Наглядач

Розділ 9. Зібрання

Наступного ранку архідиякон удосвіта прибув до батька і звідти відправив послання наглядачеві з проханням навідатися в палац. Поки доктор Ґрентлі їхав у брогамі в Барчестер і міркував над справою, йому здавалося, що буде складно висловити свою втіху батькові і тестеві. Собі архідиякон хотів досягти перемоги, а ворогам — завдати поразки. Єпископ хотів замиритися, мирно владнати справу, та мир уже й без того затягнувся аж до його останніх днів. Містер Гардінг хотів не тільки перемоги й миру, а ще й бажав виправдати себе в очах громадськості.

Однак поладнати з єпископом вдалося доволі легко. Покірний син ще до приходу тестя переконав батька, що все в них гаразд, і аж тоді об'явився наглядач.

Коли містер Гардінг приходив до палацу, він мав за звичку одразу ж вмощуватися на підлокітник здоровенного єпископового крісла з канделябрами, столиком для читання, шухлядою і рештою пожитків. Те крісло завжди, і влітку, і взимку, стояло на одному місці. Коли до палацу, як-то часто бувало, прибував ще й архідиякон, доктор Ґрентлі заходився сперечатися зі старшими, які спільно ставали в бій супроти нього… і так само спільно зазнавали поразки — такий уже в них талан.

Наш наглядач зайняв уже звичне для себе місце, привітався із зятем, а потім заходився приязно допитуватися друга про здоров'я. Від єпископа віяло добротою, яка полюбилася м'якій, наче в жінки, натурі містера Гардінга. Дивно було бачити, як ці два літні добродушні священники тиснуть один одному руки, всміхаються і подають ледь помітні знаки любові.

— Ми нарешті отримали відповідь від сера Абрагама, — заговорив архідиякон. Містер Гардінг це вже чув, тому йому дуже кортіло довідуватися більше.

— Його висновок доволі прихильний, — мовив єпископ, стиснувши друга за руку. — Я так тішуся.

Містер Гардінг перевів погляд на могутнього посланця важливих вістей, щоб той підтвердив йому радісну звістку.

— Так, — мовив архідиякон. — Сер Абрагам справді виявив нашій справі неабияку увагу, я в ньому не сумнівався… неабияку увагу… і на його думку — а його думка в таких справах цілком слушна, ніхто не поставить слушність сера Абрагама під сумнів — на його думку, у ворогів немає на що спертися.

— Але як так, архідияконе?

— Найперше… але ви, наглядачу, не правник, тому сумніваюся, що ви зрозумієте всю суть справи… згідно із заповітом Гірама, до богадільні обирають двох доглядачів. Закон каже, що це два оплачувані службовці — тут нам з вами немає над чим сперечатися.

— Я й не збирався, якщо я справді один зі службовців, — відповів містер Гардінг. — Самі розумієте, троянда…

— Так-так, — нетерпляче перебив його архідиякон, якому в таку мить не хотілося вислуховувати поезію. — Отже, два оплачувані службовці: один наглядає за старцями, а другий — за грошима. Ці два службовці — це ви з Чедвіком, і хай би вам платили забагато чи замало, більше чи менше, ніж бажав благодійник, ясно як день, що ніхто з вас не винен у тому, що отримував виписані йому виплати.

— Це зрозуміло, — відповів єпископ, який помітно здригнувся від слів про службовців і виплати, але це, схоже, ніяк не обтяжило архідиякона.

— Зрозуміло, — мовив єпископ, — і я дуже тішуся. По правді, якщо вже є обов'язок обирати двох службовців до богадільні, виплати, які їм призначають, мають залежати від виплат за подібні послуги, відповідно до їхньої ринкової цінності в цей момент. А вирішувати це мають тільки ті, хто керує богадільнею.

— А хто керує богадільнею? — спитав наглядач.

— О, а це вже хай самі довідуються. Це вже інше питання. Вони вирішили діяти проти вас і Чедвіка. Ця відповідь — ваш захист, досконалий, повноцінний захист. Вона нас дуже навіть влаштовує.

— Ну, — мовив єпископ, допитливо вдивляючись в обличчя друга, що якийсь час сидів мовчки явно невдоволений.

— І насамкінець, — продовжив архідиякон, — якщо вони дотиснуть справу до суду присяжних — а вони не дотиснуть — то жодній дванадцятці в Англії не знадобиться і п'яти хвилин, щоби прийняти вирок.

— Але якщо так, — заговорив містер Гардінг, — то з таким успіхом я можу отримувати тисячу шістсот фунтів, а не вісімсот, якщо за це відповідає керівник богадільні. Але оскільки я сам один із керівників, якщо взагалі не головний, то таке рішення важко назвати справедливим.

— О, це вже справи не стосується. Питання в тому, чи наважаться той нахаба, брехливі адвокати і нестерпні розкольники лізти туди, де все облаштовано справедливо і корисно для церкви. Не доведи Господь, щоби ми впали в розбрат, у міжусобиці, бо тоді ми нізащо і ні за які гроші не покладемо край цій справі.

Містер Гардінг знову замовк на якийсь час. Єпископ знову стиснув його за руку і глянув в обличчя, щоби перевірити, чи зловить там блиск втішеної і розрадженої душі. Але блиску не було. Бідолашний наглядач і далі навсібіч вигравав сумну похоронну пісню на невидимих струнних інструментах. Містер Гардінг обмірковував цю відповідь сера Абрагама, щиро з усієї сили намагався втішитися з його слів, але не міг. Нарешті він заговорив:

— Ви бачили цю відповідь на власні очі, архідияконе?

Архідиякон заперечив — тобто бачив, але бачив не оригінальну відповідь, а щось на кшталт копії, але доктор Ґрентлі і сам не знав, чи бачив він її повністю, а чи тільки частину. А ще архідиякон не міг сказати, чи бачив ipsissima verba[13] того великого чоловіка, але те, що він бачив, містило в собі щойно оголошений ним висновок, і той висновок, повторив архідиякон, їх вельми влаштовував.

— Я сам хочу глянути на відповідь, — мовив наглядач. — Ну тобто на її копію.

— Ну якщо так хочете, то можете глянути, але не думаю, що з цього буде якась користь. Ясна річ, про зміст відповіді ніхто не має довідатись, а тому не раджу розповсюджувати копії.

— А чому ніхто не має довідатися? — поцікавився наглядач.

— Знайшли що спитати! — вигукнув архідиякон, здивовано розкинувши руками. — Та з вас не дивно — ви як невинна дитина в ділових справах. Хіба не зрозуміло, що коли ми дамо їм знати, що проти вас нічого не можна вдіяти, а треба братися за когось іншого чи інших, то ми самі дамо їм зброю до рук і покажемо, як перерізати нам горлянки?

Наглядач знову затих, єпископ знову окинув його тоскним поглядом.

— Єдине, що нам зараз треба робити, — провадив далі архідиякон, — це сидіти тихо, не рипатись, а вони хай граються собі у свою гру як їм заманеться.

— Тоді через нас ніхто не довідається, що ми зверталися до генерального адвоката і що той сказав нам, що заповіт засновника виконується належним чином.

— Господи милостивий! — не витримав архідиякон. — Хіба вам так складно допетрати, що єдиний наш вихід — нічого не робити? Навіщо нам базікати про заповіт? Ми тут заправляємо, і ніхто не може зсунути нас з цього місця. Поки що нам цього досить.

Містер Гардінг підвівся і почав замислено туди-сюди ходити по бібліотеці, а єпископ болючим поглядом проводжав його на кожному кроці, поки архідиякон продовжував виливати всі свої аргументи, що теперішній стан справ цілком задовольнив би будь-кого при здоровому глузді.

— А «Юпітер»? — враз зупинився наглядач.

— О! «Юпітер». «Юпітер» нам нічим не зашкодить. Прийміть це. Звісно, нам теж доведеться прийняти свої прямі обов'язки. Не може бути так, щоб лише троянди цвіли, — тут архідиякон набув високоморального вигляду. — До того ж ця справа надто дрібна, вона не несе аж такого загального інтересу, щоби про неї знову написали в «Юпітері», хіба що ми самі все розворушимо.

Тут архідиякон знову набув вигляду мудрої і обізнаної в мирських справах людини.

Наглядач продовжував ходити туди-сюди. Терпкі й колючі слова тієї газетної статті, кожне з яких немов шипом вразило його в саму душу, ще нікуди не поділися з його пам'яті. Містер Гардінг не раз перечитав її слово у слово, а що гірше, йому уявлялося, що всі довкола про ту статтю знають не менше від нього. Чи будуть його вважати несправедливим і захланним, яким його називали в тій статті? Чи будуть тицяти в нього пальцем як у споживача хліба бідняків? Чи дозволять йому позбутися цих обвинувачень, очистити заплямоване ім'я, залишитися невинним, як він був до того? Чи витримає він усе це? Чи зможе й далі отримувати ті звичні ненависні виплати, а чи стане до лав зажерливих отців, які своєю жадобою принесли ганьбу на церкву? За що? За що він має зносити все це? За що вмирати, бо жити під таким тягарем лихослів'я він не зможе? Наглядач ходив туди-сюди, і з того горя і завзяття постановив собі, що не зможе, якщо дозволять, віддати свою посаду, забратися зі свого любого дому, покинути богадільню і на невеликі заощадження жити бідним, але щасливим життям із незаплямованим ім'ям.

Наглядач соромився говорити про самого себе навіть перед тими, хто знав його найкраще і кого сам любив найдужче. Та зрештою містер Гардінг вибухнув якоюсь смиканою красномовністю і заявив, що і не може, і не хоче терпіти ці муки надалі.

— Якщо можна довести, — зрештою мовив він, — що в мене є чесне і справедливе право на це — Бог свідок, що я так завжди думав — якщо ця зарплата чи виплата належить мені, мені, як і будь-кому іншому, кортить зберегти її собі. Мені треба дбати про добробут моєї дитини. Я вже застарий, щоби без болю втрачати затишок, до якого так звик. Мені, як і будь-кому, кортить довести, що я мав рацію, і зберегти за собою свою посаду, але я не можу зробити це такою ціною. Я не витримаю. Чи можете ви мені сказати так чинити? — Ледве не зі сльозами на очах звернувся наглядач до єпископа, котрий підвівся з крісла і зараз тулився до рук наглядача, який стояв з другого боку столу навпроти архідиякона. — Чи можете ви сказати мені сісти й розслабитися, збайдужіти і тішитися, поки про мене на весь голос усюди розповідають таке?

Єпископ розумів і співчував йому, але не міг нічого порадити, а лише відповів:

— Ні, ні, ніхто не буде просити вас робити щось болісне. Робіть те, що підказує вам серце. Робіть те, що, на вашу думку, буде для вас найкраще. Теофілію, не радь йому, благаю, не радь наглядачеві робити нічого болючого.

Хоч архідиякон не міг поспівчувати, він усе-таки міг дещо порадити. Доктор Ґрентлі бачив, що зараз настала така мить, коли робити це треба категорично.

— Владико, — звернувся він до батька. Коли син назвав батька «владикою», старий добрий єпископ аж затремтів, бо знав, що зараз станеться щось лихе. — Владико, зараз я можу дати дві поради: перша може згодитися на сьогодні, а друга — на майбутнє. Не можу змусити себе радити перше, якщо воно не сумісне з другим.

— Ні, ні, ні, певно, не можете, — відповів єпископ, знову всівся на крісло і затулив лице долонями. Містер Гардінг сів спиною до дальньої стіни, подумки награючи мелодію, що згодиться для такої тяжкої події. Архідиякон, ставши спиною до загаслого каміна, заговорив:

— Годі гадати, що це недоречно порушене питання спричинить чимало болю. Ми мали передбачити все це. Справа аж ніяк не зійшла на гірше, ніж ми сподівались, але якщо ми облишимо її і визнаємо провину через болюче розслідування, ми виявимо слабкість і гріховність. Зважати треба не тільки на самих себе. Певною мірою інтереси церкви в наших руках. Якщо виявиться, що сановники один за одним покидають свої посади одразу після нападок, то хіба не ясно, що такі нападки будуть поновлюватися, поки від нас не залишиться пусте місце? Хіба не ясно, що коли англіканську церкву зоставити на зовсім, вона скоро розпадеться? Правда для всіх — правда й для одного. Якби ви після теперішніх звинувачень зреклися посади наглядача і покинули свої законні блага лише через марнославне бажання довести свою незацікавленість, вам би нічого не вдалося, ви б завдали відчайдушного удару по своїй церковній братії, заохотили б кожного причепливого сектанта-протестанта в Англії висувати такі самі обвинувачення щодо джерел прибутку священників і відбили би будь-яке бажання в тих, хто з усієї сили захищає вас і намагається втримати вас на посаді. Слабшого чи більш хибного кроку я навіть уявити не можу. Не те щоб вам ці обвинувачення видаються несправедливими чи ви сумніваєтеся у своєму праві обіймати посаду наглядача: ви переконані у власній чесності, але все-таки ладні підкоритися лише через боягузтво.

— Боягузтво! — заремствував єпископ. Містер Гардінг сидів незворушно і витріщався на свого зятя.

— Хіба це не боягузтво? Хіба він робить так не тому, що боїться всього того зла, яке неправдою виллється на нього? Хіба це не боягузтво? Погляньмо на зло, якого ви так боїтеся. «Юпітер» публікує статтю, яку, поза сумнівом, багато хто прочитає, але скільки людей з тих, хто зрозуміє суть справи, повірять «Юпітеру»? Всі розуміють, для чого це пишуть. Там уже писали про справи проти владики Гілфордського і декана Рочестерського, а ще — проти пів дюжини єпископів. Хіба не всі розуміють, що, аби просунути свою повістку, там напишуть про будь-яку подібну справу, хай вона буде чесна чи ні, брехлива чи правдива, справедлива чи несправедлива? Хіба не всі знають, що являє собою той «Юпітер»? А з тих, хто знає, хто подумає на вас зле через написане в «Юпітері»? А навіщо нам взагалі думати про тих, хто вас не знає? Не кажу нічого про ваш особистий затишок, але ніщо вас не виправдає, якщо ви просто так, через якийсь порив, бо так воно і є, візьмете і позбавите Елеонору її єдиного засобу існування. Якби ви справді так зробили, якби покинули посаду наглядача і добровільно пішли на згубу, то кому від цього стало б краще? Якщо у вас немає права на майбутні прибутки, отже, і на минулі ви теж не мали права. Якщо ви підете з цієї посади, у них з'явиться привід вимагати компенсацію того, що ви вже отримали і витратили.

Бідолашний наглядач важко зітхнув. Він і далі незворушно сидів на місці і знизу вгору дивився на цього безжалісного оратора, що мучив його своїми докорами. Єпископ теж видушив якийсь звук із затуленого руками рота. Та ці знаки слабкості мало обходили архідиякона. Доктор Ґрентлі завершив свою проповідь:

— Але припустімо, що посада таки звільнилася і що ваші з нею клопоти скінчилися. Вам від того буде легше? Чи ваші сподівання у справі стосуються тільки вас і вашої родини? Я ж бо знаю, що ні. Я знаю, що ви, як і ми, клопочетеся через церкву, до якої ми всі належимо. Цей акт відступництва був би страшенним ударом по ній! Ви, як член і слуга церкви, зобов'язані стерпіти це лихо разом із нею, хай би яким нестерпним воно не було. Ви зобов'язані перед моїм батьком, який призначив вас, відстояти його права. Ви зобов'язані перед тими, хто заявляв про законність цієї посади до вас. Ви зобов'язані перед тими, хто буде після вас. Зобов'язані залишити їм неушкодженим те, що дісталося неушкодженим вам. Ви зобов'язані надати непохитну підтримку своїм браттям по службі, щоби ми разом могли відстояти велику мету, щоби ми ні перед ким не червоніли і не ганьбилися.

Тут архідиякон замовк і самовдоволено став видивлятися наслідки щойно вимовленої ним мудрості.

Наглядачу здавалося, наче його трохи придушили. Містер Гардінг був ладен віддати все на світі, аби лиш мати змогу вийти на свіже повітря, не мовивши ні слова, не кинувши ані погляду на тих, що зараз із ним в одному приміщенні. Та це неможливо. Він не міг піти мовчки. Красномовство архідиякона збило його з пантелику. В його словах була якась тяжка, черства, беззаперечна правда. У них було стільки практичного і водночас огидного сенсу, що наглядач не міг ні погодитися, ні заперечити. Якщо йому треба відмучитися, то містер Гардінг без нарікань і боягузтва стерпів би все, якби лише справу довели до справедливого кінця. Не міг він стерпіти лише те, що його будуть звинувачувати інші, що сам собі не може знайти виправдання. Через сумніви, а наглядач уже почав сумніватися, у справедливості обійманої ним у богадільні посади, він розумів, що юридична помилка містера Болда не відновить його впевненості в собі. Втечею через якусь юридичну лазівку, мовляв, усі ті блага містер Гардінг отримував лише як один зі службовців богадільні, він теж не вдовольниться.

Промова архідиякона втихомирила наглядача, приголомшила його, знищила — зробила все, тільки не вдовольнила. Єпископа вона вразила так само. Він ще толком не розумів що до чого, але бачив, що вже зараз треба готуватися до битви, до битви, яка знищить той невеликий затишок, що в нього ще залишився, а його самого у скорботі зведе в могилу.

Наглядач сидів незворушно й незворушно дивився на архідиякона, аж поки думки в голові повністю не зосередилися на тому, як би втекти з теперішнього становища. Наглядач почувався пташкою, що зачаровано споглядає змію.

— Сподіваюся, ви згодні зі мною, — нарешті мовив архідиякон, порушивши мертву тишу. — Владико, сподіваюся, ви згодні зі мною.

Ох, як же зітхнув тоді єпископ!

— Владико, сподіваюся, ви згодні зі мною, — знову повторив безжалісний тиран.

— Так, певно, так, — поволі простогнав бідолашний старий.

— А ви, наглядачу?

Містер Гардінг нарешті заворушився — треба говорити й рухатися, тож наглядач підвівся і, перш ніж відповісти, зробив один поворот.

— Зараз на мене не треба тиснути і вимагати відповіді. Я не робитиму в справі нічого, а коли й робитиму, то буду попереджати вас і єпископа.

Не мовивши більше ні слова, наглядач пішов, швидко втікаючи через хол палацу, спускаючись височенними сходами. Містер Гардінг навіть зітхнути вільно не міг, поки не опинився наодинці під крислатими кронами в'язів у тихому дворику. Там наглядач гуляв довго і повільно, стривожено міркуючи над справою в марній спробі заперечити аргументи архідиякона. Потім містер Гардінг подався додому і твердо вирішив терпіти все — безчестя, підозри, ганьбу, власні сумніви і сердечний біль; чинити так, як сказали ті, у чиє вміння давати слушні поради він досі вірив.