Наглядач

Розділ 2. Барчестерський реформатор

Ось уже десять років містер Гардінг служить дяком у Барчестері, а чутки про справи маєтностей Гірама знову, на жаль, звучать на повен голос. Не те щоб хтось нарікає на прибутки містера Гардінга, якими він так тішиться, та й посаді його ніхто не заздрить, але про таке зараз говорять у різних куточках Англії. Затяті політикани з Палати громад заявляють, ба навіть обурюються, що зажерливі душпастирі англіканської церкви привласнюють багатства доброчинців, які колись заповіли їх на догляд за старими й освіту для молоді. Справу богадільні Сент-Кросу навіть довели до державних судів, а боротьбі містера Вістона з Рочестера заходилися висловлювати співчуття й підтримку. Вже навіть кажуть, що треба запровадити перевірки.

Містер Гардінг, котрий має кришталево чисту совість і ніколи б не подумав, що присвоїв собі бодай фунт зі спадку Гірама, у цій справі став на бік церкви разом зі своїм другом єпископом і зятем архідияконом. Архідиякон доктор Ґрентлі не збирався мовчати. Він дружить із сановниками Рочестерського капітула і написав у пресу не одного листа щодо гучної справи доктора Вістона, завдяки чому, як гадають його прихильники, практично залагодив питання. А ще його знають в Оксфорді як автора памфлету «Sacerdos»[2] про графа Ґілдфорда із Сент-Кросу, в якому чітко сказано, що за теперішніми звичаями не обов'язково коритися волі благодійника буквально, а інтереси церкви, якою той благодійник так переймався, полягають у тому, щоб дати її єпископам можливість самим винагороджувати своїх блискучих світил, що так ревно прислужилися християнській справі. У відповідь можна було б сказати, що Генрі де Блюа, благодійник Сент-Кросу, не був зацікавлений добробутом реформованої церкви, а вельмож Сент-Кросу, що жили після нього, аж ніяк не назвеш світилами на службі у християнства. Хай там як, а зрештою всі друзі архідиякона без сумнівів розцінили таку логіку як переконливу, а гідна відповідь на неї так і не пролунала.

Маючи на своєму боці таку твердиню для оборони своїх доказів і совісті, містер Гардінг, як можна собі уявити, без докорів сумління отримав квартальну виплату на суму двісті фунтів. Наглядач і справді не розглядав цю справу під таким кутом. За останній рік чи два він багато з ким розмовляв і чимало наслухався про заповіти старих доброчинців та доходи від їхніх володінь. Якось наглядач навіть засумнівався (не розуміючи логіки зятя), що лорд Ґілдфорд справді заслужив на такі величезні виплати з прибутків Сент-Кросу. Але подумати, що сам отримав забагато — він, що через це добровільно роздав власні шістдесят два фунти одинадцять шилінгів і чотири пенси своїм дванадцятьом старцям, він, що за такі гроші робить стільки, скільки жоден дяк ще не робив з часів зведення Барчестерського собору, — така думка жодного разу не порушувала його спокій, а совість не мучила.

І все-таки містеру Гардінгу дошкуляють чутки, що зараз точно ширяться Барчестером. Наглядач добре знає, що хтось підслухав двох його старців, які жалілися, мовляв, коли б кожен отримував своє, тоді б вони мали по сто фунтів на рік і жили б як джентльмени, а не випрошували б шилінг і шість пенсів на день; мовляв, немає причин дякувати за ту мізерну подачку у два пенси, поки містери Гардінг і Чедвік крутять тисячами, які старий Джон Гірам заповідав зовсім не їм. Саме ця невдячність дошкуляє містерові Гардінгу. То ж бо він прилаштував у богадільню одного з тієї парочки — Абеля Генді. Старий працював у Барчестері каменярем і зламав собі стегно, впавши з риштувань, коли трудився в соборі. Містер Гардінг прилаштував його в богадільню, хоча доктор Ґрентлі дуже хотів записати на те місце одного нестерпного канцеляриста з Пламстедської резиденції, у якого повипадали зуби і якого архідиякон не знав як спекатися. Доктор Ґрентлі не забував пригадувати містеру Гардінгу, як би старий Джо Муттерс тішився тому шилінгу й шести пенсам на день і як нерозсудливо містер Гардінг вчинив, коли допустив туди чужого з містечка. Доктор Ґрентлі, певно, забув, що статки Гірама заповідалися немічним барчестерським ремісникам.

У Барчестері живе один юнак, хірург на ім'я Джон Болд. І містер Гардінг, і доктор Ґрентлі знають, що саме молодик є причиною згубного бунтівного настрою, що об'явився тепер у богадільні. Так, саме через нього ті гидкі балачки про спадок Гірама з новою силою запанували в Барчестері. Менше з тим, містер Гардінг добре знайомий з містером Болдом. Враховуючи велику різницю у віці, можемо назвати їх друзями. Доктор Ґрентлі, однак, відчуває святий жах до того нечестивого демагога — саме так архідиякон прозвав Болда в одній розмові з дяком. А оскільки доктор Ґрентлі розсудливіший і далекоглядніший за містера Гардінга, оскільки має ліпшу голову на плечах, він уже очікує на серйозні неприємності від цього Джона Болда. Архідиякон вважає, що Болда треба сприймати за ворога, і переконаний, що його в жодному разі не можна допускати у свій табір як друга. Оскільки багато нашої уваги буде прикуто до Джона Болда, треба спробувати пояснити, хто він такий і чому підтримує пожильців богадільні Джона Гірама.

Джон Болд — це молодий хірург, котрий чимало своїх дитячих років прожив у Барчестері. Його батько працював лікарем у Лондоні. Там Болд-старший нажив собі непоганих статків, які пізніше вклав у міську нерухомість. Йому належали таверна «Дракон із Вонтлі», стайня, в якій можна було орендувати коней, а також чотири крамниці на Хай-стріт і половина новеньких джентльменських (так їх тоді рекламували) вілл за містом, одразу за богадільнею Гірама. Саме в одній з тих вілл доктор Болд доживав свої останні роки, там і помер. А його син Джон проводив там канікули, а опісля, коли закінчив школу і почав навчатися хірургії в лондонських лікарнях, святкував там ще й різдвяні свята. Коли Джон Болд уже повністю вивчився на хірурга і фармацевта, старий доктор Болд помер, залишивши своє майно в Барчестері на сина. Мері, на чотири чи п'ять років старшій за брата доньці, дісталася частка з облігацій зі ставкою у три відсотки.

Джон Болд вирішив оселитися в Барчестері, щоб самотужки доглядати за своїм майном, а разом з ним — за кістками і тілами сусідів, котрі постійно кликали його на допомогу. Ось тому хлопець позначив свою нерухомість великим мідним знаком з написом «Джон Болд, хірург». Це дуже дратувало дев'ятьох лікарів, що вже намагалися домовитися про житло з єпископом, настоятелем і каноніками. Господарювати допомагала сестра. На той час Болду було не більше ніж двадцять чотири роки, і хоча в Барчестері він прожив уже три роки, ми не чули, щоби хлопець якось покривдив тих дев'ятьох гідних лікарів. Чесно кажучи, їхній страх до Болда випарувався, бо за три роки молодик не взяв з них навіть три плати.

Хай там як, а Джон Болд — чоловік здібний, а завдяки практиці став би ще й здібним хірургом. Та його життя пішло по іншій стежині. На прожиток йому вистачало, тому заробляти на хліб не було потреби. Вся його робота звелася до, як він сам каже, професійної нудьги. Гадаю, так Болд описує загальну роботу хірурга-практика. Та Болд знайшов собі заняття. Він частенько робить перев'язки і вправляє кінцівки біднякам, котрі мислять подібно до нього, та робить це з любові. Не беруся казати, що архідиякон має рацію, коли обзиває Джона Болда демагогом, бо мені важко уявити, в які крайнощі треба впадати, щоби заслужити таке прізвисько. Та Болд — упертий реформатор. Хлопець пристрасно взявся за всі зловживання — зловживання у державі, у церкві, у муніципалітеті (Болда обрали до міської ради Барчестера, і він так журив трьох міських голів, що четвертого ледве знайшли), у медицині і загалом у світі. Болд має щирий патріотичний порив змінити людство. Завзяття, з яким цей хлопець присвячує себе боротьбі зі злом і несправедливістю, заслуговує на повагу, але, боюся, він аж надто захопився думкою, що реформація — це його особлива місія. Було б добре, якби молодик був трохи менш самовпевнений, якби трохи більше вірив у чесність намірів людей довкола, якби його можна було переконати, що не всі давні звичаї лихі і що зміни можуть нести загрозу. Та ж ні, Болд запальний і самовпевнений, як сам Дантон. Перевірені часом порядки віддає анафемі з люттю французьких якобінців.

Не дивно, що доктор Ґрентлі вважає Болда підбурювачем, який звалився йому на голову ледь не посеред тихого двору древнього Барчестерського собору. Доктор Ґрентлі стережеться Болда, як чуми, та містер Гардінг ще давно здружився з Болдом-старшим. Так, у дитинстві Джон Болд грався у дворі містера Гардінга. Він захоплено слухав священні мелодії дяка, заслуживши собі цим почесне місце в його серці. А якщо бути до кінця відвертим, то з того часу Болд засів у ще одному серці того двору.

Елеонора Гардінг не давала Джону Болду жодних обітниць і, мабуть, навіть собі не зізнавалася, наскільки милий її серцю цей молодий реформатор. Та вона не зносить, коли хтось грубо відзивається про нього. Вона не наважується захищати Болда, коли її зять так відверто лає його, бо, подібно до батька, остерігається доктора Ґрентлі, але у ній вже зародилася неприязнь до архідиякона. Вона переконує батька, що несправедливо й нерозсудливо буде прогнати юного друга через його світогляд. Їй не хочеться ходити туди, де не зустріне його. По правді, вона закохалася.

Розумних причин, чому Елеонора Гардінг не повинна кохати Джона Болда, немає. В нього є все, що зачіпає дівоче серце. Він відважний, завзятий і чарівний, дужий і вродливий, молодий і енергійний, характером у всіх сенсах м'який, так ще й заробляє достатньо, щоб забезпечувати дружину. Хлопець дружить з її батьком і, що найважливіше, він кохає її. То чому б Елеонорі Гардінг не прикипіти до Джона Болда?

Доктор Ґрентлі, багатоокий, як сам Аргос, уже віддавна знає, куди той вітер дме, але знайде не одну тверду причину, чому цього не можна допустити. Поки що він не вважає за потрібне обговорювати це з тестем, адже знає, наскільки дурнувато поблажливим стає містер Гардінг у справах, що стосуються його доньки. Це питання архідиякон обговорював лише з довіреною помічницею у священному закутку за церковними балдахінами Пламстедської резиденції.

Скільки солодкої втіхи, скільки цінної розради дістав наш архідиякон за тими святими завісами! Тільки там доктор Ґрентлі розслабляється і спускається зі свого високого церковного п'єдесталу до рівня простого смертного. У миру доктор Ґрентлі ніколи не вдається до того лику, що так вдало захоплює його. Він гордий, як древній святий, а бездоганний, як сучасний єпископ. Він завжди однаковий, завжди архідиякон. Доктор Ґрентлі не Гомер, він не клює носом. Навіть у присутності тестя, єпископа і настоятеля він подає себе урочисто, від чого молоді серця Барчестера охоплює побожним трепетом, а у парафіян Пламстеда тремтять коліна. Тільки коли міняє крислатий капелюх на нічний ковпак із китичкою, а чорне блискуче вбрання — на robe de nuit[3], тільки тоді доктор Ґрентлі розмовляє, виглядає і думає як звичайна людина.

Чимало з нас не раз замислювалося над тим, яке тяжке випробування проходять дружини великих церковних сановників. Для нас ці люди є втіленням святого Павла. Одна їхня хода — це ціла проповідь. Їхні чисті й понурі шати витягують із нас віру й покору, а християнські чесноти немов кружляють довкола їхніх священних капелюхів. Будь-який настоятель чи архідиякон, що міцно тримається за ці порядки, без зусиль дістає нашу шану, а який-небудь охайний єпископ вселяє побожний трепет у наші серця. Та як можна втримати це відчуття в душах тих, хто бачить єпископів без ряс, а архідияконів — у тому, що й піжамою не назвеш?

Хіба є серед нас ті, хто не знав би якогось святого пресвітера, при вигляді якого язик німіє, а крок уповільнюється? Та якби нам випала нагода побачити, як той пресвітер потягується під ковдрою, широко позіхає і ховає обличчя в подушку, ми б мололи язиком так само жваво, як перед лікарем чи адвокатом. Ось саме тому можна не сумніватися, що наш архідиякон прислухáвся до порад дружини, хоча й сам вважав себе уповноваженим роздавати поради всім довкола.

— Люба, — мовив він, поправляючи великі складки нічного ковпака, — сьогодні до твого батька знову приходив той Джон Болд. Мушу сказати, що твій батько вкрай нерозсудливий.

— Нерозсудливий… він завжди таким був, — відповіла місіс Ґрентлі з-під затишної ковдри. — Це для мене не новина.

— Так, люба, не новина, я сам це знаю, але… за сьогоднішнього стану справ така нерозсудливість — це… це… послухай, люба, якщо батькові і далі буде начхати, то Джон Болд забере собі Елеонору.

— Начхати татові чи не начхати, Болд усе-таки її забере. А чому б і ні?

— Чому б ні! — мало не крикнув архідиякон, так різко смикнувши свій ковпак, що ледве не натягнув його собі на ніс. — Чому б ні! Той нестерпний, надокучливий вискочка Джон Болд… та я в житті не зустрічав аж таких безсоромних юнаків! А ти знала, що той Болд лізе у справи твого батька взагалі без запрошення, взагалі… — На цьому архідиякон розгубив всі образливі епітети, тож лишилося тільки пробубоніти: — Боже милостивий! — Як виявилося, такий тон справляє неабияке враження на єпископських зібраннях. Певно, архідиякон на мить забув, де він перебуває.

— Щодо його безсоромності, архідияконе, — (місіс Ґрентлі ще ніколи не розмовляла зі своїм чоловіком так фамільярно), — то тут я з вами не згодна. Не те щоб мені подобається містер Болд… мені він видається аж надто пихатим. Та Елеонора така сама, тому їхній шлюб буде тільки на краще для тата. Болд нізащо б не поліз до богадільні Гірама, якби став татові за зятя. — Тут дружина повернулася під ковдрою так, як до того вже звик доктор Ґрентлі. Цим вона без слів давала йому знати, що на сьогодні тема закрита.

— Боже милостивий! — знову пробубонів архідиякон. Він був явно не в гуморі.

Доктора Ґрентлі аж ніяк не назвеш поганою людиною. Архідиякон цілковито уособлює собою того, у кого його мала перетворити така освіта. Його інтелекту вистачало якраз на те, щоби зайняти саме це місце, але не більше. Він ревно виконує обов'язки пароха, які, як йому видається, не входять у сферу його відповідальності, але саме це й робить з нього блискучого архідиякона.

Нам зазвичай здається, що як не єпископ, то його архідиякони насолоджуються синекурою: якщо єпископ працює, у архідияконів немає роботи, і навпаки. У Барчестерській єпархії всю роботу виконує архідиякон Барчестерський. Він старанний, владний і, як хвалять друзі, розсудливий. Найбільша вада архідиякона полягає в тому, що він аж надто вірить у чесноти і вимоги своїх порядків, а найвразливіше місце — у такій самій впевненості у власній гідності й красномовності власних слів. Архідиякон високоморальний, сам вірить у принципи, що проповідує, і вірить, що сам дотримується їх. Однак ми не можемо сказати, що він віддасть пальто тому, хто забрав у нього мантію, чи що він ладен пробачити брата бодай сім разів. Доктор Ґрентлі суворий і вимогливий до підлеглих, бо вважає, що прояв слабкості поставить під загрозу безпеку церкви. Якби міг, кинув би у морок і звів би до загибелі не тільки кожного окремого реформатора, а й всі комітети і комісії, які наважилися б поставити запитання щодо привласнення церковних доходів.

— Це церковні доходи — миряни це визнають. Церква сама може дати раду своїм доходам, — ось так архідиякон відповідав, коли в Барчестері чи Оксфорді починали обговорювати богохульні діяння лорда Джона Рассела та решти.

Не дивно, що доктор Ґрентлі не злюбив Джона Болда і що припущення дружини, мовляв з ним варто зблизитися, збентежило його. Треба віддати належне — архідиякону ніколи не бракувало відваги: доктор Ґрентлі радо зустріне ворога на будь-якому полі бою, із будь-якою зброєю. Він так щиро вірив у свої переконання, що не сумнівався у власній перемозі в чесній боротьбі проти супротивника. Архідиякон й гадки не мав, що Джон Болд справді може довести нецільове використання коштів богадільні. Тоді навіщо йому в такому разі шукати примирення? Нечувано! Підкупити невірного ворога церкви невісткою одного сановника і донькою іншого, юною леді, яка була так тісно пов'язана з єпархією і капітулом Барчестера, що мала повне право на чоловіка, обдарованого всіма священними статками! Коли доктор Ґрентлі каже про невірних ворогів, він має на увазі не віру в церковні догми, а не менш небезпечний скепсис щодо чистоти церкви у фінансових справах.

Місіс Ґрентлі добре чує всі вимоги вищої верстви, до якої й сама належить. Вони з чоловіком рідко сперечаються щодо того, в який спосіб слід захищати церкву. Тому її теперішнє бажання поступитися — це напрочуд одиничний випадок!

— Боже милостивий! — знову бурмоче архідиякон, лягаючи біля дружини, але бурмоче так, щоб лише він почув, і не перестає бурмотіти, аж поки сон не вивільняє його з глибокої задуми.

Містер Гардінг сам не розумів, чому б то його доньці не закохатися у Джона Болда. Батько добре бачить доньчині почуття і, певно, найбільше боїться не того, що Болд може взятися за його богадільню, а того, що його розлучать з донькою чи доньку розлучать з коханим. Містер Гардінг жодного разу не розмовляв з Елеонорою про її почуття. Наглядач останній, хто просто так піде розмовляти про таке навіть з рідною донькою. Якби в містера Гардінга була причина не приймати Болда, він би відлучив доньку від нього і не впускав би хлопця до свого дому. Але не було жодної причини. Містер Гардінг хотів би, щоб і другий зять був священником, адже сам містер Гардінг відданий своєму покликанню. Якби так, тоді такий тісний зв'язок забезпечив би їм однакові судження в церковних справах. Проте містер Гардінг не збирається відкидати коханого своєї доньки лише тому, що той має свою думку.

Болд дотепер не робив у цій справі нічого, що могло б якось особисто зачепити містера Гардінга. Через кілька місяців після однієї складної битви, яка добряче вдарила Болда по кишені, він здобув перемогу над однією старою, що відповідала за стягнення подорожніх зборів у його районі. На неї йому поскаржилась інша стара. Болд роздобув розпорядження парламенту, що уповноважувало ту стару стягувати подорожні збори, виявив, що з його підопічної ці збори стягнули неправильно, сам подався через загородження, заплатив, висунув обвинувачення сторожу і довів, що всі, хто підіймаються конкретним глухим провулком і спускаються конкретним глухим провулком, звільняються від зборів. Слава про цей успіх розлетілася далеко, і так до Болда почали звертатися як до поборника прав бідняків Барчестера. Незадовго після цього успіху до Болда почали долітати чутки, що з пожильцями богадільні Гірама обходяться як зі злидарями, хоча самі маєтності, які вони успадкували, були величезні. Адвокат, якого Болд винайняв у справі з подорожніми зборами, підбурив його звернутися до містера Чедвіка по фінансову звітність.

Болд часто висловлював своє обурення щодо привласнення церковних коштів, і його друг дяк чув це не раз. Але такі розмови жодного разу не зачіпали справ у Барчестері, тож коли Фінні, повірений Болда, підбурив його втрутитися у справи богадільні, той спрямував свої зусилля супроти містера Чедвіка. Невдовзі Болд довідався, що якщо докучати містеру Чедвіку як управителю, отже, треба буде докучати й містеру Гардінгу як наглядачу. І хоча йому не хотілося ставити містера Гардінга в таке становище, Болд був не з тих, хто відступить від свого через якісь особисті мотиви.

Щойно він вирішив узяти цю справу у свої руки, по-звичному енергійно заходився працювати над нею. Дістав копію заповіту Джона Гірама, ретельно ознайомився з його формулюваннями. Встановив масштаб володінь і, наскільки зміг, їхню вартість. Уклав таблицю з теперішніми прибутками, про які йому вдалося довідатися. Озброївся цими даними, оформив звернення до містера Чедвіка і попередив про свій візит. Попросив у нього звітність про прибутки й витрати богадільні за останні двадцять п'ять років.

Містер Чедвік, ясна річ, нічого не надав, заявляючи, що не має повноважень оприлюднювати справи володінь, якими управляє в ролі оплачуваного службовця.

— Тоді хто може надати вам такі повноваження, містере Чедвіку? — спитав Болд.

— Тільки ті, хто винайняв мене, містере Болде, — відповів управитель.

— І хто ж це, містере Чедвіку? — наполягав Болд.

Містер Чедвік наважився відповісти, що коли такі запитання викликані однією лише допитливістю, він мусить утриматися від відповіді; якщо ж містер Болд має якісь серйозні наміри, тоді інформацію треба добувати професійно, і займатися цим має професіонал. Повіреними містера Чедвіка були містери Кокс і Каммінз із Лінкольнз-інну[4]. Містер Болд записав адресу Кокса і Каммінза, зауважив, що надворі сьогодні холодно як на таку пору року, і побажав містеру Чедвіку вдалого ранку. Містер Чедвік погодився, що червень видається холодним, і випровадив гостя.

Зрештою Болд пішов до свого адвоката Фінні. Тепер Болд не був аж такий задоволений своїм повіреним, але, як сам казав, йому потрібен був хтось, хто знає всі форми закону і хто за гроші робитиме те, що йому скажуть. Болд навіть думати не хотів, щоб віддатися в руки адвокату. Від адвоката Болд хотів законності, як від кравця — пальта, бо ж самотужки він з цим не впорається. Фінні видався йому найкращим кандидатом на весь Барчестер. Хай там як, а в одному хлопець точно мав рацію: Фінні — то сама покірність.

Фінні порадив тут же написати листа Коксу і Каммінзу — з голови не йшли шість шилінгів і вісім пенсів.

— Дійте різко, містере Болде. Чітко й категорично вимагайте повної звітності по справах богадільні.

— Гадаю, спершу треба побачитися з містером Гардінгом.

— Так, так, звісно, — неохоче погодився Фінні, — але, гадаю, оскільки містер Гардінг — людина не ділова, це може призвести до… до невеличких неприємностей. Та ви маєте рацію. Містере Болде, не варто вам думати, що зустріч з містером Гардінгом якось зашкодить.

З виразу обличчя свого клієнта Фінні зрозумів, що той буде діяти по-своєму.