Наглядач

Розділ 14. Гора Олімп

Занепалий духом, зажурений і ображений, злий сам на себе і вкрай невдоволений, Болд повернувся у своє лондонське помешкання. Хай би як кепсько не склалася розмова з архідияконом, Болд усе одно мусив виконати дану Елеонорі обіцянку. Тож із важкою душею хлопець взявся за своє невдячне завдання.

Адвокати, яких Болд винайняв у Лондоні, отримали нові вказівки з подивом і острахом. Однак вони мусили підкоритися і лише бубоніли про свою прикрість, що такі тяжкі витрати впали не тільки на їхнього клієнта — звичайної упертості цілком би вистачило, щоби перекинути їх у ворожий табір. Кабінет, у якому він останнім часом з'являвся доволі часто, Болд покидав сповнений злості. Не встиг хлопець спуститися сходами, як вийшов наказ про підготовку позову.

Далі він подумав про газети. За справу взявся не один часопис, хоч Болд знав, що провідну думку озвучив «Юпітер». Хлопець дуже зблизився з Томом Тауерсом і часто обговорював з ним справи богадільні. Болд не міг сказати, що то він сам підбурив писати «Юпітер» ті статті. Болд, по правді, навіть не знав, що ті статті писав його друг. Том Тауерс не казав, що газета буде дотримуватися саме такого погляду на справу, займе саме такий бік у суперечці. У таких питаннях Том Тауерс був вельми таємничим і взагалі не бажав вільно обговорювати клопоти того могутнього механізму, в якому, як вважали, він відігравав певну роль. Однак Болд не сумнівався, що саме з-під його руки вийшли ті жахливі слова, що так сколихнули Барчестер — Болд не мав вибору, окрім як запобігти повторенню цього. З такими думками він пішов з адвокатського офісу в таку собі редакційну лабораторію, в якій Том Тауерс, наче неперевершений хімік, змішував заголовки, які мали знищити все погане і допомогти всьому хорошому на цій та інших нивах.

Хто ж бо не чув про гору Олімп — те високе пристановище всіляких сил, ту улюблену місцину великої богині Піки, те чудове помешкання богів і демонів, з якого в безконечному смороді пари і вічних потоках касталійського чорнила щоночі випускають п'ятдесят тисяч указів для управління цілою нацією?

Престолом він зветься не через оксамит і позолоту, скіпетр там не має ні золота, ні коштовностей. Престолом зветься, бо найблагородніші сидять на нім, а скіпетром — бо наймогутніші володіють ним. Так само і з горою Олімп. Якби якийсь подорожній ішов там у бляклий полудень або в сонну днину, він би й не зауважив той храм сили і краси, ту святиню великого Громовержця, ті горді фасади і дахи на стовпах, що собою підпирають велич найславетнішого земного владики. Для чужого, непосвяченого в тайну ока гора Олімп — це сумирна, нічим не примітна, неошатна, ба навіть ледве не убога місцина. Вона стоїть самотою посеред могутнього міста, де юрмиться найбільше людей, але не змішується ні з галасом, ні з натовпом. Усамітнена, похмура місцина, яку за дешево орендують, як дехто міг би сказати, доволі невибагливі люди. «І це гора Олімп? — перепитує недовірливий чужинець. — Невже в цих дрібних, темних, захаращених спорудах видають ті непогрішні закони, яким підкоряються у всіх кабінетах, яких дослухаються єпископи, лорди й депутати, з яких судді навчаються закону, генерали — стратегії, адмірали — морської справи, а парафіянки Помаранчевого ордену[15] — як давати раду ношам?». «Так, мій друже, саме за цими стінами. Тут випускають єдині у світі непогрішні брехні, які провадять британські душі і тіла. Цей невеличкий двір — англійський Ватикан. Тут владарює Папа, який сам себе проголосив, сам себе висвятив і, що найдивніше, сам у себе вірить! Якщо не плануєш коритися цьому Папі, то раджу робити це якомога тихіше. Цей Папа не боїться ніякого Лютера. Цей Папа сам заправляє своєю інквізицією і сам карає невірних так, як жодному іспанському інквізиторові навіть не снилося. Цей Папа може відлучити від церкви назовсім, без остраху, навідріз. Може загнати тебе туди, де й благодійник не порятує, зробити тебе ненависним для найближчих друзів, обернути тебе на чудовисько, в яке всі будуть тицяти пальцями!»

О, небеса! Це і є гора Олімп!

Прості смертні не можуть начудуватися тим, що «Юпітер» ніколи не помиляється. Як навдивовижу бережно, як завзято й старанно намагаємося ми звести докупи для національної ради найбільш гожих для цього людей. І якої невдачі зазнаємо! Парламент завжди помиляється. Тільки зазирніть у «Юпітер» і побачите, якими нікчемними є ті парламентські засідання, якими марними є їхні ради, якими непотрібними є всі їхні клопоти! З якою гордістю відгукуємося про наших провідних міністрів, про великих слуг держави, про найбагатших у країні людей, на мудрість котрих опираємося, від яких чекаємо настанов у сутужні часи! Та хто вони такі для дописувачів «Юпітера»? Всі вони радяться і гарячково й натужно творять добро для країни, а коли справу зроблено, «Юпітер» заявляє, що все дарма. Навіщо нам дивитися на лорда Джона Рассела, нащо зважати на Палмерстона та Гладстона, коли Том Тауерс навчить нас жити? Гляньте на наших генералів, на їхні помилки, на наших адміралів та їхню пасивність. Робиться все, що тільки можуть дозволити гроші, честь і наука, а вони все одно не можуть злагодити, нагодувати, забезпечити, одягнути, озброїти і впорядкувати наше військо. Найкращі серед найкращих роблять на кораблях усе від себе залежне із застосуванням всіх можливих засобів ззовні — та все дарма. Все, все не так… На жаль! На жаль! Тільки Том Тауерс, він один знає, як все має бути. Чому, ох, чому ви, мирські міністри, чому ви не дослухаєтеся до цього зісланого з небес посланця, що живе посеред смертних?

Хіба нам гірше від того, що через власну безграмотність ми цілком і повністю покладаємося на «Юпітер»? Хіба не мудро буде облишити марні балачки, ледачі роздуми і безкорисну працю? Досить нам більшості в Палаті громад, досить вироків судової лави, що виголошують з такими затримками, досить сумнівних законів і дурних ігор у людяність! Хіба «Юпітер», п'ятдесят тисяч примірників якого щодня повняться безпомилковими рішеннями щодо всього, не може все владнати? Хіба Том Тауерс не бажає, не може провадити нас?

Так, справді, Том Тауерс і може, і хоче провадити всіх і у всьому доти, доки до нього будуть прислухатися так, як повинні прислухатися до автократа — із безумовною покорою. Тільки не дозволяймо невдячним міністрам підшукувати когось, кого не затвердить Том Тауерс. Нехай церква і держава, закон і кара, комерсанти і фермери, митці війни й митці миру, нехай всі вони підкоряються йому, і тоді всі стануть досконалими. Хіба в Тома Тауерса немає всевидячого ока? Хіба він не знає, не бачить, не записує все, що діється в усіх копальнях від Австралії до Каліфорнії, усюди, де тільки може жити людина? Хіба не він оцінює спроможності всіх і кожного — від єпископа десь у Новій Зеландії до нещасного керівника Північно-Західного проходу? Ні в лондонській каналізації, ні на Центральній залізниці в Індії, ні в палацах Санкт-Петербурга, ні в хижах Коннахту — ніде від нього не заховаєшся. Британці повинні лише читати й підкорятися йому — і будуть вони благословенні. Тільки дурні можуть сумніватися в мудрості «Юпітера», тільки божевільні — сперечатися з його фактами.

Немає такої релігії, яка б не мала своїх невірних, навіть у країні, де вона вкорінилась якнайміцніше. Немає віри без богохульників, немає церкви, яка своїм процвітанням звільнилася б від розколу. Тому є й ті, хто ставлять під сумнів «Юпітер»! Вони живуть і дихають повітрям, ходять тут неушкоджені, хоч і зневажені, вони, народжені британськими матерями і виплекані англійським молоком, не соромляться казати, що й гора Олімп має свою ціну, що Тома Тауерса можна купити за золото!

Така вже гора Олімп — рупор мудрості в цій великій країні. Можна сказати, що у XIX столітті немає більш гідного уваги місця. Жоден коштовний мандат, озброєний підписами всього уряду, не має й половини влади однієї з тих шпальт, що рясним потоком виливаються звідси без жодного підпису взагалі.

Який-небудь великий, який-небудь впливовий пер — припустимо, шляхетний герцог — якого бояться й шанують його співгромадяни, може сам нічого не боятися, бо навіть якщо він не такий уже й хороший, він достатньо впливовий, надто впливовий, щоби перейматися тим, що про його брак чеснот скажуть люди. Та одного ранку він прокидається приниженим, слабким і нещасним. Він став об'єктом людського осуду і тепер чимдуж хоче сховатися в якусь німецьку темінь і невидиму італійську самоту, просто зникнути з очей. Що ж спричинило таку зміну? Що завдало йому таких турбот? У «Юпітері» вийшла стаття. Вузька колонка на якихось п'ятдесят рядків знищила всю незворушність його величі і назавжди відгородила від суспільства. Ніхто не знає, хто написав ті гіркі слова. Справу збентежено обговорюють по клубах, перешіптуються, вгадують імена. А Том Тауерс спокійно гуляє собі по Полл-молі, застібнувши пальто на ґудзики, щоб не дошкуляв східний вітер, немов він простий смертний, а не той, хто розкидається заголовками з гори Олімп.

Наш друг Болд пішов не на гору Олімп. Хлопець раніше гуляв коло тієї місцини і міркував собі, яка ж то велична справа — писати статті в «Юпітер». Міркував, чи вистачить йому сил, щоби колись дорости до такої винагороди. Фантазував, чи прийме Том Тауерс його скромний талант до себе. Розраховував, що колись і Том Тауерс був початківцем і сумнівався у своєму успіхові. Тауерс не міг народитися дописувачем «Юпітера». Ось із такими думками, дещо честолюбними і дещо богобоязними, Болд розглядав непримітну на вигляд майстерню богів. Та раніше він ні словом, ні ділом не намагався якось вплинути на непогрішні слова свого друга. А зараз саме за цим Болд прийшов. Серце Болда шалено калатало, коли він увійшов у тихе помешкання мудрості, в якому Том Тауерс саме вдихав ранковий запах їжі богів і посьорбував нектар у подобі чаю з тостом.

Недалеко від гори Олімп, ближче до благословенних країв Заходу, розташовувалось улюблене пристановище Феміди. Омиті бурхливою хвилею, що котиться від веж Цезаря до заль красномовства Барі, а потім знову повертається з новою даниною для міста із палаців перів і ринку торговців, стоять ті самотні стіни, які Закон вшанував своєю присутністю. Темпл[16] — це цілий світ у світі! Як тихо на його, як хтось пізніше назвав, «заплутаних стежинах», як близько він до найбільш скупченого натовпу людства! Які похмурі й поважні його стримані алеї, і байдуже, що лише крок відділяє їх від лихослів'я Стренду і низької беззаконності Фліт-стріт! Забрали звідти старого святого Дунстана разом із його ломаками для дзвонів. Один за одним зникають старі крамнички, що повнилися колись втішною історією. Навіть прилавок має зникнути — його долю визначив «Юпітер». Подейкують, що в цих широтах має з'явитись якась велика споруда для судочинства, яка зведе в могилу суди Вестмінстера і буде вести боротьбу з Роллсом та Лінкольнз-інном. Та поки що тихій красі Темплу нічого не загрожує. Він — середньовічний суд цього мегаполісу.

Тут, на найбільш обраному місці цієї обраної землі, стоїть високий ряд кабінетів, що скоса поглядають на засмічену Темзу. Перед вікнами простелилися газони місцевих садів, що своєю тьмяною, та водночас приємною рослинністю так тішать око лондонцям. Якби тебе прирекли жити серед найгустіших димів Лондона, то ця земля, без сумніву, стала би для тебе обраною. Так, ти, до кого я зараз звертаюся, шановний парубче середнього віку, ти ніде інде не хотів би оселитися. Тут тебе ніхто не буде допитуватися, чи ти подорожуєш, а чи ти вдома, чи є в тебе друзі, чи нема. Ніякий суботник не буде стежити за тобою по неділях, ніяка надокучлива орендодавиця не буде прискіпуватися до твоїх порожніх пляшок, ніякий кволий сусід не буде скаржитися, що ти запізно лягаєш спати. Якщо любиш книжки, то де ще знайдеш ліпшу для книжок місцину? Тут усе аж пропахло друкарством. Якщо хочеш поклонятися богині Пафії, то знай, що гаї Кіпру не надто мовчазніші за ті, що знайдеш тут, у Темплі. Дотеп і вино завжди тут, завжди разом. Бенкети в Темплі нагадують вишукані святкування у Греції, на яких навіть найскаженіший поклонник Діоніса не забував про гідність свого бога. Де ще можна доживати віку більш повноцінно, ніж тут? Де ще можна запізнати всі земні блага?

Саме там мешкав Том Тауерс, і саме там він навдивовижу вдало плекав десяту Музу, яка зараз покровительствує над періодичною пресою. Та не варто думати, що його кабінет був такий самий незатишний, як-то часто буває в убогих помешканнях тих, хто намагається стати правником. Чотири крісла, наполовину закладена книжкова шафа з тьмяно-зеленими шторками, старий стіл, вкритий запорошеними газетами, яких ніхто не чіпає впродовж шести місяців, і старший брат Пембрука з кволими ніжками з роду собачих, який і досі не втратив своєї спритності. Є тут усе для приготування лобстерів і кави, пристрій для запікання тостів і відбивних з баранини. Такого начиння і розкошів Тому Тауерсу недостатньо. Він побалував себе ще чотирма кімнатами на першому поверсі, кожна з яких умебльована якщо й не розкішно, то принаймні не менш затишно, ніж у Стеффорд-Хаусі. Там можна знайти все, чим наука і мистецтво могли збагатити сучасне життя. Кімната, в якій Том Тауерс проводив найбільше часу, була оточена акуратно закладеними книжковими полицями. Кожен фоліант там мав своє місце, яке визначалося як його дійсною цінністю, так і зовнішньою красою. Гарненькі пересувані східці в кутку кімнати свідчили, що навіть фоліанти з найвищих полиць час від часу використовували. Були в кабінеті лише два витвори мистецтва: перший — прекрасний бюст сера Роберта Піля у виконанні Пауера, який видавав особисті політичні вподобання нашого друга, а другий — навдивовижу висока картина побожниці у виконанні Мілле, яка так само видавала його прихильність до конкретної мистецької школи. Картина та не висіла на стіні, як-то зазвичай буває — на стінах кімнати не було навіть вільного дюйма для неї. Їй довелося стояти підпертою до столу. На картині, обрамленій і заскленій, на своєму п'єдесталі стояла набожна леді, яка дивилася на квітку лілії так дбайливо, як ще жодна інша леді досі не дивилася.

Наші сучасні митці, яких уналежнюємо до прерафаелітів, надихаються не лише обробкою й особливим стилем ранніх художників, але й предметами їхніх витворів. Їх неможливо перехвалити за старанне завзяття, яким вони не поступаються довершеності майстрів, що їх надихають. Певно, ніщо вже не перевершить краси найновіших картин. І все ж доволі дивно бачити, яких помилок вони припускаються в роботі зі своїми предметами: їх не вдовольняє робота зі старими фондами — зі Себастьяном та стрілами, із святою Луцією та очима на тарілці, з Лоренцо та решіткою для катування чи з Дівою та двома дітьми. Але така переміна їм цілком до вподоби. Зазвичай вони не малюють людей у позах, яких неможливо зайняти насправді. Терпляча витримка святого Себастьяна, несамовитий захват святого Іоанна у відлюдді, материнська любов Діви — такі почуття зображують у нерухомих позах, а ось леді з рівною спиною і зігненою шиєю, що милується своєю квіткою, годинами не перестає розглядати її, наштовхує нас на думку про біль без милості, про замисленість без причини.

Побачивши контору Тома Тауерса, було легко зрозуміти, що він сибарит, якого, втім, аж ніяк не назвеш неробою. Він неспішно попивав останню чашку чаю в оточенні океану газет, в якому саме плавав, коли лакей приніс йому листівку від Джона Болда. Лакей ніколи не знав, чи є господар вдома, але часто знав, коли його немає, тому Тома Тауерса ніколи не тривожили без його згоди. Цього разу, двічі провернувши листівку між пальцями, Том Тауерс підтвердив бешкетному служникові свою присутність, дозволив йому відчинити двері і впустити свого друга.

Я вже казав, що Джон Болд має дуже тісний стосунок до «Юпітера». Різниця у віці між ними була невелика, бо Тому Тауерсу було ще дуже далеко до сорока. Так, коли Болд навідувався в лондонські лікарні, Тауерс, який тоді ще не був таким впливовим, як тепер, проводив з ним чимало часу. Тоді вони часто обговорювали свої плани і подальші перспективи. Тоді Тому Тауерсу жилося непросто, і він як баристер без адвокатської практики брався писати стенограми для всіх газет, які тільки зверталися. Тоді Том Тауерс не наважився б навіть мріяти, що колись буде писати перші шпальти для «Юпітера» чи обговорювати поведінку Кабінету міністрів. З того часу багато чого змінилося. Баристер без адвокатської практики так і не мав адвокатської практики, зате зараз він зневажав таке заняття. Якби Том Тауерс не сумнівався, що колись сяде в крісло судді, він би навряд покинув свою теперішню справу. Правда, він не носив горностаєву мантію[17], не мав жодного видимого знака свого шляхетного стану, але яким зарядом значущості повнився всередині! Правда, його ім'я ніде не писали з великої літери, на жодній стіні не писали «Хай живе Том Тауерс», «Свободу пресі і Тому Тауерсу», але чи знайдеться бодай один член парламенту, який буде мати половину його влади? Правда, у віддалених провінціях люди не говорили про Тома Тауерса щодня, але вони читали «Юпітер» і визнавали, що без «Юпітера» їхнє життя не варте нічого. Така прихована, та все ж усвідомлена слава цілком личила вдачі цього чоловіка. Том Тауерс полюбляв сидіти мовчки десь у кутку свого клубу, слухати теревені політиків і думати, що всі вони підкоряються йому, що він з легкістю може заплямувати найгучніші імена серед них, якщо заради такої мети варто буде витратити трохи часу і взятися за перо. Том Тауерс полюбляв спостерігати за впливовими людьми, про яких писав щодня, і потішати себе думкою, що він впливовіший за будь-кого з них. Кожен з них ніс відповідальність за його країну, кожен повинен відповідати перед законом, кожен повинен добродушно терпіти кпини і не гніватися на образи. Але перед ким несе відповідальність він, Том Тауерс? Ніхто його не образить, ніхто не буде допитувати. Том Тауерс може розкидатися нищівними словами, і ніхто йому нічого не зробить. Міністри домагалися його прихильності, хоча, певно, навіть імені його не знали. Єпископи боялися його. Судді сумнівалися у власних вироках, поки він не підтверджував їх. Генерали на своїх воєнних нарадах не могли так глибоко обдумати поведінку ворога, як робив це «Юпітер». Том Тауерс ніколи не вихвалявся «Юпітером». Навіть у колі найближчих друзів йому не хотілося згадувати про газету. Він не бажав говорити про свій зв'язок до неї, але від того не став менше цінувати свої привілеї, не став скромніше оцінювати свою важливість. Цілком можливо, що Том Тауерс вважав себе найвпливовішою людиною на всю Європу. Ось так Том Тауерс проживав день за днем і щосили намагався видаватися звичайною людиною, хоч глибоко всередині знав, що він — бог.