Мексиканська готика

10

Вранці сніданок Ноемі приносила Флоренс або котрась зі служниць. Вона пробувала заводити розмову з ними, але у відповідь чула тільки стримані «так» або «ні». А коли зустрічала когось із них — Ліззі, Чарльза або, найстаршу, Мері — у коридорах, вони схиляли голови і мовчки проходили, вдаючи ніби її не існує.

Тихий, зашторений, цей будинок нагадував сукню, зі споду обшиту свинцем. Усе тут було важке, навіть повітря, а в коридорах витав дух плісняви.

Вона почувалася тут ніби в церкві, у храмі, де розмовляти можна тільки пошепки і повсякчас треба схиляти коліна. Певно, прислуга вже до того звикла, тому й ходила нишком, немов ченці й черниці, які дали обітницю мовчання.

Утім, того ранку мовчазний обряд, який практикували Флоренс і Мері — постукати раз, увійти, поставити тацю, — було порушено. У двері постукали тричі, уривчасто, але ніхто не зайшов. Коли Ноемі відчинила, на порозі з тацею в руках стояв Френсіс.

— Доброго ранку, — привітався він.

Від несподіванки вона усміхнулася:

— Вітаю. Брак робочих рук сьогодні?

— Я зголосився принести тобі сніданок сам, бо мати зайнята доглядом за дядьком Говардом. У нього розболілася нога, і він з самого ранку в поганому настрої. Де можна поставити тацю?

— Ось тут, — сказала Ноемі, відступаючи вбік і показуючи на столик.

Обережно поставивши тацю, Френсіс заклав руки до кишень і прочистив горло:

— Я хотів спитати, чи не бажаєш ти подивитися на спорові відбитки? Звісно, якщо ти не зайнята чимось іншим.

Ноемі миттю подумала, що це чудова нагода випросити в нього машину. Їй треба було у місто. Трохи розмов — і він зробить усе, що вона попросить.

— Зараз попитаю у секретаря, чи є в моєму розкладі вільний час, — жартівливо сказала вона.

Френсіс усміхнувся:

— То зустрінемося в бібліотеці? Скажімо, за годину.

— Домовились.

Похід у бібліотеку підбадьорив Ноемі та її соціально-активну натуру, бо був майже як вихід у світ. Для такої події обрала сукню в горошок із квадратним комірцем, а зверху накинула болеро. До нього пасували б білі рукавички, але вона їх не знайшла. Втім, ця страшна помилка з її боку навряд чи потрапить у світську хроніку.

Розчісуючи волосся, думала про те, чим займаються зараз у місті. Безперечно, брат досі лежить зі зламаною ногою і поводиться як мала дитина, Роберта, як завжди, практикує психоаналіз на друзях, а Уґо Дуарте — в цьому вона не мала сумніву — вже знайшов собі нову дівчину, яку водить на концерти й танці. Остання думка боляче кольнула, бо ж, нíде правди діти, Уґо гарно танцює і з нього хороший компаньйон на світські раути.

Спускаючись сходами, усміхнулася на думку про те, як могла б виглядати вечірка в цьому домі. Ясна річ, ніякої музики. Танцювати довелося б у тиші, а всі гості були б одягнені в сіре і чорне, як на похороні.

Стіни коридору, що вів до бібліотеки, були завішені не картинами, як на другому поверсі, а знімками родини Дойлів. Утім, розгледіти їх як слід усе одно було годі, адже скрізь панував напівморок. Аби хоч щось побачити, треба підсвічувати собі ліхтариком або свічкою. Задумавшись на мить, Ноемі пройшла через бібліотеку в кабінет і розсунула штори. Світло просочилося крізь відчинені двері і впало на стіну, дозволивши їй нарешті розгледіти світлини.

Подивилася на чужі обличчя, котрі однаково здавалися знайомими, адже всі були схожі на Флоренс, Вірджила і Френсіса. Упізнала Алісу, що сиділа у такій же позі, як на портреті над каміном у спальні Говарда Дойла. Був там і сам Говард — молодий, без жодної зморшки.

Там була також білява жінка з високою зачіскою, що сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася на Ноемі великими очима. На вигляд була її ровесницею. Щось у її обличчі — міцно стиснуті уста, меланхолійно-скорботний вираз — змусило Ноемі придивитися ближче і провести по знімку пальцями.

— Сподіваюся, тобі не довелося довго чекати, — сказав Френсіс, наближаючись до неї, з дерев’яним ящиком під одною пахвою і книжкою під іншою.

— Зовсім ні, — відповіла Ноемі. — Хто ця жінка на фото?

Подивившись на знімок, який вона розглядала, Френсіс прочистив горло:

— Це… була моя кузина Рут.

— Я про неї чула.

Ноемі не знала, як виглядає обличчя справжнього вбивці, адже ніколи не гортала газет у пошуках історій про злочини. Пригадала слова Вірджила про те, що обличчя злочинців видають їхню натуру. Однак жінка на фото зовсім не скидалася на вбивцю, скоріше була чимось незадоволена.

— Що ти чула? — спитав Френсіс.

— Що вона вбила кількох людей, а тоді — себе.

Ноемі випросталася і повернулася до нього. З незворушним виразом обличчя Френсіс поставив ящик на підлогу.

— А це її кузен Майкл, — показав він на знімок молодого чоловіка, що стояв, виструнчившись. На грудях у нього виблискував ланцюжок годинника, волосся акуратно зачесане, в лівиці — пара рукавичок, очі майже безбарвні на чорно-білому фото.

Френсіс показав на знімок Аліси, схожої на Аґнесу:

— Її мати.

Його рука перейшла до зображення жінки зі світлим волоссям, зібраним у високу зачіску, а тоді — до чоловіка у темному піджаку:

— Дороті та Ліланд, мої бабуся й дідусь.

Він затих. Додати було нíчого, літанію[10] по померлих — завершено. Майкл і Аліса, Дороті та Ліланд, Рут — усі вони спочивали у пишному мавзолеї, а їхні домовини збирали на собі пил і павутину. Думка про вечірку без музики, з гостями у чорних костюмах тепер здавалася до болю влучною.

— Чому вона це зробила?

— Це сталося ще до мого народження, — швидко відказав Френсіс, відвертаючи обличчя.

— Але ж тобі мусили щось розповідати, має ж бути…

— Кажу тобі, тоді я ще не народився. Хтозна? Цей будинок кого завгодно зведе з розуму, — сердито бурк­нув він.

Серед тихого коридору з вицвілими шпалерами його голос прозвучав дуже гучно. Відбився від стін, набрав сили і повернувся до них, обдираючи шкіру своєю шкарубкістю. Такий акустичний ефект налякав Ноемі і вразив навіть Френсіса. Він втиснув голову у плечі, зіщулився, ніби намагаючись зменшитись.

— Вибач, — сказав він. — Не слід було підвищувати голос: коридори тут дуже лункі. Та й повівся я грубо.

— Ні, це я повелася нечемно. Я розумію, тобі не хочеться говорити про такі речі.

— Можливо, розповім тобі іншим разом.

Його голос звучав оксамитово м’яко — зовсім як тиша, що огортала їх. Ноемі подумала, чи постріли з рушниці гриміли в цьому домі так само, як допіру прогримів його голос — чи лишили по собі таке саме розкотисте відлуння, за яким настала м’яка тиша.

«Годі уявляти собі всяку дурню, — подумала Ноемі. — Не дивно, що тобі сниться всіляка чортівня».

— Так. То що там із відбитками? — спитала вона, щоб розігнати похмурі думки.

Вони зайшли в бібліотеку, і Френсіс виклав на стіл свої скарби: папірці з коричневими, чорними і пурпуровими плямами. Вони нагадали їй про плями Роршаха, які показувала їй Роберта — подруга, що вивчала Юнга. Однак ці були точніші й не трактувалися суб’єктивно. Ці відбитки ніби розповідали історію, чітку, як записану.

Показав він їй і засушені рослини, які турботливо зберігав між сторінками книжки. Папороті, троянди, маргаритки — висушені, підписані охайним почерком, від якого Ноемі стало соромно за власні закарлючки. Подумала: настоятельці б сподобався акуратний і організований Френсіс.

Про це йому й сказала, розповівши, як черниці з інтернату бігали б навколо нього.

— В мене завжди була біда з «Я вірю в Духа святого», — сказала вона. — Ніяк не могла запам’ятати всі його прояви. Пам’ятаю голубку, хмарину і святу воду, а далі постійно забуваю.

— Вогонь, що змінює все, чого торкається, — допоміг їй Френсіс.

— Кажу ж, ти б черницям сподобався.

— Я певен, тебе вони також любили.

— Ні. Усі тільки кажуть, що я їм подобаюсь, але то лише слова. Ніхто не наважиться заявити, що ненавидить Ноемі Табоаду. Сказати це, пожовуючи канапки на вечірці, дуже грубо. Про таке говорять у фоє.

— То так ти проводиш весь час на вечірках у Мехіко: думаєш про те, що тебе не люблять?

— А ще я весь час п’ю добре шампанське, любий мій, — відказала вона.

— Авжеж, — гигикнув він, стоячи над столом і розглядаючи спорові відбитки. — У тебе, мабуть, цікаве життя.

— Не знаю. Але гадаю, ведеться мені непогано.

— А крім вечірок, чим ти займаєшся?

— Навчаюся в університеті. Власне, там проводжу більшу частину свого дня. Але ж ти питав, що я роблю у вільний час. Так от, я люблю музику і часто ходжу у філармонію. Чавес, Ревуельтас, Лара — у світі стільки гарної музики. А ще я трохи граю на піаніно.

— Справді? — спитався він дещо спантеличено. — Це неймовірно.

— Тільки я граю не у філармонії.

— Але це все одно цікаво.

— Не дуже. Це страшенно нудно. Скільки років я витратила на гами, навчаючись попадáти по правильних клавішах. Я така зануда! — сказала вона для годиться, адже відверто демонструвати захопленість чимось — вульгарно.

— Ніяка ти не зануда, — поспішив заспокоїти її він.

— Можеш не заперечувати. Принаймні не так, бо звучиш аж занадто щиро. А знаєш, що я думаю?

Він стенув плечима, немовби вибачаючись за те, що не спроможний збагнути її думок. Боязкий, дещо дивний, він подобався їй не так, як інші, сміливіші хлопці, яких вона знала — не так, як Уґо Дуарте, котрий подобався їй переважно за те, що гарно танцював і нагадував Педро Інфанте. Її почуття до Френсіса було якесь тепліше, щиріше.

— Я думаю, що ти вважаєш мене зіпсованою, — сказала вона дещо сумно, і в цьому не було ніякої фальші, бо вона дійсно хотіла йому сподобатись.

— Зовсім ні, — спершись на стіл і розглядаючи спорові відбитки, відказав він, знову зі щирістю, якій неможливо було протистояти.

Вона поклала лікті на стіл і, усміхаючись, нахилилася, порівнявшись із ним поглядом. Вони подивилися одне на одного.

— Але ти точно подумаєш про це вже за мить, бо мені доведеться попросити тебе про одну послугу, — мовила вона, неспроможна забути питання, що бриніло їй в голові.

— Що?

— Мені треба в місто, а твоя мати заборонила мені брати машину. Тож я подумала, може, ти зможеш підвезти мене, а тоді забрати через кілька годин.

— Ти хочеш, щоб я відвіз тебе у місто?

— Так.

Він відвернувся, уникаючи її погляду:

— Матері це не сподобається. Скаже, що тобі потрібна компаньйонка.

— То, може, ти станеш мені за компаньйона? — спитала Ноемі. — Я вже не дитина.

— Я знаю.

Обійшовши стіл, Френсіс став біля неї й нахилився, розглядаючи засушені рослини. Злегка провів пальцями по папороті.

— Мене просили наглядати за тобою, — сказав він урешті несміливо. — Кажуть, ти здатна на нерозважливі вчинки.

— Гадаю, ти з цим згоден і також вважаєш, що мені потрібна нянька, — насмішкувато відказала вона.

— Я дійсно вважаю, що ти буваєш нерозважливою, але цього разу, мабуть, не зважатиму на наказ, — майже прошепотів він, схиливши голову, немов звіряв їй велику таємницю. — Виїдемо завтра з самого ранку, близько восьмої, поки всі спатимуть. Тільки про це — нікому.

— Не скажу. Дякую.

— Пусте, — відповів він, дивлячись на неї.

Цього разу затримав погляд на довше — на цілу хвилину, після чого відступив, обійшов стіл і повернувся туди, де стояв досі. Оголений нерв — ось він хто.

«Або серце, зболене, облите кров’ю», — подумала Ноемі й жваво уявила собі серце з однієї з карток мексиканського бінго: яскраво-багряне, із судинами. Що там було написано на тій картці? «Не сумуй за мною, мила, я автобусом вернусь». Так, чимало годин вона згаяла за тією грою зі своїми братами і сестрами. На кожній картці гри було написано рядок з популярного віршика.

Не сумуй за мною, мила?

Може, вдасться купити бінго в місті? Так їм з Каталіною буде чим зайнятися. В цю гру вони грали у дитинстві, то, може, вона нагадає їм про кращі дні.

Двері відчинилися, і в бібліотеці з’явилася Флоренс. Позаду неї, з відром і ганчіркою, йшла Ліззі. Оглянувши приміщення, господиня холодно зиркнула на Ноемі й зупинила погляд на синові.

— Мамо, я не знав, що ти планувала прибирати в бібліо­теці сьогодні, — сказав Френсіс, рвучко встаючи і ховаючи руки до кишень.

— Знаєш, як воно буває, Френсісе, — якщо не підтримувати лад, усе піде шкереберть. Поки дехто відпочиває, інші мусять виконувати свої обов’язки.

— Так, авжеж, — відповів Френсіс, збираючи свої речі.

— Поки ви прибиратимете, я посиджу з Каталіною, — мовила Ноемі.

— Вона відпочиває. Та й однаково з нею Мері. Вам нема потреби сидіти з нею.

— Але я б хотіла також бути корисною, — виклично кинула Ноемі. Вона не дозволить Флоренс дорікати їй неробством.

— У такому разі ходіть за мною.

На виході з бібліотеки Ноемі озирнулася і посміхнулась Френсісу. Флоренс повела її в їдальню і показала на серванти з посудом.

— Оскільки ці речі вас зацікавили, ймовірно, ви не будете проти їх почистити, — сказала вона.

Дойли мали досить багату колекцію срібла. На кожній полиці за склом тьмяніли таці, чайні сервізи, тарілки і підсвічники. Самотужки з таким завданням їй не впоратись, однак Ноемі твердо поклала собі показати цій жінці, чого вона варта.

— Я зроблю це, якщо ви дасте мені ганчірку і поліроль.

У кімнаті було темно. Запаливши кілька ламп і свічок, щоб краще бачити, Ноемі заходилася ретельно начищати кожнісінький вигин і западинку, шуруючи ганчіркою емальовані лози і квіти. Деякі труднощі виникли із цукорницею, та зрештою вона впоралась.

Коли Флоренс повернулася, на столі вже лежало чимало блискучого посуду. Ноемі якраз полірувала одну з двох чашок, стилізованих під гриби. Біля їхніх денець було зображено дрібні листочки й жучків. Якщо за основу взято справжній гриб, Френсіс, певне, зміг би сказати, який саме.

Флоренс стояла, мовчки спостерігаючи за роботою Ноемі.

— А ви працьовита, — озвалася врешті.

— Коли я в настрої, то можу працювати як бджілка, — відповіла Ноемі.

Флоренс підійшла до столу і провела рукою по полірованому посуду. Взяла одну з чашок, покрутила в руці, уважно розглядаючи.

— Хочете добитися похвали? Та цього замало.

— Не похвали, але вашої поваги, можливо.

— Вам так потрібна моя повага?

— Ні.

Флоренс поставила чашку і сплеснула руками, оглядаючи срібло. Її очі майже побожно блищали. Ноемі здавалося, що стільки блискучих предметів — це трохи забагато, хоч їй і було шкода, що більшість часу вони вкривалися пилюкою, забуті в сервантах. Для чого гори срібла, яким не користуєшся? У людей з міста воно також є, але вони не ховають його на полицях.

— Більшість цього посуду виготовлено зі срібла з нашої копальні, — сказала Флоренс. — Знаєте, скільки срібла добувалося там? Сила-силенна. Дядько привіз апаратуру і спеціальні технології, щоб добути його із темних надр. Ім’я Дойлів має вагу. Не думаю, що ви розумієте, як пощастило вашій кузині стати частиною нашої родини. Бути Дойлом означає бути кимось.

Ноемі подумала про ряди старих світлин у коридорі, про наполовину зруйнований будинок із запорошеними кутками. Що значить «бути Дойлом означає бути кимось»? Невже Каталіна була ніким, доки не оселилася в цьому домі? Невже й Ноемі належить до безликої, безрідної маси?

Либонь помітивши скептичний вираз Ноемі, Флоренс пильно поглянула на неї.

— Про що ви розмовляєте з моїм сином? — спитала вона зненацька, знову сплеснувши руками. — Сьогодні у бібліотеці. Про що ви розмовляли?

— Про спорові відбитки.

— І все?

— Все не пригадаю. Але про спорові відбитки розмовляли точно.

— Може, про життя у місті?

— Було трохи.

Якщо Говард нагадував їй жука, то Флоренс — комахожерну рослину, готову кинутись на муху. Колись у брата Ноемі була венерина мухоловка, якої вона боялася, коли була маленька.

— Не морочте йому голови. Зайві думки підуть йому на шкоду. Йому добре тут. Йому не треба слухати про вечірки, танці, випивку та інші фривольності, якими ви займаєтеся в Мехіко.

— В такому разі я постараюсь говорити з ним лише на схвалені вами теми. А ще ми зітремо з глобуса всі міста і вдамо, ніби їх не існує, — відказала Ноемі, не бажаючи від погроз Флоренс втискатися в кут, як дитина.

— Ви дуже нахабна, — сказала Флоренс. — Думаєте, ніби маєте особливі сили тільки через те, що дядько вважає, що у вас гарне личко. Але це не сила. Це — відповідальність.

Схилившись на стіл, Флоренс заглянула у велику квад­ратну тацю, краї якої були стилізовані під квітковий вінок. Її обличчя відображалося в ній видовжено і деформовано. Вона провела пальцем уздовж краю таці, торкаючись квіток.

— В молодості я думала, що світ навколо сповнений див і несподіванок. Навіть трохи поподорожувала і зустріла напрочуд енергійного чоловіка. Думала, він забере мене кудись, змінить моє життя, — промовила вона, і на мить її обличчя пом’якшилося. — Але від долі не втечеш. Мені судилося прожити все своє життя і померти у Домі-на-Горі. Хай так буде і з Френсісом. Він прийняв свою долю. Так легше всім.

Перевела свої сині очі на Ноемі.

— Я складу все сама. Ви можете бути вільні, — сказала вона, закінчуючи розмову.

Ноемі повернулася до себе. Згадала одну з Каталіниних казок: жила-була одна дівчина, замкнута у вежі, й порятувати її прийшов принц. Сівши на ліжко, подумала, що деякі чари неможливо розірвати.