Наглядач

Розділ 21. Післяслово

Наша оповідь підходить до завершення, і нам залишається хіба зібрати докупи розкидані нитки цієї історії і зв'язати їх у красивий вузол. Ця робота не вимагатиме бозна-яких зусиль ні від автора, ні від читачів. У нас небагато персонажів, та й події зовсім не карколомні, тож якби не було такого звичаю, можна було б залишити всім зацікавленим можливість самим додумувати, як склалися справи в Барчестері.

Вранці наступного дня після того, про який ми вже згадали, містер Гардінг вдосвіта вийшов із богадільні з донькою за руку і тихо сів поснідати в помешканні над аптекою. На честь його відходу не було супроводу. Ніхто, навіть Бунс, того не бачив. Такий відхід мав би більш важливий вигляд навіть тоді, якби містер Гардінг так удосвіта йшов до аптекаря по пластир чи пачку таблеток. В очах Елеонори бриніли сльози, коли вона виходила за велику браму і переходила через міст, а ось містер Гардінг ішов пружним кроком і до нового помешкання увійшов із задоволеним виразом обличчя.

— А тепер, люба, — мовив він, — усе вже готово, можеш приготувати такий самий смачний чай, як і у вітальні богадільні.

Елеонора зняла капелюшок і заварила чай. Аж після цього колишній наглядач Барчестерської богадільні завершив свій переїзд у нову резиденцію.

Незадовго після цього архідиякон прийшов до батька обговорювати питання нового наглядача. Звісно, побачивши, що план містера Каммінза щодо Паддінґдейла втілити не вдасться, доктор Ґрентлі почав підбирати кандидатів і мав уже їх три чи чотири. Як можу я описати подив, яким оповило архідиякона, коли батько заявив, що не збирається призначати наступника містера Гардінга?

— Якщо ми все як слід владнаємо, містер Гардінг повернеться, — мовив єпископ. — А як ні, буде жорстоко ставити в таке становище ще одного джентльмена.

Марно намагався архідиякон сперечатися й повчати батька — навіть погрози не допомогли. Марно намагався якнайсуворішим тоном взивати до його преосвященства. Марно було нарікати — «Господи милостивий!» — тоном, який би зрушив цілий синод, не те що одного старого й кволого єпископа. Ніщо не могло переконати батька заповнити вакансію, яка з'явилася внаслідок відставки містера Гардінга.

Навіть Джон Болд пожалів би почуття архідиякона, з якими той повернувся у Пламстед. Церква падає… ні — вона вже знищена. Її сановники без боротьби піддаються на удари противників, а один з її найшанованіших єпископів, його власний батько, той, кого, як всі вважали, у таких справах контролює він, доктор Ґрентлі, вирішив капітулювати і підкоритися!

Ну і як після такого рішення поживала богадільня? Звісно, кепсько. Минуло вже кілька років з часу відставки містера Гардінга, а будинок наглядача і досі порожній. Старий Белл вмер, як і Біллі Ґейзі. Одноокий Спріґґс спився до гробу, і разом з ним у церковну землю загребли ще трьох з дванадцяти. Шестеро пішло, шість вільних місць пустує! Так, шестеро вмерли, і не мали вони любого друга, який би утішив їх в останню мить, не мали заможного сусіда, який би влаштував їм затишок і полегшив укуси смерті. Містер Гардінг їх не покинув. Старці отримували від нього таку розраду, яку лише здатен отримати старець від християнського священника, але до них доходили лише випадкові прояви ласки від незнайомця, а не від постійно присутнього наглядача, сусіда, друга.

Тим, хто вижив, пощастило не більше від тих, хто вмер. Між ними спалахнула незгода, боротьба за панування. А потім вони почали розуміти, що хтось серед них залишиться останнім — якийсь бідолаха сам-самісінький залишиться в тепер незатишній богадільні, стане нещасним реліктом того, що колись було таким приємним і затишним.

Самій споруді не дозволили розвалитися. Містер Чедвік, котрий і понині служить управителем і платить щораз наростальну ренту на спеціально відкритий банківський рахунок, про все дбає, але загалом територія стала якась безладна і потворна. Садок наглядача перетворився на нещасні хащі, доріжки і стежини вкриті заростями, клумби голі, а некошений газон скидається на масу високої вологої трави і неприємного моху. Вся краса тієї місцини зникла. Принади її потьмяніли. Ах! Ще кілька років тому то була найчарівніша місцина Барчестера, а зараз — ганьба для міста.

У Кребтрі-Парва містер Гардінг не поїхав. Він пошанував те, як містер Сміт і його щаслива сім'я обжилися там, тому натомість йому забезпечили невеличкий прибуток у межах міста. Містер Гардінг служив на найменшій з усіх парафій, у яку входили мешканці Кесідрал-Клоуз і кількох прилеглих будинків. Церква в готичному стилі нависає над брамою, яка відгороджує вхід у провулок. До церкви можна піднятися маршем кам'яних сходів, які спускаються під саму арку брами. Завбільшки вона зі звичайну кімнату — може, футів двадцять сім завдовжки і вісімнадцять завширшки. Та кращої й годі шукати. Там є стара різьблена катедра і столик-підставка, є крихітний вівтар під вікном, засклена темним, забарвленим старизною склом купіль, пів дюжини лавок і, може, з дюжина стільців для бідняків, а ще — ризниця. Стеля висока, зроблена зі старого чорного дуба. Три здоровенні балки, що її підпирають, спускаються вздовж бічних стін і переходять у гротескні вирізьблені обличчя: два демони і янгол з одного боку, два янголи і демон — з іншого. Ось така церква Святого Кутберта в Барчестері, парохом якої став містер Гардінг, за що йому платять чистими сімдесят п'ять фунтів на рік.

Тут містер Гардінг кожної неділі править денну службу і раз на три місяці проводить таїнство євхаристії. Публіка в нього невелика, і якби так і залишалося, він би міг дати їй раду: людей приходить саме достатньо, щоби зайняти шість лавок. На одному передньому кріслі, призначеному для бідняків, завжди сидить старий друг містер Бунс, убраний у свою мантію із богадільні.

Містер Гардінг досі служить дяком у Барчестері. Дуже рідко трапляється так, щоб ті, хто прийшов на недільну ранкову службу, проґавили приємну нагоду послухати його молебень, яку ніхто в Англії не може заправити так, як править містер Гардінг. Його не назвеш ні невдоволеним, ні нещасним. Містер Гардінг досі мешкає в житлі, яке винайняв після відставки з богадільні, але зараз мешкає там сам. Через три місяці після всього Елеонора стала місіс Болд і, ясна річ, перебралася до дому чоловіка.

Зі шлюбом виникли певні труднощі. Архідиякона, який не міг так швидко забути про своє горе, ніхто не міг переконати пошанувати церемонію своєю присутністю, але доктор Ґрентлі відпустив дружину і дітей. Шлюб брали в соборі, а вінчав сам єпископ. То було його останнє вінчання. Він ще живий, просто навряд зможе повінчати ще когось.

Невдовзі після вінчання, місяців через шість, коли дівочі принади Елеонори почали згасати і люди безпомильно почали звати її місіс Болд, архідиякон погодився зустрітися з Джоном Болдом на одному вечорі, і з того часу вони мало не здружилися. Архідиякон твердо вірить, що його шваґер за парубоцтва був безбожником, який не вірив у великі чесноти нашої релігії, але шлюб відкрив йому очі, як зробив це й з іншими. Болд так само вважає, що час пом'якшив сувору вдачу архідиякона. І хоча вони вже друзі, вони не часто згадують про свою ворожнечу щодо богадільні.

Як ми й казали, містера Гардінга не назвеш нещасним. Він доглядає за своїм помешканням, хоча з нього йому мало користі, хіба як пристановище, де можна побути наодинці. Більшість часу містер Гардінг коротає в доньки чи в палаці. Його не залишають самого, хай би він того й бажав. Через рік після вінчання Елеонори тверде рішення містера Гардінга жити самотою зазнало такого краху, що він погодився перенести віолончель до дому доньки.

Кожного дня йому надходить звістка від єпископа. «Єпископ шле люб'язність, але його преосвященство кепсько почувається і сподівається, що містер Гардінг повечеряє з ним». Ця новина про здоров'я єпископа — вигадка, бо хоч владиці вже перевалило за вісімдесят, він взагалі не хворіє, а вмиратиме він, як гасне іскра — поступово і без мук. Містер Гардінг часто вечеряє в його товаристві, і це означає, що в палац він прямує о третій, і сидить там до десятої. Коли містер Гардінг не приходить, єпископ стогне і каже, що портвейн стоїть закоркований, нарікає, що до нього ніхто не навідується, а потім йде спати на годину раніше, ніж зазвичай.

Чимало часу минуло, перш ніж барчестерський люд перестав називати містера Гардінга на його добре знаний титул наглядача. Усі так звикли казати «містер наглядач», що відучитися було нелегко.

— Ні-ні, — повторює містер Гардінг, коли саме так звертаються до нього, — більше не наглядач, тільки дяк.