Мексиканська готика

16

Флоренс більше не дозволяла Ноемі лишатися з Каталіною наодинці й наказала Мері, одній зі служниць, чатувати в кутку кімнати. Більше їй тут не довіряли. Звісно, ніхто того не казав напряму, але коли вона наблизилась до ліжка Каталіни, покоївка повільно відійшла в інший кут кімнати, щоб зробити зовсім непотрібну роботу: поправити одяг у шафі, скласти ковдру.

— Ви б не могли зробити це пізніше? — спитала Ноемі в Мері.

— Вранці не маю на те часу, — рівним тоном відповіла служниця.

— Мері, благаю.

— Не звертай уваги, — втрутилась Каталіна. — Сідай.

— О, я… Так, це неважливо, — якомога спокійніше відповіла Ноемі.

Не можна засмучувати кузину. До того ж Флоренс дозволила їй зайти до Каталіни всього на пів години — не більше, — тому їй хотілося використати цей час із якнайбільшою користю.

— Виглядаєш ти вже краще, — додала вона.

— От брехуха, — усміхнулась у відповідь Каталіна.

— Збити тобі подушки чи принести капці, щоб ти потанцювала, як ті принцеси зі «Стоптаних черевичків»?

— Ти любила ілюстрації у тій книжці, — м’яко промовила Каталіна.

— Любила. І почитала б її й зараз, якби могла.

Покоївка заходилася поправляти штору, стоячи спиною до дівчат. Каталіна хитро зиркнула на Ноемі:

— Почитаєш мені вірші? Книжка он там, на столику. Ти ж знаєш, як я люблю Сор Хуану.

Ноемі пам’ятала книжку, що лежала на нічному столику. Як і збірка казок, ця була для її кузини таким же скарбом.

— Який ти хочеш послухати?

— «Жінкам даремно кожний гріх…»

Ноемі розгорнула книжку. Ось вони, старі сторінки, так добре знайомі їй. Але серед них був один незвичний елемент: пожовклий папірець, складений удвоє й захований між аркушами. Подивилась на кузину. Міцно стиснувши губи, Каталіна мовчки глянула у відповідь повними страху очима, а тоді кивнула на Мері. Покоївка поралася біля штор. Ноемі сховала папірець до кишені і спокійно прочитала Каталіні кілька віршів. Невдовзі прийшла Флоренс зі срібною тацею, чайником, чашкою і коржиками на порцеляновому блюдці.

— Каталіні час відпочивати, — сказала вона Ноемі.

— Авжеж.

Закривши книжку, покірно попрощалася з кузиною. Коли повернулася до себе в кімнату, помітила, що Флоренс встигла побувати й там: на столику стояла таця з чашкою чаю і коржиками — як і для Каталіни.

Зачинила двері, не звертаючи ані найменшої уваги на чай. Ноемі не мала апетиту і навіть не пригадувала, коли востаннє викурювала сигарету. Від усієї цієї ситуації їй не хотілося нічого.

Розгорнувши папірець, миттю впізнала Каталінин почерк у куточку. «Це — доказ», писала кузина. Насупившись, продовжила розгортати. Цікаво, що написала Каталіна? Невже те саме, що й у тому дивному листі, який надіслала батькові — з якого все почалося?

Однак виявилося, що лист написаний зовсім не Каталіною. Він був старий, написаний на ламкому папірці. Дати не було, втім, схоже, це була сторінка зі щоденника:

Я звіряю ці слова паперу, бо це єдиний спосіб не втратити рішучості. Завтра мені її може забракнути, але ці слова триматимуть мене в реальності, теперішності. Я постійно чую їхні голоси. Вони шепочуть, світяться вночі. Можливо, цей будинок і життя в ньому були б стерпні, якби не він. Наш господар і повелитель. Наш Бог. Розколоте яйце, з якого здіймається могутній змій з роззявленою пащею. Наш великий спадок, похований у надрах, загорнутий в хрящі, кров і корені. Боги не вмирають, так каже мати — так вона вірить. Але вона нездатна захистити мене, врятувати нас. Тому я мушу діяти сама, і мені байдуже, богохульство це чи вбивство — а чи те, й інше. Він побив мене, коли дізнався про Беніто, але в ту таки мить я заприсяглася, що не народжу йому дитини і не зроблю, як хоче він. Я твердо переконана, що ця смерть не буде гріхом. Навпаки, вона стане моїм звільненням і мій порятунком. Р.

Р. Одна-єдина літера замість підпису. Рут. Невже це сторінка з її щоденника? Навряд чи Каталіна підробляла б такі речі, хай навіть запис і нагадував дивний лист, написаний нею. Звідки Каталіна взяла цей аркуш? Будинок старий і великий. Уявила собі, як кузина крадеться темним коридором, підважує дошку на підлозі й виймає зі сховку папірець.

Не відриваючи очей від тексту, Ноемі прикусила губу. Такі моторошні речі, як описані там, кого завгодно змусять вірити у привидів і прокляття. Звісно, Ноемі ніколи не вірила у надприродні речі й називала їх вигадками. Вона читала «Золоту гілку» і добре запам’ятала розділ про вигнання злих духів; траплявся їй у руки й журнал, у якому ішлося про зв’язок між вірою в привидів та епідемією на Тонзі, а лист про зустріч з безголовим духом, адресований редактору журналу «Фольклор», неабияк насмішив її. Ноемі ніколи не вірила у потойбічне.

«Це — доказ», — написала Каталіна. Але доказ чого? Ноемі поклала листа на стіл, розрівняла і перечитала ще раз.

«Склади всі факти докупи, дурненька», — подумала про себе, пожовуючи ніготь. Але які вони, ті факти? Каталіна говорила про присутність чогось у цьому домі, про голоси. Рут також згадує голоси. Ноемі ніяких голосів не чула, зате її мучили кошмари й вона ходила уві сні — чого не робила вже багато років.

Можна припустити, що це просто фантазії трьох дурненьких, неврівноважених жінок, яким у колишні часи діагностували б істерію. Але ж Ноемі — не істеричка.

Якщо жодна з них не істеричка, отже, усі вони контактували з чимось у цьому домі. Та чи надприродне воно? Невже це справді родове прокляття, привиди? Чи є цьому якесь раціональне пояснення? Чи не бачить вона часом зв’язків там, де їх нема? Люди завжди шукають зв’язок, тому не виключено, що вона об’єднує в єдине ціле три зовсім різні історії.

Треба обговорити це з кимось, інакше вона стопче собі всі підошви, намотуючи кола кімнатою. Поклала аркушик до кишені кофти, узяла лампу і пішла шукати Френсіса. Останні кілька днів хлопець уникав її — певне, Флоренс і йому прочитала лекцію про виконання обов’язків, — але навряд чи він затрясне двері в Ноемі перед носом, коли вона зайде до нього. Тим паче, що цього разу вона йде не просити ні про які послуги, а просто поговорити. В таких роздумах і знайшла його.

Він відчинив двері й не встиг привітатися, як вона заговорила:

— Можна увійти? Треба поговорити.

— Зараз?

— П’ять хвилин, не більше.

Він завагався, кліпнув, відтак прочистив горло:

— Так, авжеж.

Стіни його кімнати прикрашали кольорові замальовки і відбитки різних рослин. Ноемі нарахувала дванадцять обережно пришпилених метеликів під склом і п’ять акварельних малюнків різних грибів, підписаних дрібним шрифтом. Було там і дві книжкові шафи, забиті фоліантами у шкіряних оправах. Кілька охайних стосиків книжок стояло на підлозі. Ніби пахощі екзотичних парфумів, кімнату наповнював дух старих сторінок і чорнил.

На відміну від Вірджилової кімнати, тут не було кутка для прийому гостей, лише вузеньке ліжко, накрите темно-зеленим покривалом, із узголів’ям, прикрашеним вишуканим різьбленням рослин і повсюдним мотивом змія, що пожирає власний хвіст, посередині. Біля ліжка стояв стіл, завалений книжками. На столі — порожня чашка і тарілка. Мабуть, тут він і обідає, а стіл посеред кімнати не використовує зовсім.

Наблизившись до нього, зрозуміла чому: вся його поверхня була завалена малюнками та інструментами для малювання. Оглянула заточені олівці, слоїки з тушшю, кінчики пер, коробочку з акварелями і пензлики у склянці. Серед малюнків немало було намальованих простим олівцем, однак більшість були розфарбовані. На всіх — рослини.

— То ти художник, — промовила вона, поклавши одну руку на малюнок кульбаби, а іншою тримаючи лампу.

— Я малюю, — знічено відказав він. — Боюся, мені нема чим тебе пригостити: щойно допив чай.

— Мені однаково не подобається тутешній чай. Він жахливий, — сказала Ноемі, розглядаючи зображення жоржини. — Колись я й сама пробувала малювати, думала, в цьому є якийсь сенс. Зрештою, мій батько виготовляє фарбу. Але в мене нічого не вийшло. До того ж мені ближча фотографія, адже вона здатна схопити мить одразу.

— Зате малюнок — подвійне знайомство з річчю. Він вловлює його суть.

— Отже, ти ще й поет.

Френсіс знітився ще більше.

— Присядьмо, — сказав він, забравши в неї лампу і ставлячи її на письмовий стіл, на якому вже було встановлено кілька свічок. На нічному столику стояла лампа, дуже схожа на ту, що в неї, тільки з жовтим склом, від якого кімнату сповнювало м’яке бурштинове світло.

Показавши їй на велике крісло, вкрите пледом із трояндовим візерунком, Френсіс прибрав з нього книги. Сам сів на стілець перед столом, зчепив пальці й злегка нахилився.

— Ти багато знаєш про сімейну справу? — спитав він.

— У дитинстві я часто гралася в батьковому кабінеті, вдаючи, ніби пишу звіти й накази. Але ті речі більше мене не цікавлять.

— Не хочеш цим займатися?

— Це більше до вподоби брату. Проте я не розумію, чому маю займатися виробництвом фарби лише тому, що це наше родинне ремесло, або й гірше: виходити заміж за спадкоємця іншої фірми задля розширення справи. А що, коли я хочу чогось іншого? Може, в мене є таємний талант, який ще не розкрився? Можливо, саме в цю мить ти розмовляєш із майбутньою видатною антропологинею.

— Не концертною піаністкою?

— Чому б не те й інше?

— Ну звісно.

Крісло було зручне, в цій кімнаті Ноемі подобалося. Повернула голову на малюнки грибів:

— Це також ти малював?

— Так, але кілька років тому. Це не дуже вдалі роботи.

— Вони прекрасні.

— Ну, якщо ти так кажеш, — відповів він, задоволено посміхаючись.

Він мав дуже просте лице, якоюсь мірою навіть негарне. Уґо Дуарте був красенем. Їй подобалися чоловіки, що мають певну витонченість, шарм і вміють гарно вдягатися, та не менше їй подобалися дивакуватість і недоліки цього юнака, повна відсутність у нього плейбойських замашок, помножені на мовчазність і розум.

Френсіс знову був у своєму вельветовому піджаку, тільки у себе в кімнаті ходив босоніж і в старій пожмаканій сорочці. У цьому було щось надзвичайно привабливе й дуже інтимне.

Неочікувано для самої себе Ноемі закортіло нахилитися і поцілувати його. Це бажання спалахнуло в ній, як сірник — палко, яскраво, нестримно. Та вона не наважилася: дуже просто поцілувати когось, коли це нічого не значить, але наскільки ж складно зробити це, коли прагнеш сказати цим щось важливе.

Та й не хотілося ускладнювати все, дражнити бідного хлопця.

— Гадаю, ти прийшла сюди не для того, щоб розглядати мої малюнки, — сказав він, ніби відчувши її вагання.

Його правда. Вона тут зовсім не для того. Прочистивши горло, похитала головою:

— Тобі ніколи не здавалося, що у вашому домі живуть привиди?

Френсіс кволо посміхнувся у відповідь:

— Це досить дивна заява.

— Так і є. Але я маю певні підстави питати про це. То що скажеш?

Френсіс не відповів. Запхав руки до кишень і опустив погляд на килим. Насупився.

— Якщо ти скажеш, що бачив тут привидів, я не сміятимусь, — додала Ноемі.

— Привидів не існує.

— А що, коли існують? Чи ти задумувався колись про це? Я кажу не про примар у простирадлах, що волочать за собою ланцюги. Я читала книжку Александри Давид-Неель про Тибет. Там сказано, що на Тибеті люди самі створюють духів, змушують їх існувати. Як же це називається? Тульпа.

— Схоже на чергову байку.

— Звичайно. Проте в Дюкському університеті є професор, Джозеф Райн, який займається парапсихологією: вивчає телепатію і екстрасенсорику.

— До чого ти хилиш? — спитав Френсіс. У кожнісінькому його слові відчувалася настороженість.

— Я до того, що, можливо, моя кузина при собі. Можливо, в цьому домі є привиди, існування яких, однак, можна пояснити логікою. Тільки я ще не знаю як. Не виключено, що тут нема нічого спільного з парапсихологією, але знаєш приказку «скажений, як капелюшник»?

— Я не розумію.

— В давнину казали, що капелюшники схильні до божевілля. Все це через матеріали, з якими вони працювали. При виготовленні фетрових капелюхів вони могли надихатися парів ртуті. Навіть сьогодні зі ртуттю треба бути обережним. Її інколи додають у фарбу для уникнення плісняви, але за певних умов сполука здатна виділяти достатньо парів ртуті, щоб ними можна було отруїтися. Через звичайну фарбу можуть збожеволіти мешканці цілого дому.

Зненацька Френсіс зірвався зі стільця і схопив її за руки.

— Не кажи більше ні слова, — прошепотів, іспанською. Відколи Ноемі приїхала сюди, всі розмови в цьому домі велися виключно англійською, й вона не пригадувала, щоб хоч раз чула тут бодай слово іспанською або щоб Френсіс хоч раз торкався її — хіба що ненароком. Проте зараз він міцно зчепив руки навколо її зап’ястків.

— Гадаєш, я божевільна, як капелюшник? — спитала вона, також іспанською.

— Заради Бога, ні. Я вважаю, ти притямна і розумна, може, навіть занадто розумна. Чому ти мене не послухала? Хоч зараз почуй мене: їдь звідси. Сьогодні, зараз же. Тобі тут не місце.

— Що такого ти знаєш, чого не кажеш мені?

Він впився у неї поглядом, не відпускаючи рук:

— Ноемі, те, що привидів не існує, не означає, що прокляття тобі не загрожує. Його слід остерігатися, а ти занадто безстрашна. Мій батько був таким самим і гірко за це поплатився.

— Він упав в ущелину. Чи було щось іще? — спитала вона.

— Хто розповів тобі про це?

— Я перша спитала.

Її серце вколов холодний страх. Френсіс позадкував від неї, і настала її черга хапати його за руки, щоб утримати на місці.

— То ти скажеш мені? — наполягала вона. — Що з ним сталося?

— Він був п’яний і дійсно звалився в ущелину й зламав шию. Та невже необхідно обговорювати це зараз?

— Так. Бо у тебе завжди немає охоти щось мені розповідати.

— Неправда. Я багато розповів тобі. Якби ж ти тільки слухала, — сказав він, вивільняючи руки з її долонь і кладучи їй на плечі.

— Зараз слухаю.

Френсіс зітхнув, завагався. Їй вже навіть здалося, він от-от почне говорити, але з коридору долинув гучний стогін, і хлопець відступив.

— Це дядько Говард. Його знову мучить біль, — сказав він з таким виразом, неначе біль мучив його самого. — Йому недовго лишилося.

— Мені шкода. Уявляю, як тобі тяжко.

— Ти не уявляєш. Якби ж він тільки помер.

Це були страшні слова, але вона яскраво уявила собі, як нелегко кожного дня жити у цьому скрипучому, вогкому будинку, ходити навшпиньки, щоб не непокоїти хворого старого. Які ще почуття могли виникнути в душі молодої людини, позбавленої всякої радості й любові? Здавалося, Френсіса тут не любить ніхто: ні дядько, ні мати. Чи дружили вони з Вірджилом хоч колись? Чи хоч раз зізнавалися один одному в тому, що їх не влаштовує? Втім, попри всі образи, Вірджил хоча б виїжджав кудись, у той час як Френсіс сидів прив’язаний до старого дому.

— Агов, — гукнула вона, торкаючи його за плече.

— Пригадую, він бив мене своїм ціпком, коли я був маленький, — хрипко пробурмотів він. — Вчив мене бути сильним, так він це називав. У такі миті я думав, що Рут вчинила правильно. Вона все зробила правильно, шкода тільки, що не прикінчила його. Втім, можна навіть не старатися зробити це. Але вона усе одно вчинила правильно.

Він мав такий нещасний вигляд, що, попри страшні слова, Ноемі відчула більше жалості, ніж жаху, й міцніше стиснула його плече. Френсіс відвернуся, скинув її руку.

— Дядько Говард — чудовисько, — сказав він. — Не вір Говарду, Флоренс і Вірджилу. А зараз іди. Не хочеться тебе проганяти, але я мушу.

Обоє замовкли. Він похилив голову, втупившись у підлогу.

— Якщо хочеш, я можу залишитися ще на трохи, — мовила Ноемі.

Він подивився на неї і кволо усміхнувся:

— Мати не тямитиме себе з люті, якщо застане тебе тут. А вона буде тут із хвилини на хвилину. Коли Говард нездужає, вона скликає нас усіх. Тож іди спати, Ноемі.

— Якби ж я тільки могла заснути, — зітхнула вона. — Спробую порахувати овець. Як гадаєш, це допоможе?

Провела пальцем по палітурці книжки, що лежала на купі біля її крісла. Більше не мала чого сказати, тому просто тягнула час, сподіваючись, що Френсіс знову заговорить, повернеться до теми привидів і прокляття, про яких вона хотіла поговорити ще. Та все даремно.

Він схопив її за руку, відняв від книжки і суворо зазирнув у вічі:

— Ноемі, благаю. Я не збрехав, коли сказав, що по мене зараз прийдуть.

Відтак віддав їй лампу і відчинив двері. Ноемі вийшла.

Перед поворотом озирнулась на нього. Стоячи у дверях у сяйві від лампи і свічок з кімнати, що підсвічували його біляве волосся дивним сяйвом, Френсіс сам був схожий на примару. У селах кажуть, буцімто відьми здатні перетворюватись на вогненні кулі, що літають у повітрі. Так там пояснюють мандрівні вогні. Задумавшись про це, Ноемі згадала сон, у якому їй являлася золота жінка.