Наглядач

Розділ 20. Прощання

Наступного ранку по поверненні додому містер Гардінг отримав вельми приязного, співчутливого і хвалебного листа від єпископа. «Будь ласка, прийдіть до мене, — писав той, — щоб ми подивились, як краще вчинити. Щодо богадільні, то жодним словом не відмовлятиму вас, але я проти того, щоби ви їхали у Кребтрі. Хай там як, завітайте до мене».

І містер Гардінг таки прийшов. Розмова між двома давніми друзями була довга і довірлива. Весь день вони просиділи удвох, вигадували, як подолати архідиякона і втілити в життя власні задуми, яким той буде протистояти всією вагою своєї влади.

Спочатку єпископ вважав, що коли облишити містера Гардінга на самоті, він житиме у злиднях — і не в переносному значенні, до якого так люблять вдаватися багато наших леді і джентльменів, які злидарюють на п'ятсот фунтів на рік. Містер Гардінг житиме у злиднях не тому, що не матиме кілька пальт, портвейну і кишенькових грошей, а тому, що доведеться служити до знемоги, щоби заробити на хліб.

«Як можна прожити, відмовившись від усього свого доходу?» — запитував єпископ сам себе. Потім цей добродушний чоловічок заходився міркувати, як порятувати друга від такої жахливої і болісної смерті.

Найперше від запропонував містеру Гардінгу пожити разом у його палаці. Він, єпископ, запевнив, що йому в резиденції потрібен новий священник — не якийсь молодий роботяга, а статний священник середнього віку, з яким можна буде повечеряти і перехилити келих вина, обговорити архідиякона і посидіти перед каміном. Єпископ не перераховував усіх цих обов'язків, але дав містеру Гардінгу зрозуміти, яка саме служба потрібна в палаці.

Містер Гардінг не без труднощів переконав друга, що така робота йому не підійде. Він не може відмовитися від попередньої ласки єпископа і просто так прийти і сісти йому на шию. Він не може дозволити людям казати, що йому було легко відмовитися від прибутку, коли була можливість стати чужим дармоїдом. Йому вдалося пояснити, що такий план не спрацює, і тоді єпископ дістав ще один козир з рукава. Він, єпископ, заповів певну частку своїх статків двом донькам містера Гардінга, бо передбачив, що той сам не зможе забезпечити їм таку підтримку. Спадок становив по триста тисяч фунтів для кожної без сплати податків. Зараз він запропонував це як подарунок для друга.

— Самі знаєте, — мовив єпископ, — що коли вас не стане, дівчата все одно отримають ці гроші… а швидше вони їх і не захочуть… а про мої статки навіть не варто говорити. Мені їх більш ніж досить.

Містер Гардінг заледве із сердечною скорботою відмовився і від цієї пропозиції. Ні, він бажав сам забезпечити себе, і хоч як убого, та він не хотів робити це за чужий благодійний кошт. Пояснити це єпископові було складно. Було складно змусити його зрозуміти, що єдина ласка, якою він може обдарувати містера Гардінга, це продовження їхньої незалежної дружби. Зрештою містер Гардінг домігся навіть цього. Хай там як, думав собі єпископ, містер Гардінг час від часу буде приходити до нього на вечерю, і якщо той буде голодувати, це буде видно.

Що стосується посади дяка, то тут єпископ твердо стояв на думці, що її можна залишити за містером Гардінгом — проти такої думки не виступив ніхто. Пізніше всі сторони вирішили, що містер Гардінг має і надалі залишатися дяком собору.

Наступного дня по поверненні містера Гардінга архідиякон приїхав у Пламстед із планом містера Каммінза щодо Паддінґдейла і містера Квіверфула. Наступного ранку доктор Ґрентлі вирушив у Паддінґдейл і отримав повну згоду від тієї нещасної подоби Пріама, який на скромні прибутки свого церковного царства ледве міг прогодувати свою бідолашну Гекабу і дюжину Гекторів. Містер Квіверфул не мав жодного сумніву щодо прав наглядача. Він з чистою совістю прийме такий прибуток. А щодо «Юпітера», він запевнив архідиякона, що йому байдуже до закидів з боку купки неуків з періодичної преси.

Домігшись свого, архідиякон озвучив пропозицію єпископу, але тут напоровся на несподіваний опір. Єпископ сумнівався, що такий хід вдасться.

— Ні? Чому ні? — Зрозумівши, що батько не поступається, доктор Ґрентлі повторив запитання суворішим тоном: — Чому ні, владико?

Його преосвященство видавався вельми смутним. Єпископ совався у кріслі, але все-таки не поступався. Йому здавалося, що Паддінґдейл не згодиться містеру Гардінгу — занадто далеко від Барчестера.

— Ох, звісно, у нього парафія.

А ще єпископ вважав, що містер Квіверфул не згодиться на роль наглядача богадільні. Такий обмін у такий час будуть сприймати негативно. Коли архідиякон таки не припинив тиснути, єпископ заявив, що містер Гардінг за жодних умов не погодиться служити у Паддінґдейлі.

— А на що він буде жити? — не вгавав архідиякон.

Єпископ зі сльозами на очах відповів, що не має ані найменшої гадки, на що містер Гардінг збирається жити.

Архідиякон пішов від батька одразу в богадільню, але містер Гардінг навіть слухати не хотів про схему з Паддінґдейлом. Його вона аж ніяк не цікавила. Від неї тхнуло святокупством, а ще вона цілком могла накликати на нього ще дужчі і більш заслужені кпини. Містер Гардінг рішуче відмовився заступати на службу вікарія в Паддінґдейлі.

Архідиякон плювався вогнем, торочив про велике і сам видавався ще більшим. Сказав щось про залежність і жебрацтво, тараторив щось про обов'язок, яким кожен заробляє собі на хліб, згадав про молодечі примхи і старечу вередливість, мовляв містера Гардінга уразило і тим, і тим, а закінчив свою тираду заявою, що з нього досить. Доктору Ґрентлі здавалося, що він зазирнув під кожен камінець, аби вивести справу на краще, що то він насправді владнав її, що то він владнав її так, щоб вона більше нікого не тривожила. І що архідиякон за це отримав? До його порад систематично не дослухалися, ним знехтували, йому не довірилися, його уникали. Його і його зусилля відкинули, так само як зробили це із сером Абрагамом, якому, як переконував архідиякон, такий розвиток справи завдав неабиякого болю. Тож відтепер доктор Ґрентлі більше не буде втручатися, він вмиває руки. Якщо хтось знову потребуватиме допомоги архідиякона, до нього можна звертатися, і він залюбки спробує зарадити. Ось так доктор Ґрентлі пішов із богадільні і з того дня аж дотепер більше не ступав на її поріг.

Тут ми мусимо розпрощатися з архідияконом Ґрентлі. Боїмося, що на цих сторінках він описаний гіршим, ніж є насправді, але нам довелось описувати його вадами, а не чеснотами. Ми бачили його тільки зі слабкого боку, в нас не було можливості виставити на показ його сильний бік. Той факт, що архідиякон аж надто зосереджений на своїй правоті і не підбирає засобів для її втілення, не заперечать навіть його найкращі друзі. Те, що доктор Ґрентлі сліпо вірить не так у догмати, як у власні шати, це теж правда. А ще правда, що бажання володіти великими грошима міцно засіло біля його серця. Хай там як, архідиякон справжній джентльмен, людина совісті. Він вільно витрачає свої гроші і з усієї сили виконує свої обов'язки. Він робить світ довкола себе кращим. Його пориви якщо й не благородні, то точно здорові. І хоча архідиякона аж ніяк не назвеш простим, він поводиться, він показує належну поведінку і власним прикладом, і повчаннями. Доктор Ґрентлі щедрий до бідних, гостинний до багатих. Він щиро вірить у те, що проповідує, він не фарисей. Він відданий, але не фанатик. Загалом архідиякон Барчестерський робить більше добра, ніж шкоди, — таких треба просувати і підтримувати, але й не забувати контролювати. Нам прикро, що ця оповідь вимагала від нас розглядати його вади, а не чесноти.

Містер Гардінг не давав собі відпочити доти, доки не звершилися приготування до його від'їзду із богадільні. Варто також згадати, що в нього не було потреби продавати всі меблі. Містер Гардінг справді намірився так зробити, але невдовзі довідався, що оплата послуг містерів Кокса і Каммінза не потребувала такого кроку. Архідиякон вважав мудрим рішенням пригрозити тестеві рахунком від адвокатів, щоби вмовити його, але доктор Ґрентлі не мав наміру обкладати містера Гардінга витратами, спричиненими послугами, які аж ніяк не надавалися виключно містеру Гардінгу. Адвокатський рахунок оплатили з єпархіальної скарбниці, тож його покрили з кишені єпископа, а його преосвященство про це навіть не здогадувався. Більшу частину меблів містер Гардінг усе ж вирішив продати, бо не знав, як іще їх можна спекатися. Пару поні і каретку приватним договором було передано в користування однієї місцевої незаміжньої літньої леді.

На перший час містер Гардінг винайняв помешкання в Барчестері, і саме туди він переніс потрібне на щодень добро: музику, книжки, інструменти, своє крісло, улюблений Елеонорин диван, її чайний столик, свій бар і скромну, та все ж пристойну колекцію зі свого винного погребу. Місіс Ґрентлі хотіла, щоби сестра оселилась у Пламстеді, доки батько не облаштує будинок у Кребтрі, але Елеонора твердо відмовилася. Марно було переконувати дівчину, що в орендованому помешканні жінка обходиться дорожче від чоловіка і що в теперішніх обставинах краще уникати таких витрат. Елеонора просила батька піти із богадільні не для того, щоби самій переїхати у Пламстедську резиденцію, поки він винайматиме помешкання в Барчестері. А ще дівчина думала, що поведеться не надто справедливо з одним джентльменом, якщо переїде жити туди, де він є найменш бажаним гостем у всьому графстві. Тож Елеонора отримала невелику спальню з вітальнею одразу над кабінетом аптекаря, разом з яким батько з донькою винаймали те помешкання. Там стояв схожий на розбавлений перцевою м'ятою запах олександрійського листа, та загалом там було чисто й затишно.

Нарешті було обрано день переїзду колишнього наглядача, і весь Барчестер був як на голках з цього приводу. Думки щодо слушності поведінки містера Гардінга розділилися. Дріб'язкова частина громади, мер і його свита, а також рада і більшість вголос вихваляли його. Немає нічого більш благородного, більш щедрого, більш правильного. Але джентрі[22] думали інакше, а особливо адвокати і духівники. Таку поведінку вони вважали вельми слабкою і недостойною, мовляв містер Гардінг виявив нікчемний брак esprit de corps[23] і відваги, і таке зречення може наробити багато шкоди і дуже мало користі.

У вечір перед від'їздом містер Гардінг скликав до себе всіх старців, щоб попрощатися з ними. З Бунсом вони розмовляли часто по його поверненні з Лондона, і містеру Гардінгу було дуже болісно пояснювати старому причину своєї відставки і при цьому жодним словом не висловлювати упередження щодо свого наступника. З рештою містер Гардінг теж бачився — з ким рідше, з ким частіше. Більшість з них поодинці висловлювали свій жаль щодо його від'їзду, але прощання містер Гардінг відклав аж на останній вечір.

Містер Гардінг наказав покоївці поставити на стіл вино і келихи та розставити крісла по кімнаті. Бунса він відправив до кожного зі старців, щоби той запросив їх попрощатися з їхнім уже колишнім наглядачем. Невдовзі на доріжці з гравію і в холі зачовгали старечі ноги. Одинадцять тих, хто міг вийти зі своїх кімнат, зібралися докупи.

— Проходьте, друзі, проходьте, — запросив наглядач… тоді він ще був наглядачем. — Проходьте і сідайте.

Абеля Генді, що стояв найближче до містера Гардінга, він узяв за руку і провів кульгавого буркотуна до крісла. Інші повільно і соромливо пішли слідом. Немічні, кволі і сліпі. Бідолахи! Вони б зараз тішилися, якби не знали того! А тепер їхні старечі обличчя були покриті соромом, а кожне слово з уст їхнього владики було вуглинкою палючого вогнища в їхніх головах.

Коли до них уперше дійшли новини, що містер Гардінг збирається піти із богадільні, їх сприйняли з відчуттям тріумфу. Його відставка була прелюдією до їхньої перемоги. Він зізнався у своїй жадобі до грошей, у якій його звинувачували. А оскільки ті гроші йому не належали, то, ясна річ, вони мали піти старцям. Сто фунтів на рік для кожного почали перетворюватися на реальність. Абель Генді був героєм, а Бунс — слабкодухим підлабузником, який не заслуговує ні честі, ні дружби. Але потім ще інші новини сколихнули помешкання старців. Їм повідомили, що прибуток, від якого відмовляється містер Гардінг, їм не дістанеться, і це підтвердив адвокат Фінні. Потім їм дали знати, що на місце містера Гардінга прийде інший наглядач. Усі розуміли, що новий наглядач не буде до них люб'язнішим. Більшість підозрювала, що той буде менш товариським. А потім прийшла гірка звістка, що з моменту відставки містера Гардінга два додаткові пенси на день, його особистий подарунок, буде скасовано.

Ось так і закінчилася їхня натужна боротьба, їхня битва за права, їхні домагання, їхні суперечки та їхні надії! Вони змінили найкращого наглядача на, ймовірно, когось поганого, так ще й втратили по два пенси на день! Ні, хай би як прикро не склались обставини, це ще було не найгірше, і навіть не близько до того, як буде в подальшому.

— Сідайте, сідайте, любі друзі, — запросив наглядач. — Перед відходом хочу сказати вам кілька слів і випити за ваше здоров'я. Підходьте, Муді, ось ваш стілець. Підходьте, Джонатане Крамбле.

Поступово містер Гардінг розсадив усіх гостей. Не дивно, що на душі їм було кепсько, бо на всі ласки містера Гардінга вони відповіли страшенною невдячністю. Останнім увійшов Бунс. Із скорботним лицем і повільним кроком він підійшов до свого звичного місця біля каміна.

Коли всі розсілися, містер Гардінг підвівся. Йому стало ніяково стояти, тож він знову сів.

— Любі друзі, — мовив він, — ви всі знаєте, що скоро я від вас піду.

Кімнатою покотилося бубоніння, яким старці, певно, хотіли висловити свою прикрість щодо цього відходу. Але то було лише бубоніння, і воно могло означати будь-що.

— Останнім часом між нами були непорозуміння. Гадаю, ви подумали собі, що ви не отримували все, що вам належить, і що коштами богадільні розпоряджалися неналежно. Сам я не можу сказати, як належно розпоряджатися тими грошима, чи як їх витрачати, ось тому я подумав, що краще мені піти.

— Ми не хотіли витурювати вашу святість із богадільні, — мовив Генді.

— Не хотіли, ваша святосте, — підтримав Скалпіт. — Ми не думали, що дійде до такого. Коли я підписував заяву… ну тобто, я її не підписав, бо…

— Може, дамо заговорити його святості, га? — перебив його Муді.

— Ні, — провадив далі містер Гардінг, — я певен, що ви не бажали витурити мене, але я подумав, що краще мені піти. Як самі можете здогадатись, я не дуже знаюся на судовій тяганині, і коли сталося так, що наше спокійне життя потривожили, я подумав, що краще піду. Я не злюся і не ображаюся на жодного з вас.

Тут з Бунса вирвався стогін, який дуже чітко сповіщав про його незгоду.

— Я не злюся і не гніваюся на жодного з вас, — співчутливо повторив містер Гардінг. — Якщо хтось завинив — а я цього не кажу — то він просто повівся на хибну пораду. У нашій країні кожен може боротися за свої права, і саме це ви зробили. Якщо наші з вами інтереси не збігаються, я не можу нічого вам радити з цього приводу. Але зв'язок між нами обірвався. Тепер мій дохід не залежить від ваших діянь, тому, коли вже йду, наважуся дати вам пораду.

Всі одинадцятеро заявили, що вони залюбки дослухаються до думки містера Гардінга.

— Невдовзі моє місце тут посяде якийсь джентльмен, і я раджу вам бути готовими прийняти його приязно і більше не порушувати між собою питання про його доходи. Навіть якщо вам вдасться зменшити його виплати, свої виплати ви не збільшите. Залишок не дадуть вам. Усі ваші потреби покриті, а тому ваше становище ніхто не покращить.

— Хай Бог благословить вашу святість, ми й самі це знаємо, — мовив Спріґґс.

— Це правда, ваша святосте, — підтримав Скалпіт. — Тепер ми й самі це бачимо.

— Так, містере Гардінгу, — вперше заговорив Бунс. — Гадаю, тепер вони розуміють, тепер, коли вони вигнали з-під свого даху наглядача, якого більше нізащо не зустрінуть… тепер, коли їм буде бракувати справжнього друга…

— Годі, годі, Бунсе, — відповів містер Гардінг, сякаючись, щоб заодно непомітно витерти очі.

— Ох, а щодо цього, — мовив Генді, — жоден з нас не бажав завдати містеру Гардінгу шкоди. Він іде, і ми з цього не тішимося. Не розумію, чому містер Бунс і далі торочить одне і те саме.

— Ви занапастили самі себе, занапастили і мене, ось тому я торочу, — відповів Бунс.

— Маячня, Бунсе, — заперечив містер Гардінг. — Ніхто нікого не занапастив. Сподіваюся, ми з вами залишимося друзями. Сподіваюся, ви дружно вип'єте вина зі мною і один з одним. Я не сумніваюся, що новий наглядач буде вам хорошим другом. А якщо захочете іншого, то я не їду аж так далеко, й інколи ми зможемо бачитися.

Завершивши промову, містер Гардінг наповнив келихи і власноруч роздав їх старцям довкола. Потім підняв свій келих і мовив:

— Хай благословить вас Господь! Від щирого серця бажаю вам добра. Сподіваюся, ви будете жити у злагоді і вірити у Владику свого Ісуса Христа, і будете дякувати Всевишньому за всі ті ласки, що Він на вас посилає. Хай благословить вас Господь, друзі! — містер Гардінг випив вино.

По колу прокотилася друга хвиля бубоніння, дещо чіткіша за першу, і цього разу вона висловлювала благословення містеру Гардінгу. В ній, однак, було мало щирості. Бідолашні старці! Та як вони могли бути щирими, якщо совість гризла, а обличчя похнюпилися від сорому? Як вони могли своїми сердечними голосами прохати в Бога справжнього благословення, якщо знали, що то їхня гріховна змова позбавила цього чоловіка його затишного дому і на старості літ відправила шукати притулку під чужим дахом? Вони, однак, постаралися на славу. Допили вино і пішли.

Коли вони покидали дім, містер Гардінг тиснув руку кожному і кожному мовив кілька теплих слів підтримки. Ось так вони йшли і кількома словами відповідали на його запитання, а потім цим скорботним загоном поверталися до своїх барлогів.

Усі, крім Бунса, пішли. Бунс залишився попрощатися.

— Є ще старий бідолаха Белл, — мовив містер Гардінг. — Не можу піти і не попрощатися з ним. Ходіть зі мною, Бунсе, і візьміть вино.

Двоє пішли в помешкання старців до як завжди прикутого до ліжка Белла.

— Я прийшов попрощатися, Белле, — голосно мовив містер Гардінг, бо старий був ще й глухий.

— То ви справді йдете? — перепитав Белл.

— Справді йду, я приніс вам келих вина, щоб ми розпрощалися як друзі, бо жили ми як друзі.

Старий взяв келих тремтячими руками і завзято його осушив.

— Хай благословить вас Господь, Белле! Бувайте, старий друже.

— То ви справді йдете? — перепитав старий.

— Справді йду.

Старий, прикутий до ліжка бідолаха не відпускав руку містера Гардінга, і тоді наглядач подумав, що зустрів щось схоже на тепло в тій людині, від якої найменше цього сподівався. Старий бідолаха Белл мав би вже віджити всі людські почуття.

— Ваша святосте, — мовив він і затнувся. Його стара тремтяча голова страшенно дрижала, зів'ялі щоки запали поміж щелеп ще глибше, але в помутнілому оці на мить спалахнув проблиск, — ваша святосте, то нам будуть платити сотню на рік?

Як м'яко містер Гардінг намагався позбавити нещасного хибної надії на гроші, яка тепер так тривожила цього тихого чоловіка при смерті! Ще якийсь тиждень — і його земні марноти відшумлять. Ще якийсь тиждень — і Господь прийме його душу, візьме її на звершення невідворотної долі. Ще сім стомливих днів безглуздого лежання, і для бідолахи Белла все скінчиться в цьому світі. І все ж своїми останніми словами старий вимагав права на гроші, виставляв себе як істинного спадкоємця статків Джона Гірама! За життя він не був грішником, то й не треба було брати на себе тягар такого гріха перед смертю!

Містер Гардінг повернувся у вітальню, з важким серцем міркуючи над побаченим. Бунс був поруч. Не будемо описувати, як ті два добродії розійшлися, бо вони справді пристойні люди. Марно намагався наглядач заспокоїти серце старого друга. Бідолашний Бунс відчував, що дні його затишку минули. Богадільня була йому затишним домом, але тепер все скінчено. Там Бунс мав честь, мав дружбу, він визнавав свого зверхника, а зверхник визнавав його, всі забаганки і душі, і тіла, були задоволені, він тішився життю. Коли вони прощалися, Бунс тужливо плакав, а сльози старого — гіркі.

— Для мене все скінчено, — мовив Бунс, востаннє тиснучи руку містера Гардінга. — Тепер треба простити винуватців моїх… і вмерти.

Ось так старий пішов, і тоді містер Гардінг перестав стримувати свою журбу і вголос заридав.