Мексиканська готика

23

Тепер, коли потреба прикидатися зникла, їй дозволили поговорити з Каталіною без пильного нагляду покоївки; замість неї відрядили Френсіса. Це навело Ноемі на думку, що для сімейства вони вже єдине ціле — симбіоз двох взаємопов’язаних організмів. Або ж — бранка і наглядач. Хай яка була на те причина, та щаслива нарешті отримати нагоду поговорити з кузиною, вона підсунула стільця до її ліжка. Френсіс став у іншому кінці кімнати, мовчки втупившись у вікно, щоб вони могли вільно пошепотітися.

— Дарма я не повірила твоєму листу, — почала Но­емі. — А мала б здогадатися.

— Звідки тобі було знати? — спитала Каталіна.

— Якби я не послухала їх і забрала тебе звідси, нас би вже не було тут.

— Вони б не дозволили тобі зробити це, Ноемі. Досить вже й того, що ти приїхала. Коли ти поруч, мені легше. Ти наче розбила закляття, як у тих казках, що я колись тобі читала.

Скоріше, то діяло зілля, яке давав їй Френсіс, та Ноемі усе одно кивнула і взяла кузину за руки. Якби ж усе вийшло! Казки, які читала їй Каталіна, завжди закінчувались щасливо: поганці отримували по заслузі, справедливість торжествувала, принц забирався у вежу і рятував принцесу. І навіть похмурі моменти, як-от, коли зла сестра відрізає собі п’ятку, і ті швидко забувалися, щойно Каталіна оголошувала, що всі жили довго і щасливо.

Але сама Каталіна вже давно забула значення тих чарівних слів — довго і щасливо, — тож Ноемі лишалося тільки сподіватися, що їхній план втечі спрацює. Надія — це все, що у них лишилось.

— Він знає, щось не так, — кліпнувши, зненацька промовила Каталіна.

— Хто? — спантеличилася Ноемі.

Каталіна міцно стиснула губи. Таке вже бувало з нею: вона ні з того, ні з сього стихала, губила думку. Хоч вона і запевнила Ноемі, що їй краще, це було не зовсім так. Ноемі прибрала їй за вухо пасмо волосся:

— Каталіно, що трапилось?

Захитавши головою, кузина лягла і відвернулася від неї. Ноемі торкнула її за плече, але Каталіна скинула її руку. Підійшов Френсіс.

— Гадаю, вона стомилася, — сказав він. — А нам пора йти. Мати хотіла, щоб ти приміряла сукню.

Про сукню вона зовсім не думала, це було останнє, що її хвилювало. Що на неї зараз не вдягни, згодиться. Та, побачивши ту сукню на ліжку, Ноемі неабияк здивувалася і сторожко оглянула її. Торкатися не хотілося.

Сукня була пошита з шифону і сатину, мала мереживний комір і довгу низку перлових ґудзиків на спині. Багато років пролежав цей шедевр у великій запилюженій коробці, тому цілком можна було б очікувати, що ним уже встигла поласувати міль, однак тканина, хоч і пожовтіла злегка, залишилась неушкоджена.

Бридкою вона зовсім не була, Ноемі віднаджувало дещо інше: було видно, що ця сукня — примха молодої дівчини, яка давно померла. А може, й двох. Чи вдягала її перша Вірджилова дружина?

В голові їй майнула думка про пусту зміїну шкіру. Скинувши свою, Говард прослизне в інше тіло, порине в теплу плоть, як лезо. Уроборос.

— Приміряйте, щоб ми могли її перешити, — сказала Флоренс.

— У мене є сукні. Пурпурова тафтова…

Флоренс напружилася, припідняла голову і склала руки:

— Бачите мереживо на комірі? Його взяли з іншої су­кні й додали сюди. Ґудзики — також. Цю сукню вдягатимуть і ваші дочки. Тут так заведено.

Придивившись уважніше, Ноемі помітила на поясі й ліфі сукні дірки. Бездоганний стан вбрання був оманою.

Забравши сукню, пішла у ванну перевдягнутися. Коли вийшла, Флоренс оглянула її критичним оком. Зробили заміри, необхідні зміни намітили шпильками: трохи тут, трохи там. Флоренс пробубніла щось Мері, й покоївка відкрила ще одну запилюжену коробку, звідки дістала пару туфель і фату. Фата була у ще жалюгіднішому стані, ніж сукня: від старості вся пожовкла, замість білої стала кремова, квітковий візерунок на облямівці побила цвіль. Туфлі були не менш жахливі, до всього ще й на розмір більші.

— Згодиться, — кинула Флоренс. — Як і ви сама, — додала в’їдливо.

— Якщо я вам не подобаюся, можете попросити дядька скасувати церемонію.

— Дурненька. Чи ти гадаєш, він передумає? В нього вже розгорівся апетит, — відказала жінка, поправляючи їй пасмо волосся.

Вірджил також торкався її волосся, але у тому дотику був зовсім інший сенс. Флоренс оглянула її:

— Він полюбляє говорити про сумісність, ідіоплазму і якість кровотоку. — Закінчивши з волоссям, суворо подивилась на Ноемі. — Та насправді він такий самий, як усі чоловіки — просто хоче мати тебе, як ще одного метелика у своїй колекції. Для нього ти — чергове гарненьке личко.

Мері тихенько складала фату, загортаючи її з таким трепетом, ніби тримала в руках дорогоцінний скарб, а не брудну, пожмакану ганчірку.

— Хтозна, які дегенеративні гени є у твоєму організмі. Ти чужинка, представниця іншої раси, — промовила Флоренс, шпурляючи туфлі на ліжко. — Але ми мусимо з цим змиритися. Він сказав своє слово.

— Et Verbum caro factum est, — машинально повторила Ноемі, пригадавши фразу. Він тут одноосібний господар, святий отець, голова родини, а вони усі — його діти, прислужники, що сліпо коряться його волі.

— Ти бодай учишся, — мовила Флоренс, злегка посміхнувшись.

Нічого не відповівши, Ноемі пішла у ванну і стягнула з себе сукню. Перевдягнувшись назад у свій одяг, вийшла і несказанно зраділа, побачивши, що жінки склали сукню назад до коробки й мовчки забралися геть.

Надівши товсту кофту, яку подарував їй Френсіс, вона сягнула в кишеню й намацала там запальничку і зім’яту пачку сигарет. Дотик до цих предметів додав їй відчуття безпеки. Згадала домівку. Через туман назовні, за яким не було нічого видно, і ув’язнення в стінах цього будинку було легко забути, що вона прибула сюди з іншого міста, якого вона більше ніколи не побачить.

Незабаром прийшов Френсіс із тацею і загорнутою в хустинку бритвою. Ноемі пожартувала, що це найгірший весільний подарунок на світі, і хлопець усміхнувся. Вони сіли на підлозі, вона поїла, а він всіляко намагався жартувати й веселити її.

Їхню радість урвав несподіваний гучний стогін, від якого весь дім аж стрепенувся. За ним пролунало ще кілька зітхань, а далі — тиша. Ноемі чула цей стогін і раніше, але сьогодні він здавався особливо болісним.

— Переселення невдовзі розпочнеться, — мовив Френсіс, неначе прочитавши питання в її очах. — Його тіло розвалюється. Воно так і не загоїлося після пострілу Рут. Шкода, якої вона завдала йому, виявилась завеликою.

— Чому він не переселився ні в кого раніше, коли його тільки підстрелили? — спитала вона.

— Не міг. Для цього не було нового тіла. Йому підходять тільки дорослі. Мозок повинен вирости до певного розміру. Проводити переселення можливо десь із двадцяти чотирьох — двадцяти п’яти років. Вірджил був тоді ще немовлям, а Флоренс замалою. Та якби вона й була старшою, він би однаково не переселявся у жінку. От і вирішив зачекати. А тим часом його тіло потроху зцілювалось.

— Але ж він міг переселитися у Вірджила, щойно тому виповнилося двадцять п’ять. Для чого чекав до глибокої старості?

— Тут все взаємопов’язане: будинок, гриб, що росте під ним, і люди. Нашкодивши родині, шкодиш грибу. Рут пошкодила саме полотно нашого існування, тому зцілюватись довелося не тільки Говарду, а й усьому навколо. Одначе тепер у нього вдосталь сили, тому, коли він помре, з його тіла проросте гриб і почнеться новий цикл.

Ноемі уявила собі, як стіни будинку рубцюються, повільно дихають, а під підлогою тече кров — геть як у тому сні, в якому пульсували стіни.

— І саме тому я не можу втекти разом з вами, — провадив Френсіс, поправляючи прибори. Покрутивши в руках виделку, поклав її на тацю й намірився іти. — Усі ми пов’язані між собою, тому якщо піду і я, вони про це довідаються, поженуться за нами і легко відшукають.

— Але тобі не можна залишатися тут. Що вони з тобою зроблять?

— Скоріш за все, нічого. А коли й зроблять, це вже буде не твоя морока. — Узяв тацю. — Дозволь забрати і…

— Ти ж зараз не серйозно, — промовила вона, висмикнувши в нього з рук тацю і ставлячи її збоку.

Він стенув плечима:

— Я вже почав збирати запаси для вас. Каталіна пробувала якось утекти, але погано підготувалася. У вас уже є дві лампи, компас і мапа, спробую ще роздобути два теплих пальта, якби ви не змерзли дорогою до міста. Ти мусиш думати не про мене, а про себе і кузину. Я не рахуюсь. До того ж, іншого світу я не знаю.

— Дерево, скло і дах над головою — не весь світ, — заперечила Ноемі. — Ти не орхідея, вирощена в оранжереї. Я не дозволю тобі залишитись тут. Збирай свої малюнки, книжки чи що завгодно: ти йдеш із нами.

— Тобі тут не місце, Ноемі, а я прив’язаний до цього дому. Та й що я робитиму там?

— Що захочеш.

— Нічого не вийде. Ти правильно сказала, що мене виростили як орхідею. Мене вивели тут і обачно доглядали. Я звиклий до певного клімату, певної кількості світла і тепла. Мене ростили задля одного. Риба не може дихати поза водою, тож моє місце тут, із родиною.

— Але ти — не риба, і не орхідея.

— Батько намагався утекти, і ти знаєш, чим це закінчилось, — сказав він. — Та й мати моя, і Вірджил — обоє повернулися.

Френсіс невесело всміхнувся, і вона нарешті збагнула, що він дійсно має намір залишитись. Він був ніби той кефалофор, мармуровий мученик, що збирає пилюку в себе на плечах, дозволяючи будинку неспішно пожирати його.

— Ти підеш зі мною.

— Але ж…

— Ніяких «але»! Невже тобі не хочеться вирватися звідси? — натиснула вона.

Напружившись, наче готуючись будь-якої миті шугнути за двері, він зрештою похитав головою.

— Заради Бога, невже ти дійсно не розумієш? — змучено простогнав він. — Я ладен піти за тобою, куди б ти не пішла, — хоч у Антарктиду, відморозити собі там пальці. Але зілля, воно здатне послабити тільки твій зв’язок із будинком, не мій. Я прожив тут занадто довго. Рут спробувала знайти вихід, убити Говарда, щоб вирватися, але в неї нічого не вийшло. Батько також намагався, але виходу нема.

Розуміючи, що він каже правду, Ноемі відмовлялася приймати її. Невже усі в цьому домі — метелики, спіймані в сачок, щоб їх потім засушили на шпильці для колекції?

— Послухай, — сказала вона. — Іди зі мною. Я буду твоїм чарівним флейтистом і виведу тебе звідси.

— Але ті, хто пішов за флейтистом, погано закінчили.

— Я забула, як закінчується та казка, — сердито відказала Ноемі. — Але ти мусиш піти зі мною.

— Ноемі…

Вона підняла руку й торкнулася його обличчя, провів­ши пальцями по вилиці.

Він подивився на неї, беззвучно ворушачи губами, неначе шукав мужності, щоб сказати їй щось. Відтак випростався і ніжно притягнув її до себе. Лагідно провів рукою їй по спині, й вона припала щокою до його грудей.

В будинку панувала тиша, яка їй зовсім не подобалась. Дошки, що зазвичай скрипіли й рипіли, затихли, годинники на стінах не цокали і навіть дощ припинив барабанити по шибці. Складалося враження, ніби великий звір зачаївся, готуючись до нападу.

— Вони слухають, так? — прошепотіла вона. І хоч їм було не зрозуміти її слів, адже сказані вони були іспанською, вона усе одно хвилювалася.

— Так, — відповів він.

Він також боявся, це було видно. Серед тиші його серце голосно калатало. Вона підняла голову, поглянула на нього, але він притулив пальця до губ, підвівся і відступив, що наштовхнуло її на думку, чи, на додачу до здатності чути, цей будинок не може бачити.

Сутінь, як тремтлива павутинка, тихенько вичікувала, а вони, як ті мухи, сиділи на сріблястій шовковій ниточці, ризикуючи найнепомітнішим рухом видати себе хижому павукові. Яка ж страшна думка, та навіть попри неї Но­емі не покидала рішучості добровільно увійти у той холодний чужий простір.

Їй було страшно, але вона розуміла, що Рут існує лише в Сутіні і їм треба поговорити. От тільки як це зробити? Коли Френсіс пішов, Ноемі лягла на ліжко, витягнула руки уздовж тіла, прислухалася до власного дихання і спробувала уявити собі обличчя дівчини, яке бачила на портреті.

Зрештою заснула й побачила сон. Вони з Рут були на кладовищі, брели серед могил. Їх огортав густий туман. Рут несла ліхтаря, котрий палахкотів слабеньким жовтим світлом. Вони підійшли до входу в мавзолей, дівчина підняла ліхтар, і обидві звели голови до пам’ятника Аґнесі. Тьмяного світла було замало, тому половина пам’ятника ховалася в тіні.

— Це наша мати, — промовила Рут. — Вона спить.

«Не твоя мати», — подумала Ноемі, оскільки Аґнеса померла в молодості, разом з дитиною.

— Наш батько — потвора, що виходить серед ночі й бродить по дому. Його кроки чутно в коридорі, — сказала Рут, піднявши ліхтаря вище, розкидаючи навсібіч тіні, що миттю поглинули тіло і руки статуї. Світло впало на обличчя Аґнеси, освітивши її незрячі очі й міцно стиснені уста.

— Батько не може скривдити тебе, — мовила Ноемі. Повинно ж бути тут хоч щось добре, адже примарі неможливо нашкодити.

Дівчина спохмурніла:

— Він постійно кривдить нас. Він завжди це робив і не припинить ніколи. — Повернула світло до Ноемі, від чого та замружилась і затулилася рукою. — Ніколи, ніколи, ніколи. Я бачила тебе, і мені здається, ми знайомі.

Розмова їхня була хоч і уривчаста, але значно зв’язніша, ніж досі. Насправді, чи не вперше Ноемі мала враження, що розмовляє з живою людиною, а не тьмяним вуглецевим відбитком. Втім, це саме те, чим є Рут: слабеньким вуглецевим відбитком давно знищеного древнього манускрипту. Тож не варто винуватити дівчину в тому, що її словам бракує сенсу чи що вона постійно рухає ліхтарем угору-вниз, наче механічна лялька.

— Так, ти вже бачила мене у домі, — відповіла вона, торкаючи Рут за плече. — Я хочу спитати в тебе дещо і сподіваюся, ти знаєш відповідь. Наскільки сильний зв’язок між твоєю родиною й будинком? Чи може Дойл піти з нього і більше не повертатися? — спитала вона, згадавши Френсісові слова.

Рут схилила голову і поглянула на Ноемі:

— Батько дуже сильний. Відчувши, що щось не так, він відправив матір та інших… спинити мене. Я намагалася зберігати ясність розуму, записала свій план, зосереджуючись на кожному слові.

Сторінка зі щоденника. То вона для того, щоб не забути план? То це і є ключ до Сутіні, щоб увійти в неї? Зосередитися на командах та інструкціях, і хай вони ведуть тебе самі?

— Рут, чи під силу комусь із Дойлів покинути дім?

Рут уже не слухала її, тільки дивилась скляним поглядом. Ноемі стояла рівно навпроти неї.

— Ти думала про втечу? З Беніто? — знову спитала вона.

Кліпнувши, дівчина кивнула.

— Так, — шепнула вона. — Може, це вдасться тобі. Я думала, що зможу, але це ніби ланцюг. Це у нас у крові.

Як у тих цикад, про яких розповідав їй Френсіс. «Якщо треба, я винесу його звідси», — подумала вона, ще більше ствердившись у своїй думці, хай би які невтішні були слова Рут. У всякому разі в неї лишалася можливість витягнути Френсіса з лап Говарда Дойла та його моторошного будинку.

— Тут темно, — промовила Рут, дивлячись у небо, на якому не було ні місяця, ні зірок. Самі лиш темрява і туман. — Візьми його, — простягнула вона їй ліхтаря.

Ноемі взяла, стиснувши пальці навколо металевої ручки. Рут сіла біля підніжжя пам’ятника, торкнулася ніг Аґнеси і подивилась на неї. Відтак лягла, немов збиралася поспати на трав’яному ліжку під туманною ковдрою.

— Не забувай розплющувати очі, — сказала наостанок вона.

— Розплющ очі, — прошепотіла Ноемі.

Прокинувшись, Ноемі виглянула у вікно. Сонце вже встало. Весілля мало відбутись увечері.