Мексиканська готика

21

Денне світло. Ще ніколи вона не раділа настільки буденній картині. Крізь запнуті штори до кімнати пробивався промінчик сонця, звеселяючи їй серце. Ноемі розчахнула завіси, поклала руки на шибку і трохи постояла. Потім перевірила двері. Як і очікувала, вони були замкнені.

Їй залишили тацю з їжею. Чай давно охолонув, та вона й так не наважилась би пити його, остерігаючись того, що могло бути підмішане в нього. Навіть грінку не чіпала. Обгризла шкоринку по краях і напилася води з крана.

Але яка різниця, коли спори того гриба є й у повітрі? Однаково вона його вдихає. Двері шафи були відчинені, й Ноемі побачила, що її валізи спорожнили і повернули одяг на вішаки.

Було холодно, тому вона вдягнула сукню з довгим рукавом і білими комірцем з манжетами — достатньо теплу, хоч шотландку Ноемі й не любила. Навіть не пригадувала, чому вирішила взяти ту сукню з собою, але раділа, що таки зробила це.

Зачесалася, взулася і ще раз спробувала відчинити вікно. Не піддалося ні воно, ні двері. Серед посуду, що їй залишили, була ложка, але користі з неї було небагато. Щойно Ноемі задумалася, як за її допомогою відкрити двері, як обернувся ключ у замку і у дверях з’явилася Флоренс — як завжди, не рада бачити Ноемі. Цього разу відчуття було взаємне.

— Вирішили заморити себе голодом? — спитала вона, оглядаючи неторкнуту тацю біля дверей.

— Боюся, після того, що сталося, в мене навіки пропав апетит, — спокійно відповіла Ноемі.

— Колись вам доведеться поїсти. Хай там як, а Вірджил хоче вас бачити. Він чекає в бібліотеці. Ходімо.

Подолавши кілька коридорів, вони спустилися сходами на перший поверх. Флоренс ішла мовчки, Ноемі намагалася триматися за два кроки від неї. Тільки-но зайшли у вестибюль, вона притьмом кинулася до дверей. Боялася, що вони замкнені, але ручка повернулася. Вибігла в імлистий ранок. Надворі стояв густий туман, але їй було байдуже. Ноемі помчала в нього наосліп.

По сукні зашерхотіли високі трави, поділ за щось зачепився. Почувши, як рветься тканина, Ноемі лиш підтягнула сукню вище і побігла далі. Дощило, по голові дріботіла мжичка. Та її не спинять навіть грім із блискавицею і градом.

Зненацька зупинилася, задихаючись. Вона постояла, намагаючись заспокоїтися, але задуха не минула. Горлянку їй ніби стиснуло рукою. Наштовхнувшись на дерево, подряпала скроню об низьке гілля і, помацавши голову, різко зойкнула від болю й відчула під пальцями теплу кров.

Вирішила іти повільніше, туди, куди і йшла досі, але туман був занадто густий і не відпускала задуха. Ноемі послизнулася і впала, загубивши в густій траві туфлю.

Спробувала піднятись на ноги, та через постійний тиск на горлянку зовсім знесилилась і спромоглася лише стати на коліна. Сліпо сягнула рукою по туфлю, а не знайшовши, скинула другу.

Босоніж, далі вона піде босоніж. Стиснула в руці туфлю, намагаючись зібратися з думками. Туман огортав усе навколо: дерева, кущі, будинок. Ноемі не знала, в який бік бігти далі. Почувши шерхіт трави, зрозуміла, що хтось іде до неї.

Дихати не могла, горло пекло вогнем. Через силу набравши повітря в легені, вона вперлася руками у вогку землю й зіп’ялась на ноги. Ступила чотири, п’ять, шість кроків і знову впала, піднялася на коліна.

Надто пізно. З імли виринула висока темна постать і схилилась над нею. Вона підняла руку, щоб оборонитися, та намарно. Чоловік схилився і з легкістю підняв її, мов ляльку.

Похитавши головою, Ноемі зацідила туфлею йому в обличчя. Він сердито гаркнув, впустив її, й вона плюснулася в грязюку. Хотіла втекти повзком, але чоловік швидко оговтався, знову схопив її і стиснув у руках.

Він ніс її назад до будинку, а вона не могла навіть пручатися. Горло немов злиплося, й крізь нього з великою потугою проходило зовсім трохи повітря. Та що куди гірше, Ноемі побачила, що дім був зовсім близько: вона пробігла якісь кілька метрів.

Розгледівши ґанок і вхідні двері, повернула голову до чоловіка.

Це був Вірджил. Він відчинив двері й поніс її сходами нагору. Кругле вітражне вікно над останнім маршем було обрамлене червоним змієм. Його вона раніше не помічала, але тепер бачила чітко і ясно. Змій кусав себе за хвіст.

Вірджил заніс Ноемі до її кімнати, кинув у ванну і почав набирати воду. Вона зойкнула, коли він відкрутив кран.

— Знімай одяг і помийся, — наказав він.

Як за командою, відпустила задуха, однак серце досі калатало. Ноемі подивилася на Вірджила, спершись об край ванни і розтуливши вуста.

— Ти застудишся, — промовив він і витягнув руку, щоб розстібнути їй сукню.

Ноемі ляснула його по руках і закрила комір руками.

— Ні! — скрикнула вона, і одне-єдине слово як ножем різонуло їй горло і язик.

Потішений, він усміхнувся:

— Ноемі, ти сама винна. Вирішила повалятися в грязюці під дощем, тепер мусиш помитися. Тому знімай одяг, бо я змушу.

В його голосі не було ніякої погрози. Він звучав напрочуд врівноважено, однак на обличчі застиг відбиток нестримної люті.

Тремтячими руками вона розщібнула ґудзики, зняла сукню, зібгала й кинула її на підлогу. Залишилась в самому спідньому. Думала, такого приниження йому буде досить, та він сперся на стіну і кивнув до неї:

— А далі? Ти вся брудна. Знімай усе й помийся. На твоє волосся страшно дивитися.

— Я зроблю це, щойно ти вийдеш.

Узявши триногого ослінчика, він спокійненько сів:

— Я нікуди не піду.

— А я перед тобою не роздягатимусь.

Він нахилився ближче і, немов звіряючи їй таємницю, прошепотів:

— Я можу змусити тебе зняти одяг. Це не забере в мене й хвилини, але тобі буде боляче. Або ж ти можеш бути хорошою дівчинкою і зняти його сама.

Він не жартував. Голова їй ішла обертом, вода була занадто гаряча, та Ноемі стягнула з себе білизну й пошпурила в куток. Потому взяла з порцелянової підставки брусок мила, поспіхом намилила волосся і руки, розляпуючи навсібіч воду.

Вірджил закрутив кран і сів, спершись лівим ліктем на край ванни і дивлячись на підлогу. Хоча б на неї не витріщається — кахлі йому явно більше до вподоби. Потер губи пальцем:

— Ти розбила мені губу туфлею.

Побачивши на його губах кров, Ноемі зраділа, що спромоглась бодай на таке.

— То це тому ти мене так мордуєш? — спитала вона.

— Мордую? Я лише хочу бути певним, що ти не зомлієш. Буде дуже шкода, якщо ти втопишся у ванні.

— Міг би постерегти й за дверима, свиня, — сказала вона, змахуючи з обличчя пасмо мокрого волосся.

— Міг би. Але це було б не так весело.

Якби Ноемі його не знала і познайомилася десь на вечірці, його посмішка здалася б їй привабливою. Нею він і підкупив Каталіну. Та насправді це був вишкір хижака. Ноемі захотілося ще раз вдарити його, за все, що він зробив із Каталіною.

Кран протікав. Крап, крап, крап. Це був єдиний звук у ванній. Піднявши руку, Ноемі показала на стіну за Вірджилом:

— Передай мені халат.

Він не відповів.

— Кажу, передай…

Зненацька він занурив руку в воду і схопив її за ногу. Ноемі забилася під стінку ванни, розляпуючи воду навколо себе. Хотілося встати, вискочити з води і вибігти звідси, але Вірджил перекривав їй дорогу. Він це знав. Зрозумівши, що єдиний її щит — вода і ванна, вона підтягнула коліна до грудей.

— Вимітайся, — наказала, намагаючись говорити твердо й не виказувати страх.

— Що? Відколи це ти така недоторка? — спитався він. — Минулого разу, як ми були тут, тобі сподобалось.

— Це був сон, — затинаючись, промовила вона.

— Але це не значить, що все було не по-справжньому.

Недовірливо зиркнувши на нього, вона відкрила рота, готуючись сказати щось, але Вірджил нахилився до неї й поклав руку їй на шию. Вона стрепенулась, спробувала відштовхнути його, та він схопив її за волосся й задер голову.

Так само він робив з нею уві сні: задер голову і поцілував. Після цього їй захотілось його.

Спробувала вирватись.

— Вірджиле, — голосно погукав Френсіс. Він стояв у дверях, вперши руки в боки.

Вірджил повернув голову до кузена й різко відповів:

— Що?

— Приїхав лікар Каммінс. Він готовий оглянути її.

Зітхнувши, Вірджил знизав плечима і відпустив Ноемі.

— Що ж, продовжимо нашу розмову іншим разом, — сказав він і вийшов.

Вона вже й не очікувала, що він її відпустить, тому настільки зраділа тому, що сталося, що мало не задихнулася, затулила губи долонями і зіщулилася всім тілом.

— Лікар Каммінс тут, щоб тебе оглянути. Допомогти тобі вийти з ванни? — м’яко спитав Френсіс.

Вона похитала головою. Її лице палало від приниження.

Френсіс узяв з полиці рушника і мовчки подав їй. Зирк­нувши на нього, Ноемі висмикнула рушник.

— Я почекаю в кімнаті, — сказав юнак, вийшов з ванної і зачинив за собою двері.

Ноемі витерлась і наділа халат. Поки вийшла з ванної, лікар Каммінс уже стояв біля ліжка, запрошуючи її сісти. Вимірявши їй пульс і послухавши серце, він відкрив пляшечку спирту, змочив шматочок вати і притиснув їй до скроні. Ноемі вже й забула про рану, тому від несподіванки замружилась.

— Як вона? — спитав Френсіс, що зі стривоженим виразом на обличчі стояв позаду лікаря.

— З нею все буде гаразд. Лише кілька подряпин, навіть бинт не знадобиться. Та цього однаково не можна було допускати. Гадаю, ти вже пояснив їй ситуацію, — сказав лікар. — Якби щось сталося з її обличчям, Говард був би дуже незадоволений.

— Не сердьтесь на нього. Френсіс розповів мені, що я перебуваю в будинку, повному збоченців-інцестників та їхніх чад, — відповіла Ноемі.

Лікар Каммінс напружився і спохмурнів.

— Бачу, ви не втратили своєї чарівної манери розмови зі старшими. Налий води, Френсісе, у неї зневоднення, — промовив він, водячи ваткою їй по скроні.

— Я сама, — прошипіла Ноемі, висмикуючи в нього з пальців ватку й притискаючи її до рани.

Лікар знизав плечима і вкинув стетоскоп у чорний саквояж:

— Бачу, Френсіс провів з вами розмову, міс Табоада, але забув пояснити одну річ. Ви не можете покинути цього дому — цього ніхто не може. Він вас не відпустить. А як знову спробуєте втекти, отримаєте такий самий напад, як учора.

— Як будинок здатний на таке?

— Він просто здатний. Це все, що я можу сказати.

Френсіс підійшов до ліжка й подав Ноемі склянку води. Вона зробила кілька ковтків, уважно розглядаючи двох чоловіків. Її увагу привернуло обличчя Каммінса: тепер вона побачила в ньому рису, якої не помічала раніше.

— Ви один з них. Ви також Дойл?

— Віддалено, тому й живу у місті й веду там справи від імені родини, — відповів лікар.

Віддалено. Не надто правдоподібно. Навряд чи у Дой­лів є далека рідня. Їхній рід взагалі не відгалужувався. Вірджил казав, він був одружений з Каммінсовою донькою, а це означає, що заради процвітання вони намагалися повернути цю «далеку» рідню в своє лоно.

«Він хоче, щоб ти увійшла в нашу родину», — казав Френсіс. Ноемі обіруч стиснула склянку.

— Вам треба поснідати. Френсісе, принеси тацю, — розпорядився лікар.

— У мене нема апетиту.

— Не кажіть дурниць. Френсісе, тацю.

— Чай часом не вистиг? Я б залюбки плеснула чимось пекучим у пику доброму лікарю, — пробурмотіла вона.

Каммінс зняв окуляри й заходився насуплено протирати їх хустинкою:

— Бачу, сьогодні з вами буде нелегко. Та воно й не дивно. Жінки страшенно мінливі.

— А з вашою донькою було легко? — спитала Ноемі, й лікар рвучко підняв голову, вирячившись на неї. Вона зрозуміла, що зачепила його за живе. — Ви віддали їм власну доньку.

— Не розумію, про що ви, — буркнув він.

— Вірджил розповідав, що вона утекла, але це неправда. Цей будинок неможливо покинути, ви самі казали. Він би нізащо не відпустив її. Вона загинула, я вгадала? Він її вбив?

Ноемі й лікар зміряли одне одного поглядами. Чоловік сердито висмикнув у неї з рук склянку і поставив на нічний столик.

— Чи не могли б ви залишити нас наодинці? — звернувся до нього Френсіс.

Лікар поплескав його по плечу і скоса зиркнув на Ноемі:

— Звичайно. Розтлумач їй усе. Сам знаєш, він не терпітиме таких вибриків.

Перед тим як вийти з кімнати, Каммінс зупинився в ногах ліжка, стискаючи саквояж у руці, й звернувся до Ноемі:

— Якщо хочете знати, моя донька померла в пологах. Вона не змогла дати родині дитини, якої та потребувала. Говард вважає, що ви з Каталіною міцніші. Все ж таки інша кров. Словом, побачимо.

На цьому він вийшов і зачинив за собою двері.

Френсіс узяв срібну тацю й приніс до ліжка. Ноемі зціпила кулаки на постелі.

— Тобі справді треба поїсти, — промовив він.

— Їжа не отруєна? — спитала вона.

Він нахилився, поставив тацю їй на коліна і прошепотів іспанською:

— В їжу і чай щось підмішали. Але з яйцями все нормально, їх можна їсти. Запевняю тебе.

— Що…

— Іспанською, — урвав він її. — Він чує крізь стіни і знає все, що діється в будинку, проте не знає іспанської, тому не зрозуміє, про що ми говоримо. Розмовляй тихо і їж. Я не жартую. Ти зневоднена і виблювала забагато.

Не зводячи з нього погляду, Ноемі повільно узяла ложку й розбила шкаралупу на вареному яйці.

— Я хочу допомогти тобі, але це непросто, — продов­жив Френсіс. — Ти сама бачила, на що здатний будинок.

— Я справді застрягла тут і не можу вийти?

— Він може змусити тебе почати робити одне і перестати інше.

— Він контролює розум.

— Десь так. Насправді все значно простіше. Він радше викликає в людях певні інстинкти.

— Я не могла дихати.

— Я знаю.

Неспішно відкусила від яйця. Френсіс показав на грінку й кивнув, але похитав головою, вказуючи на джем.

— Повинен бути спосіб вибратися звідси.

— Може, і є такий. — Він дістав з кишені пляшечку і показав їй: — Впізнаєш?

— Це ліки, які я приносила Каталіні. Що ти з ними робиш?

— Після того випадку лікар Каммінс наказав мені викинути зілля, але я залишив його. Гриб, він у повітрі, й моя мати підмішує його частинки в їжу. Ось так поволі він заволодіває тобою. Однак він дуже чутливий до певних подразників: не зносить світла і певних запахів.

— Мої сигарети, — клацнула вона пальцями. — Вони подразнюють будинок. І це зілля, напевне, також.

Невже цілительці це відомо? А може, то був щасливий збіг? Каталіна якось дізналася, що зілля впливає на будинок. Навмисне чи випадково, кузина знайшла вихід, але їй не дали скористатися ним.

— І не тільки, — відказав Френсіс. — Воно шкодить йому. Коли випити його, будинок, гриб, втратить над тобою контроль.

— Звідки ти знаєш?

— Каталіна. Вона намагалася втекти, але Вірджил з Артуром спіймали її й привели назад. А тоді знайшли ліки, здогадалися, що вони ослаблюють вплив будинку на неї, й забрали. Щоправда, не зметикували, що вона пила їх уже деякий час і що для неї їх готує хтось із міста.

Яка ж Каталіна розумниця! Розробила надійний механізм і покликала на допомогу, от тільки Ноемі, котра мала б її врятувати, сама потрапила в пастку.

Ноемі потягнула руку до пляшечки, але Френсіс відсмикнув її й похитав головою:

— Пригадуєш, що сталося з твоєю кузиною? Якщо вип’єш забагато, з тобою станеться удар.

— Тоді в зіллі немає сенсу.

— Навпаки. Просто його потрібно пити потрохи. Слухай, лікар Каммінс тут не просто так. Дядько Говард скоро помре, цього не спинити. Гриб лиш продовжує життя, та не робить його вічним. Його тіло скоро розвалиться, і він почне переселення у Вірджила. Коли це станеться — коли він помре, — усім буде не до тебе. Вони будуть зайняті ними обома, і будинок ослабне.

— Коли це станеться?

— Лишилось недовго, ти бачила Говарда, — сказав Френсіс.

Ноемі не дуже хотілося пригадувати, що вона бачила. Поклала недоїдене яйце й насупилась.

— Він хоче, щоб ти увійшла в родину. Підіграй йому, май терпіння, і я витягну тебе звідси. Під землею є тунель, який веде до кладовища. Думаю, я зможу сховати там припаси.

— Що означає «підіграй йому»? — спитала вона.

Побачивши, як він опустив очі, вона вхопила його за підборіддя і змусила поглянути на себе. Він закляк, затамувавши подих.

— Він хоче, щоб ти вийшла за мене й народила дітей — щоб ти стала однією з нас, — промимрив він нарешті.

— А якщо я відмовлюся? Що тоді?

— Усе одно буде так, як хоче він.

— Він позбавить мене свідомості, як зробив це з прислугою, чи просто зґвалтує? — спитала вона.

— У цьому немає необхідності.

— Чому?

— Бо йому подобається контролювати людей по-іншому. Це було б занадто грубо. Він довго дозволяв моєму батькові ходити у місто, а Каталіні — до церкви. Навіть Вірджилу й матері дозволив виїхати з дому і знайти собі пару. Він знає, що йому необхідні люди, котрі коритимуться йому і виконуватимуть його волю, і треба, щоб вони робили це з охотою, інакше це виснажить його сили.

— Але він не може контролювати всіх водночас, — промовила Ноемі. — Рут якось таки узяла рушницю, а Каталіна спробувала розповісти мені правду.

— Саме так. А ще Каталіна так і не зізналася, звідки у неї зілля, хай би що він не робив.

До всього ще й шахтарі забастували проти нього. Скільки б Говард Дойл не вважав себе богом, він не міг змушувати всіх виконувати його волю щогодини. Однак у ті, колишні, дні він нишком маніпулював купою народу, а коли й того було мало — вбивав або робив так, щоб вони зникали, як Беніто.

— Прямим опором не зарадиш, — промовив Френсіс.

Поглянувши на ніж для масла, Ноемі збагнула, що він каже правду. Що вона вдіє? Якщо пручатиметься й опиратиметься, все буде як і раніше, коли не гірше.

— Якщо я погоджуся грати за його правилами, ти мусиш допомогти мені звільнити Каталіну.

Френсіс не відповів, але з його похмурого вигляду було ясно, що йому не до вподоби думка допомогти їм обом.

— Я не можу залишити її тут, — сказала Ноемі, схопивши його за руку, в якій він досі тримав слоїк. — Давай зілля і їй, звільни її.

— Гаразд. Але тихіше.

Вона відпустила його руку і зашепотіла далі:

— Заприсягнись життям.

— Обіцяю. То, може, спробуємо? — спитав хлопець, дістаючи пробку з пляшечки. — Воно може викликати сонливість, але відпочинок тобі не зашкодить.

— Вірджил бачить мої сни, — похопилась вона, притискаючи кулак до губ. — Якщо так, то чи не дізнається він про наш план? Він може читати мої думки?

— Це не зовсім сни. Це Сутінь. Будь обачна, коли потрапляєш туди.

— Я не впевнена, чи можна тобі довіряти. Чому ти допомагаєш мені?

Між Френсісом та його кузеном існувала ціла тисяча відмінностей. Його тонкі руки, тремтливі губи і тендітність чітко контрастували з Вірджиловими силою й могутністю. Френсіс був молодий, кволий і сповнений доброти, але звідки їй знати, що це все не напоказ, не безжальна гра? Зрештою, ніщо тут не є тим, чим здається. Куди не глянь — скрізь загадка на загадці.

Торкнулася шиї, там, де Вірджил хапав її за волосся.

Френсіс крутив у руці скляну пробку від пляшечки. Вона впіймала промінчик світла, що линув до кімнати крізь завісу, і він розсипався крихітною райдугою по краю ліжка.

— Є один гриб, який вражає цикад: Massospora cicadina. Я читав про нього в одному журналі. Він проростає з черева комахи і перетворюється на жовтий пилок. Там було сказано, що цикади продовжують стрекотіти, навіть коли заражені, коли гриб роз’їдає їх зсередини. Напівживі, вони продовжують співати, прикликаючи до себе пару. Уявляєш? — промовив Френсіс. — Твоя правда, я маю вибір і не збираюся прожити все життя наспівуючи і вдаючи, ніби все нормально.

Покинув пробку і перевів погляд на неї.

— Досі тобі це добре вдавалося, — мовила Ноемі, дивлячись на нього.

Він спохмурнів:

— Так. Але до нас потрапила ти, і я так більше не можу.

Під її пильним поглядом він налив рідину в ложку. Ноемі випила гірке зілля. Френсіс подав їй серветку, що лежала біля тарілки, й вона обтерла губи.

— А це я заберу з собою, — сказав він, ховаючи слоїк назад до кишені й забираючи тацю. Вона торкнула його за лікоть, і він зупинився.

— Дякую.

— Не треба, — відповів він. — Я мусив би пояснити тобі усе раніше, але я боягуз.

Коли він пішов, вона вляглася на подушки і дозволила сонливості взяти гору. Пізніше — наскільки, вона не знала, — почула шарудіння одягу і встала. В ногах її ліжка стояла Рут Дойл, утупивши погляд у підлогу.

Тільки це була не Рут, а лиш спогад про неї. Примара? Не зовсім. Ноемі збагнула, що те, що вона бачила, той голос, що наказував їй розплющити очі, був свідомістю Рут, котра досі перебувала в Сутіні, у тріщинах поцвілих стін. Там, напевне, є й інші свідомості, крупинки особистостей, сховані під шпалерами, проте не було серед них настільки цілісної, відчутної, як Рут. Окрім, либонь, тієї золотої прояви, яку годі навіть назвати особистістю. Вона зовсім не нагадувала людину. Не те що Рут.

— Ти мене чуєш? — озвалась Ноемі. — Чи тільки повторюєш одне і те ж, як стара платівка?

Вона зовсім не боялася дівчини, якою скористалися й забули. Її присутність не лякала, хіба що злегка бентежила.

— Я не шкодую, — промовила Рут.

— Мене звуть Ноемі. Я вже бачила тебе, але не впевнена, що ти мене розумієш.

— Я не шкодую.

Ноемі вже й не сподівалася, що дівчина скаже щось більше, одначе та зненацька підняла голову і зазирнула їй у вічі:

— Мати не захистить тебе — не може. Тебе ніхто не захистить.

«Мати померла. Ти сама вбила її», — подумала Ноемі, але вирішила не нагадувати про це тій, котра давним-давно лежала в землі мертва. Простягнула руку і торкнула дівчину за плече. На дотик Рут була цілком реальна.

— Ти мусиш убити його, інакше він нізащо тебе не відпустить. Це була моя помилка, я зробила все неправильно, — похитала головою вона.

— А як треба було вчинити? — спитала Ноемі.

— Я зробила все неправильно. Він бог! Він бог!

Дівчина зайшлася плачем, обома руками затулила рота й захиталася туди-сюди. Ноемі хотіла обійняти її, але Рут звалилась на підлогу і скрутилась там калачиком, все ще затуляючись руками. Ноемі присіла біля неї.

— Не плач, Рут, — сказала, але тіло дівчини вмить посіріло, обличчя і руки взялися білими плямами цвілі, щоками покотилися чорні сльози, а з носа і рота потекла чорна жовч.

Хрипко завиваючи, Рут стала роздирати власне обличчя. Ноемі відштовхнулась від неї, вдарившись об ліжко. Дівчина звивалась на підлозі, деручи нігтями дошки, вганяючи скалки в долоні.

Від жаху Ноемі зціпила зуби й була вже ладна закричати, аж раптом згадала слова — свою мантру.

— Розплющ очі, — промовила вона до себе.

Так і зробила. Розплющила очі серед темної кімнати. Вона була сама. За вікном знову дощило. Піднялася з ліжка і розсунула штори. Вдалині невпинно гриміло. Де її браслет — оберіг від лихого ока? Втім, зараз він їй не зарадить. Знайшла у шухлядці сигарети і запальничку. Хоч їх ніхто не забрав.

Клацнула запальничкою, подивилася якийсь час на полум’я, тоді закрила і повернула в шухляду.