Мексиканська готика

7

Того вечора Ноемі знову викликали за старезний обідній стіл з білою скатертиною і свічками. Навколо нього зібралися майже всі Дойли: Флоренс, Френсіс та Вірджил. Голова родини залишився вечеряти в себе.

Ноемі їла мало, мляво водячи ложкою по тарілці, бажаючи скоріше розмови, аніж їжі. Врешті не стрималася й пирхнула. До неї звернулося три пари очей.

— Невже нам необхідно тримати язики за зубами всю вечерю? — спитала вона. — Невже не можна перекинутися хоч кількома реченнями?

Її голос бринів, як чистий кришталь, контрастуючи з важкими меблями й портьєрами і не менш важкими виразами на обличчях, звернених до неї. Вона й на думці не мала нікого дратувати, однак сама її природа не приймала цієї понурості. Тож вона усміхнулася, сподіваючись на посмішку у відповідь, що розвіє гнітючу атмосферу цієї пишної клітки.

— Як правило, за вечерею ми не розмовляємо, я вже пояснювала вам це. Втім, схоже, ви не можете не порушувати правил дому, — мовила Флоренс, акуратно витираючи губи серветкою.

— Про що це ви?

— Ви брали авто, щоб з’їздити у місто.

— Мені треба було на пошту, відправити кілька листів.

Вона не брехала, адже дійсно надіслала листа додому. Хотіла написати ще й Уґо, але в останню мить передумала. Все ж вони з ним не пара у звичному сенсі, тому вона боялася, що коли надішле йому листа, він сприйме його за щось більше, ніж прояв симпатії.

— Всі листи відправляє Чарльз.

— Дякую, але я можу й сама.

— Тут погані дороги. Що б ви робили, якби машина застрягла в ямі? — спитала Флоренс.

— Напевне, прийшла б пішки, — відповіла Ноемі, відкладаючи ложку. — Це ж нескладно.

— А мені здається, це вам не під силу. В горах повно небезпек.

Слова звучали не вороже, однак кожнісінький склад вкривало густе, як патока, несхвалення в голосі Флоренс. Зненацька Ноемі відчула себе дитиною, яку ляснули по пальцях за непослух, через що вона підняла голову й поглянула на жінку, як дивилася на черниць у школі — з неприхованим бунтарством. Своїм понурим виглядом Флоренс навіть дещо нагадувала їй настоятельку. Здавалося, ще мить, і вона накаже їй ді­стати розарій.

— Мені здається, я роз’яснила вам наші порядки, щойно ви приїхали. У всіх питаннях, що стосуються будинку, його мешканців та речей у ньому ви повинні консультуватися зі мною. Це я дала вам чітко знати і сказала, що у місто вас возитиме Чарльз, а коли не він, то Френсіс, — мовила жінка.

— Я не думала…

— А ще, попри заборону, ви курили у кімнаті — і не заперечуйте.

Флоренс впилася поглядом у Ноемі, й дівчина виразно уявила собі, як жінка обнюхує білизну й вишукує попіл у чашці — як той пес, якого нацьковують на жертву. Ноемі спробувала заперечити, сказати, що курила у кімнаті всього раз і хотіла відчинити вікно, але не знала, що воно не відкриється, що воно зачинене так міцно, що здавалося, ніби воно забите.

— Це дуже паскудна звичка. Як і поведінка деяких молодих дівчат, — додала Флоренс.

Настала черга Ноемі свердлити поглядом Флоренс. Як вона сміє? Та не встигла вона відкрити рота, як втрутився Вірджил.

— Дружина розповідала мені, що у тебе досить суворий батько, який любить, щоб у домі були його порядки, — мовив він із холодною відстороненістю.

— Так, — відказала Ноемі, переводячи погляд на Вірджила. — Часом він буває суворий.

— Флоренс управляє цим домом вже багато років. Гості бувають у нас нечасто, тож нескладно уявити, що вона звикла до власних порядків. Та й чи тобі не здається, що для гостей неприпустимо ігнорувати правила дому, в якому вони живуть?

Вона відчула себе у пастці, в оточенні зграї собак. Подумала, чи не робили того самого з Каталіною. Певне, коли вона заходила в їдальню й робила хоч найменше зауваження — щодо їжі, прикрас, тутешнього укладу, — її ввічливо, делікатно зацитькували. Бідолашну, завжди м’яку і покірну Каталіну м’яко задушили.

Втративши залишки апетиту, і так до того невеликого, замість відповіді вона відпила терпко-солодкого вина. Увійшов Чарльз, оголосивши, що Говард хоче бачити всіх після вечері, й усі пішли нагору — як ті придворні на поклон до короля.

Говард жив у величезній кімнаті, обставленій важкими темними меблями, котрих не бракувало по всьому дому. Товсті оксамитові завіси не пропускали ані найменшого промінчика сонця.

Місцем, що притягувало погляд, у тій кімнаті був камін з дерев’яною полицею, прикрашеною різьбленим візерунком, що на позір нагадував набір кіл, але з ближчого погляду ставало ясно, що це — змії, які кусають себе за хвости, — малюнок, який Ноемі бачила у бібліотеці й на кладовищі. Перед каміном стояла канапа, на якій, закутаний у зелений халат, сидів сам патріарх.

Того вечора Говард виглядав ще старшим і нагадав Ноемі одну з тих мумій, яких вона бачила у печерах у Ґуанахуато, що їх виставили туристам на огляд. Вони стояли прямо — тіла, збережені примхою природи, викопані з могил, тому що за них не сплатили податок на поховання. Чоловік перед нею мав такий самий, неживий, вигляд — неначе його недавно забальзамували, аби вберегти плоть від розкладання.

Сімейство зайшло в кімнату попереду Ноемі, кожен тиснув старому руку й ставав збоку.

— Ну ось і ви. Проходьте, сідайте, — сказав дідуган, підзиваючи Ноемі жестом.

Чемно усміхаючись, вона сіла біля Говарда. Флоренс, Вірджил та Френсіс розсілися на іншому дивані та кріслах з другого боку кімнати. Ноемі подумала, чи завжди цей старий так приймає своїх гостей — обираючи одного щасливчика, котрий буде удостоєний аудієнції і сидітиме біля нього, в той час як решта родини тихенько чекатиме осторонь. Мабуть, колись у давнину в цій кімнаті юрбилися родичі та друзі, що з нетерпінням очікували, коли Говард Дойл поманить когось пальцем, запрошуючи посидіти біля нього. Зрештою, вона ж бо бачила в будинку світлини і портрети, на яких було зображено безліч інших людей. Картини були прадавні; можливо, зображені на них люди не всі жили у Домі-на-Горі. Втім, розміри мавзолею вказували на те, що родина була велика. Або ж на сподівання на те, що в ньому знайдуть свій спокій її численні нащадки.

Увагу Ноемі прикували два великі олійні портрети над каміном. На обох було зображено молодих жінок. Обидві біляві, схожі одна на одну настільки, що з першого погляду можна було б подумати, що це та сама жінка. Хоча дечим вони таки відрізнялися: одна мала пряме рудувате волосся, коли ж інша — медове й хвилясте, до того ж обличчя тієї, що ліворуч, було трохи кругліше. На пальці однієї з них була бурштинова каблучка, така сама, як у Говарда.

— Це ваші родички? — спитала вона, зацікавлена схожістю, яку сприйняла за характерну рису Дойлового роду.

— Це мої дружини, — відповів Говард. — Аґнеса померла невдовзі по тому, як ми приїхали сюди. Вона була вагітна, коли її забрала недуга.

— Співчуваю.

— Це було дуже давно. Однак ми її не забули. Її дух живе в цьому домі. А праворуч — то моя друга дружина, Аліса. Вона була дуже плідна. Роль жінки — зберігати рід, народжувати дітей. І хоч живим залишився тільки Вірджил, вона виконувала свій обов’язок як належить.

Ноемі подивилася на бліде обличчя Аліси Дойл. Біляве волосся спадало їй по спині, між пальцями правиці затиснена троянда, вираз серйозний. Аґнеса, що ліворуч, також мала не надто веселий вигляд. Вона тримала в руках букет, від каблучки відбивався промінчик сонця. Як назвати той вираз, із яким обидві жінки дивилися на неї з картин? Рішучість? Упевненість?

— Справжні красуні, еге ж? — спитав старий.

У його голосі вчувалася гордість чоловіка, що виграв красиву дрібничку на ярмарковій забаві.

— Так. Хоча…

— Хоча що, люба?

— Нічого. Просто вони такі схожі.

— Так і є. Аліса була молодшою сестрою Аґнеси. Обидві рано осиротіли й лишилися без копійки за душею. Однак нас поєднували родинні зв’язки — вони були моїми кузинами, — тож я забрав їх до себе. Ми з Аґнесою прибули сюди вже заручені, а Аліса приїхала з нами.

— Отже, ви не лише одружилися із сестрою своєї дружини, а й двічі брали шлюб із власними кузинами, — сказала Ноемі.

— То й що тут такого? Першим чоловіком Катерини Арагонської був брат Генрі VIII, та й королева Вікторія і Альберт також були кузиною й кузеном.

— То ви вважаєте себе королем?

Нахилившись до неї, Говард усміхнувся і погладив їй руку. Його шкіра була суха й тоненька, як папір.

— Запевняю вас, манії величі я не маю.

— А я вам і не дорікаю, — чемно відказала Ноемі, злегка похитуючи головою.

— Я заледве знав Аґнесу, — знизавши плечима, сказав Говард. — Наш шлюб не протривав і року, а я вже мусив влаштовувати похорон. Ще навіть не встигли добудувати будинок, а копальня пропрацювала лише кілька місяців. Минуло десять років, Аліса підросла, а в цих краях гідних женихів для неї не було. Тож це був природний вибір, можна сказати — доля. Це її весільний портрет. Бачите, он там? На дереві на передньому тлі чітко видно дату: 1895-й. Чудовий був рік. Багатий на срібло. Тоді воно лилося рікою.

Художник дійсно залишив на дереві рік написання портрета й ініціали нареченої: А. Д. Така ж деталь простежувалась на портреті Аґнеси, тільки там дата була зображена на кам’яній колоні: «1885, А. Д.». Ноемі подумалося, що посаг попередньої нареченої просто перетрусили від пилюки і віддали молодшій сестрі. Уявила собі, як Аліса ді­стає простирадла і сорочки з її ініціалами, прикладає стару сукню до грудей і заглядає у люстро. Дойл, вона одна з Дойлів. Ні, це не було непристойно, просто дивно.

— Красуні, мої любі красунечки, — промовив старий. Його долоня досі лежала на руці Ноемі. Коли він задивився на портрети, його пальці забігали по ній. — Ви чули про мапу краси доктора Ґальтона? Він об’їздив усі Британські острови, описуючи жінок, яких бачив, і каталогізував їх як гарних, звичайних і відразливих. Лондон у нього позначений як найкрасивіше місто, Абердин — найбридкіше. Хай цей його дослід і нагадує жарт, однак своєї логіки він не позбавлений.

— І знову естетика, — відповіла Ноемі, чемно вивільняючи руку і підіймаючись, немов щоби роздивитися картини зблизька.

Насправді ж вона просто не хотіла, щоб він її торкався. Так само не подобався їй і неприємний дух, що йшов від його халата. Певне, якісь ліки чи мазі, якими він користується.

— Так, естетика. Не слід ставитись до неї легковажно. Врешті-решт, хіба Ломброзо не вивчав людські обличчя у пошуках кримінальних типів? Наше тіло приховує безліч таємниць і може багато розповісти без жодного слова, чи не так?

Вона подивилася на портрети на стіні. Стиснені уста, гострі підборіддя, розкішне волосся. Про що вони говорили, сидячи у цих весільних сукнях, поки по полотну бігав пензель? Я щаслива, нещасна, байдужа, зажурена? Хтозна. Можна вигадувати які завгодно історії, але жодна з них не буде правдивою.

— Під час нашої останньої розмови ви згадували Ґаміо, — сказав Говард, беручи палицю й підходячи до неї. Надія Ноемі відійти подалі від нього зазнала поразки. Старий підійшов і взяв її за лікоть. — Ви мали рацію. Ґаміо вважає, що природній відбір примусив корінне населення його континенту до розвитку, давши йому змогу адаптуватися до біологічних та географічних чинників, яких не здатні витримати іноземці. Пересаджуючи квітку, необхідно підбирати їй правильний ґрунт, чи не так? Тож Ґаміо був на правильному шляху.

Склавши руки на набалдашнику ціпка, дід закивав і задивився на портрети. Ноемі захотілося, щоб хтось відчинив вікно. В кімнаті було душно, чувся шепіт решти присутніх. Чи то був не шепіт? Їхнє перемовляння нагадувало комашине дзижчання.

— Міс Табоада, мені цікаво, чому ви досі незаміжня. Адже ви якраз у тому віці, коли пора виходити заміж.

— Батько питає в мене те саме, — відповіла Ноемі.

— І що ж ви йому кажете? Що вам нíколи? Що обираєте з кількох юнаків, проте не можете визначитися, котрий з них вам миліший?

Це дійсно було дуже близько до того, що вона казала батькові. Якби він промовив їх легковажніше, ці слова можна було б сприйняти за жарт, і вони з ним добряче посміялися б. «Ой, містере Дойл», — сказала б вона, і розмова зайшла б про її батька і матір, вічні сварки з братом і про всіх її численних родичів.

Утім, слова Говарда Дойла прозвучали різко, а його очі нездорово зблиснули. Він дивився на неї з майже неприхованою хіттю. Провів худющою рукою по пасму її волосся, ніби робив їй бозна-яку послугу — мов знайшов там якусь порошинку, яку вирішив люб’язно зняти. Але ні. У тому, як він закинув те пасмо їй на плече, не було ніякої люб’язності. Він був високим і, навіть попри вік, тримався прямо. Їй зовсім не подобалось дивитися на нього знизу, не подобалось бачити, як він схиляється над нею. Він був як та комаха, що маскується під гілочку — жук, закутаний у вельветовий халат. Його губи викривилися в посмішку, він нахилився ближче й уважно поглянув на неї.

Від нього тхнуло. Вона відвернулася, поклала руку на полицю й зустрілася поглядом із Френсісом, що спостерігав за ними. Округленими, переляканими очима він нагадував їй полохливу пташку — голуба. Не вірилося, що він має якесь відношення до цього старого жука перед нею.

— Мій син показував вам оранжерею? — спитав Говард, відступаючи на крок.

В його очах зник неприємний блиск. Він відвернувся до вогню, що палахкотів у каміні.

— Я не знала, що у вас є оранжерея, — здивовано відповіла Ноемі.

Хай там як, а в кожнісінькі двері вона не заглядала, так само як і не обходила довкола усього маєтку. Та й не дуже їй того хотілося, вистачило і поверхової екскурсії. Не надто цей дім був гостинний.

— Вона дуже маленька і, як і більшість речей тут, потребує ремонту, зате має вітражний дах. Вам сподобається. Вірджиле, я сказав Ноемі, що ти покажеш їй оранжерею, — мовив Говард, і ці слова пролунали у тихій кімнаті так гучно, що Ноемі здалося, ніби від його голосу задрижали меблі.

Вірджил стримано кивнув і, сприйнявши це як запрошення, підійшов до них.

— Я залюбки зроблю це, батьку, — сказав.

— Добре, — відповів Говард, поплескав сина по плечу і рушив на інший бік кімнати, до Флоренс і Френсіса, де сів у крісло, яке звільнив Вірджил.

— Батько надокучав тобі розповідями про власне бачення чоловічої та жіночої краси? — спитав Вірджил із посмішкою. — Це пояснюється дуже просто: гарніших за Дойлів ніде не знайдеш, хоч я й намагаюся не забивати цим собі голову.

Його усмішка здивувала Ноемі, проте після різкого вишкіру й пожадливого погляду Говарда вона була вдячна за такий прояв теплоти.

— Він говорив про красу, — стримано відказала вона.

— Краса. Авжеж. Колись він був знаним поціновувачем краси, але тепер може їсти тільки кашу й засинає одразу по дев’ятій.

Вона підняла руку, щоб приховати посмішку. Вірджил провів по одній з вирізьблених змій пальцем, вмить ставши серйозним.

— Мені прикро за вчорашню розмову. Я повівся грубо. А сьогодні Флоренс здійняла скандал через машину. Прошу, не засмучуйся через це. Ти ж не могла знати усі наші звички і порядки, — мовив він.

— Усе гаразд.

— Я розумію, що це завдає безліч незручностей. Але батько дуже хворий, та й Каталіна нездужає, тому ці дні я не в найкращому настрої. Мені б не хотілося, аби у тебе склалося враження, ніби тобі тут не раді. Навпаки. Ми дуже раді приймати тебе у себе.

— Дякую.

— Не думаю, що ти мені пробачила.

Ні, не пробачила, але їй стало легше від думки, що не всі Дойли ходять весь час понурі. Може, Вірджил каже правду і до Каталіниної хвороби він був значно веселіший.

— Поки ні, але якщо продовжуватимеш у тому ж дусі, я додам кілька балів до твого рейтингу.

— То ти ведеш рахунок? Ніби у грі в карти?

— Дівчині доводиться вести підрахунок багатьох речей, не лише балíв, які вона відвідувала, — відповіла вона бадьорим тоном.

— Мені відомо, що ти любиш танцювати і грати в карти. Принаймні так каже Каталіна, — мовив він, усміхаючись.

— Я думала, це тебе обурить.

— Ти здивуєшся, дізнавшись протилежне.

— Я люблю несподіванки, але лише коли їх подають із великим, гарним бантом.

Оскільки він був люб’язний із нею, вона також вирішила бути милою і усміхнулась у відповідь.

Подивившись на неї вдячним поглядом, який ніби промовляв: «От бачиш, ми можемо подружитися», Вірджил запропонував їй свій лікоть, і вони рушили до решти родини. Після короткої бесіди Говард заявив, що стомився розважати своїх гостей, і всі пішли геть.

Їй наснився дивний кошмар, зовсім не схожий на інші сни, які вона бачила у цьому домі, навіть коли спала неспокійно.

У цьому сні двері спальні відчинилися й до неї повільно зайшов Говард Дойл. Ступав важко, немовби ноги його були налиті свинцем, від чого підлога скрипіла, а стіни двигтіли. Здавалося, ніби до кімнати зайшов слон. Ноемі не могла поворухнутися, наче прив’язана до ліжка невидимою мотузкою. Заплющила очі, але все одно бачила його. Спершу дивилася з-під стелі, тоді перспектива змінилася, і ось вона вже бачить його з підлоги.

Бачила й себе, сплячу. Бачила, як старий підійшов і став стягувати з неї ковдру. Вона бачила усе, та очі її залишались заплющеними — навіть коли він торкнувся її обличчя, провівши нігтями по щоці, й тонкою рукою почав розстібати ґудзики на її сорочці. Їй стало холодно.

Відчула, що позаду хтось стоїть — ніби відчуваєш спиною протяг у домі. Та сутність мала голос, жіночий. Нахилившись до неї, вона прошепотіла:

— Розплющ очі.

Якось, у іншому сні, до неї приходила золота жінка, але ця була іншою — молодшою.

Очі Ноемі були заплющені, руки розпластані по посте­лі. Говард Дойл став над нею і зазирнув в обличчя, усміхаючись білими зубами, що стирчали з гнилих ясен.

— Розплющ очі, — повторив голос.

Місячне сяйво чи якесь інше світло освітило тонке, комашине тіло Говарда Дойла, і вона побачила, що над її ліжком, розглядаючи її руки, груди і пушок на лобку, стоїть зовсім не старий дід. Це був Вірджил Дойл, що шкірячись батьковим усміхом, розглядав її, як метелика, пришпиленого до оксамитової тканини.

Він затулив її уста рукою і вдавив її у ліжко. Напрочуд м’яке, воно прогнулося, поглинуло її, ніби віск. Її ніби втискали у матрац, зроблений з воску. Або землі. Вона лежала у ліжку із землі.

Відчула, як тілом її пронеслося солодка, млосна жага, що змусила її рухати стегнами, звиваючись, мов змія. Одначе то був він, хто оповив її, як той змій, поглинувши сполоханий стогін своїми устами. Їй не хотілося цього — не так; не хотілося, щоб його пальці так настирливо вривалися в її плоть. Однак і пригадати, чому цього не хоче, вона теж не могла. Відчувала, що вона мусить хотіти цього. Щоб він узяв її в грязюці, серед темряви, без усяких прелюдій.

Голос знов зашепотів їй у вухо, сердитіше, наполег­ливіше:

— Розплющ очі.

І вона розплющила їх, прокинулась. Було дуже холодно. Вона розкуталася уві сні, й ковдра заплуталася їй у ногах. Подушка лежала на підлозі, двері були замкнені. Притиснула руку до грудей, відчула, як шалено калатає серце. Провела рукою по сорочці — всі ґудзики застібнуті.

Ну звісно ж, застібнуті.

У домі було тихо. Ніхто не вештався коридорами, не проникав до кімнат і не витріщався на сплячих жінок. Та навіть так заснула вона не одразу. Кілька разів зачувши, як десь скрипнула дошка, вона рвучко сідала і прислухалася, чи не чутно десь кроків.