Наглядач

Розділ 8. Пламстедська резиденція

А зараз прошу читача навідатися до резиденції владики Пламстедського, а оскільки навідуємося туди вдосвіта, треба знову піднятися до спальні архідиякона. Господиня маєтку саме пішла до вбиральні. Ми не будемо заглядати туди своїми мирськими очима, а одразу попрямуємо до невеличкої внутрішньої кімнати, в якій архідиякон одягався і тримав свої чоботи і проповіді. Там ми й будемо стояти, уявляючи, наче двері тієї кімнати відчинені настільки, щоб уможливити розмову між нашим отцем Адамом і його любою Євою.

— Сам винен, архідияконе, — мовила вона. — Я відразу казала, чим це все скінчиться, і за це тато буде вдячний лише тобі.

— Будь добріша, люба, — відповів архідиякон, стаючи в одвірку свого гардеробу, закутавши обличчя і голову в шорсткий рушник, яким затято обтирався. — Як ти можеш таке казати? Я роблю все від себе залежне.

— А треба було не робити, — перебила його дружина. — Якби ти просто дозволив Джону Болду час від часу приходити до тата, що подобалося їм обом, вони з Елеонорою вже побралися б і ми і слова не почули б про цю справу.

— Але, люба…

— Та ні, архідияконе, все ж добре, ти взагалі не помиляєшся. Навіть на мить не подумаю, що ти зміг би визнати свою помилку. Але правда така, що своїми зачіпками ти налаштував хлопця проти тата.

— Але, кохана…

— І все через те, що ти не хотів мати Джона Болда собі за зятя. А як сестрі тепер бути? У тата й шилінга немає, і хоча Елеонора доволі хороша, кралею її аж ніяк не назвеш. Я чесно не знаю, де вона знайде собі ліпшу від Джона Болда партію. Чи бодай таку саму, — додала роздратована сестра, востаннє викручуючи останній шнурок.

Доктору Ґрентлі ці нападки видалися вкрай несправедливими, та що він міг вдіяти? Він справді зачепив Джона Болда, він справді не хотів мати його собі за зятя, і ще кілька місяців тому навіть одна думка про це збурювала гнів усередині архідиякона. Та тепер все змінилося. Джон Болд виявив свою силу, і хоча досі залишався відразливим для архідиякона, силу треба поважати, тому з висоти свого сану отець почав думати, що такий союз може бути доволі розважливим. Попри це, його гасло не змінилося: «Не здаватися». Архідиякон буде битися далі. Він досі щиро вірив в Оксфорд, у лаву єпископів, у сера Абрагама Гепгазерда, у самого себе. Сумніви і думки про поразку обсідали його тільки тоді, коли залишався наодинці з дружиною. Архідиякон вкотре спробував виявити місіс Ґрентлі свою впевненість, уже вдвадцяте почав розповідати їй про сера Абрагама.

— Ой, сер Абрагам! — мовила вона, складаючи ключі від маєтку до кошика, перш ніж спуститися вниз. — Сер Абрагам не знайде Елеонорі чоловіка. Сер Абрагам не знайде татові нове джерело прибутку, коли його попруть із богадільні. Мотай собі на вус, архідияконе: поки ти за компанію із сером Абрагамом будеш воювати, тато втратить свою посаду. І що ти будеш робити, коли вони з Елеонорою сядуть нам на шию? А до того ж хто заплатить серу Абрагаму? Гадаєш, він візьметься за цю справу просто так?

По цих словах дружина спустилася на сімейну молитву в колі дітей і прислуги — взірець хорошої і мудрої дружини.

Бог благословив доктора Ґрентлі щасливою, квітучою родиною. Першими народилося троє хлопців, які зараз приїхали додому на канікули. Їх звали Чарльз-Джеймс, Генрі та Семюель. Дві молодші дитини (всього дітей було п'ятеро) — донечки. Старша, Флоринда, яку назвали на честь дружини архідиякона Йоркського, була просто Божим дитям. Молодшу хрестили ім'ям Ґрізель, на честь сестри архідиякона Кентерберійського. Хлопці всі були розумні і подавали хороші надії гідно зустріти земні клопоти і випробування. І все ж всі були різні, кожен мав свій характер і своїх прихильників серед батькових друзів.

Чарльз-Джеймс був хлопцем акуратним і життєрадісним. Він ніколи не перетягував ковдру на себе, добре знав, чого очікують від найстаршого сина архідиякона Барчестерського, тому не дозволяв собі вольностей своїх ровесників. У нього не було талантів молодших братів, але хлопець перевершував їх розсудливістю та правильністю. Якщо й були в нього вади, то це аж надто пильна увага до слів замість речей. Люди вважали його аж надто хитрим, і навіть батько інколи казав, що син аж надто часто йде не поступки.

Другого сина архідиякон любив найдужче, бо Генрі справді був блискучим хлопцем. Різноманіття його генія вражало, а гості Пламстедської резиденції не могли надивуватися його казковому вмінню за потреби пристосовувати свої здібності до найбільш непритаманних для нього занять. Одного дня хлопець показався на публіку в образі реформатора Лютера і вразив усіх тим, як вправно набув його рис. Уже через три дні юнак знову вразив усіх перевтіленням в капуцинського ченця. За цей останній подвиг батько винагородив його золотою гінеєю, а брати сказали, що винагороду батько пообіцяв заздалегідь у разі успіху події. А ще Генрі відправили на гастролі у Девоншир — годі й уявити більш потішного подарунка для хлопця. Однак місцеві батькові друзі не оцінили його таланту і надіслали хлопцеві додому сумні заяви про його розбещеність. Генрі був напрочуд відважний, завзятий аж до нутра кісток.

Невдовзі і вдома, де хлопець мешкав, і в околицях за кілька миль від Барчестерського собору, й у Вестмінстері, де навчався, дізналися, що юний Генрі вправний боксер і не дозволить собі поступитися в бійці. Інші хлопці билися доти, доки могли встояти на ногах, та Генрі й без ніг бився б. Інколи його товариші думали, що він падає під вагою ударів і мліє від втрати крові, і тоді вони щосили намагалися витягти його із сутички, але марно: Генрі ніколи не здавався, Генрі ніколи не стомлювався битися. Ринг — єдине місце, яке приносило йому насолоду. Поки інші хлопці тішилися кількістю своїх друзів, Генрі радів від натовпу своїх ворогів.

Близькі могли лише любуватися його відвагою, та інколи їм було прикро, що Генрі виріс задиракою. Ті, хто не був до нього упередженим так, як батько, з болем споглядали, як хлопець, підлещуючись до начальників і друзів архідиякона, зверхньо і владно ставиться до прислуги і бідняків.

Загальним улюбленцем був Семюель. Малий Мазунчик, як його ще називали, був такою чарівною дитиною, яку мріяла би випанькати кожна любляча мама. Голос його був мелодійним, а кожна дія — витончена. На відміну від братів, Семюель був привітний, люб'язний до підданих і поштивий до кожної посудомийки. Хлопець подавав великі надії, сидів у книжках і цим тішив серця вчителів. Брати, однак, його недолюблювали. Вони скаржилися мамі на поштивість Мазунчика, думали, що до його голосу надто часто прислухаються у Пламстедській резиденції, і, видно, боялися, що коли молодший підросте, буде мати на дім більше впливу, ніж будь-хто з них. Так вони удвох домовилися собі попустити Мазунчика. Проте зробити це було непросто. Семюель, хоч і наймолодший, був кмітливим, і хоча не міг помірятися жорсткістю з Чарльзом-Джеймсом чи побити Генрі, він чудово володів власного зброєю, тому й вигадував, як усупереч братам уберегти своє бажане місце. Генрі обзивав молодшого брата брехливим, хитрим створінням, а Чарльз-Джеймс, хоч і завжди приязно висловлювався про Семюеля як про любого брата, завжди користався нагодою сказати своє слово проти цього. По правді, Семюель був хитрим хлопцем, і навіть його прихильники не могли не визнати, що, як на свій юний вік, він надто проворно жонглює словами, надто вміло підбирає тон.

Дівчата, Флоринда і Ґрізель, були милими донечками, але їм бракувало бездоганних рис їхніх братів. У Пламстедській резиденції їхні голоси лунали нечасто. Обидві від природи були боязкі і тендітні, а на публіку говорили мляво, навіть коли їх до того запрошували. І хоча вони мали дуже милий вигляд у своїх ясних, білих муслінових платтях і рожевих поясках, гості архідиякона рідко на них зважали.

Хай би яка покірність явилася в поведінці й обличчі архідиякона під час тієї розмови з дружиною у святилищі їхніх убиралень, вона тут же розвіялася, коли він з високо піднятою головою і твердим кроком увійшов до їдальні. У присутності когось третього архідиякон набував вигляду владики і господаря. Його мудра і вдатна дружина надто добре знала чоловіка, з яким пов'язала своє життя, щоби поширювати свою владу за межі дозволеного. Ті, хто був незнайомий із Пламстедською резиденцією і бачив, з яким набундюченим виразом архідиякон вимагав тиші від великого кола гостей, дітей і прислуги, що зійшлися послухати його ранкову проповідь, бачили, як покірно дружина з кошиком з ключами і донькою з кожного боку сідає на той наказ, нізащо не здогадалися б, що ще якихось п'ятнадцять хвилин тому ця жінка завзято відстоювала свою думку супроти нього і навіть не давала йому розтулити рота на свій захист. Такі вже жіночий такт і талант!

А зараз прошу вас до оглядин тієї вдало умебльованої їдальні у Пламстедській резиденції і затишку, яким віяло від пожитків того дому. А затишок там справді був, хоч не назвеш його ні розкішним, ні пишним. Чесно кажучи, якщо порахувати всі витрачені тут гроші, то можна було зробити все якось приємнішим до ока. У кімнатах витав дух важкості, якого можна було уникнути, не приносячи в жертву поштивість. Кольори можна було підібрати кращі, освітлення можна було продумати влучніше. Однак у такому разі треба було би зіпсувати всю воцерковленість цього закутку. Хай там як, а ті дорогі, темні, товсті килими лежали там не просто так. Не просто так були там ті рельєфні, але похмурі шпалери, ті цупкі штори, що майже не пропускали сонячного світла, ті старомодні крісла, невиправдано куплені за ціну, набагато вищу від ціни теперішніх меблів. Столове приладдя було також дороге і також просте. Видно, за мету стояло витратити гроші без блиску і шику. Самовар був зроблений із товстого й міцного срібла, так само як і чайник, кавник, глечик для вершків і чаша для цукру. Старі, потьмянілі порцелянові чашки коштували десь фунт за штуку, але видавались убогими в очах тих, хто цього не знав. Срібні виделки були такі важкі, що несила було тримати їх у руці, а кошик для хліба важив стільки, що підняти його міг би лише хтось справді дужий. Чай там пили тільки найвищого ґатунку, каву — тільки найчорнішу, вершки — найгустіші. Були там грінки звичайні і грінки з маслом, оладки і здобні булки, хліб гарячий і холодний, білий і сірий, домашній і з пекарні, пшеничний і вівсяний. Якщо існували ще якісь види хліба, то й вони там були. Були там яйця в хусточках і хрусткі шматочки бекону в мундирах з фольги, дрібна риба у дрібній консерві, запечені в гострому соусі нирки, що досі шипіли на гарячій тарілці. До речі, все це стояло якнайближче до тарілки самого архідиякона. Над усім цим, на сніжно-білій серветці, розпростертій на буфеті, лежав здоровенний шматок шинки і здоровенне філе. Філе залишилося ще з минулої вечері. Ось таким було звичне меню у Пламстеді.

І все ж та резиденція мені ніколи не подобалася. Тут наче забули, що людина живе не тільки хлібом єдиним. Хай би якого шляхетного вигляду не мав господар, хай би яким милим і доброзичливим не було обличчя господині, хай би якими талановитими не були діти, хай би якими чудовими не були харчі і вина, мені, попри все, резиденція видавалася якоюсь нецікавою. Після сніданку архідиякон зазвичай брався за свої священничі справи. Місіс Ґрентлі, гадаю, заходилась оглядати кухню, хоча для цього в неї була першокласна економка за шістдесят фунтів на рік. Потім вона мала подбати про заняття для Флоринди і Ґрізель, хоча мала для цієї справи чудову гувернантку за тридцять фунтів на рік. Хай там як, а вона кудись зникла, а я ніколи не ладнав з її хлопцями. Чарльз-Джеймс, хоча й мав такий вигляд, наче щось у ньому є, був неговіркий, а якщо й казав щось, то вже наступної миті зрікався своїх слів. Одного разу він сказав мені, що вважає крикет джентльменською грою для хлопців, бо там не треба метушитися й бігати. Пристойною грою він вважав і п'ятірню[12], бо там також не треба впрівати. Генрі якось посварився зі мною за те, що я підтримав його сестру Ґрізель у їхній суперечці щодо найкращого способу застосування лійки для квітів у саду. З того дня ми так і не говорили, хоча він часто говорить щось мені. Лагідні промови Семмі припадали мені до душі десь пів години, але мед теж може набриднути, і так я довідався, що хлопцю до вподоби більш захоплені слухачі, яких він міг знайти собі на грядці і десь у застінках маєтку. А до того ж раз я, здається, зловив Семмі на брехні.

Ось тому резиденція загалом видавалася мені нецікавою, хоча мушу визнати, що зроблено все там на найвищому рівні.

Після сніданку, того дня, про який ми тут пишемо, архідиякон, як звично, подався до свого кабінету, даючи всім зрозуміти, що буде дуже заклопотаний, але містера Чедвіка прийме, якщо той прийде. Увійшовши до тієї священної кімнати, архідиякон обережно розгорнув теку з паперами, у яку зазвичай складав свої улюблені проповіді, і поклав зверху один чистий аркуш паперу і один такий, на якому вже щось було написано. Потім доктор Ґрентлі взяв каламар, глянув на перо і згорнув промокальний папір. Після цього він підвівся, став спиною до каміна, приємно позіхнув, широко простягнув довгі руки і випнув вперед огрядні груди. Потім перейшов кабінет, зачинив двері на замок і після цієї підготовки вмостився у зручне крісло, дістав із потаємної шухляди під столом том Рабле і заходився насолоджуватися хитромудрими пустощами Панруга. Ось так того дня й минув ранок архідиякона.

Десь годину чи дві архідиякона в кабінеті ніхто не тривожив, аж поки у двері не постукали і не сповістили про прихід містера Чедвіка. Рабле заховався в потаємну шухляду, м'яке крісло немов навмисно відсунулось, архідиякон спритно відсунув засувку, і коли управитель увійшов, побачив архідиякона за звичною роботою на благо церкви, якій той служив такою корисною опорою. Містер Чедвік щойно прибув з Лондона, а тому архідиякон очікував від нього важливих новин.

— Сер Абрагам нарешті відповів, — мовив містер Чедвік, вмостившись.

— Ну, ну, ну! — нетерпляче викрикнув архідиякон.

— Там переповідати не переповісти. В одне слово не вміщу, можете самі почитати. — Тут він подав примірник з відповіддю, загорнений у бозна-яку кількість аркушів, яку генеральний адвокат зміг втиснути на звороті і на полях документів, які йому надіслали раніше.

— Його висновок такий, — мовив Чедвік, — що у справі є одна слабина, тому нам краще нічого не робити. Справу завели на містера Гардінга і на мене, а сер Абрагам її веде, і стосується вона формулювань у заповіті й подальшого розподілу умов у богадільні, хоча ми з містером Гардінгом тільки оплачувані службовці. В такому разі підсудними мали бути або муніципалітет Барчестера, або капітул вашого батька.

— Овва! Отже, добродій Болд вийшов не на той слід, правда?

— Так вважає сер Абрагам, але майже будь-який слід виявиться не тим. Сер Абрагам каже, що якби вони подали позов проти муніципалітету чи капітула, ми б загнали їх у безвихідь. На його думку, найпевніше треба було позиватися проти єпископа, та навіть так ми могли б заявити, що єпископ лише контролер, який ніколи не давав добровільної згодив виконувати інші обов'язки.

— Це ясно.

— Не зовсім ясно. Розумієте, у заповіті написано таке: «Хай мій владика, єпископ, милостиво слідкує за дотриманням справедливості». Тепер може постати питання, чи не прийняв ваш батько інших обов'язків, коли згодився прийняти і надати заступництво. Однак це малоймовірно, і навіть якщо вони вдарять сюди — а до цього їм ще далеко — сер Абрагам каже, що так їх можна буде загнати до витрат п'ятнадцяти тисяч фунтів ще до того, як вони висунуть обвинувачення! А звідки вони візьмуть такі гроші?

Архідиякон вдоволено потер руками. Доктор Ґрентлі ні на мить не сумнівався у праведності своєї позиції, але було певне побоювання, що вороги зазнають несправедливого успіху. Він тішився почути, що в цій справі так багато підводних каменів, так багато корабельних уламків, яких не видно із суходолу, але добре видно гострому оку моряків цього юридичного океану. А дружина таки помилялася щодо шлюбу Болда і Елеонори! Болд! Ну а що такого? Якщо цей віслюк так уперто стоятиме на своєму, то стане жебраком ще до того, як зрозуміє, з ким зв'язався!

— Чудово, Чедвіку, чудово! А я казав, що сер Абрагам за нас.

Архідиякон поклав відповідь сера Абрагама на стіл і люб'язно погладив її.

— Ви ж не будете це оприлюднювати, архідияконе?

— Хто? Я! Нізащо!

— Самі знаєте, що люди будуть говорити.

— Звісно, звісно.

— Якщо вона піде в люди, вороги зрозуміють, як їм продовжувати цю битву.

— Правду кажете.

— Ніхто в Барчестері не має цього бачити, окрім мене і вас, архідияконе.

— Ні-ні, звісно, ніхто не побачить, — відповів архідиякон з насолодою, що йому довірили таку таємницю. — Ніхто не побачить.

— Я ж знаю, що місіс Ґрентлі також вельми зацікавлена в цій справі.

Архідиякон кліпнув чи ні? Я майже певен, що не кліпнув, але кутиком своїх очей дав містеру Чедвіку якийсь такий недобрий знак, натяк, що хай би як глибоко місіс Ґрентлі цікавилася справою, цей документ вона не побачить навіть мимохіть. Архідиякон привідчинив уже згадану раніше шухляду, поклав документ на томик Рабле і показав містеру Чедвіку ключ, що охороняв ці скарби. Обережний управитель не приховував свого задоволення. Ага! Ну що за марнославець! Архідиякон може заховати свого Рабле не менш вправно від Джозефа Брами чи братів Чабб, та де він заховає сам ключ, що розгадує ці механічні таємниці? Ми би мали вважати, що господиня того дому не знає про вміст цієї шухляди, але ми переконані, що вона повністю посвячена в те знання.

— Але ми, звісно, — провадив далі містер Чедвік, — повинні розповісти про відповідь сера Абрагама вашому батькові і містеру Гардінгу, але рівно стільки, скільки треба, аби переконати їх, що справи йдуть гаразд.

— Ага, точно… так, звісно.

— Вам краще сказати їм, що сер Абрагам вважає, що проти містера Гардінга вони нічого не знайдуть, і якщо все буде продовжуватися в цьому ж дусі, справа розвалиться. Якщо вороги продовжать, справу навіть не приймуть до розгляду. Скажіть містеру Гардінгу, що сер Абрагам вважає його просто службовцем, а службовці не несуть відповідальності. Або, якщо бажаєте, я сам все перекажу.

— Я зустрінуся з ним завтра, і з батьком теж, і тоді поясню їм усе що треба. Залишайтеся на обід, містере Чедвіку, якщо бажаєте, залишайтеся, я ж знаю, який цінний ваш час.

Тут архідиякон і управитель потисли руки і розкланялися.

Архідиякон знову відчинив шухляду і двічі прочитав основне з висновків просвітленого й ураженого законом розуму сера Абрагама Гепгазерда. З того було ясно, що справедливість рішення щодо старців чи справедливість щодо захисту містера Гардінга самі собою не обходили сера Абрагама. Юридична перемога над протилежною стороною — це послуга, за яку серу Абрагаму, як архідиякон і думав, треба буде заплатити. Якщо вірити його судженням, то сер Абрагам старанно попрацював над цим завданням, аби дати надію на успіх. Що стосується сильного бажання містера Гардінга отримати авторитетне ствердження, що він не скривдив старців, що він заслужив на свої доходи, що може спати вночі без докорів сумління, що він не грабіжник, не пригноблювач бідняків, що його і весь світ можна переконати у хибності того, що про нього написав «Юпітер» — до всіх цих клопотів містера Гардінга серу Абрагаму було однаковісінько. Він навіть не вважав за потрібне заморочуватися над тим, щоб вдовольнити ці бажання наглядача. То був не його спосіб провадити битви і здобувати перемоги. За мету йому був успіх, і він зазвичай був успішний. Сер Абрагам завойовував ворогів радше через їхні слабкості, а не через свою силу. Майже неможливо було завести таку справу, в якій сер Абрагам як супротивник не знайшов би прогалини.

Архідиякона тішила близькість їхніх суджень. Заради справедливості треба сказати, що тріумфу він бажав не з егоїстичних міркувань. Особисто доктор Ґрентлі нічого не втратить через поразку, а якщо й втратить, то це його не зачепить. Та й прихильником справедливості його не назвеш, і клопоти тестя його не цікавили. Архідиякон провадив частину вічної битви проти нездоланного ворога — битву проти ворога церкви.

Архідиякон знав, що містер Гардінг не потягне на собі всі витрати на ці довгі висновки сера Абрагама, на всі докази на захист підсудного, на всі ті промови, які треба буде виголосити, на всі ті суди, через які справу, певно, доведеться протягти. Архідиякон знав, що їм з батьком доведеться взяти на себе важчу частину цієї страшної ноші, але, заради справедливості, архідиякона це не лякало. Він був з тих, хто любить отримувати гроші, хто пожадливо гребе великі прибутки, але тратить їх не менш щедро. Доктор Ґрентлі радів з того, що бачив успішність такого кроку, і байдуже, що за це, вочевидь, доведеться заплатити високу ціну.