Мексиканська готика

17

Про рахування овець Ноемі не збрехала. Всі ці роздуми про привидів і пошуки відповідей на загадки розбурхали її вкрай і не давали заснути. Та й спогад про раптове бажання поцілувати Френсіса досі електризував її, позбавляючи спокою.

Вирішила, що добре було б прийняти ванну.

Ванна кімната була стара, з потрісканими кахлями, однак у світлі лампи купіль здавалася бездоганно чистою, хай навіть стелю і спотворювали бридкі плями цвілі.

Поставивши світильник на стільчик і повісивши халат йому на спинку, вона відкрила кран. Флоренс казала їй, що в цьому домі всі приймають прохолодну ванну, однак Ноемі не збиралася лежати в крижаній воді. Що б там не було з бойлером, вона таки набрала гарячої води, і приміщення швидко затягнуло парою.

Удома вона б ще додала духмяних масел і солей, тут їх не знайшлося, тому довелося залазити так. Лягла, відкинувши голову.

Це місце — зовсім не діра, однак забагато дрібниць у ньому складають невтішне враження занедбаності. Так, занедбаності. Тут вона відчувається скрізь. Ноемі подумала, чи змогла б Каталіна виправити це за інших обставин. Навряд. Усе тут прогнило до самого низу.

Розмірковувати про це було неприємно. Заплющила очі.

З крана легенько крапало. Затримавши подих, Ноемі занурилася під воду з головою. Коли це вона востаннє бувала на пляжі? Треба, мабуть, найближчим часом з’їздити у Веракруз, чи ще краще — в Акапулько. На думку не спадало нічого більш відмінного від цього будинку. Сонце, пляж, коктейлі. Можна зателефонувати Уґо Дуарте й запропонувати поїздку.

Виринула, сердито прибрала волосся з очей. Уґо Дуарте. Кого вона дурить? Про нього вона не згадувала вже давно. Той імпульс бажання, що вона так раптово відчула у Френсісовій кімнаті, непокоїв її. Це дуже відрізнялося від бажання, знайомого їй. І хай дівчина її статусу не мала б знати нічого про такі речі, Ноемі вже була знайома з поцілунками, обіймами і деякими пестощами. Те, що вона не спить із хлопцями, з якими зустрічається, пояснювалося не так страхом вчинити гріх, як побоюваннями про те, що вони розбовкають усе своїм друзякам або й гірше — скористаються нею. В її серці завжди була присутня ця крапля страху, про який, однак, вона забувала з Френсісом.

«Не будь дурепою, — подумала, — він же навіть не привабливий».

Якийсь час поводи´ла рукою між грудьми, розглядаючи плісняву на стелі, тоді зітхнула і відвернулася.

І аж тоді побачила її — постать у дверях. Подумавши, що то оптична ілюзія, кліпнула кілька разів. Світильник, який вона принесла у ванну, давав удосталь світла, проте значно тьмянішого, ніж від електричної лампи.

Коли постать рушила до неї, вона збагнула, що це Вірджил: у смугастому костюмі з краваткою і з таким безтурботним виразом на обличчі, неначе зайшов у власну ванну кімнату.

— Ось ти де, красуне, — сказав він. — Не треба слів, не треба зайвих рухів.

Сором, подив і лють заклекотіли у ній. Якого біса він тут робить? Захотілося закричати на нього. Але перед тим — прикритися чимось. От вона зараз йому покаже. Такого ляпаса всадить — хай тільки спершу накине халат.

Та вона не могла поворухнутись. Як не могла видати жодного звуку.

Вірджил підійшов ближче, лагідно усміхаючись.

«Вони можуть змусити тебе бачити й робити різне», — почувся їй голос, який вона вже колись чула у цьому домі.

Її ліва рука лежала на краю ванни, і на превелику силу Ноемі вдалося її зігнути. Заледве привідкрила рот, але сказати нічого не могла. Хотіла наказати йому забиратися геть, але це було їй не під силу. Затремтіла від жаху.

— Будь слухняною дівчинкою і поводься чемно, — промовив Вірджил.

Наблизившись до ванни, він присів і подивився на Ноемі. На його бездоганному обличчі кривилася лукава посмішка. Він нахилився так близько, що вона побачила в його очах золоті цятки.

Вірджил потягнув за краватку, зняв її й розстібнув сорочку.

Нажахана Ноемі лежала паралізована, як необачна жертва Горгони з древнього міфу.

— Хороша дівчинка, ось так. Будь ніжною зі мною.

«Розплющ очі», — наказав їй голос.

Одначе її очі були широко розплющені. Він запустив пальці їй у волосся й брутально, без усякої ніжності, про яку просив сам, задер голову. Вона хотіла відштовхнути його, та не могла поворухнутися. Він схопив її волосся у жменю й нахилився поцілувати її.

Його губи були солодкі — либонь, від вина. Це було приємне відчуття, яке розслабило її напружене тіло. Вона відпустила край ванни, а голос, що шепотів їй у вухо, щез. Вихлюпувалась вода, та Вірджил не відривався від її губ, його руки обвивали її тіло. Цілуючи їй шию, він опустився нижче, й куснув за сосок, поколюючи шкіру щетиною.

Вона застогнала, закинула голову. То, виявляється, вона здатна рухатися.

Взяла в руки його обличчя, притягнула до себе. Він не порушує її спокою. Він — не ворог. Треба не бити його, не кричати, а пригорнути.

Пробігши їй по животу, його рука зникла під водою і почала пестити її стегна. Вона все ще тремтіла, але вже не від страху, а від бажання. Солодке, тягуче, воно розходилось її кінцівками, забиваючи дух, поки його гарячі пальці продовжували гладити її під водою. Ще один доторк, глибокий видих і….

«Розплющ очі», — прошепотів голос, налякавши її. Ноемі відвернула голову від Вірджила й перевела погляд на стелю, яка потроху розчинялася над її головою.

Побачила яйце, з якого вилазила тонка біла стеблина. Змій. Але ні, вона вже бачила десь цю картину. Кілька годин тому, в кімнаті Френсіса — на стіні серед акварельних малюнків грибів, один із них був підписаний «Велум»[13]. Так, це воно. Змія, що вилуплювалася з яйця, була грибом, що проростає з оболонки в землі. Алебастрова змія, що крутиться, звивається і пожирає власний хвіст.

Потому запала темрява. Світла від лампи не стало. Ноемі була вже не у ванній. Її огортала тканина, що обмежувала рухи, але вона спромоглася роздерти її, і ряднина зісковзнула з її плечей легко, як мембрана, що вона її допіру бачила.

Деревина. Вона відчула запах вогкої землі й деревини. Витягнула руку, але вперлася у тверду шерехату поверхню, що колола пальці.

Труна. Вона у труні, а тканина — це саван.

Але вона не мертва. Відкрила рот, щоб закричати, повідомити, що вона жива, не померла.

Дзижчання, немов від мільйона бджіл. Ноемі затулила вуха руками. По ній проповз тремтливий промінь сліпучого золотого світла — від ніг до грудей і вище, до обличчя, — і став душити.

«Розплющ очі», — прошепотіла Рут, що постала перед нею із закривавленими руками й лицем. Під нігтями — багряні півмісяці. В голові у Ноемі, шалено і нестримно, гули бджоли.

Вона рвучко розклепила очі. З її пальців скрапувала вода, на ній був халат. Не зав’язаний, він ледь прикривав її голе тіло. Вона стояла босоніж серед запнутої в темряву кімнати, та навіть у мороці з розміщення меб­лів було ясно, що це зовсім не її спальня. Світлячком знявся у повітря тьмяний вогник лампи, коли пальці вправно підкрутили коліщатко під нею. Світильник тримав у руці Вірджил Дойл, котрий, сидячи в постелі, дивився на Ноемі.

— Що сталося? — прохрипіла вона, притискаючи руку до грудей.

Хвала Богу, вона може говорити — хай хрипко, хай труситься всім тілом, але вона може говорити.

— Гадаю, ти забрела сюди уві сні.

Вона задихалася, неначе сюди не брела, а бігла. Хтозна, може, так і було. Могло статися що завгодно. Незграбним рухом запнула халат.

Вірджил відгорнув ковдру, накинув халат і підійшов до неї:

— Ти вся мокра.

— Я приймала ванну, — пробурмотіла Ноемі. — А ти що робив?

— Спав, — відказав він, заходячи збоку.

Відчувши, що він хоче торкнутися її, Ноемі відступила, зачепивши розмальовану ширму, біля якої стояла. Вірджил притримав перегородку однією рукою.

— Я принесу рушника. Ти, мабуть, змерзла.

— Не дуже.

— Не обманюй, — кинув він, прямуючи до шафи.

Ноемі не збиралася чекати, доки він знайде рушника. Вона хотіла негайно піти до себе, якщо доведеться — то й у суцільній темряві. Однак ніч тлумила її чуття, тривожила, позбавляючи руху. Вона знову заклякла, зовсім як уві сні.

— Ось, візьми, — простягнув Вірджил їй рушника, з яким вона простояла з хвилину, перш ніж наважилася витерти обличчя і волосся. Скільки вона пролежала у ванній, як давно блукала коридорами?

Вірджил зник у тіні. Дзеленькнуло скло, і він повернувся з двома келихами в руках.

— Сядь і випий вина. Одного ковтка вистачить, щоб зігрітися.

— Краще дай мені лампу, і я піду до себе.

— Випий вина, Ноемі, — наполіг він.

Він сів у те саме крісло, що й попереднього разу, поставив на стіл лампу і її келих, свій залишивши у руці. Покинувши зіжмаканий рушник на підлогу, Ноемі сіла, узяла вино, похапцем ковтнула — один ковток, як і казав Вірджил — і поставила назад.

Хоч і прокинулася, досі почувалася як уві сні. В голові стояла пелена туману, а єдиним чітким об’єктом у кімнаті був Вірджил, що сидів із розкуйовдженим волоссям, пильно розглядаючи її своїми прекрасними очима. Він явно чекав, коли вона заговорить, тому Ноемі стала підшукувати правильні слова:

— Я бачила тебе уві сні.

Вона сказала це скоріш для себе, ніж для нього — хотілося розібратися, що то було.

— Надіюся, сон був не поганий, — відповів він і посміхнувся, лукаво — зовсім як у тому сні.

Це виглядало дещо загрозливо. Від жаги, що розпікала її, лишився лиш притлумлений біль у животі, одначе посмішка, ніби іскра, знов розпалила в ній спогад про її запал і його дотик.

— Ти був у мене в кімнаті?

— Ти сказала, що це був сон.

— Це не було схоже на сон.

— А на що це було схоже?

— На вторгнення, — сказала вона.

— Я спав, ти мене розбудила. Отже, це ти вторглася до мене.

Хоч сама бачила, як Вірджил встає з ліжка і одягає халат, Ноемі досі не була впевнена, що він не причетний до того, що сталося. Однак не міг же він прослизнути в її ванну, ніби той середньовічний інкуб з картини Фюзелі, щоб оволодіти нею.

Потягнулася до зап’ястка — до синьо-білих намистин, але оберега від лихого ока на ньому не було. Зап’ясток був голий. Як і все її загорнуте в халат тіло, на якому блищали крапельки води.

Підвелася.

— Я піду до себе.

— Хіба ти не знаєш, що, прокинувшись після ходіння уві сні, не можна одразу повертатись до ліжка? — спитав він. — Раджу тобі випити ще трохи вина.

— Ні. Мені випала жахлива ніч, і я не хочу її продовжувати.

— М-м-м. А якби я відмовився позичити тобі лампу, ти були б змушена затриматись тут ще на трохи. Звісно, якби не хотіла добиратися до себе навпомацки. У домі темно.

— Так я і зроблю, якщо ти будеш настільки неґречним і не допоможеш мені.

— Я думав, я тобі допомагаю, даючи рушник, щоб ти витерла волосся, стілець, щоб ти сіла, і вино, щоб погамувала нерви.

— З моїми нервами все гаразд.

Він встав із келихом у руці й окинув її насмішкуватим поглядом:

— То що тобі наснилося?

Їй не хотілося соромитися перед ним, як дурепі, червоніти перед чоловіком, що ставиться до неї з такою неприхованою ворожістю. Але вона пригадала його губи на своїх губах, його руки на своїх стегнах, і хребтом їй пробіг заряд. У тому сні змішалися жага, небезпека, ганебний страх і таємні бажання, до яких потайки прагнули її тіло і розум. Вона аж тремтіла від цієї безсоромності. І від нього.

Таки не втрималась і зашарілася.

Вірджил усміхнувся. Вона знала, що це неможливо, але зрозуміла: він знає, що їй снилося, й чекає найменшого натяку на запрошення. В голові проясніло, і вона згадала слова — одну-єдину фразу: «Розплющ очі».

Стиснула руку в кулак, врізавшись нігтями в долоні, й похитала головою:

— Це був кошмар.

На Вірджиловому обличчі відбився подив, а тоді розчарування. Він скривився:

— Можливо, ти сподівалася уві сні зайти до Френсіса?

Слова її приголомшили, але й надали сили подивитися йому в вічі. Та як він сміє? Ще й після того, як казав, що хоче поладнати з нею? Але тепер вона все збагнула. Цей чоловік — брехун. Він грається з нею, морочить голову, намагаючись заплутати, збити з пантелику. Коли це було йому потрібно, він прикинувся добрим, проявив дещицю приязності, котру тут же забрав назад.

— Лягай спати, — сказала вона, хоча про себе подумала: «Пішов ти», та це явно читалося в її тоні.

Вирвала лампу з його рук і залишила його у темряві.

Вже у своїй спальні помітила, що пішов дощ — із тих, що ллють невщухно, монотонно вистукуючи по шибці. Зайшла до ванної, оглянула купіль: вода була холодна, пара давно розвіялась. Висмикнула пробку.