Мексиканська готика

13

Ноемі вирішила влаштувати увечері домашнє казино. Це була її улюблена забава. В дитинстві вони всі збиралися в їдальні, вдягалися в чудернацький одяг з бабусиної скрині і вдавали з себе великих гравців із Монте-Карло чи Гавани. В ці ігри грали усі діти, і навіть коли були вже задорослі для таких розваг, молодші Табоади однаково збиралися за столом, ставили якусь платівку для настрою і грали в карти, підтупуючи ногами в такт музиці. Щоправда, в Домі-на-Горі цю атмосферу відтворити не вийде, адже ніяких платівок там не тримали, проте Ноемі була упевнена, що, як постаратися, їм з Каталіною вдасться відчути дух казино.

Поклавши в одну кишеню кардигана колоду карт, в іншу — пляшечку із зіллям, вона зазирнула в кімнату до кузини. Каталіна була сама, не спала. Чудово.

— У мене є дещо для тебе, — сказала Ноемі.

Каталіна сиділа біля вікна. Повернула голову, глянула на Ноемі:

— І що ж це?

— Обирай, у якій кишені — лівій чи правій, — мовила Ноемі, підходячи ближче.

— А як виберу неправильно?

Каталінині розпущені коси спадали їй на плечі. Ніколи в житті вона не стриглася коротко, і Ноемі це страшенно подобалось. Кузина мала чудове блискуче волосся, й вона зберегла трепетні спогади про те, як розчісувала і заплітала його в дитинстві. Каталіна завжди була дуже терпляча і дозволяла Ноемі гратися з нею, як із великою лялькою.

— Тоді ніколи не дізнаєшся, що у другій кишені.

— От дурненька, — відказала Каталіна усміхнено. — Ну гаразд, зіграю за твоїми правилами. У правій.

— Та-дам!

Ноемі поклала їй на коліна колоду. Усміхнувшись, Каталіна відкрила коробку, дістала карту і покрутила її в руці.

— Можемо зіграти кілька партій, — запропонувала Ноемі. — Я навіть дам тобі виграти першу.

— Дзуськи! Піди пошукай когось азартнішого за мене. Але Флоренс не дозволить нам засиджуватись довго.

— Але ж хоч трошки пограти зможемо.

— Тільки в мене немає грошей, а ти ніколи не граєш без ставок.

— Ти просто шукаєш причини, щоб не грати. Чи, може, злякалася злюки-Флоренс?

Каталіна рвучко підвелася, підійшла до нічного столика, повернула до себе дзеркало, поклала колоду карт біля щітки для волосся і подивилася на своє відображення.

— Ні. Зовсім ні, — мовила вона, кілька разів проводячи щіткою по волоссю.

— Добре. Бо в мене є для тебе ще один подарунок — не для боягузів.

Ноемі підняла зелену пляшечку. Каталіна розвернулася, зачудовано дивлячись на неї, і обережно взяла в свої руки.

— Ти це зробила.

— Я ж тобі обіцяла.

— Дякую тобі безмежно, люба, дякую, — мовила Каталіна, обіймаючи її. — Я знала, ти не залишиш мене в біді. Ми звикли вважати, що привиди й страховиська існують лише у книжках, але вони реальні. Ти це знала?

Каталіна відпустила Ноемі й відсунула шухляду. Ді­стала звідти хустинку і пару білих рукавичок, під якими, сховане, лежало головне: срібна ложечка. Тремтячою рукою налила в неї зілля, випила. Тоді одразу ще одну порцію, за нею — ще. Ноемі спинила її на четвертій ложці. Забрала слоїка з рук, поставила на столик і поклала ложечку.

— Не треба так багато. Марта казала, вистачить і однієї ложки, — насварила її Ноемі. — Мені не треба, щоб ти проспала десять годин, перш ніж нам нарешті вдасться зіграти бодай партію.

— Так. Так, звичайно, — мовила Каталіна, кволо посміхаючись.

— То я перетасую чи ти зробиш мені таку честь?

— Давай я.

Каталіна потягнулась до карт. На півдорозі її рука спинилася над колодою. Вона так і заклякла з широко розплющеними очима і міцно стиснутими губами. Виглядала дуже дивно, неначе в трансі. Ноемі спохмурніла.

— Каталіно? Тобі недобре? Може, хочеш сісти?

Каталіна не відповіла. Ноемі обережно взяла її під руку і спробувала відвести до ліжка, але кузина не зрушила з місця. Стиснула руку в кулак, продовжуючи непорушно дивитись перед собою дикими очима. Для Ноемі це було непосильне завдання — мовби намагатися зрушити слона. Як би вона не старалася, Каталіна не посувалася ні на дюйм.

— Каталіно, — промовила вона. — Чому б нам…

Раптом щось гучно хруснуло — Господи Боже, зда­ється, це хруснули її суглоби! — і Каталіна затряслася. Її несамовито трусило з голови до п’ят. Тремтіння посилилось, перейшло в судоми. Вона притисла руки до живота, захитала головою, і з її горлянки вирвався нелюдський крик.

Ноемі спробувала стримати її, вкласти в ліжко, але кузину мов заціпило. Дивно, скільки сили було в ній, зважаючи на її кволий вигляд. Вона опиралася, і обидві дівчини повалились на підлогу. Каталіна спазматично відкривала й закривала рот, руки піднімалися і опускались, ноги несамовито смикалися. З кутика рота потекла цівка слини.

— На поміч! — закричала Ноемі. — Допоможіть!

Її однокласниця страждала на епілепсію, і хоч у школі з нею ніколи не траплялося нападів, Ноемі пригадала, як та одного разу розповіла їй, що завжди носить із собою паличку, якою, в разі нападу, можна розчепити їй зуби.

Каталінин напад — хоч це здавалося неможливим — посилювався. Ноемі схопила срібну ложечку зі столу і вставила їй між зуби, щоб вона не проковтнула язика. Коли робила це, збила колоду карт, що лежали біля ложки, і ті розсипалися по підлозі. Одна з них перевернулася, й звідти на неї обвинувально визирнув валет.

Ноемі вибігла у коридор, волаючи:

— На поміч!

Невже ніхто не чув її галасу? Вона побігла далі, гупала у кожні двері й щосили кричала. Зненацька з’явився Френсіс, за ним — Флоренс.

— У Каталіни напад, — сказала вона їм.

Усі кинулися до кімнати. Каталіна досі лежала на підлозі, б’ючись у конвульсіях. Френсіс підскочив до неї і припідняв, тримаючи попід руки. Ноемі хотіла допомогти йому, але дорогу їй заступила Флоренс.

— Вийдіть, — наказала вона.

— Я можу допомогти.

— Вийдіть негайно, — повторила жінка, виштовхнула її у коридор і замкнула двері.

Ноемі гупала щосили, але їй не відчиняли. Чула нерозбірливе жебоніння голосів, із якого раз по раз вихоплювались окремі слова. Нервово закрокувала коридором.

Вийшов Френсіс. Щойно він зачинив за собою двері, Ноемі кинулась до нього.

— Що відбувається? Як вона?

— Ми вклали її в ліжко. Я по лікаря Каммінса, — відповів він.

Вони рушили до сходів. На кожен його широкий крок їй, щоб не відставати, доводилось робити по два.

— Я з тобою.

— Ні, — відказав Френсіс.

— Я хочу зробити хоч щось.

Рішуче захитавши головою, він зупинився, взяв її за плечі й м’яко промовив:

— Якщо поїдеш зі мною, буде тільки гірше. Іди у вітальню й чекай там. Коли повернуся, я покличу тебе. Це буде скоро.

— Обіцяєш?

— Так.

На цьому він побіг сходами. Вона також спустилася. Відчувши, як очі їй поколюють сльози, затулила обличчя руками. Поки дійшла до вітальні, вже ридала ридма. Сіла на килим, зчепивши руки. Минуло кілька хвилин. Вона втерла носа рукавом кардигана, витерла очі долонями, підвелася і стала чекати.

Френсіс збрехав. Його не було довгенько. Та що куди гірше, коли він нарешті повернувся, до Флоренс додався ще лікар Каммінс. Принаймні в Ноемі буде час заспокоїтися.

— Як вона? — поспіхом спитала Ноемі, підійшовши до лікаря.

— Заснула. Найгірше позаду.

— Хвала Богу, — мовила вона, сідаючи на канапу. — Не розумію, що сталося.

— Причиною нападу було це, — суворо мовив лікар, дістаючи пляшечку, яку Ноемі принесла від Марти Дюваль. — Звідки ви це взяли?

— Це снодійне, — відповіла Ноемі.

— Це ваше снодійне зробило їй тільки гірше.

— Ні, — похитала вона головою. — Вона сказала, що воно їй необхідне.

— Ви лікар? — спитав Каммінс із неприхованим роздратуванням. Від обурення Ноемі пересохло в роті.

— Ні, але…

— Отже, ви не знаєте, що в цій пляшечці?

— Кажу ж вам, Каталіна говорила, їй потрібне снодійне, і попросила мене принести його їй. Вона й раніше приймала його, тому від нього їй не могло стати гірше.

— Але стало, — мовив лікар.

— Настоянка опію — ось що ви дали випити своїй кузині, — додала Флоренс, звинувачувально показуючи пальцем на Ноемі.

— Цього не може бути!

— Це був дуже, дуже нерозумний вчинок, — проказав лікар Каммінс. — І як я не розкусив ваші наміри, коли ви почали шукати те дурне зілля? Ще й ложку їй у рота вставили. Мабуть, наслухалися дурних байок про заковтування язика. Усе це маячня.

— Я…

— Звідки ви взяли зілля? — спитала Флоренс.

«Нікому не кажи», — просила Каталіна, тому Ноемі нічого не відповіла, хай навіть згадка про Марту Дюваль допомогла б закінчити з допитом тут і зараз. Однією рукою стиснула спинку канапи, глибоко вганяючи нігті у тканину.

— Ви могли вбити її, — сказала жінка.

— Ні!

Ноемі захотілося плакати, але вона не могла дозволити цього — тільки не перед цими людьми. Френсіс став за диваном, і вона відчула легенький доторк його пальців до своєї руки. Це заспокоїло її й додало сил тримати рот на замку.

— Хто дав вам зілля? — спитав лікар.

Ноемі мовчки поглянула на них, міцно стискаючи канапу.

— Так би й дала вам ляпаса, — промовила Флоренс. — Щоби збити з вашого обличчя цей нахабний вигляд.

Флоренс рушила до неї, і Ноемі відчула, що вона дійсно налаштована дати їй ляпаса. Відштовхнула Френсісову руку, готуючись устати.

— Я був би дуже вдячний, якби ви змогли оглянути батька, лікарю Каммінс. Весь цей шум стривожив його, — почувся голос Вірджила.

Він увійшов з недбалим виглядом, промовивши ці слова звичним рівним тоном. Підійшов до буфета, оглянув вміст карафки, неначе був у кімнаті сам і, як у будь-який інший вечір, вирішив чогось випити.

— Так, авжеж, — відповів лікар.

— Вам краще сходити з ним. Я хочу поговорити з Ноемі віч-на-віч, — звернувся Вірджил до Флоренс і Френсіса.

— Я не… — почала була жінка.

— Я хочу поговорити з нею сам на сам, — твердо повторив він. Із його голосу зникла шовковистість, і він став деркучий, як наждак.

Пробурмотівши «так, звісно», пішов лікар, за ним понуро посунула Флоренс. Френсіс залишив кімнату останнім, кинувши Ноемі стурбований погляд, перш ніж зачинити за собою двері.

Вірджил налив собі склянку, покрутив її, вивчаючи вміст, а тоді підійшов до Ноемі й сів поруч із нею, тернувшись об її ногу своїм коліном.

— Каталіна казала, що у тебе сильний характер, але до сьогодні я не розумів наскільки, — промовив він, ставлячи склянку на журнальний столик. — Твоя кузина занадто м’яка, зате ти маєш міцний стрижень.

Від його уїдливого тону їй відняло мову. Він розмовляв з нею, ніби це була якась гра, неначе вона зараз не божеволіла від страху за Каталіну.

— Май повагу, — сказала йому.

— Гадаю, повагу тут маю висловлювати не я. Це мій будинок.

— Мені прикро.

— Зовсім ні.

Вона не могла прочитати вираз в його очах, та, скоріш за все, це була зневага.

— Мені дійсно прикро! Але я намагалася допомогти Каталіні.

— Дивно ж ти проявляєш свою турботу. Як ти смієш постійно тривожити мою дружину?

— Що ти маєш на увазі? Вона рада бачити мене — сама казала.

— Спершу ти приводиш чужу людину оглянути її, а тоді приносиш їй отруту.

— Заради Бога, — мовила вона і встала.

Він схопив її за руку і потягнув на канапу. Це була її хвора рука, тому від його доторку Ноемі відчула біль, шкіру аж пропекло. Вона смикнулася. Відпустивши зап’ясток, він потягнув її за рукав кардигана і хмикнув.

— Відпусти.

— Робота лікаря Камарілло? Як і зілля? Це він дав тобі його?

— Не чіпай мене, — наказала вона.

Але він не відпускав. Замість того сам піднявся до неї й міцно стиснув за лікоть. Якщо Говард нагадував їй комаху, а Флоренс — хижу рослину, то Вірджил Дойл був хижаком, найвищою ланкою харчового ланцюга.

— Флоренс права. Ти заслужила на ляпас і кілька уроків, — прошипів він.

— Якщо в цій кімнаті хтось і отримає ляпаса, запевняю тебе, це буду не я.

Він закинув голову і дико засміявся. Іншою рукою потягнувся по склянку. На столик хлюпнуло кілька темних крапель. Від звуку його голосу вона здригнулася, але він бодай відпустив її.

— Божевільний, — мовила вона, потираючи руку.

— Збожеволів від горя, — відповів він і одним махом випив вино.

Назад келих не поставив, а недбало кинув на підлогу. Щоправда, той не розбився, а покотився по килиму. А якби й розбився? Це його келих, і він вільний робити з ним що схоче. Як і з усім у цьому домі.

— Думаєш, тільки тобі болить від того, що сталося з Каталіною? — спитав він, дивлячись на келих. — Припускаю, так і є. Мабуть, коли Каталіна написала тобі листа, ти подумала: «Нарешті можна забрати її від того поганця». А зараз, либонь, думаєш: «Я так і знала, що він поганець». Твій батько точно не хотів собі такого зятя. Та якби копальня працювала досі, він би несказанно зрадів, що Каталіна вийшла за мене, адже я мав би вартість. Він би не вважав мене непорозумінням. Либонь, вас із ним досі гризе, що Каталіна обрала мене. Але дозволь тебе запевнити: я не мисливець за чужими багатствами, я — Дойл, і тобі слід би це запам’ятати.

— Не розумію, для чого ти це говориш.

— Бо ти вважаєш мене нездарою, тому й пішла шукати ліки моїй дружині. Думала, я настільки погано піклуюсь про неї, що за моєю спиною дала їй ту гидоту. Чи ти думала, я нічого не помічу? Я знаю все, що відбувається у цьому домі.

— Вона просила принести їй ті ліки. Я вже казала це вашій тітці й лікарю. Але хто знав, що станеться таке?

— Ти дійсно нічого не знаєш, але поводишся так, ніби дуже мудра. Та ти — всього-на-всього зіпсоване дівчисько, яке нашкодило моїй дружині, — різко закінчив він.

Відтак підвівся, узяв келих і поставив його на камінну поличку. Ноемі відчула, як у її серці спалахнуло два рівносильні вогники: лють і сором. Їй не сподобалося, як він говорив із нею від самого початку й до кінця. Але хіба не вчинила вона по-дурному? Хіба не заслужила на докір? Не знала, що казати у відповідь. Пригадала вираз Каталіниного обличчя, і на очі їй набігли сльози.

Певне, він помітив її сум’яття, або ж скінчив відчитувати її, бо голос його дещо пом’якшився:

— Ноемі, ти мало не зробила з мене вдівця. Впевнений, ти пробачиш мені, якщо я був дещо неприязний. А зараз мені треба поспати. Це був довгий день.

Він дійсно мав стомлений, виснажений вигляд. Його сині очі яскраво світилися нездоровим блиском, від чого Ноемі стало ще гірше.

— Я змушений попросити тебе залишити турботу про здоров’я Каталіни лікарю Каммінсу і більше не приносити в цей дім ніяких ліків. Ти мене почула?

— Так, — відказала вона.

— Ти зможеш виконати це просте прохання?

Ноемі зціпила кулаки.

— Так, — відповіла, почуваючись як дитина.

Він підступив до неї на крок, пильно вдивляючись в обличчя, немов намагаючись розгледіти обман, якого там не було. Вона сказала правду, та він однаково дивився на неї, розглядав обличчя і міцно стиснені губи — як той учений, що вивчає найменші деталі живого організму.

— Дякую, Ноемі. Є багато речей, яких тобі не збагнути, але дозволь тебе запевнити, що добробут Каталіни — найважливіше для нас усіх. Ти нашкодила їй, і цим зробила боляче мені.

Ноемі відвернулася. Думала, він піде, але Вірджил не поспішав. А тоді, по нескінченній миті, він відступив від неї й пішов геть із вітальні.