася, що він ще раз впустить капелюха і доведеться знову ловити його, але цього разу хлопець втримав його, усміхнувся й повів її до машини.

— Ти закінчила всі свої справи у місті? — спитав він.

— Так. Сходила на пошту й до лікаря, а ще розмовляла з однією людиною про ваш дім і те, що в ньому сталося. Ну знаєш, про пригоду з Рут.

Ніяк не могла перестати думати про дівчину. В принципі, те давнє вбивство не мало б її обходити, але думка про нього ніяк не відпускала і їй кортіло поговорити з кимось про це. Тож з ким, як не з ним, піднімати цю тему?

Ідучи, Френсіс двічі стукнув капелюхом по нозі:

— І що ж тобі сказали?

— Що вона збиралася втекти із коханцем, але замість того перестріляла всю свою сім’ю. Я не розумію, чому вона це зробила. Чому просто не втекла з дому? Вона ж могла запросто це зробити.

— З того дому просто так не втечеш.

— Та ну! Тим паче, вона була вже доросла.

— Ти також доросла, але хіба можеш робити що заманеться, навіть якщо це не сподобається твоїм рідним?

— Теоретично, так, хоч і не роблю це за першої-ліпшої нагоди, — відповіла Ноемі, хоча тут же пригадала, як батько застерігав її від скандалів у світській хроніці. То чи дійсно наважиться вона на бунт проти сім’ї?

— Моя мати поїхала з дому і вийшла заміж. Але невдов­зі повернулася. Звідти не втечеш, і Рут це знала. Тому й зробила те, що зробила.

— Ти наче пишаєшся цим, — не стрималась Ноемі.

Френсіс нап’яв на голову капелюха і похмуро глянув на неї:

— Ні. Але, правду кажучи, краще б Рут спалила той будинок дотла.

Це прозвучало настільки несподівано, що спершу Ноемі подумала, буцімто їй почулося. І вона б повірила у це, якби назад до будинку вони не їхали у цілковитій мовчанці. Та колюча тиша краще за все інше підтвердила його слова. Вона підкреслила їх і змусила її відвернутися до вікна. Так вона й сиділа, з незапаленою сигаретою в руці, розглядаючи світло, що струменіло крізь крони дерев.