Наглядач

Розділ 6. Чаювання в наглядача

Після болісних роздумів містер Гардінг міг ухвалити тільки одне-єдине рішення. Наглядач твердо постановив собі не ображатися і не обертати питання на сварку ні з Болдом, ні зі старцями. Для закріплення цього рішення він того самого дня власноруч написав містеру Болду листа із запрошенням познайомитися з кількома його друзями і послухати музику ввечері наступного тижня. Містер Гардінг був у такому настрої, що якби не обіцянка Елеонорі провести цей вечір, він би не влаштовував ніяких розваг, але вже пообіцяв і написав кілька запрошень. Коли Елеонора завела з батьком розмову на цю тему, вона була рада почути таке:

— Ой, а я ще й про Болда згадав, тому й подумав, що сам напишу йому листа, а ти напиши його сестрі.

Мері Болд була старшою за брата — на час нашої історії їй трохи перевалило за тридцять. Страшком ту молоду жінку не назвеш, але й вродою вона не сяяла. Найбільшою її чеснотою був добрий характер. Вона не була вельми кмітлива чи жвава, та й братового завзяття їй явно бракувало, але керувалася високими принципами хорошого і поганого. Характером була м'яка, а вад у неї було менше від чеснот. Ті, хто знав Мері Болд лише побіжно, не мали пристойної думки про неї, але ті, хто вже довго був з нею знайомий, любили її, і що довше були знайомі, то дужче любили. Серед найбільш приязних знайомих була й Елеонора Гардінг. І хоча Елеонора ніколи щиро не розмовляла з Мері про її брата, обидві розуміли, що кожна з них відчуває до хлопця. Брат і сестра якраз сиділи разом, коли їм принесли пару листів.

— Дивина, — мовила Мері. — Навіщо їм надсилати два запрошення? Якщо вже навіть містер Гардінг вдарився в моду, то світ точно зміниться.

Джон одразу ж зрозумів миротворчу природу і намір того запрошення. Але Болд, на відміну від містера Гардінга, не міг легковажити справою. Пригнобленому набагато легше виявляти щедрість, аніж гнобителю. Джон Болд не міг собі дозволити піти на вечір наглядача. Ніколи раніше хлопець не кохав Елеонору так сильно, ніколи раніше не відчував такого сильного бажання взяти її собі за дружину, тільки зараз, коли на горизонті з'явилося стільки перешкод. І все ж розчищати ті перешкоди взявся, як видно, її батько, а проте Болд не міг з'являтися до дому містера Гардінга як справжній друг.

Поки Болд сидів і міркував над листом у своїх руках, сестра чекала на його рішення.

— Ну, — сказала вона, — гадаю, тоді нам треба написати окремі відповіді і сказати, що обоє будемо раді прийти.

— Ти, Мері, йди, звісно, — відповів Джон, на що сестра радо згодилася. — Я не можу, — із серйозним і похмурим поглядом провадив далі він. — Я би дуже хотів, усім серцем хотів би.

— Тоді чому ні, Джоне? — Мері ще не знала про щойно виявлену несправедливість, яку взявся реформовувати її брат. Принаймні не чула нічого, що пов'язувало б ту справу з братовим ім'ям.

Джон сидів і думав та зрештою вирішив, що краще їй все одразу розповісти: рано чи пізно це доведеться зробити.

— Боюся, я більше не можу приходити до містера Гардінга як друг, принаймні зараз.

— Ой, Джоне! Та чому ні? Ах, ти посварився з Елеонорою!

— Ні, чесно, я ще з нею не сварився.

— Тоді що таке, Джоне? — не вгавала Мері, окинувши брата тривожним, люблячим поглядом. Вона ж бо знала, як сильно його брата тягне в той дім, в який він зараз не може ступити.

— Я взявся за справу тих дванадцяти старців із богадільні Гірама, — нарешті відповів він, — і в ній я виходжу на містера Гардінга. Можливо, мені доведеться протистояти йому, заважати йому… а може, й кривдити його.

Мері на якийсь час просто витріщалася на брата, а потім таки наважилася спитати, що ж такого Болд замислив для тих старців.

— Довга історія. Не знаю, чи зможу я тобі все як слід пояснити. Джон Гірам написав заповіт, у якому віддав своє майно на благо певної групи убогих старих, але зараз прибутки з маєтностей ідуть не на потреби цих старих, а в кишені наглядача й управителя.

— І ти хочеш відібрати в містера Гардінга його частку?

— Я ще сам не знаю, чого хочу. Хочу провести розслідування. Хочу з'ясувати, кому належить отримувати ті прибутки. Хочу, якщо зможу, добитися справедливості для всіх бідняків Барчестера, бо саме вони насправді є спадкоємцями того заповіту. Коротше кажучи, хочу все владнати, якщо зможу.

— І навіщо тобі це, Джоне?

— Можеш це саме спитати в кого-небудь, і з того вийде, що ніхто не має обов'язку обстоювати права цих бідняків. Якщо керуватися цим принципом, тоді слабших взагалі не треба захищати, не треба боротися проти несправедливості і не треба намагатися змінити щось на краще для бідних! — Болд уже почав ніжитися в теплі власних чеснот.

— А хіба за це не може взятися хтось, окрім тебе? Ти ж так довго знаєш містера Гардінга. Звісно, Джоне, як друг, як набагато-набагато молодший від містера Гардінга друг…

— Це все жіноча логіка, Мері. Яким боком тут вік? Хай хтось інший жаліється на його вік, а що стосується дружби, то коли йдеться про справедливість, особисте треба відкинути геть. Я що, маю знехтувати своїм обов'язком перед цими старцями тільки тому, що поважаю містера Гардінга? А чи маю відмовитися від діла, яке моє сумління вважає праведним, тільки тому, що не хочу втратити його товариства?

— А як же Елеонора, Джоне? — спитала сестра, ніжним поглядом розглядаючи братове обличчя.

— Якщо Елеонора, тобто міс Гардінг, вважатиме за гоже… тобто якщо її батько чи вона… чи, так, він… якщо вони вважатимуть за потрібне… та зараз нема потреби розмовляти про Елеонору Гардінг. Скажу лише таке: якщо в неї є той дух, через який я приязний до неї, вона не буде засуджувати мене за те, що виконую свій обов'язок. — Заспокоювати себе так, як зараз Болд, уміли хіба що римляни.

Мері ще якусь хвильку сиділа мовчки, аж поки брат не нагадав, що треба таки відповісти на листи. Мері підвелася, підсунула стіл перед собою, взяла перо й аркуш і повільно написала:

«Вілли Пакенгам

Вівторок, ранок

Люба Елеоноро,

Я…»

Тут вона зупинилася й глянула на брата.

— Що таке, Мері? Чому не пишеш?

— Ой, Джоне, любий Джоне, прошу тебе, подумай ще раз.

— Про що подумати?

— Про цю богадільню… про містера Гардінга… про те, що кажеш про тих старців. Ніхто тебе ні до чого не змушує… жоден обов'язок не може підбурити тебе стати проти найстаршого, найкращого друга. Ой, Джоне, подумай про Елеонору. Ти ж розіб'єш серце і їй, і собі.

— Маячня, Мері. Серце міс Гардінг так само в безпеці, як і твоє.

— Прошу, прошу, заради мене, Джоне, облиш цю справу. Ти ж сам знаєш, як усім серцем кохаєш її. — Тут вона встала і впала навколішки на килим. — Прошу, облиш усе це. Ти зробиш нещасними себе, її і її батька. Зробиш нещасними всіх нас. Заради чого? Заради мрії про справедливість? Ти нізащо не зможеш зробити тих дванадцятьох старців щасливішими, ніж зараз.

— Ти нічого не розумієш, моя люба дівчинко, — відповів він, рукою погладжуючи її волосся.

— Все я розумію, Джоне. Я розумію, що це все лише фантазія — ось ця твоя мрія. Я добре знаю, що жоден обов'язок не змусить тебе чинити таке божевілля… таке самогубство. Я знаю, що ти всім серцем кохаєш Елеонору Гардінг, і можу сказати, що вона так само кохає тебе. Якби перед тобою стояв якийсь явний, чіткий обов'язок, я б остання вмовляла тебе знехтувати ним заради жіночого кохання, але це… ох, подумай ще раз, поки не зробив нічого такого, що остаточно розсварить вас з містером Гардінгом. — Болд не відповідав, а сестра й далі стояла навколішках і тулилася йому до колін. З виразу обличчя брата їй здалося, що він готовий поступитися. — Хай там як, а дозволь мені відповісти, що й ти прийдеш на вечірку. Хай там як, не розбивай їй серце, поки розумом ще вагаєшся.

Тут вона підвелася з надією завершити листа тим, чим сама хотіла.

— Розумом я не вагаюся, — підводячись, відповів Джон. — Я втрачу повагу сам до себе, якщо відступлю зараз лише через вроду Елеонори Гардінг. Я справді кохаю її — я б дав руку свою відтяти, аби лише почути з її уст те, що ти щойно сказала від її імені. Та я не можу заради неї відступити від завдання, за яке вже взявся. Сподіваюся, вона зрозуміє і буде поважати мої мотиви, але зараз я не можу прийти до дому її батька як гість.

Тут наш барчестерський Брут пішов скріплювати своє рішення міркуваннями про власні чесноти.

Бідолашна Мері Болд сіла й сумно дописала листа, в якому сказала, що сама прийде, але брат не зможе з'явитися на вечірку. Боюся, сестрі не надто сподобалася самопожертва цієї його чесноти.

Та вечірка була схожа на інші подібні вечірки. Прийшли літні огрядні леді в гарних шовкових платтях і юні стрункі леді в серпанкових сукнях з мусліну. Старі джентльмени поставали спинами до порожнього каміна; сидіти в м'яких кріслах вдома їм було явно затишніше. Молоді джентльмени з дещо напруженими шиями юрмилися біля дверей і не могли набратися сміливості здійснити випад на ті муслінові сукні, що чекали на битву в напівкруглому строю. Наглядач з усієї сили намагався заохотити юнаків, але йому бракувало такту, тож він зазнав невдачі. Його донька робила все можливе, аби розрадити сили під своїм командуванням, які раз у раз освіжали себе тортиками з чаєм і терпляче чекали на неминуче зіткнення. Сама ж Елеонора не мала на те настрою. Єдиний ворог, на спис котрого вона хотіла наткнутися, не прийшов, тож вона нудилася разом із рештою дівчат.

Голосніше від усіх лунав дзвінкий голос архідиякона, який розводився з братами-священниками про навислу над церквою загрозу, страшні чутки про божевільних реформаторів у самому Оксфорді і огидну єресь доктора Вістона.

Однак невдовзі почали лунати вже дещо миліші звуки. Невелика метушня зчинилася в частині будинку з круглими ослонами і пюпітрами. У канделябрах спалахували воскові свічки, з тайників діставали великі книжки, вечір тільки-но починався.

Скільки разів наш друг крутив і перекручував кілки віолончелі, поки не докрутив їх як слід. Скільки недоладних скрипів передвістили прийдешню гармонію. Скільки разів замайорів і зім'явся муслін, перш ніж Елеонора і ще одна німфа понуро всілися на рояль. Як міцно той високий Аполлон із флейтою такою ж довгою, як він сам, притулився до стіни, височіючи над головами своїх вродливих сусідок. У який тісний закуток прокрався той кругловидий і рум'яний молодший канонік, з якою дивовижною майстерністю знайшов собі місцину, щоби налаштувати свою рідну скрипку!

А зараз — гул. Усіх несе повним потоком гармонії, на узвишшя і в долину, все голосніше і голосніше, потім тихіше і тихіше, а зараз знов голосно, немов посеред битви, потім тихо, немов на панахиді за загиблими. У всьому, крізь усе і над усе лунає віолончель. Ох, і недарма ж крутилися і перекручувалися ті кілки! Слухайте, слухайте! Зараз та найсумніша з інструментів сама розповідає свою зворушливу байку. Побожно замовкли скрипка, флейта і рояль — вслухаються у скорботне завивання своєї сестри. Триває так лише мить, меланхолія тихих нот довершується, і весь гурт з новою силою затягує свою мелодію. Втискаються педалі, двадцять пальців з навальною пристрастю луплять по клавішах з низькими нотами. Аполлон дме доти, доки цупка хустинка на шиї не напинається, як мотузка, а молодший канонік працює обома руками, аж доки не мліє від виснаження, спершись об стіну.

Як так може бути, що зараз, коли всі повинні затихнути, коли ґречність, якщо не смак, повинні змусити всіх слухати… як так, що саме в цю мить тіла в чорних фраках забувають про свій відступ і починають перестрілку? Один за одним підповзають вони вперед і боязко, неприцільно стріляють зі своїх маленьких рушниць. Ой, хлопці-хлопці, такими зусиллями ви місто не візьмете, хоч зараз ворог найбільш уразливий. Нарешті за справу береться смертоносна артилерія. Наступ повільно, але відчутно просувається. Муслінові лави розбиті, їх охоплює безладдя. Грізні ряди стільців підсуваються. Тепер битва точиться не між військами, а рука до руки, нога до ноги, немов у славну минувшину, коли війна ще була шляхетною, воїни зійшлися в бою один на один. По закутках, у затінках завіс, за диванами і за напівпрочиненими дверима, у самотніх вікнах, у сховищах навислих гобеленів навсібіч летять удари, тяжкі, незцілимі, смертоносні.

Окрім цієї, розгорається ще одна битва, більш холоднокровна і стримана. Архідиякон із гладким, огрядним парохом у підмозі став супроти двох пребендаріїв у небезпечному, але й веселому вісті[11]. Зі стриманим завзяттям споглядають вони за змішаною колодою і з вичікувальним поглядом дожидаються козиря. З якою нервовою точністю складають вони свої карти, ховаючи їх від чужого ока! Чому цей худий лікар такий млявий? Лик цього схожого на мерця із запалими щелепою і оком чоловіка не годиться пишноті його матері церкви! Ай, ну чому так повільно, чому так мляво, лікарю? Глядіть, як німий від агонії архідиякон кладе свої карти на стіл і поглядом шукає допомоги у небес чи стелі. Слухайте, як він зітхає, як великими пальцями в кишенях показує, що кінця цим мукам не видно навіть близько! Марно сподіватися, якщо взагалі сподіватися, що цьому млявому лікарю можна якось дошкулити. Він вивірено викладає кожну карту, зважує цінність кожного могутнього туза, кожного обачного короля і кожної заспокійливої дами. Міркує над валетом і десяткою, рахує масті, оцінює весь свій набір. Нарешті карта падає на стіл, три інші тут же падають вслід за нею. Малий лікар ходить знову, а його напарник блискучим поглядом вловлює його взятку. Тричі вони так робили, тричі фортуна усміхалася пребендаріям, поки архідиякон сам не кинувся в бій. З четвертого ходу він якоюсь нещасною двійкою кладе ниць короля з короною і скіпетром, кудлатою бородою і похмурим чолом.

— Як Давид Голіафа, — коментує архідиякон, сунучи чотири карти своєму напарнику. Потім ходить козирем, потім — ще одним. Далі — королем, далі — тузом і зрештою — десяткою, яка витягує з кволого лікаря його єдину твердиню — виплекану козирну даму.

— Що, нема більше трефи? — цікавиться архідиякон у напарника.

— Тільки одна, — низьким голосом із самого черева відповідає гладкий парох, що сидить весь розпашілий, мовчазний, неприступний, обачний, як надійний, але не надто видатний союзник.

Та архідиякону байдуже, скільки в нього трефи — багато чи взагалі немає. Доктор Ґрентлі викидає залишок карт із мало не дошкульною для опонентів швидкістю, роздає їм як належне чотири карти, а решту суне по столі до розпашілого пароха. Каже «два картами, два старшими картами, і остання взятка», зауважує трійку під свічником і починає роздавати вже другу колоду, перш ніж кволий лікар встигає підрахувати свій програш.

Ось так і минула вечірка в наглядача. Чоловіки й жінки, що поправляли шалі й туфлі, усі казали, як весело вони забавлялися. Місіс Ґудінаф, розпашіла дружина пароха, потискаючи руку наглядача, виголосила, що ніколи в житті так не веселилася. Цим вона виявила, як мало веселощів дозволяла сама собі, адже весь вечір сиділа на одному кріслі й ні з ким не розмовляла, і з нею — ніхто. Матильда Джонсон, коли дозволила юному Діксону з банку застебнути їй мантію на шиї, подумала собі, що дві сотні фунтів на рік і невеличкий будиночок справді ощасливлять її. А тим паче хлопець точно колись стане управителем. Аполлон, котрий ховав флейту до кишені, думав собі, що гідно тримався. Архідиякон втішено дзеленчав виграшем, а ось кволий лікар пішов додому ледве не мовчки, лише приповідав собі під ніс: «Три і тридцять очок! Три і тридцять очок!».

Гості розійшлися, містер Гардінг залишився наодинці з донькою.

Ще треба розповісти про те, що сталося між Елеонорою Гардінг і Мері Болд. Що історики, що романісти мають бути вдячні за те, що їм не доводиться чути своїх героїв і героїнь, бо тоді їм би ні трьох, ні двадцятьох томів не вистачило! Я ж у нашій історії підслухав так мало, що живу з надією вмістити свою працю у триста сторінок, виконати приємне завдання — дописати роман в один том. Та щось таки сталося між тими двома. Наглядач уже задув свічі і сховав інструмент у футляр, а донька досі стояла смутна й замислена перед каміном з твердим наміром заговорити до батька, але з ваганням щодо того, що йому сказати.

— То що, Елеоноро, вже йдеш спати?

— Так, — відповіла вона і зрушила з місця. — Певно, йду. Але тату… містера Болда сьогодні не було. Ви не знаєте чому?

— Болд був запрошений. Я особисто написав йому.

— Але чи знаєте ви, чому він не прийшов, тату?

— Елеоноро, я можу здогадатись. Але здогадки в таких справах зайві, люба. Чому для тебе це так важливо?

— Ох, тату, скажіть, — скрикнула вона, кинувшись обіймати батька, зазираючи йому в очі, — що він затіяв? Що коїться? Чи є якась… якась… якась… — вона не могла підібрати слово, — якась загроза?

— Загроза, люба? Яка ще загроза?

— Загроза для вас, загроза проблем чи втрати, чи… Ох, тату, чому ви мені ще раніше нічого не розповіли?

Містер Гардінг не мав звички судити про людей в неприємному світлі, а тим паче власну доньку, яку любив понад усе на світі. Та зараз його судження щодо неї були помилковими. Наглядач знав, що Елеонора кохає Джона Болда, він повністю схвалював її приязнь. День минав за днем, а містер Гардінг міркував про них усе більше і, як люблячий батько, дбайливо намагався розкласти все в голові так, аби доньчине серце не довелося приносити в жертву суперечці, яка найімовірніше спалахне між ним і Болдом. Тепер, коли Елеонора вперше заговорила з ним на цю тему, очевидно, батько думав більше про доньку, а не про себе, про те, що вона переймається якимись своїми клопотами, а не його.

Батько якусь хвильку стояв і мовчав, поки вона дивилася йому в очі, а потім поцілував доньку в чоло і посадив на диван.

— Скажи мені, Неллі, — мовив наглядач (Неллі він називав доньку лише тоді, коли був у найлагіднішому, найподатливішому, наймилішому настрої, а зараз саме такий лагідний настрій у нього був), — скажи мені, Неллі, містер Болд тобі дуже сильно… подобається?

Це запитання заскочило Елеонору зненацька. Не беруся казати, що вона розгубилася й забула про своє кохання до Джона Болда, бо принаймні в розмові з Мері точно все пам'ятала, їй краялося серце від думки, що чоловік, у коханні до якого вона не могла не зізнатися навіть собі, яким так пишалася, що цей чоловік може піти проти її батька і занапастити його. Її гонор почувався скривдженим від того, що приязнь Болда до неї не стримала його в цій справі. Якби йому справді не було байдуже до неї, він би не ризикував коханням так нахабно. Та найбільше Елеонора боялася за батька, тож коли вона заговорила про загрозу, то мала на увазі загрозу для нього, а не для себе.

Тому таке запитання стало для неї несподіваним.

— Чи подобається він мені, тату?

— Так, Неллі. Він тобі подобається? А чому б не подобався? Та це якесь вбоге слово… Ти його кохаєш?

Елеонора, не вириваючись з батькових обіймів, мовчки сіла. Вона аж ніяк не готувалася виголошувати зізнання в почуттях, а хотіла радше вилаяти Джона Болда і те саме почути від батька.

— Нумо, люба. Знімімо цей тягар зі своїх сердець. Розкажи мені, що тебе тривожить, а я розкажу, що тривожить мене і богадільню.

Містер Гардінг одразу ж, не чекаючи на відповідь, як зумів розповів доньці про звинувачення, які йому висувають через заповіт Гірама, про вимоги старців, про сильні і слабкі сторони своєї позиції, про позицію Болда і курс, який він візьме собі на майбутнє. Поступово наглядач без додаткових питань почав розмову про кохання Елеонори, мовляв, кохання — це те почуття, яке він у жодний спосіб не може засуджувати. Містер Гардінг вибачився за Болда, перепросив за його вчинки, ба більше, похвалив його за завзяття і наміри, звернув увагу на його чесноти і навіть словом не обмовився про вади. Потім, пригадавши доньці, що година вже пізня, і заспокоївши її так, як навряд міг заспокоїти себе, наглядач відправив її спати з повними сліз очима і звеселілим серцем.

Коли наступного ранку містер Гардінг зустрів доньку за сніданком, вони більше не обговорювали справу й навіть не зачіпали цієї теми впродовж ще кількох днів. Невдовзі після вечірки до богадільні прийшла Мері Болд, але в приймальні було надто людно, тож вона нічого й не сказала про брата. Наступного дня Джон Болд зустрівся з міс Гардінг на тихій, понурій стежині в затінку двору. Йому дуже кортіло зустрітися з нею, але не хотілося приходити до дому наглядача, тому довелося підстерегти, коли дівчина гулятиме наодинці.

— Сестра розповіла, — квапливо почав він свою заготовлену промову, — сестра розповіла, що у вас була весела вечірка. Мені дуже шкода, що я не зміг прийти.

— Нам усім дуже шкода, — величаво спокійно відповіла Елеонора.

— Я певен, міс Гардінг, що зараз ви вже розумієте чому… — тут Болд завагався, щось пробубонів, затнувся і знову почав своє пояснення, тільки щоб знову затнутися.

Елеонора навіть не думала якось йому допомагати.

— Хіба сестра не пояснила вам, міс Гардінг?

— Прошу, не вибачайтеся, містере Болде. Я певна, що батько завжди буде радий побачити вас, якщо ви самі забажаєте приходити до нас, як раніше. Його почуття ніяк не змінилися. Ви ж, ясна річ, самі можете розсудити свої погляди.

— Ваш батько — найдобріша і найщиріша людина, таким він був завжди, але ви, міс Гардінг… сподіваюся, ви не будете мене засуджувати, бо…

— Містере Болде, в одному можете не сумніватися: я завжди вважатиму батька правим, а тих, хто буде проти нього, — неправими. Якщо ті, хто його не знають, стають проти нього, я поблажливо вважаю, що вони неправі через свої помилкові судження. Та якщо на нього будуть нападати ті, хто мав би його знати, любити і шанувати, то про них я буду іншої думки.

Елеонора зробила глибокий реверанс і полинула собі далі, облишивши свого коханого яким собі хочете, але аж ніяк не щасливим.