Наглядач

Розділ 3. Єпископ Барчестерський

Болд таки дістався до богадільні. Дні вже були короткі, та хлопець знав, що влітку містер Гардінг сідає до вечері о четвертій годині і що Елеонора мала за звичку виїжджати ввечері, а тому й сподівався застати містера Гардінга наодинці. Десь між сьомою та восьмою Болд дістався до вутлої залізної хвіртки дякового садка; хоча вдень, як зауважив містер Чедвік, було холодно як для червня, ввечері повітря стало тепле, м'яке і лагідне. Хвіртка стояла відчинена. Болд підняв клямку і з дальнього краю садка почув мелодію віолончелі містера Гардінга, а як підійшов по газону ближче до будинку, то побачив і самого містера Гардінга з тією віолончеллю — наглядач грав, та ще й для публіки. Музикант вмостився на кріслі в літній альтанці, а віолончель між його колінами стояла на кам'яній підлозі. Перед ним стояв кривий пюпітр, а на нім — дорога священна книга, старанно розписаний і викоханий фоліант з церковною музикою, який коштував йому чимало гіней. Довкола — хто сидів, хто лежав, хто стояв, хто спирався об альтанку — були десять з дванадцяти тих, хто мешкав з ним під одним дахом богадільні старого Джона Гірама. Два реформатори не прийшли. Не беруся казати, що ті двоє усвідомлювали шкоду, якої завдали чи ще завдадуть поступливому наглядачу своєї богадільні, але останнім часом вони трималися від нього подалі, та й музика його вже не припадала їм до смаку.

Споглядати за позами й обличчями цих уважних заможних слухачів було потішно. Не беруся казати, що всім та музика була до вподоби, але вони це добре вдавали. Слухачам було приємно, а тому вони постановили собі, що допоки так, то й вони робитимуть приємність у відповідь. І у них це добре виходило. Серце дяка тішилося з того, що такі любі старі сусіди по богадільні вподобали звук його струн, від якого і його самого ледве не проймало екстазом. Сам дяк лише хизувався, що в цій богадільні навіть повітря таке, що хочеться молитися святій Цецилії.

Одразу перед ним на самому куті лави, що тягнулася попід стінами альтанки, з акуратно простеленою на колінах хустиною сидів один старий, котрий чи то справді насолоджувався музикою, чи то надто вправно це вдавав. Той старий був з тих, на чиїй дужій постаті час (а тоді йому вже перевалило за вісімдесят) позначився мало чим: постава його досі була пряма, тіло — кремезне, привабливе, чоло — високе, ваговите, а довкруг чола вилося лише кілька майже непомітних сивих пасом. Чорна цупка мантія, яку носили всі в богадільні, бриджі і шкіряні туфлі йому личили. Старий сидів, склавши руки на ціпок і спершись на них підборіддям, і слухав так, як би того хотів чи не кожен музикант.

Цей чолов'яга, поза сумнівом, гордість богадільні. Такий там запровадили звичай, що одного мали обрати верховодити над рештою, і хоча молодші сусіди обрали саме містера Бунса (так звали того чолов'ягу), він отримував такі самі виплати, як і решта, і все ж прийняв на себе цю вищу роль і навчився зберігати притаманну їй гідність. Дяк радо називав його заступником наглядача й подекуди, коли в богадільні не було гостей, не соромився запросити Бунса разом посидіти біля каміна й випити повен келих портвейну, що стояв під рукою. Бунс жодного разу не обходився й без другого келиха, але ось вмовити його ще й на третій — жодної мольби не вистачило б.

— Ану-ну, містере Гардінгу, досить-досить, — приповідав Бунс, коли другий келих уже був наповнений по вінця. Перехиливши його й почекавши з пів години, Бунс підводився на рівні ноги і, сиплючи благословеннями, які так тішили його заступника, відправлявся до свого помешкання. Бунс прожив стільки років не для того, щоби затягувати моменти тиші до такої міри, щоб потім не мати змоги їх зносити.

Як можете собі уявити, містер Бунс противився нововведенням найдужче. Навіть доктор Ґрентлі не наводив такого небесного жаху на тих, хто втручався у справи богадільні. Містер Бунс кожною своєю клітиною був церковником, а до доктора Ґрентлі приязні не плекав радше тому, що вони удвох мали аж надто багато спільного, щоби вжитися під одним дахом. Містер Бунс гадав, що вони з наглядачем могли б заправляти там і без сторонньої помочі. Так само він думав, що попри статус єпископа як офіційного контролера й особливу пошану до нього серед усіх, хто мав стосунок до заповіту Джона Гірама, сам Джон Гірам не мав наміру допускати до своїх справ якихось архідияконів.

Однак зараз містеру Бунсу було не до цих клопотів — старий просто дивився на свого наглядача так, немовби музика його линула з раю, немовби й сам музикант теж прийшов десь звідти.

Болд мовчки перейшов через газон. Містер Гардінг спершу не запримітив його і продовжував водити смичком по жалібних струнах. Щойно ж публіка повідала про чужинця, містер Гардінг підняв очі і заходився щиро й гостинно вітати свого юного друга.

— Моліться, містере Гардінгу, моліться собі, не відволікайтеся, — мовив на те Болд. — Ви ж самі знаєте, як я люблю церковну музику.

— Ой, та це дурниці, — відповів той, згорнув книгу, а потім, побачивши благальний погляд Бунса, знову розгорнув її. — Ой, Бунсе, Бунсе, Бунсе, прикро, що ви такий підлабузник. Гаразд, тоді я дограю, зараз якраз улюблена частина Бішопа. Опісля, містере Болде, зможемо прогулятися й побалакати, поки Елеонора не принесе нам чай.

Болд всівся на м'яку траву й почав слухати, чи то пак міркувати, як після такої милої мелодії має розповісти дяку про таку неоднозначну проблему, яка має потривожити цього привітного служителя.

Болду здавалося, що виступ закінчився аж надто рано, бо попереду чекало непросте завдання, і від того йому було прикро спостерігати, як останні старці відкланюються і йдуть собі геть.

Серце Болда впало в п'яти, коли дяк буденно, але й привітно відзначив люб'язність його візиту.

— Одна вечірня бесіда вартує десяти ранкових, — мовив він. — Вранці це лише формальність — справжні розмови ведуться вже після вечері. Ось тому я вечеряю так рано — аби витиснути з тих розмов якомога більше.

— Доволі слушно, містере Гардінгу, — відповів Болд, — та боюсь, я перевернув тут усе з ніг на голову, тому прошу пробачення за те, що потривожив вас о цій порі. Прийшов я у справі.

Вираз обличчя містера Гардінга враз став пустим і роздратованим. У тоні того юнака було щось таке, що давало Гардінгу зрозуміти — майбутня розмова буде не з приємних. А ще дякові стало гидко, що його гостинністю так знехтували.

— Хочу поговорити з вами про богадільню, — провадив далі Болд.

— Ну-ну, якщо можу чимось допомогти, то залюбки…

— Йтиметься про звітність.

— Якщо так, любчику, то я нічого не можу сказати, бо й сам ні бельмеса не знаю. А тільки те, що мені платять 800 фунтів на рік. Сходи-но до Чедвіка, він знає все про звітність. А мені краще розкажи, як там Мері Джонс — уже оклигала? Зможе користуватися кінцівкою?

— Гадаю, зможе, якщо буде обережна. Містере Гардінгу, сподіваюся, ви будете не проти обговорити зі мною дещо, що стосується богадільні.

Містер Гардінг глибоко й протяжно вдихнув. Наглядач був проти, явно проти обговорювати бодай щось із Джоном Болдом. Та містер Гардінг не мав відчуття ділового такту містера Чедвіка і не вмів захиститися від злих помислів. Наглядач понуро зітхнув, але так і не відповів.

— Містере Гардінгу, про вас я найкращої думки, — провадив далі Болд, — я вас щиро поважаю, від глибини душі…

— Дякую, дякую, містере Болде, — дещо гарячково перебив його містер Гардінг. — Я вам надзвичайно вдячний, та пусте — можу так само помилятися, як і будь-хто… цілком можу.

— Містере Гардінгу, мушу висловитися відверто, але щоб ви не думали, буцім я збираюсь робити щось через особисту неприязнь.

— Особисту неприязнь! Збираєтесь! Ви ж не збираєтесь перерізати мені горлянку чи відправити під Церковний суд!

Болд спробував видушити із себе сміх, проте не зміг. Його наміри були серйозні, він твердо стояв на своєму і не міг кпинити з того. Якийсь час Болд ішов мовчки, а потім знов вдався до свого наступу, і від того містер Гардінг, що досі тримав смичок у руці, немов заграв ним на уявній віолончелі.

— Боюся, містере Гардінгу, є підстави вважати, що заповіт Джона Гірама виконують неналежно, — зрештою мовив юнак. — Мене попросили це перевірити.

— Гаразд. Як я можу бути проти? Годі, нічого більше не кажіть.

— Скажу тільки одне, містере Гардінгу: Чедвік скерував мене до Кокса і Каммінза. Я вважаю, що зобов'язаний звернутися до них щодо звітності богадільні. Може здатися, що я лізу у ваші справи. Сподіваюся, ви не будете гніватися.

— Містере Болде, — серйозно заговорив Гардінг, завмерши на місці, — якщо будете чинити справедливо, казати тільки правду і не вдаватиметеся до нечесних засобів задля досягнення своєї мети, мені не буде за що гніватися. Припускаю, ви гадаєте, що я не заслуговую на виплати, які отримую в богадільні, що на них заслуговують інші. Хай би що не робилося, я не буду приписувати вам упередженості лише тому, що ваша думка суперечить моїй думці і моїм інтересам, — робіть те, що зобов'язані, тут я вам зарадити не зможу, але й заважати не буду. А проте, дозвольте сказати, що ні ви, ні я жодним чином і жодним словом не маємо нав'язувати один одному своїх поглядів. А ось і Елеонора зі своїми поні. Ходімте чаювати.

Та тепер Болд не міг сісти з містером Гардінгом і його дочкою і просто так взяти й розслабитися, а тому хлопець просто неоковирно й винувато відкланявся, ледь підняв капелюха і подався повз Елеонору та її каретку, залишивши дівчину, розчаровану й подивовану, сидіти самотою.

Поведінка містера Гардінга вразила Болда — тепер хлопець не мав жодного сумніву, що наглядач вважає свої позиції надійними. Містер Гардінг ледь не змусив Болда думати, буцім юнак несправедливо втручається в особисті справи такої шанованої людини. Сам же містер Гардінг не міг не вдовольнитися своїм поглядом на ту справу.

Заради Елеонори Гардінгу й самому хотілося би приязніше ставитися до Болда і бути кращої думки про нього, але йому було гидко від зверхніх повадок юнака. Яке він взагалі мав право казати, що заповіт Джона Гірама виконують не так як слід? Та потім душу сколихнуло вже інше питання: а чи належно виконували той заповіт? Чи хотів Джон Гірам, щоб наглядач богадільні отримував з його спадку набагато більше від решти дванадцяти старців, задля яких богадільню й збудували? Чи міг Джон Болд мати рацію — чи й справді наглядач богадільні останні десять років несправедливо присвоював собі кошти, що по праву належали іншим? А що як його, містера Гардінга, котрий прожив таке щасливе життя у повазі й спокої, виведуть на чисту воду і виявлять, що за десять років наглядач заграбастав вісім тисяч фунтів, на які не мав права і які нізащо не зможе повернути? Не беруся казати, що містер Гардінг цього боявся, але тепер на нього вперше впала тінь сумніву, і з того вечора наш добрий і люблячий наглядач ще довго не міг ні звеселішати, ані розслабитися.

Ось такі думки в ті перші болісні миті гризли містера Гардінга, поки він, напружений і розгублений, сидів і посьорбував чай. Бідолашна Елеонора відчула щось недобре, але тоді, у час того вечірнього неспокою, їй думалося, що всьому вина її коханий і його неґречне прощання. Вона думала, що батько посварився з Болдом, а тому злилася на обох, хоча й не намагалася пояснити причину злості навіть самій собі.

Містер Гардінг довго й натужно обмірковував усе, що сталося; обмірковував і до, і після сну — прокинувшись, одразу заходився засипати себе запитаннями щодо слушності свого права на такі любі душі виплати. Хай там як, а очевидним видавалось одне: попри всі тяготи на такій посаді, ніхто б не закинув Гардінгу, мовляв, той мав відмовитися від призначення чи від подальших виплат. Усі — себто обмежене коло духівництва англіканської церкви — розуміли, що посада наглядача в Барчестерській богадільні — це затишна синекура, але ще нікого не ганили за те, що погодився на неї. А як би його хулили, коли б відхилив ту пропозицію! Дяка б нарекли божевільним, якби він відмовився від цієї пропозиції через якісь там душевні гризоти щодо виплат сумою у 800 фунтів з гаманця Джона Гірама і залишив цю посаду на якогось чужинця! Доктор Ґрентлі хитав би своєю мудрою головою і заходився би потайки радитись із друзями, як би то дати гідну відсіч божевіллю бідолашного каноніка! Якщо прийняти ту посаду було таки слушним рішенням, то відмовлятися від належних посаді виплат було б дурістю. Право призначення на посаду належало єпархії, а Гардінг, ясна річ, не збирався применшувати значення дарованого підвищення. Він зобов'язаний виконувати розпорядження.

Хай би якими логічними не були ці аргументи, вони однаково не влаштовували наглядача. Чи виконували заповіт Джона Гірама належним чином? Ось у чім клопіт, бо якщо ні, то хіба не такий обов'язок узяв на себе Гардінг? Хіба контролювати це, попри всі можливі тяготи для свого зверхника і друзів, не було його обов'язком? При одній згадці про друзів його думки знову перекинулися на зятя. Гардінг знав, що доктор Ґрентлі твердо стоятиме за ним, якщо наглядач змусить себе передати цю справу до рук архідиякона й дати йому змогу вступити в бій. Та водночас Гардінг знав, що його сумніви не знайдуть собі прихильників, не знайдуть приязні чи внутрішнього спокою. Доктор Ґрентлі стане плечем до плеча з поборником церкви і заходиться відбиватися від усіх непроханих гостей, але лише на підставі осоружної непомильності церкви. Такий змаг не втихомирить сумнівів містера Гардінга. Наглядач радше хотів виявитися правим, аніж цю правоту довести.

Я вже казав, що доктор Ґрентлі був тим, хто справді працював на благо єпархії, поки його батько єпископ бив байдики. Так і було, але єпископ, хай би яким ледачим не був, мав чесноти, за які його любили всі знайомі. Єпископ був повною протилежністю свого сина — лагідний, добродушний старий, якому ніяк не припишеш зловживання владою і єпископські хизування. Можна сказати, що в таких умовах йому пощастило мати сина, який ще замолоду зробив те, на що він сам не спромігся у свої молоді роки, що вже казати тепер, коли перевалило за сімдесят. Єпископ умів обходитися зі служителями своєї єпархії, умів перекинутися слівцем із дружинами отців і розрадити парохів. Але аби дати раду упертюхам і в службі, і в житті, потрібна була тверда рука архідиякона.

Єпископ і містер Гардінг щиро любили один одного. Вони разом зістарілися, разом провели багато-багато років у духовних пошуках і бесідах. Коли один став єпископом, а другий так і лишився простим каноніком, вони зблизилися ще дужче, а коли й діти їхні побралися, коли містер Гардінг став наглядачем і дяком, вони стали нерозлийвода. Не беруся казати, що вони удвох керували цілою єпархією, але вони подовгу обговорювали того, хто цим займався, розробляли невеликі плани притуплення його гніву, спричиненого порушниками церковних порядків, і послаблення його поривів до влади в церкві.

Містер Гардінг вирішив вилити душу і щиро зізнатися старому другові про свої сумніви. До нього наглядач подався наступного ж ранку після непривітного візиту Джона Болда.

За весь цей час до вух єпископа не дійшла жодна чутка про жорстоку тяганину проти богадільні. Поза сумнівом, він чув про людей, які ставили під сумнів його право виписувати якійсь синекурі платню у 800 фунтів, так само час від часу чув про особливо аморальні вчинки й ганебні клопоти у зазвичай пристойному і тихому Барчестері, але в таких випадках усе, на що йому вдавалося спромогтися, це лише похитати головою і попрохати свого сина-диктатора піти й перевірити, чи церква, бува, не зазнала шкоди.

Щоб єпископ зрозумів погляд містера Гардінга на цю справу, Гардінгу довелося багато чого розповісти, але нам не конче вдаватися в ті байки. Спершу єпископ радив зробити лише один крок, вжитися лише до одного заходу, у всій його фармакопеї знайшовся тільки один засіб проти тих заворушень: рецепт простий — архідиякон.

— Відправте його до архідиякона, — укотре порадив єпископ, поки містер Гардінг переповідав про візит Болда. — Архідиякон обійдеться з вами як слід, — люб'язно мовив він, коли друг висловив сумнів щодо справедливості справи. — Ніхто не дасть цьому ради так вправно, як архідиякон.

І хоча доза цих ліків була чималою, пацієнта вона не заспокоїла, а навпаки — ледве не викликала нудоту.

— Але, єпископе, ви взагалі читали заповіт Джона Гірама?

Єпископу здалося, що наче й читав, так, років тридцять п'ять тому, коли побачив той документ уперше, але сказати напевно не міг. Тим не менш, він чудово знав про цілковите право єпископа призначати наглядача і що розмір зарплати наглядача встановлювався постійно.

— Але, єпископе, питання в тім, хто має повноваження встановлювати розмір тих виплат? Якщо вірити словам юнака і заповіт передбачає розподіл майна, то хто має повноваження встановлювати ці умови?

Єпископ висловив якусь незрозумілу думку, мовляв, з роками вони самі змінюються, мовляв, якийсь там церковний статут забороняє дванадцятьом мешканцям підвищувати собі виплати внаслідок підвищення цінності майна. Говорив щось про традиції, про якихось людей, які своїми діями дали згоду на теперішній розподіл, а потім почав читати тираду про справедливу доцільність не порівнювати звання і виплати обраних парохів і якихось зубожілих старців, котрі живуть на благодійні кошти. Свою оповідь єпископ підсумував ще однією згадкою архідиякона.

Дяк замислено вдивлявся у вогонь і слухав добродушні розмисли свого друга. Слова єпископа заспокоювали містера Гардінга, але не те щоб повністю. Наглядач не сумнівався, що багато хто, якщо не всі, на його місці вважали б себе правими, та себе у власній правоті він переконати не міг.

— Єпископе, — зрештою мовив він, перервавши тривалу мовчанку, — збрешу і собі, і вам, якщо не визнаю, що мене це дуже гнітить. Можете думати, що я просто не можу змусити себе погодитися з доктором Ґрентлі!.. що після допиту від юнака я визнаю його правоту і свою хибу… і що тоді?

Старі сиділи так близько один від одного, що єпископ міг покласти руки співрозмовнику на коліна, що він, власне, й зробив із м'яким притиском. Містер Гардінг добре знав, що означає той притиск. У єпископа закінчились аргументи, він не буде боротися так, як боровся би його син, не доведе, що всі сумніви дяка безпідставні. Та єпископ може поспівчувати своєму другові, і так і зробить, аби містеру Гардінгу здавалося, наче він отримав те, за чим прийшов. Запала ще одна мовчанка, опісля якої єпископ дещо дратівливо, що було непритаманним для нього, заходився розпитувати, чи той «набридливий причепа» (себто Джон Болд) має якихось друзів у Барчестері.

Містер Гардінг твердо вирішив виповісти єпископу все, розповісти про любов своєї дочки, про власні клопоти, викрити подвійне єство Джона Болда — як майбутнього зятя й теперішнього ворога. І хоча йому самому здавалося, що робити цього не варто, кращої нагоди вже не буде.

— Він дуже близький до нашого дому, єпископе.

Єпископ вилупив на нього очі. Він не так сильно вдарився у правовірність і церковну войовничість, як його син, але все-таки не міг зрозуміти, як визнаний ворог церкви аж так наблизився до не просто її міцного стовпа містера Гардінга, а ще й до покривдженого наглядача богадільні.

— Я щиро люблю містера Болда, — провадив далі безпристрасний потерпілий, — і якщо чесно… — тут наглядач завагався, наче мав повідати якусь страшну новину, — подекуди в мене не виникало жодного сумніву, що він стане моїм другим зятем.

Єпископ навіть не свиснув: ми вважаємо, що вони втрачають до цього хист одразу, як висвячуються в сан. Та сьогодні зустріти єпископа-свистуна так само легко, як суддю-хабарника. Здається, якби не ряса, єпископ таки свиснув би.

Ось тобі й зять для архідиякона! Ось тобі й союзник для барчестерського двору! Ось тобі й зв'язок з єпископським палацом! Недалекий єпископ навіть не сумнівався, що дай Джону Болду владу, і юнак позакриває всі собори, а може, й парафіяльні церкви, всі десятини роздасть методистам, баптистам і решті диких племен, священну палату знищить під корінь, а крислаті капелюхи й батистові рукави заборонить разом із сутанами, сандалями і волосяницею! Ось тобі й чудовий кандидат на посвяту в таємниці духівництва; той, хто сумнівається в чистоті священників, і, певно, у Святу Трійцю навіть не вірить!

Містер Гардінг побачив, до чого призвела його відвертість, і вже був ладен пошкодувати про це. З усієї сили він спробував пом'якшити смуток свого друга і заступника:

— Я ж не кажу, що вони вже заручилися. Якби так, Елеонора розповіла б мені. Я знаю її досить добре, щоб не сумніватися в цьому. Та бачу, що вони приязні одне до одного, тому, як чоловік і батько, не можу мати нічого проти їхньої близькості.

— Містере Гардінгу, як ви збираєтесь протистояти хлопцеві, коли він стане вашим зятем?

— А я й не збирався йому протистояти, то він вирішив протистояти мені. Якщо доведеться вдаватися до захисту, гадаю, за це візьметься Чедвік. Гадаю…

— Архідиякон відповів би на це так: хай би юнак двічі став йому зятем, відступати від того, що вважаєш правильним, зась.

Містер Гардінг пригадав єпископу, що архідиякон і реформатор аж ніяк не ближні, і, мабуть, ніколи ними не стануть. З єпископа наглядач узяв обіцянку, що той не згадуватиме ім'я Елеонори в жодній розмові зі своїм сином-архідияконом щодо богадільні. Після цього містер Гардінг пішов, залишивши давнього друга спантеличеним, враженим і збентеженим.