Наглядач

Розділ 19. Наглядач іде

Наступного ранку всі троє зустрілися за сніданком. І сніданок той був дуже понурий — зовсім не такий, як сніданки у Пламстедській резиденції.

Їм подали три малі, тонкі, сухі шматки бекону з дюйм завдовжки під здоровенною старою кришкою. Були ще чотири скибки сухого трикутного тосту і чотири квадратні скибки тосту з маслом; буханка хліба, якесь жирне на вигляд масло, а на буфеті чекали залишки холодної баранячої лопатки. Архідиякон, однак, не потішав себе візитом із резиденції на двір собору Святого Павла, тож ні слова не було сказано про убогий харч.

Гості мали такий самий сумний вигляд, як і ті наїдки. Майже жодного слова не пролунало за сніданком. Архідиякон жував свій тост у зловісній тиші, обертаючи гіркі думки глибоко в голові. Наглядач намагався заговорити з донькою, а вона намагалася відповісти йому, але обом нічого не вдалося. Зараз між ними не залишилося спільних почуттів. Наглядач міркував лише над тим, як би то повернутися до Барчестера, і зважував, чи захоче архідиякон, щоби той чекав на нього. Місіс Ґрентлі готувалася до великого нападу, який вона замислила супроти свого батька, так як і було погоджено з чоловіком під час їхньої розмови за балдахінами того ранку.

Коли офіціант заскрипів туфлями і приніс останні чашки чаю, архідиякон підвівся і пішов до вікна оцінити вид. Кімната виходила на вузький провулок, що веде з двору собору Святого Павла до Патерностер-роу. Доктор Ґрентлі терпляче вивчав імена трьох крамарів, чиї двері виходили на вікно готелю. Наглядач і далі сидів за столом і роздивлявся візерунки на скатертині, а місіс Ґрентлі, яка вмостилася на дивані, заходилася в'язати.

Невдовзі наглядач дістав із кишені розклад руху поїздів і взявся пильно вивчати його. Поїзд на Барчестер відправляється о десятій ранку. Про нього можна забути, бо вже майже десята. Другий вирушає о третій по обіді, а третій — поштовий — о дев'ятій вечора. Якщо вирушить о третій, саме встигне додому на чай — те що треба.

— Люба, — почав він, — гадаю, мені треба вирушити додому сьогодні о третій. Вдома я буду о пів на дев'яту. Гадаю, в Лондоні мене вже нічого не тримає.

— Ми з архідияконом повернемося ранішнім рейсом завтра, тату. Не почекаєте нас, щоб поїхати разом?

— Елеонора чекає на мене сьогодні, і в мене є ще чимало роботи, а ще…

— Чимало роботи! — упівголоса мовив архідиякон, та наглядач усе почув.

— Почекайте краще на нас, тату.

— Дякую, люба! Гадаю, я вирушу сьогодні по обіді. — Навіть найбільш залякана тварина дає відсіч, коли заганяти її в кут, тож тепер і містер Гардінг почав виборювати своє.

— Ти, певно, не повернешся раніше третьої? — спитала дружина в чоловіка.

— Мені треба виселитися звідси о другій, — мовив наглядач.

— В жодному разі, — відповів дружині архідиякон, досі не зводячи очей з вивісок крамарів. — Не думаю, що повернуся раніше п'ятої.

Запала довга мовчанка, під час якої містер Гардінг продовжував розглядати розклад.

— Мені треба сходити до Кокса і Каммінза, — зрештою заговорив архідиякон.

— О, до Кокса і Каммінза, — повторив наглядач. Йому насправді було байдуже, куди піде зять. Для його вух імена Кокса і Каммінза не становили жодного зацікавлення. Яке містеру Гардінгу діло до Кокса і Каммінза, якщо він уже владнав свою справу судом власної совісті, вироком, який не підлягає апеляції, який не зможе оскаржити жодний лондонський адвокат. Архідиякон може піти до Кокса і Каммінза і просидіти там хоч увесь день, проводячи стривожені обговорення, але хай би що доктор Ґрентлі там не сказав, містера Гардінга це не цікавило, адже він скоро зречеться посади наглядача Барчестерської богадільні.

Архідиякон узяв свій новий блискучий священницький капелюх, надягнув нові чорні священницькі рукавиці і набув вигляду ваговитого, поважного, ошатного і пихатого, до самих кісток рішучого духівника англіканської церкви.

— Гадаю, побачимося в Барчестері післязавтра.

Наглядач погодився.

— Мушу знову попрохати вас не робити подальших кроків, поки я не зустрінуся з батьком. Якщо ви в боргу переді мною, — тут архідиякон набув такого вигляду, наче думав, що йому судилося зробити щось велике, — то так само ви в боргу перед моїм батьком.

Не чекаючи на відповідь, доктор Ґрентлі тут же подався до Кокса і Каммінза.

Місіс Ґрентлі дочекалась останнього відлуння кроків чоловіка, коли він звернув з двору собору Святого Павла, і заходилася виконувати своє завдання.

— Тату, це вельми серйозна справа.

— Справді серйозна, — відповів наглядач і задзеленчав у дзвінок.

— Я чудово відчуваю сум'яття, яке ви перетерпіли.

— Я певен, що відчуваєш, люба. — Тут містер Гардінг наказав офіціантові принести йому перо, чорнило і папір.

— Хочете писати, тату?

— Так, люба. Хочу написати єпископові заяву про відставку.

— Будь ласка, будь ласка, тату, відкладіть її до нашого приїзду. Будь ласка, відкладіть до часу, як побачитеся з єпископом. Таточку! Заради мене, заради Елеонори!

— Я роблю це саме заради тебе і заради Елеонори. Сподіваюся, що принаймні мої діти не зазнають ганьби їхнього батька.

— Та як ви можете говорити про ганьбу, тату? — тут вона затнулася, бо офіціант, зарипівши туфлями, приніс аркуш паперу і повільно зі скрипом відійшов. — Як ви можете говорити про ганьбу? Ви ж знаєте, що всі ваші друзі думають з приводу цього питання.

Наглядач розгорнув аркуш на столі, приміряючи його до готельного набору промокального паперу, і приготувався писати.

— Хочете відмовити мені лише в одному проханні, тату? — не вгавала донька. — Ви ж не можете відмовитися почекати два короткі дні? За два дні нічого не зміниться.

— Люба, — наївно відповів він, — якщо я буду чекати повернення в Барчестер, то мені можуть перешкодити.

— Але ж ви не бажаєте ображати єпископа?

— Боронь Боже! Єпископ не буде ображатися, бо він знає мене надто добре, щоби погано сприйняти будь-який мій учинок.

— Але, тату…

— Сьюзен, я вже прийняв остаточне рішення. Коли я дію супроти порад таких людей, як сер Абрагам Гепгазерд та архідиякон, відчуваю певну суперечність, та в цій справі я не можу дослухатися до порад, не можу змінити рішення, яке вже прийняв.

— Але два дні, тату…

— Ні, я не можу затягувати. Своїм тиском ти можеш тільки ще дужче засмутити мене, але не можеш відговорити мене. Мені буде легше, якщо ти даси мені спокій.

Наглядач вмочив перо в каламар і зосередився поглядом на папері.

Було в батьковій поведінці щось таке, з чого донька розуміла, коли він — сама серйозність. Були часи, коли саме вона керувала всім у батьковому домі, та навіть тоді бували моменти, коли м'який і покірливий батько наполягав на своєму — саме так було і зараз. Донька повернулася до своєї в'язі і невдовзі вийшла із кімнати.

Наглядач тепер міг вільно написати листа, і, як годиться чоловікам, треба викласти все й розлого. Офіційний лист, якого містер Гардінг уже сів писати, видавався йому надто формальним і сухим, щоби відправляти його до любого друга, тож наглядач написав ще й особисту записку і поклав їх обох докупи.

Лист про відставку такий:

«Готель капітула, собор Святого Павла,

Лондон,

18 серпня

Преосвященний єпископе,

із невимовним болем повідомляю про бажання подати у відставку з-під вашого заступництва з посади наглядача Барчестерської богадільні, яку ви так люб'язно доручили мені дванадцять років тому.

Мені потрібно пояснити обставини, через які цей крок видався мені необхідним. Вам відомо, що було порушено питання щодо права наглядача на дохід, який йому виділили на цій посаді. Мені видається, що підстав для набуття такого права немає, тому я не бажаю ризикувати й отримувати дохід, у законності якого маю сумніви.

Як відомо вашому преосвященству, посада дяка в соборі пов'язана з посадою наглядача. Таким чином дяк упродовж багатьох років був наглядачем богадільні. Однак немає потреби поєднувати ці дві посади, і якщо ви, настоятель і капітул не заперечують, я хотів би залишити за собою посаду дяка. Дохід з цієї служби необхідний для мене. Я справді не знаю, чому повинен соромитися сказати, що без цієї посади мені буде складно забезпечити своє життя.

Ваше Преосвященство і всі інші, хто забажає висловитися щодо справи, побачать, що моя відставка з посади наглядача не передбачає навіть найменших заперечень щодо того, щоб хтось інший обійняв її. Усі, з ким я радився, вважають, що я помиляюся. У мене є слабке, та все ж внутрішнє і незалежне переконання, яке змушує мене піти на такий крок, і мені буде справді прикро, якщо я довідаюся, що хтось ображає ласку, якою ви обдарували мене, через таке моє рішення. Хай там як, будь-кого, кого ви вирішите призначити моїм наступником, я розглядатиму з найвищою священницькою пошаною, як того, на чиє призначення ваше Преосвященство має повне право.

Не можу закінчити цього офіційного листа, не подякувавши вашому Преосвященству за всі ваші ласки, і прошу звільнити мене з посади.

Найпокірніший слуга вашого Преосвященства,

Септимій Гардінг,

Наглядач Барчестерської богадільні

і дяк Барчестерського собору».

Потім містер Гардінг написав ще таку особисту записку:

«Любий єпископе,

Не можу надіслати вам офіційного листа без теплої подяки за всю вашу ласку, яка б не згодилася для документа, який буде певною мірою публічним. Я знаю, що ви зрозумієте мої почуття і, мабуть, пожалієте мене за слабкість, яка змушує мене подати у відставку. Я не того гарту, щоби витримувати публічні нападки. Якби я був переконаний, що твердо стою на ногах, що заповіт Гірама дає мені повне право отримувати вісімсот фунтів на рік, я б з усією відповідальністю залишився на цій посаді, хай би якими нестерпними не були ті цькування. Але такого переконання у мене немає, тому я не вважаю, що ви розціните мій вчинок як хибний.

У мене була думка залишити за собою скромну частину того доходу — може, три сотні на рік, а решту перераховувати у фонд. Але мені спало на думку, і, гадаю, не просто так, що таким чином я поставлю свого наступника в паскудне становище і завдам величезної шкоди вашому заступництву.

Любий друже, відпишіть мені бодай одним реченням, що ви не засуджуєте мене за такий вчинок і що вікарій у Кребтрі-Парва буде для вас таким самим другом, як наглядач богадільні.

Дуже переймаюся через посаду дяка. Архідиякон вважає, що вона прив'язана до посади наглядача. Я так не гадаю, і тому мене не можуть з неї спихнути. Однак я буду дослухатися до вас і настоятеля. Жодна інша посада не згодиться мені так добре, на жодній іншій я не зможу служити як належить.

Від щирого серця дякую за вашу ласку, від якої тепер відрікаюся. Зараз, як і завжди, дякую за вашу доброту, любий єпископе,

Щиро ваш,

Септимій Гардінг

Лондон, 18 серпня».

Написавши ці листи і зробивши копію першого для архідиякона, містер Гардінг, якого відтепер маємо припинити називати наглядачем, бо зараз він підписався так востаннє, виявив, що на годиннику вже майже друга година і що треба ладнатися в дорогу. Так, відтепер містер Гардінг більше не прийме імені, під яким його знали так довго і від якого, якщо чесно, він сам так тішився. Усі чоловіки люблять титули, і для вікарія чи простого хлопця стати містером архідияконом чи містером настоятелем буде так само приємно, як для лейтенанта дослужитися до капітана, чи як для торговця свічками перетворитися на сера Джона на честь візиту королеви на новий міст. Та містер Гардінг більше не був наглядачем, а титул дяка, хай би якою любою не була та посада, нічим особливо не вирізнявся. Ось так наш друг знову став містером Гардінгом.

Місіс Ґрентлі пішла, тож тепер ніхто не міг утримувати його від поїздки. Містер Гардінг швидко зібрав речі, розрахувався і залишив доньці записку і копію офіційної заяви, потім сів у кеб і поїхав на станцію з відчуттям якоїсь радості на душі.

А хіба не було в нього причин для радості? Хіба йому не пощастило? Хіба не вдалося йому вперше в житті відстояти своє проти зятя і мужньо дати відсіч попри все — дати відсіч не тільки архідиякону, а ще і його дружині? Хіба не здобув він величезну перемогу? Хіба не годиться сідати в кеб із відчуттям радості?

Містер Гардінг казав Елеонорі, коли повернеться, але вона все одно вичікувала його з кожного поїзда — її каретка з поні зустрічала на платформі барчестерської станції кожен поїзд.

— Люба, — сказав містер Гардінг, вмостившись біля доньки, яка саме звертала свою маленьку карету на край дороги, щоби пропустити деренчливий омнібус дорогою зі станції в місто, — сподіваюся, ти відчуватимеш достатньо поваги до вікарія Кребтрі.

— Таточку, я так тішуся!

Містеру Гардінгу було дуже приємно повернутися до свого затишного дому, хоча скоро він його покине, і обговорити з донькою все, що зробив і що ще треба буде зробити. Переїзд забере якийсь час. Пароха Кребтрі не можна звільняти ще впродовж шести місяців, принаймні поки йому не знайдеться інше пристановище. А ще й меблі… більшість з них доведеться продати, щоби заплатити серу Абрагаму Гепгазерду за те, що затримувався до дванадцятої ночі. Містер Гардінг чомусь не знав про рахунки адвокатів. Він гадки не мав, скільки заборгував за їхню юридичну підтримку — двадцять фунтів чи дві тисячі. Так, сам містер Гардінг не звертався до жодного адвоката. Так, містер Гардінг не давав згоди на залучення у справу ні Кокса, ні Каммінза, ні сера Абрагама. З ним про таке ніхто не радився — архідиякон сам про все домовився, бо аж ніяк не підозрював, що містер Гардінг вирішить завершити справу по-своєму. Якби рахунки адвокатів склали десять тисяч фунтів, містер Гардінг нічим би не зміг зарадити, але він не збирався знімати із себе відповідальність. Містер Гардінг поки про це не думав, а думав лише про те, що на його рахунку залишилося дуже мало грошей, що з богадільні більше нічого не отримає, а тому продати меблі — його єдиний вихід.

— Тільки не всі, тату, — попрохала Елеонора.

— Не всі, люба. Якщо вдасться. Треба залишити щось і для Кребтрі — але дещицю. Треба зберігати обличчя, Неллі. Не так легко спускатися від багатства до бідності.

Ось так вони планували своє майбутнє. Батько тішився думкою, що скоро його донька звільниться від нього, а вона постановила собі облаштувати у власному домі все так, аби батько знайшов там пристановище від самоти в резиденції Кребтрі.

Коли архідиякон залишив своїх дружину й тестя в кав'ярні капітула і пішов до містерів Кокса і Каммінза, доктор Ґрентлі ще не знав напевне, що буде робити, коли прийде до них. Джентльмени, що мають справу із законом або потребують якої-небудь юридичної підтримки, часто тривожать своїх адвокатів без великої на те потреби. Коли ці джентльмени так роблять, вони кажуть, що така зустріч дуже обов'язкова і дуже неприємна. Адвокати, зі свого боку, не бачать у ній нагальної потреби, хоча й погоджуються, що такий візит доволі неприємний. Коли джентльмени приходять у таких справах до своїх новоспечених друзів, з прикрістю виявляють, що їм немає що сказати. Зазвичай вони починають говорити трохи про політику, трохи про погоду, ставлять кілька дурнуватих запитань про костюм, а потім ідуть, пів години просидівши в брудній задушливій приймальні в товаристві якогось молодшого помічника-клерка і десять хвилин — із представниками компанії. Ось так і закінчується справа, через яку джентльмен приїхав до Лондона, подолавши десь сто п'ятдесят миль. Аби не гаяти часу, він тоді йде на якусь виставу, вечеряє в клубі у друга, із парубоцькою свободою три-чотири дні по-парубоцьки відпочиває. Він би певно не зумів пояснити дружині бажання таких утіх, як причину поїздки в Лондон.

Заміжні леді, коли ваші чоловіки кажуть, що їм треба навідатися до своїх юридичних радників, така потреба зазвичай має саме такий характер.

Архідиякон навіть не думав їхати із Лондона, не навідавшись до Кокса і Каммінза. І все ж йому не було що їм сказати. Гру зіграно — архідиякон бачив, що містер Гардінг не поступиться. Зараз його єдиним клопотом було розрахуватися за послуги і покласти всьому край. Гадаю, можна сприймати за належне, що хай би яка причина не завела джентльмена до кабінету його адвоката, він нізащо не піде туди, щоб розрахуватися за послуги.

Однак в очах Кокса і Каммінза доктор Ґрентлі уособлював духовність Барчестерської єпархії, тоді як містер Чедвік уособлював тимчасовість, і тому був аж надто поважним, щоби пів години чекати в кабінеті клерка. Нам не обов'язково вислуховувати скорботні зауваження, в яких архідиякон скаржився містеру Коксу на слабкість свого тестя і на кінець усім їхнім сподіванням на тріумф. Немає потреби повторювати всі ті здивовані вигуки, з якими ці тужливі знання були вислухані. Трагедії не сталося, хоча містер Кокс, невисокий, але із шиєю, як у бика, ледь не знетямився, коли вперше спробував повторити те фатальне слово — відставка!

Містер Кокс раз у раз намагався переконати архідиякона перешкодити божевільному вчинку містера наглядача.

— Вісімсот фунтів на рік! — не вгавав містер Кокс.

— І взагалі нічого не треба робити! — втрутився в розмову містер Каммінз.

— Гадаю, в нього немає приватної власності, — припустив містер Кокс.

— Ані шилінга, — дуже тихо відповів містер Каммінз, хитаючи головою.

— За все життя жодного разу не чув про такий випадок, — мовив містер Кокс.

— Вісімсот на рік, так ще й будинок, у якому кожен перший джентльмен волів би пожити, — підтримав містер Каммінз.

— Так ще й, здається, незаміжня донька, — із моральною серйозністю в голосі мовив містер Каммінз. Архідиякон тільки зітхав, поки обоє по черзі завивали, і хитав головою, немов показуючи, що дурість деяких людей за межею його розуміння.

— Я скажу вам, що він може зробити, — аж засяяв містер Каммінз. — Я скажу вам, як його можна врятувати. Хай обміняється.

— Де обміняється? — поцікавився архідиякон.

— Обміняється житлом. У Паддінґдейлі мешкає Квіверфул. У нього дванадцятеро дітей, він би залюбки переїхав у богадільню. У Паддінґдейлі можна отримувати лише чотириста фунтів на рік, але бодай щось врятуєте з цієї пожежі. Містер Гардінг буде парохом і все-таки залишить за собою триста чи триста п'ятдесят фунтів.

Архідиякон уважно слухав. Доктор Ґрентлі справді подумав, що план може спрацювати.

— Газети, — провадив далі містер Каммінз, — упродовж наступних шести місяців можуть перемкнутися на Квіверфула, а йому буде байдуже.

Архідиякон узяв капелюх і повернувся до готелю, ретельно обмірковуючи пропозицію. Хай там як, треба поговорити з Квіверфулом. Батько дванадцяти дітей залюбки подвоїть свій дохід.