Наглядач

Розділ 10. Нещастя

Коли містер Гардінг повернувся додому, він відчував такий смуток, якого ще досі не зазнавав. Наглядач добре пам'ятав, яким нещасним почувався того дня, коли довелося відстоювати перед зятем і видавцем вихід у світ своєї любої книги священної музики. Оплативши все, що міг оплатити самотужки, наглядач виявив, що заборгував понад триста фунтів. Але його тодішні муки ніяк не зрівняються з теперішнім горем. Тоді містер Гардінг вчинив неправильно, і він це знав, і тому твердо вирішив більше так не грішити. Та зараз наглядач не зможе нічого вирішити і заспокоїти себе обіцянками будь-що стояти на своєму. Наглядача змусили думати, що йому випав нещасливий жереб на посаду, тому він повинен утримати ту посаду попри громадську думку і власні переконання.

Містер Гардінг із жалем, що ледь не переростав у жах, читав сувору критику, що час від часу картала графа Ґілдфордського як голову Сент-Кросу, і безліч нових випадів у бік заможних єпархіальних сановників та оброслих синекурами священників. Їх наглядач судив м'яко. Професійне упередження навчило його вважати, що проти таких людей грішать більше, ніж грішать вони самі, а ворожість, з якою їх переслідують, — отруйна і несправедлива. Їхнє становище наглядач вважав вкрай нещасним. Волосся ставало дибки, шкіра вкривалася мурашками, коли читав усе те. Містер Гардінг чудувався, як може людина жити під таким тягарем ганьби, як можуть дивитися в очі іншим людям, коли їхні імена зазнають таких образ, так ще й публічних. І як він сам може стати заручником такої долі… він же такий скромний, відлюдний, йому було так затишно ховатися в тій темряві, так втішно від невибагливого тепла свого невеличкого закутку… а тепер його витягують на яскраве світло і виставляють на посміх перед розлюченою юрбою. Додому наглядач повернувся занепалим, приниженим, без жодної надії подолати нещастя, що звалилося на нього.

Наглядач подався у вітальню, де зустрів доньку, але зараз не мав сил з нею розмовляти, тож пішов звідти в задню кімнату. Все ж містер Гардінг не встиг утекти від погляду Елеонори чи вберегтися від того, щоб вона не побачила батьків пригнічений настрій. Згодом вона пішла за ним. Наглядач звично сидів у кріслі з розгорнутою перед собою книгою. Пера в руці містер Гардінг не тримав, чудернацьких записок з нотами теж не було, так само як і рахунків богадільні, які він вів так точно, але хаотично. Наглядач просто сидів і не думав ні про що, не дивився ні на що — просто мучився.

— Облиш мене наодинці, Елеоноро, люба. Облиш мене, золотце, на кілька хвилин, бо я зараз зайнятий.

Елеонора все добре бачила, а проте залишила батька і мовчки подалася у вітальню. Посидівши якийсь час на самоті і без роботи, наглядач підвівся і пішов. Йому легше думалося, коли ходив, а не сидів. Містер Гардінг спробував непоміченим прокрастися в садок, але на порозі зустрів Бунса.

— То що, Бунсе, — мовив він дещо різким як для себе тоном, — що таке? Ви шукали мене?

— Я прийшов просити вас про ласку, — мовив старець, торкнувшись капелюха, — і розпитати про новини з Лондона, — додав він після мовчанки.

Наглядач здригнувся, притулив долоню до лоба і відчув бентегу.

— Зранку сюди приходив повірений Фінні, — пояснив Бунс. — З його вигляду я зрозумів, що він уже не такий вдоволений, як раніше. Просочилась інформація, що архідиякон отримав чудові новини із Лондона, і тепер Генді і Муді так бісяться, що місця собі не знаходять. Сподіваюся, — веселим тоном спробував продовжити старець, — що скоро все налагодиться, що скоро всій цій справі, яка так болюче тривожить вашу святість, прийде кінець.

— Я теж на це сподіваюся, Бунсе.

— То що там новини, ваша святосте? — ледве не пошепки спитав старець.

Містер Гардінг пройшов далі і нетерпляче похитав головою. Бідолашний Бунс навіть не підозрював, що зараз мучить свого заступника.

— Якщо вас щось зможе розвеселити, я був би радий про це знати, — мовив Бунс приязним голосом, якому навіть згорьований наглядач не міг противитися.

Містер Гардінг зупинився і взяв Бунса за обидві руки.

— Друже, — мовив він, — мій любий старий друже, нічого такого немає, немає новин, які мене звеселили б. Хай діється воля Божа.

Дві скупі гарячі сльозини вирвалися з його очей і покотилися зморщеними щоками.

— Хай діється воля Божа, — урочисто повторив Бунс, — але мені сказали, що із Лондона прийшли хороші новини, тож я прийшов побажати радості вашій святості. Та хай діється воля Божа.

Наглядач пішов далі. Старець кинув тоскний погляд йому вслід і, не отримавши запрошення йти слідом, засмучено повернувся до своєї кімнати.

Кілька годин наглядач провів у саду. Прогулявшись, він нерухомо став на стежині, а потім, відчувши втому в ногах, мимохіть сів на лавку, а потім знову підвівся і пішов. Елеонора, сховавшись за мусліновими шторами, споглядала за батьком поміж дерев, коли він показувався з-за них, щоби потім знову зникнути на черговому повороті. Так наглядач ходив до п'ятої години, а потім прокрався назад у будинок і заходився готуватися до вечері. Вечеря видалася похмурою. Скромна покоївка, котра подавала страви і міняла тарілки, зауважила щось недобре, тому почала поводитися ще скромніше, ніж будь-коли раніше. Ні в батька, ні в доньки не було апетиту, тож ненависна їжа невдовзі зникла зі столу, а на заміну їй з'явилася пляшка портвейну.

— Покликати Бунса, тату? — спитала донька з надією, що товариство старця може полегшити батькову скорботу.

— Ні, люба, дякую, не сьогодні. А ти що, Елеоноро, нікуди сьогодні не йдеш? Такий погожий вечір. Не треба сидіти вдома через мене, люба.

— Мені здалося, що ви, тату, засумували.

— Засумував, — роздратовано буркнув наглядач. — Тут кожен має пережити свій уділ смутку. Я нічим не ліпший від решти. Поцілуй мене, люба, і можеш іти. Якщо зможу, буду більш товариським по твоєму поверненню.

І знову батькова скорбота прогнала Елеонору. Ах! Тепер вона жадала не побачити батька щасливим, а отримати дозвіл розділити його скорботу. Їй не хотілося змушувати його ставати товариським — хотілося переконати його стати довірливішим.

Елеонора надягнула капелюшок і подалася до Мері Болд. Вона навідувалася туди щодня, бо Джон Болд поїхав у Лондон вирішувати справи з адвокатами і церковними реформаторами, з головою поринувши у питання, які не стосувалися наглядача Барчестерського. Одному членові парламенту Болд надавав інформацію, а з іншим обідав. Робив пожертви у фонди, що займалися ліквідацією церковних прибутків, і виступав у «Короні і Якорі»[14] з підтримкою рішення, що представник духовенства англіканської церкви, хай би ким він був, не може заробляти більше ніж тисячу фунтів на рік, але й щоб не менше як двісті п'ятдесят фунтів. Його промова там була коротка, бо тоді мали виступити п'ятнадцять представників, а приміщення винайняли тільки на дві години. Квакери і містер Кобден спробували скористатись останніми хвилинами зустрічі, щоби публічно попросити допомоги в імператора Росії. Промова Болда була гостра і разюча. Принаймні так йому сказав товариш, із яким хлопець зараз проводив чимало часу і від якого дуже залежав. Його звали Том Тауерс — він був вельми обдарованим і вважався одним із високопосадовців у «Юпітері».

Тож Елеонора, як і взяла собі за звичку, навідалася до Мері Болд. Мері люб'язно вислухала слова подруги про її батька, та Елеонора, певно, виявилася ще більш приязною слухачкою, коли Мері почала розповідати про свого брата. Наглядач натомість коротав час наодинці, спершись на бильце крісла. Налив собі келих вина, але зробив це лише зі звички, бо так його й не торкнувся. Так собі сидів і витріщався у відчинене вікно, міркував, якщо ті потуги можна назвати міркуваннями, про те, яким щасливим його життя було колись. Тепер на думку спадали всі втіхи минулого життя, якими містер Гардінг насолоджувався так бездумно. Погожі дні, відсутність будь-якої тяжкої праці, затишний дім у затінку, дванадцять літніх сусідів, чий добробут дотепер був джерелом такого приємного серцю клопоту, щастя дітей, дружба зі старим любим єпископом, урочиста велич склепінчастих проходів, в яких наглядач з насолодою слухав відлуння власного голосу, а потім ще й наймиліша серед решти друзів подруга, вибрана ним союзниця, яка ніколи не покидала його, та красномовна товаришка, яка, якщо попросити, завжди виголосить любу серцю музику — його віолончель — ох, як він тішився всім тим! Але тепер усьому настав край. Погожі дні та відсутність тяжкої праці виявилися злочином, який нагнав на наглядача його ж нещастя. Будинок у затінку перестав бути затишним, а може, вже й не належав йому. Старі сусіди, добробуту для яких містер Гардінг так жадав, стали йому ворогами. Донька стала така ж нещасна, як і він, і навіть єпископа становище наглядача загнало у скруту. Наглядач більше не зможе зухвало підвищувати голос на братію, як робив це раніше, адже його зганьбили. Містер Гардінг боявся навіть до смичка доторкнутися, бо знав, яким скорботним буде його завивання, яким жалібним буде його плач.

Містер Гардінг досі сидів у тому самому кріслі в тій самій позі. За дві години наглядач майже не ворухнувся. Потім додому на чай вернулась Елеонора, і їй таки вдалося відвести батька у вітальню.

Настрою до чаювання, як і до вечері, не було, хоча наглядач, який весь день нічого не їв, мимохіть зжер повну тарілку хліба з маслом.

Елеонора рішуче налаштувалася змусити батька заговорити з нею, але не знала, з чого почати. Треба почекати, поки не закінчиться чай, поки прислуга не перестане вештатися туди-сюди.

Нарешті чаювання дійшло до кінця і двері вітальні були зачинені. Елеонора підвелася, обійшла батька, обійняла його за шию і сказала:

— Тату, то ви скажете мені, що таке?

— А що таке, люба?

— Що то за нове лихо, яке так вас мучить? Я бачу, що ви невеселі, тату.

— Нове лихо! Це лихо не нове, люба. Всіх час від часу мучать клопоти. — Наглядач спробував усміхнутись, але зазнав страшної невдачі. — Та мені не варто бути аж таким понурим товаришем. Ходи, послухаємо музику.

— Ні, тату, не сьогодні. Сьогодні вона вам тільки дошкулятиме. — Донька сіла батькові на коліна, як інколи робила, коли обоє мали веселий настрій, і, не випускаючи його з обіймів, сказала: — Тату, я не піду, поки ви не заговорите зі мною. Ох, якби ж ви знали, як би мені полегшало, коли б ви мені про все розповіли.

Батько поцілував доньку і пригорнув її до серця, але все одно нічого не сказав. Йому було складно говорити про своє нещастя. Містер Гардінг був надто соромливим навіть з власною дитиною!

— Ох, тату, розкажіть мені, що там таке. Я знаю, що це через богадільню і що вони дійшли до Лондона, і що написали в тій жорстокій газеті. Але якщо у вас є причина журитися, то пожурімся разом. Ми самі — це зараз усе, що у нас є. Любий, любий тату, заговоріть зі мною.

Містер Гардінг не міг говорити, бо гарячі сльози розливалися його щоками, немов річка у травні. Батько тулив дитя до серця, стискав її руку, як може стискати лише любляча людина, а вона розціловувала його чоло і мокрі щоки, лежала в нього на животі й заспокоювала, як уміє лише жінка.

— Дитино, — мовив наглядач, коли сльози дали йому заговорити, — дитино, моя дитино, навіщо тобі журитися раніше ніж треба? Може дійти до того, що нам доведеться виїхати звідси, але допоки цей час ще не настав, навіщо тобі робити власну юність похмурою?

— І це все, тату? Якщо так, то їдьмо звідси і живім із чистим серцем деінде. Якщо це все, то їдьмо. Ой, тату, якщо на серцях нам буде легкість, то для щастя нам буде потрібен тільки хліб.

Обличчя Елеонори загорілося завзяттям, коли вона переконувала батька забути про клопіт. Проблиск радості засяяв на його чолі при черговій згадці про втечу, і містер Гардінг знову на мить замислився, що він зможе відцуратися того доходу, через який всі йому так сильно заздрили, зможе довести неправоту того критикана, який насмілився написати про нього в «Юпітері», зуміє облишити сера Абрагама, архідиякона, Болда і решту самих розбиратися зі справою, зуміє умити руки від цих клопотів, що несуть йому лише муку. Ах, скільки щастя зможе принести далечина, коли містер Гардінг з Елеонорою опиняться в якомусь котеджику і нічого більше не нагадуватиме про колишнє багатство, окрім музики! Так, із собою вони візьмуть свої музичні книги та інструменти, струсять пилюку з ніг і покинуть це невдячне місце. Ніколи ще духівник не сумував за своїми володіннями так натужно, як зараз сумував наш наглядач.

— Облиште все, тату, — повторила донька, зістрибнувши з його колін і випроставшись перед ним із зухвалим виразом обличчя. — Облиште все, тату.

Ох, як сумно споглядати, як минув той миттєвий проблиск радості, як зник зі скорботного обличчя обнадіяний вираз, коли згадка про архідиякона повернулася до нашого бідолашного наглядача і він зрозумів, що нікуди не втече з цієї ненависної посади. Його немов зв'язало залізом, закувало в метал. Містер Гардінг не вільний ні на йоту. В нього немає вибору. «Облиште!» Ох, якби ж він тільки міг — то був би найлегший спосіб позбутися тих клопотів!

— Тату, не сумнівайтеся, — продовжила наполягати дочка, бо подумала, що його сумнів спричинений небажанням покидати таку затишну домівку. — Ви залишитеся тут лише через мене? Гадаєте, я не можу бути щаслива без каретки для поні і затишної вітальні? Тату, я ніколи не буду щаслива тут, якщо від перебування в цьому домі залежить питання вашої честі. Та я можу бути весела, як довгим може бути день, у якомусь невеличкому котеджику, якщо буду бачити, що вам відлягло від серця. Ох! Тату, ваше обличчя промовляє так багато. Хоч ви не говорите до мене голосом, я все одразу розумію, коли дивлюся на вас.

Як же батько ледве не судомно притиснув доньку до серця. Як цілував він її, поки зі старих очей дощем лилися сльози! Як благословляв її, як лагідно називав новими ніжними іменами, що вперше сходили йому з уст! Як картав себе, що міг журитися, маючи такий скарб у власному домі, таку коштовність свого лона, таку ніжну квітку в саду свого серця! І тоді його язик розв'язався й наглядач нарешті в подробицях оповів про справу, розповів про свої бажання і про все, що йому невільно робити. Містер Гардінг переповів доньці доводи архідиякона, і хоч сам не погоджувався з ними, розповів про свою неспроможність ухилитися від них. Розповів, як йому оголосили, що він мусить лишатися на місці заради свого сану, заради вдячності до єпископа, заради побажань його друзів, заради почуття обов'язку. Наглядач, хоч і не приймав цього всього, та змушений був визнати правоту таких доводів. Розповів, як його звинуватили в боягузтві, і хоча наглядач був не з тих, хто зважає на такі закиди, щиро зізнався дочці, що такі звинувачення роблять йому боляче. Зізнався, що сам розцінив за немужній вчинок покинути свій пост тільки заради того, щоб позбутися мук, а тому він з усієї сили мусить зносити заготовлене йому лихо.

Чи вважала Елеонора ці подробиці нудними? Аж ніяк. Донька заохочувала батька детально описувати кожне своє почуття, поки містер Гардінг не вивернув навиворіт найсокровенніші закутки свого серця. Про архідиякона вони розмовляли так, як двійко дітей про суворого, нелюбого, але досі поважного вчителя, а про єпископа — як про люблячого батька, який не має влади над всемогутнім педагогом.

Коли вони це все обговорили, коли батько все виповів дитині, Елеонора нарешті довірилася наглядачу, а коли мова зайшла про Джона Болда, вона зізналася, як палко колись його кохала.

— …колись кохала… та зараз не кохаю, не можу… ні, навіть якби й дала йому обітницю, забрала би слова назад… якби заприсяглася кохати його, як дружина, то покинула б його… він зрікся мене, коли став вашим ворогом.

Та наглядач заявив, що Болд йому не ворог. Батько підтримав дівоче кохання і, поцілувавши, м'яко дорікнув доньці за таку сувору рішучість щодо хлопця. Потім містер Гардінг почав розповідати їй про щасливі дні, які настануть після всіх цих тяганин, і сказав, що її юне серце не має розриватися ні через священника чи прелата, ні через диякона чи архідиякона. Ні, хай би весь Оксфорд зібрався докупи і сказав їй піти на цю жертву.

Ось так вони розрадили одне одного… а яке горе не вгамувалося би в цій взаємній довірі! Востаннє виливши всю ніжність своїх сердець, батько з донькою втішені розійшлися по кімнатах.