Мексиканська готика

11

Ноемі почула серцебиття, гучне, як барабан. Воно кликало її. Через нього вона прокинулась.

Нишком вийшла з кімнати, аби знайти, де ховається те серце. Притулила руку до стіни й відчула його. Шпалери напнулися, як напружений м’яз, підлога під її ногами стала м’яка й волога. Це рана. Вона ходить по великій рані. Стіни також були ранами. З-під облізлих шпалер, замість цегли й дерев’яних перегородок, вона бачила хворі óргани, вени й артерії, вкриті слизом.

На стукіт серця вона пішла уздовж червоної лінії на килимі. Та була схожа на надріз. Червоний надріз, кривавий слід. Спинилася посеред коридору й побачила жінку, що дивилась на неї.

Це була Рут, дівчина з фотографії. Вона стояла у білому халаті, волосся світилося, як німб, на обличчі не проступало жодної кровинки. Вона була наче тонка алебастрова колона серед темного дому. В руках тримала рушницю.

Далі вони пішли разом, пліч-о-пліч. Рухалися син­хронно, навіть дихали в унісон. Коли Рут змахнула з обличчя пасмо волосся, Ноемі зробила так само.

Зі стін навколо линуло м’яке фосфоресцентне сяйво, що підсвічувало їм шлях, килим під ногами був багнистий. На стінах, зроблених із плоті, Ноемі помітила плямки, схожі на гниль, неначе весь будинок був перестиглим фруктом.

Серце билося дедалі швидше.

Серце качало кров, стогнало, тремтіло. Воно калатало так гучно, що Ноемі здавалося, вона от-от оглухне.

Рут відчинила двері. Ноемі зціпила зуби, адже саме звідти долинав той звук. Серце гупало за тими дверима.

Двері прочинилися, і Ноемі побачила чоловіка на ліжку. Тільки це був не справжній чоловік, а якась лялька, лише схожа на чоловіка. Він виглядав як потопельник, що сплив на поверхню. Його бліде тіло було помережане синіми жилами, на ногах, руках і животі — набряклі виразки. Це була не людина, а пустула — жива дихаюча пустула. Його груди підіймались і опадали.

Він не міг бути живим, але ж ось він — лежить перед нею і дихає. Коли Рут відчинила двері, він сів на ліжку і потягнув до неї руки, ніби шукаючи її обіймів. Ноемі лишилася біля дверей, але Рут пішла до ліжка.

Чоловік тягнув руки, його пальці жадібно стискалися, дівчина стояла в ногах ліжка і дивилася на нього.

Рут здійняла рушницю, Ноемі відвернулась. Їй не хотілося дивитися, що буде далі. Та вона однаково почула страшний постріл, приглушений крик, за яким пролунав горловий стогін чоловіка.

«Тепер він мертвий, — подумала вона. — Інакше й бути не може».

Поглянула на Рут. Вона вийшла з кімнати, минула Ноемі й зупинилась у коридорі, дивлячись на неї.

— Я не шкодую, — сказала вона, приставила рушницю до підборіддя і натиснула на гачок.

На стіну бризнула темна кров. Рут впала на підлогу, її тіло вигнулось, як стеблина квітки. Однак самогубство зовсім не засмутило Ноемі. Здавалося, так і має бути. Вона відчула полегкість, навіть захотілось усміхнутися.

Але посмішка зійшла з її обличчя, коли в протилежному кінці коридору вона побачила фігуру, що незворушно стежила за нею. Це була жінка з золотим сяйвом замість лиця. Її тіло колихалося, як міраж. Зненацька вона кинулася до Ноемі з широко роззявленим ротом — хоч ніякого рота в неї не було, — готова оглушливо заверещати, ковт­нути її живцем.

Тепер Ноемі стало страшно. Вона запанікувала і безпорадно скинула руки, намагаючись захиститися…

Відчувши на своїй руці міцну хватку, вона аж підскочила…

— Ноемі, — почувся голос Вірджила.

Вона рвучко озирнулась, тоді знову повернулась до нього, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Вона стояла посеред коридору, він — перед нею, тримаючи у правій руці лампу — довгасту, з каламутним зеленим склом, вкритим візерунками.

Ноемі подивилась на нього, неспроможна вимовити й слова. Ще мить тому тут була золота істота, але вона кудись щезла! А замість неї з’явився він, одягнений у халат із вельветового плюшу, вишитий золотими виноградними лозами.

Вона ж була в самій нічній сорочці, в комплекті до якої йшов пеньюар, котрого вона не вдягла. Її руки були оголені, їй було холодно й незатишно. Обхопила себе за плечі.

— Що відбувається? — спитала вона.

— Ноемі, — повторив він, її ім’я пролилося з його уст м’яко, ніби шовк. — Ти ходила уві сні. Будити сновиду не можна, бо це може стати потрясінням, але я боявся, що ти можеш собі нашкодити. Я тебе налякав?

Вона не зрозуміла його питання. Лише за якийсь час нарешті второпала, про що він говорить. Похитала головою:

— Ні. Це неможливо. Цього не ставалося зі мною вже давно, з дитинства.

— Можливо, ти просто не помічала.

— Я б помітила.

— Я кілька хвилин ішов за тобою, гадаючи, будити тебе чи ні.

— Я не ходила вві сні.

— У такому разі я помилився і ти просто прогулювалася в темряві, — холодно мовив він.

Якою ж дурепою вона почувалася, стоячи в самій сорочці й перелякано дивлячись на нього. Сперечатися з ним зовсім не хотілося — в цьому не було ніякого сенсу. Він мав рацію. До того ж їй страшенно хотілося повернутися до себе в кімнату. У коридорі було занадто холодно і темно, вона майже нічого не бачила. А що, як вона й досі у череві того дивного звіра?

У своєму сні вона ж була там, у череві. Хоча ні, це було не черево, а клітка з óрганів. Стіни з плоті. Ось що вона бачила. Тож хтозна, може, якщо зараз торкнеться стіни, та піддасться й увігнеться під її долонею. Провела рукою по волоссю:

— Гаразд. Можливо, я й ходила уві сні, але…

І тут вона почула його — горловий стогін, зовсім як уві сні. Його вона ні з чим не сплутає. З несподіванки аж підскочила, мало не врізалась у Вірджила.

— Що це було? — спитала, виглянувши в коридор і перевівши на нього стурбований погляд.

— Батьку недобре. Це все його стара рана, яка так і не загоїлася повністю й досі його мучить. У нього сьогодні неспокійна ніч, — відповів Вірджил дуже стримано, підкручуючи світло в лампі.

Тепер Ноемі побачила шпалери з квітковим візерунком і блідими плямками плісняви. Ніяких пульсуючих вен на них не було.

Хай йому грець, Френсіс розповідав їй щось про Говардову хворобу сьогодні вдень. Але невже вона зараз у тій частині будинку, де розташована спальня старого? Це ж дуже далеко від її кімнати. Вона ж бо думала, що відійшла від своїх дверей усього на кілька кроків, а не перетнула будинок з одного кінця в інший.

— Слід би викликати лікаря.

— Як я вже сказав, біль непокоїть його лише деколи. Ми до цього звикли. Лікар Каммінс огляне його під час свого щотижневого візиту. Мій батько просто дуже старий. Мені прикро, що він тебе налякав.

Старий — не те слово. Родина приїхала до Мексики у 1885 році. Навіть якщо Говард Дойл був молодим у ті часи, минуло вже майже сімдесят років. Скільки йому зараз? Дев’яносто? Ближче до ста? Певно, він був уже старий, коли народився Вірджил. Ноемі знову обхопила себе руками.

— Тобі, мабуть, холодно, — сказав Вірджил, ставлячи лампу на підлогу і розв’язуючи свій халат.

— Усе гаразд.

— Одягнися.

Чоловік скинув халат і надягнув їй на плечі. Він був завеликий, адже Вірджил був набагато вищий за неї. Високі чоловіки її ніколи не бентежили, й вона звикла дивитися на них знизу. Однак тієї секунди, коли всередині ще не вляглася тривога після страшного сну, їй стало не по собі. Вона схрестила руки і поглянула на килим. Вірджил підняв лампу:

— Я проведу тебе до кімнати.

— Ти не зобов’язаний це робити.

— Але зроблю. Інакше ти перечепишся об щось у темряві і звернеш собі шию. А тут дуже темно.

І знову він мав рацію. Ті кілька настінних світильників з робочими лампочками сяк-так світили, хоч і тьмяно, однак між ними пролягали великі плями чорної тіні. Вірджилова лампа світилася моторошним зеленуватим світлом, проте Ноемі була вдячна й за це. У неї не лишилося сумніву, що в цьому домі водяться привиди. І хоч вона не особливо вірила в потойбічне, тієї миті їй здалося, що землею, як у Каталіниних казках, бродить безліч примар, демонів і злих духів.

Всю дорогу назад він мовчав, та хай навіть тиша у будинку й гнітила, а від кожного скрипу дощок Ноемі аж підскакувала, усяк це було краще, ніж розмовляти з ним. У таких ситуаціях вона просто неспроможна вести розмову.

«Як мала дитина», — подумала вона. Ото б брат посміявся з неї, якби побачив зараз. Вона вже уявила собі, як він розповідає друзям про те, як Ноемі вірить в Ель Кукуя[11]. Від думки про брата, родину і Мехіко їй полегшало. Вона зігріла її краще за халат.

Біля дверей кімнати нарешті відчула себе в безпеці. Нарешті вона у себе, і з нею все гаразд. Відчинила двері.

— Якщо хочеш, залиш її собі, — мовив Вірджил, простягаючи їй лампу.

— Ні. Бо тоді вже ти звернеш шию в темряві. Зажди хвилинку, — сказала вона, простягнула руку до комода біля дверей, на якому стояв великий срібний канделябр із херувимом. Діставши сірники, запалила свічку.

— Хай і тут буде світло. Ось так значно краще.

Почала знімати халат, але Вірджил спинив її, поклавши руку на плече і обережно пробігшись пальцями по коміру.

— Тобі личить мій одяг, — сказав він шовковистим тоном.

Зауваження було дещо недоречне. Вдень, серед людей, його можна було б сприйняти за жарт, але вночі, та ще й промовлені таким тоном, ці слова прозвучали вкрай непристойно. І знову, хоч і мала б сказати щось, на відповідь вона не спромоглася. Хотіла кинути щось на кшталт «Не вигадуй» або «Мені не потрібен твій одяг», та не змогла, бо, по суті, в його словах не було нічого аж такого кричущого — всього лиш коротка репліка. Їй зовсім не хотілося зчиняти скандал у темному коридорі через таку незначну дрібницю.

— Що ж, на добраніч, — промовив він, неспішно відпустивши комір халата і відступивши крок назад.

Наостанок підняв лампу до очей і посміхнувся їй. Вірджил був привабливим чоловіком, і посмішка в нього вийшла приємна — по-доброму дражлива, — але в його обличчі було щось таке, чого ця посмішка приховати не змогла. Ноемі це щось не сподобалось. Одразу пригадався недавній сон про чоловіка в ліжку, з простягнутими руками. На мить здалося, ніби у Вірджиловому погляді промайнуло золотисте сяйво, крихітний зблиск у сині його очей. Рвучко відвернула голову, кліпнула, опустила очі на підлогу.

— Не побажаєш мені доброї ночі? — грайливо спитав він. — І навіть не подякуєш? Це було б з твого боку нечемно.

Підняла голову, зазирнула йому в вічі й промовила:

— Дякую.

— Краще замкни двері, щоб знову не блукати будинком, Ноемі.

Він знову підняв лампу і дужче підкрутив каганець. Коли глянув на неї перед тим, як піти вниз по сходах, ніякого сяйва в його очах більше не було. Ноемі стояла, дивлячись, як зелений відсвіт лампи зникає разом з ним, занурюючи будинок у темряву.