Наглядач

Розділ 4. Пожильці богадільні Гірама

Сторони, найбільш зацікавлені у зміні, яка скоро поставить на вуха весь Барчестер, не квапилися, як-то часто буває, обговорювати це питання, та коли єпископ, архідиякон, наглядач, управитель, містери Кокс і Каммінз — усі, кожен по-своєму, заходилися клопотатися справою, не варто вважати, що пожильці богадільні були лише пасивними споглядачами. Повірений Фінні бував серед них, ставив хитрі запитання, збурював надмірні надії і створював ворожий до наглядача осередок, або ж, як він те сам метафорично описував, будував свій корпус у ворожому таборі. Бідолашні старці — хто б не виявився переможцем у цій суперечці, вони від неї тільки постраждають: для них це чисте зло. І як ще можна покращити їхнє становище? Вони забезпечені всіма благами, затишком, теплим помешканням, хорошим одягом, щедрими харчами й відпочинком від тяжкої праці; а найперше — у них є неоціненний для старості скарб: щирий і добрий друг, який вислухає всі їхні печалі, догляне за ними в час хвороби й забезпечить затишок у світі сущому і світі потойбічному!

Джон Болд інколи замислюється над цим, коли вголос говорить про права пожильців, яких узяв під свій захист. Та він стримує в грудях думку про гучне ім'я справедливості: «Fiat justitia, ruat cœlum»[5]. Ці старці мають повне право на сто фунтів річних замість одного шилінга і шести пенсів на день, а наглядач повинен отримувати від двох до трьох сотень фунтів замість восьми сотень. Несправедливість — це неправильно. А все неправильне треба виправити. А якщо за це завдання не візьметься Болд, то хто ж тоді?

— Згідно із законом, кожному з вас належить отримувати сто фунтів на рік, — ось таку важливу чутку Фінні пустив до вух Абеля Генді, яку вже той переказав своїм братам.

Від плоті й крові не варто сподіватися чогось великого, навіть якщо йдеться про пожильців богадільні Гірама, тому обіцянка сотні фунтів на рік твердо засіла в голові кожного з дванадцяти старців. Досвідченого Бунса переманити не вдалося, так само як і двох його послідовників. Абель Генді, ватажок тих, що жадали грошей, на жаль, здобув собі більше прихильників. Не менше як п'ять з дванадцяти невдовзі повірили у справедливість його поглядів, і разом зі своїм ватажком вони становити більшість богадільні. Ще троє, хиткі й нерішучі, що спершу вагалися між двома верховодами, котрі й собі плекали надії на золото, занепокоєно намагалися примирити непорушні сили.

Хтось запропонував звернутися із заявою до єпископа, а в тій заяві молити його святість відвідати богадільню й забезпечити законним її пожильцям дотримання справедливості. Копії тієї заяви і відповідь на неї домовилися розіслати у всі провідні лондонські газети і так зробити справі розголос. Вважали, що це призведе до подальших юридичних процедур. Було б чудово, якби можна було забезпечити ініціали й підписи кожного з дванадцяти скривджених спадкоємців, та це неможливо: Бунс радше руку собі відрубає, аніж підпише таку заяву. Фінні припустив, що навіть якщо документ буде завірений одинадцятьма пожильцями, одного бунтаря можна буде видати за недієздатного в юридичних справах — non compos mentis[6] — і тоді заяву розцінять як прояв почуттів усіх старців. Але й цього не вдалося досягти: друзі Бунса вперлися не гірше від нього, тому в заяві було лише шість хрестиків. Від цього їм було ще неприємніше, бо Бунс умів сам розбірливо написати своє ім'я, а один з тих трьох, котрі сумнівалися, теж вихвалявся цим умінням, так ще й мав Біблію, і тепер гордо показував, як ще років тридцять тому написав у ній своє ім'я — Джоб Скалпіт. Однак вважали, що Джоб Скалпіт забув про свою грамотність і злякається підписувати заяву, а інші, що сумніваються, будуть наслідувати приклад свого ватажка. Заява, підписана половиною пожильців богадільні, мало на що вплине.

Заява лежала в кімнаті Скалпіта й чекала на додаткові підписи, які Абель Генді красномовно пообіцяв забезпечити. Кожен знак був належно завірений так:

Олівцем обвели місце для тих братів, які теж мали б долучитися — для Скалпіта залишили стільки місця, що свій підпис він міг би розписати не гірше від канцеляриста. Генді взяв документ, розгорнув його на столику й у переконливій, завзятій позі стояв поряд. Муді з каламарем, що його так обачно забув Фінні, ішов позаду. Спріґґс тримав здійняте вгору, немов меч, добряче зашарпане чорним чорнилом перо, яке час від часу намагався вкласти в неохочу руку Скалпіта.

Разом із грамотним відпиралися і його співучасники в нерішучості Вільям Ґейзі та Джонатан Крампл. Якщо й відправляти заяву, то зараз саме час — так казав містер Фінні. Ті, кому, як вони самі вважали, належали сто фунтів річних, уже почали нервувати, бо залежали переважно від цього документа.

— Не побачити всіх цих грошей, — бубонів зажерливий Муді своєму другові Генді, — лише через якогось старого дурня, який каже, що краще від усіх уміє писати своє ім'я!

— Слухайте, Джобе, — мовив Генді, виставляючи напоказ власну гіркоту приреченим на невдачу обличчям зі схвальною усмішкою, але йому це ніяк не вдалося, — містер Фінні каже, що ви вже готові. Ось ваше місце, бачите? — тут він своїм здоровенним коричневим пальцем тицьнув у брудний папір, — Ім'я або підпис — байдуже. Нумо, старцю, якщо нам належить отримати ці гроші — що швидше, то краще — такий у мене принцип.

— Треба запевнитись, — мовив Муді. — Ми вже не такі молоді, щоби дозволити собі чекати на старого Кетгута[7].

Так ці єретики прозивали нашого чудового друга. Саме прізвисько наглядач ще міг пробачити, але ось натяк на божественне джерело своєї мелодійної втіхи роздратував би навіть його. Будемо сподіватися, що він так і не довідався про прізвисько.

— Подумайте тільки, старий Біллі Ґейзі, — мовив Спріґґс, який, на відміну від братії, ще тішився молодістю, але випік собі одне око, пропалив щоку й ледь не спалив руку, коли п'яний упав у вогонь. Через таку свою зовнішність він був явно не в когорті найприємніших пожильців, — сто фунтів на рік, усе можна витрачати. Подумайте тільки, старий Біллі Ґейзі. — Тут він огидно вишкірився і ще повніше показав всі свої вади.

Старий Біллі Ґейзі не плекав особливого захоплення. Навіть ці золоті гори не дадуть йому сил робити щось більше, ніж просто потирати свої посоловілі очі манжетом нічної сорочки і м'яко бубоніти: «Він не знав, не він. Він не знав».

— Та ви б знали, Джонатане, — провадив далі Спріґґс уже до іншого друга Скалпіта, що сидів на ослоні біля столу й порожнім поглядом дивився на заяву. Джонатан Крампл був покірливим, м'яким дідом, який своє вже віджив. Погані діти розтринькали його гроші і спаскудили йому життя, аж поки старого не прийняли в богадільню, в якій він прожив не так уже й довго. З того дня старий не знав ні горя, ні турбот, а ці спроби вдихнути в нього нові сподівання були, по правді, жорстокими.

— Сотня на рік — це точно непогано, сусіде Спріґґсе, — відповів він. — Колись я майже її мав, але від того мені не було нічого хорошого. — Тут старий зітхнув, бо пригадав викоханих ним дітей, що розграбували його.

— І будете знову мати, Джо, — мовив Генді, — так ще й буде хтось, хто цього разу прибереже їх саме для вас.

Крампл знову зітхнув — він уже добре вивчив безсилля всіх земних благ, тому був би радий, якби його не спокушали й дали можливість тішитися тому шилінгу й шести пенсам на день.

— Нумо, Скалпіте, — повторив Генді, якому уривався терпець, — ви ж не збираєтеся разом зі старим Бунсом допомагати тому священникові обдирати нас. Візьміть перо і вчиніть як слід. Ну, — додав він, побачивши сумнів Скалпіта, — на мою думку, бачити, як чоловік боїться заступитися за себе, це найогидніше з усього.

— Так, потопіть нас усіх заради отців, — буркнув Муді. — Ті ненажерливі волоцюги ніколи не наб'ють собі животів, поки не обдеруть усіх і все!

— А що вам за це буде? — продовжив Спріґґс. — Хай скільки хочуть зиркають на вас своїми поганими очима — якщо вже заселили в богадільню, то не виженуть. Навіть Литка не зарадить старому Кетгуту! — Самому прикро казати, але архідиякона обзивали цією нижньою частиною його тіла.

— Отримаємо сотню на рік і не втратимо нічого, — не замовкав Генді. — Очам не вірю! Не розумію, як іще можна вагатися, коли є нагода відкусити такий ласий шмат… та бувають і полохливі чоловіки… бувають чоловіки, які вродилися без мужності… чоловіки, які жахаються від одного вигляду джентльменської мантії і жилетки.

Ой, містере Гардінгу, якби ж ви дослухалися до поради архідиякона і взяли Джо Муттерса замість цього невдячного демагога!

— Боїтеся каноніка, — буркнув Муді з виразом невимовного презирства. — Скажу вам, чого б радше боявся я. Я б радше боявся втратити нагоду вибити з них те, що належить мені по праву — ось чого я боявся б найбільше.

— Але містер Гардінг не такий уже й поганий, — винувато мовив Скалпіт. — Він же дав нам додаткові два пенси на день, правда?

— Два пенси на день! — презирливо виголосив Спріґґс, розплющивши страшну червону впадину втраченого ока.

— Два пенси на день! — вилаявся Муді. — До біса його два пенси!

— Два пенси на день! — скрикнув Генді. — І я ще повинен дякувати за ті два пенси на день, хоч він і винен мені сотню фунтів на рік. Ось це вже ні, дякую. Може, вам досить, та мені — ні. Нумо, Скалпіте, ви поставите свій підпис на цьому аркуші чи ні?

Нерішучий Скалпіт глянув на двох своїх товаришів.

— Що думаєте, Біллі Ґейзі?

Та Білл Ґейзі не міг думати ні про що. З нього вирвалося щось схоже на блеяння старої вівці, яким старий хотів висловити пекельний біль свого сумніву, а потім таки пробубонів, що «не знає».

— Тримайте, старий ви каліко, — мовив Генді і поткнув перо бідолашному Біллі до рук. — Ось так… аххх! Старий ти дурню, ти все тут заляпав… на… ось так краще… ще не бачив, щоби хтось так гарно писав своє ім'я. — Велика чорнильна ляпка мала являти собою мовчазну згоду Біллі Ґейзі.

— Нате, Джонатане, — мовив Генді, повернувшись до Крампла.

— Сотня на рік — це точно непогано, — завагався Крампл. — Як-то воно правильно, сусіде Скалпіте?

— Як вам зручно, — відповів Скалпіт. — Як вам зручно, мені би легше.

Перо опинилося в руці Крампла. Бляклий, нерівний, безглуздий підпис з'явився на папері, позначаючи собою згоду і владу, які ще міг надати Джонатан Крампл.

— Нумо, Джобе, — мовив полагіднілий від успіху Генді, — не дозволяйте нікому казати, що старий Бунс підім'яв вас під себе — ви ж завжди тримаєте голову так само високо, як і той Бунс, хоча ви, на відміну від нього, ніколи не прокрадалися потайки попити вина й не розводили брехень про начальство.

Скалпіт тримав перо в руці й легенько помахував ним, проте все-таки сумнівався.

— Якщо хочете пораду від мене, — провадив далі Генді, — то вам навіть не треба писати ім'я повністю, просто поставте свій підпис, як і решта, — хмара над чолом Скалпіта почала розвіюватися. — Ми й так знаємо, що ви можете написати його повністю, якщо захочете, але, може, вам не захочеться видаватися чванливим, самі розумієте.

— Так, краще просто позначку, — відповів Скалпіт. — Купа позначок і лише одне ім'я будуть виглядати так собі, правда?

— Гіршого й не вигадаєш. Ось… ось, — Генді схилився над заявою і побачив, як грамотний канцелярист залишає великий хрестик ліворуч від підпису.

— Ось це вже діло, — мовив Генді, переможно ховаючи заяву в кишеню. — Тепер ми всі в одному човні, тобто дев'ятеро з нас. А старий Бунс зі своїми друзяками можуть… — Генді з милицею в одній руці і тростиною в другій саме кульгав до дверей, коли наткнувся на того-таки Бунса.

— Ну, Генді, то що там старий Бунс може робити? — поцікавився виструнчений сивочолий старець.

Генді пробубонів щось у відповідь і подався було до виходу, але здоровенна статура новенького перепинила його в одвірку.

— Нічого хорошого з цього не вийде, Абелю Генді, — мовив він. — Я вже це бачу. Не думаю, що у вас взагалі коли-небудь виходило щось хороше.

— Я в чужі справи не лізу, добродію Бунсе, — пробубонів Генді, — і ви не лізьте. Мої справи вас не обходять, а від того, що ви тут шпигуєте і втручаєтеся, мені ні холодно ні жарко.

— Гадаю, — провадив далі Бунс, не зважаючи на свого опонента, — Джобе, якщо по правді, то ви останнім написали своє ім'я.

Скалпіт набув такого виразу, наче зараз під землю провалиться від сорому.

— А вам яке діло до того, що він підписує? — втрутився Генді. — Якщо ми переслідуємо якісь свої цілі, нам не потрібен ваш дозвіл, містере Бунсе, хай би яким впливовим ви не були. А ви ще й прокралися до кімнати Джоба, коли він був зайнятий, і вас сюди ніхто не кликав…

— Ми з Джобом Скалпітом знайомі шістдесят років, ще з дитинства, — відповів Бунс, окинувши поглядом того, про кого мова, — з дня його народження. Я був знайомий з його матір'ю, ми малечею разом збирали маргаритки в околиці. Ми з Джобом більше як десять років прожили під одним дахом. Після такого я можу заходити в його кімнату без дозволу, мені навіть не треба скрадатися.

— Можете, містере Бунсе, — мовив Скалпіт, — можете, коли собі захочете, чи вдень, чи вночі.

— А ще я можу вільно висловлювати йому свою думку, — провадив далі Бунс, дивлячись на одного, а звертаючись до другого. — І зараз кажу йому, що він утнув дурницю, вчинив неправильно. Він зрадив того, хто був йому найкращим другом, він грає в чужу гру, а зачинателям тієї гри до нього байдуже, хоч він бідний, хоч багатий, дужий чи кволий, живий чи мертвий. Сотня на рік? І багато серед вас простаків, щоби думати, що коли сотню на рік комусь виділять, то таким, як ви? — тут Бунс тицьнув на Біллі Ґейзі, Спріґґса і Крампла. — Хтось з нас коли-небудь робив щось таке, щоби заслужити бодай половину цих грошей? Нас взяли сюди, коли все в житті пішло шкереберть, а ми самі й на хліб заробити не могли, так ще й джентльменів з нас мали зробити? Хіба ви по-своєму не такі ж багаті, як і він по-своєму? — Тут наш оратор вказав у напрямку будинку наглядача. — Хіба ви не отримуєте все, на що сподівалися, і навіть більше? Хіба ви не були б ладні віддати наймилішу свою кінцівку тільки за можливість зберегти те, за що не хочете дякувати?

— Ми хочемо отримати те, що Джон Гірам залишив нам, — відповів Генді. — Ми хочемо те, що належить нам по праву. Байдуже, на що ми очікували. Те, що належить нам законно, мусить стати нашим, і, бачить Бог, ми його отримаємо.

— Закон! — мовив Бунс зі щирим презирством, яке він чудово опанував. — Закон! Ви знаєте бодай одного бідняка, який би скористався із закону чи з адвоката? Чи зробить тобі, Джобе, містер Фінні стільки добра, скільки зробив містер Гардінг? Чи доглядатиме він тебе у хворобі, чи потішить у нужді? Чи буде…

— Ні, і ти, старий, у зимову ніч теж портвейну не принесеш! І він не принесе, правда? — спитав Генді і, тішачись власній кмітливості, разом із товаришами подався на вихід, але вже з важливою заявою в руках.

Утраченого вже не повернеш назад, тож містеру Бунсу, пройнятому огидою до людської слабкості, залишалося лише піти до своєї кімнати. Джоб Скалпіт чухав потилицю, Джонатан Крампл раз у раз повторював, що «сотня на рік — це точно непогано», а Біллі Ґейзі потирав очі й тихо бубонів, мовляв, «не знає».